Три моряки не поспішаючи піднімалися з порту в місто. Прямо від води починалися дерев'яні, вкриті черепицею будинки: над гострокінцевими дахами — великі реклами тютюнових фірм, на шибках вікон і вздовж дерев'яних фасадів — прізвища власників розміщених тут крамниць і контор. Вітрини портових крамничок рябіли глянцевими пачками сигарет, хустками найяскравіших кольорів, ножами у шкіряних чохлах.
Біля дверей підвальних приміщень — приладдя для рибної ловлі, сіті, вудлища, бухти товстих і тонких тросів, складена купами парусина.
В одній з вітрин блищали сріблом і бронзою маленькі й великі хрести, темніли картинки релігійного змісту, лежали товсті книги з хрестами, тисненими на оправах.
— Тут місіонери своїм товаром торгують — відпущенням усяких гріхів, — сказав авторитетно Фролов. Не вперше бував він у закордонних портах. — А от якщо в ту крамничку, в підвальчик, зайти — тобі татуїровку на будь-якій частині тіла виб'ють за останнім словом техніки! — він лукаво примружив очі. — Може, зайдеш, Жуков? Розмалюють тебе, як індійця! А потім рядом хрестик і біблію купиш, щоб у морі тебе касатки не з'їли.
— Не дуже смішно, — відповів неуважно Жуков.
Вузькі, мощені кам'яними плитами переулки піднімаються вгору.
Дерев'яні будиночки, потемнілі від часу, з висячими галереями, що виступали над бруком, тісно туляться один до одного.
Важким запахом китового жиру, вогким, холодним повітрям тягне з переулків, схожих на щілини. Тут і там сидять біля дверей, лагодять сіті задумливі, мовчазні, худі люди. Жінки перуть білизну, на каменях, граються біляві діти. Шкіряні відра висять біля входів у будинки…
— Це у них, видно, протипожежна охорона, — сказав без усмішки Фролов, розглядаючи відра. — Не дуже-то солодко живе тут народ.
— Так, нуднувато живуть, у якихось йорах туляться, — озвався Ілюшин. — Дощенту знести б оцей мотлох, нормальні будинки спорудити.
— А чули, товариші, що норвезький лоцман розповідав? — спитав Жуков. — Портові квартали тут чотири рази згоряли з тих пір, як Берген стоїть. Зовсім недавно — у тисяча дев'ятсот шістнадцятому році — майже півміста пожежа знищила. А відбудовані ці квартали в колишньому вигляді, аж до шкіряних відер і гербів над дверима, щоб іноземні туристи древнім Бергеном могли любуватись. А свій народ нехай у вогкості й духоті живе, від туберкульозу гине.
— Дивно! — хмурився Ілюшин.
Жуков з цікавістю і гідністю позирав навколо, з гордістю помічав, що саме на ньому насамперед зупиняються погляди зустрічних. Аякже, радянський військовий моряк! Жуков помітив, що Фролов, ідучи поряд, двічі схвально і майже заздрісно окинув поглядом його форму першого строку.
І справді — невідступне почуття раптом охопило Фролова, почуття не заздрості, а швидше образи на самого себе. Ось він, Дімка Фролов, бойовий балтійський моряк, північноморець-катерник, розвідник морської піхоти, йде не в овіяній легендами формі військових моряків, а в цивільному, та ще в костюмі іноземної продукції, в цій «погані в целофані», як до образи влучно висловився мічман Агєєв.
Інша річ пройти по місту цієї країни, яку допоміг визволити від фашистів, у сопках якої геройствував у воєнні роки, одягненим у матроську або старшинську форму, скромну і водночас мужньо-нарядну!
Так, даремно пішов він на цивільні кораблі з улюбленого військового флоту. Тепер уже міг би бути курсантом, учитися на офіцера, як багато матросів — друзів фронтових днів… Він замислився так глибоко, що не помітив, як позаду залишилися звивисті провулки. Із стін дивились усміхнені обличчя красунь, люті очі красунів з револьверами в руках — кінематографічне голлівудівське життя.
Під строкатою парусиною навісів, яку злегка коливав вітрець, стукали пивні кухлі, вабили відпочити глибокі крісла біля столиків.
— По кухлику вип'ємо? — запропонував Фролов.
— Подивимось, яке воно, норвезьке, — згодився Ілюшин.
— Хелло, рашен! — пролунав позаду них неголосний вигук.
До них підходив високий худий негр. Цивільний костюм з бавовняного лисніючого матеріалу мішкувато висів на його довгоногій постаті. Солом'яний капелюх зсунувся на потилицю, відкриваючи шоколадно-коричньове обличчя. Широкі щелепи розсунулися в радісній усмішці, заблищали два ряди рівних великих зубів.
— Хелло! — повторив негр. Простягаючи руку, пальцем другої руки вказував на себе. — Сімен! Амерікен шіп! Лонг лів сов'єт Рашен, Москва![5]
Стільки молодої радості, щирого почуття було з цьому привітанні, що радянські моряки одразу усміхнулись. Негр тис руки по черзі всім трьом.
Вони розглядали один одного із жвавою цікавістю і з деякою ніяковістю, яку відчувають люди, що симпатизують одне одному, але не володіють спільною мовою.
— От і порядок! — сказав Фролов, який ніколи не розгублювався. — З ним разом пивця й вип'ємо!
— Фрейндшіп! Бір![6] — указав він негрові на вхід під навіс.
Негр явно збентежився. Покрутив головою. Пішов по вулиці, манячи за собою російських моряків.
— Та ні, сюди ось у бар зайдемо, зрозуміло? — Фролов підніс до рота жменю. — В бар. Бір. Дрінк. От який нетямущий! Ходімо!
Він узяв за руку американця, що опирався, і повів під навіс.
За столиком чулася нерозбірлива гаркава мова. Сиділи люди в строкатих спортивних костюмах, через плечі — ремінці фотоапаратів. Томні дами в дуже коротких сукнях з сигаретами в зубах. Обвітрені широкоплечі хлопці, бриті й бородаті, з татуїровкою під розстебнутими комбінезонами. Далі — окремо — такі ж смугляві, червонолиці, але в накрохмалених комірцях, у світлих чесучових костюмах.
Фролов підійшов до столика з незайнятими плетеними кріслами навколо. Подзвенів кронами у кишені — зарплатою, одержаною на кораблі. Показав на одне з крісел американцеві.
— Сідай, містер, вип'ємо за дружбу народів.
Але негр не сідав. Нерішуче стояв біля столика. Розмова навколо замовкла. Майже силою Фролов посадив негра в крісло, сам сів поряд.
— Чотири кухлики пивця! — помахав рукою худорлявій блакитноокій дівчині в накрохмаленому фартусі, що зупинилася поблизу.
Особа в короткій спідниці, з яскраволіловими губами встала поривчасто з-за сусіднього столика, пішла до виходу з бара. Юнак з фотоапаратом кинувся вслід за нею. У негра був дуже нещасний, переляканий вигляд.
— Невже через нас переполох? — сказав Жуков.
— Ні, тут інше… — Фролов дивився на бармена, що вийшов з-за буфетної стойки і наближався до них.
— Нот біе фоо блек, — повільно сказав бармен. — Рашен ієс! — Він посміхнувся до Фролова. — Нігер — нот![7] — виразно вказав негрові на вихід.
Негр сидів ніби скам'янівши, його плоскі щоки посіріли.
— Ох, расисти чортові! — вигукнув Фролов. Тільки зараз помітив, що всі навколо дивляться на них. Він був дуже схвильований, побагровів до самих білків. — Це ми, напевно, в американську компанію потрапили. Нічого, покажемо їм, як радянська людина дивиться на цю справу.
Заспокійливо поклав долоню на коліно негра. Відчув гострий жаль: це коліно нестримно тремтіло. Негр сидів увесь час прямо й нерухомо.
Товстий чоловік у білому кітелі повільно встав з-за дальнього столика, насунув на лоб високий кашкет, пішов рішуче через бар. Він підходив до негра, і той, ніби мимоволі, почав повільно підводитися з крісла.
Офіцер викрикнув щось владним тоном. Негр ввічливо відповів, прохально склавши руки, не зводячи з офіцера очей.
— Зачекайте-но, містер, — почав був Фролов. Особливо запам'яталися йому цієї миті синюватобагрові, до блиску виголені щоки американця, його червона, надута шия і накрохмалений комірець, що врізався в неї.
Негр швидко підняв руку до обличчя дивно безпомічним, зляканим рухом. Але ще швидше кулак американця в капітанському кашкеті опустився на обличчя, що метнулося назад.
Американець бив із звичною швидкістю, щось викрикував погрозливе, а негр стояв, опустивши руки вздовж тіла; щоразу відкидалося назад його залите кров'ю обличчя.
— Стій, містер, так не можна! — крикнув Фролов, опам'ятавшись. Він схопився з крісла, втримав укриту татуїровкою руку, що знову піднялася для удару. Американець щось пробурмотів, замахнувся знову.
Наблизившись непомітно від входу, чоловік у насунутому на очі капелюсі діловитим рухом схопив з сусіднього столика порожній кухоль із товстого гранованого скла.
Краєчком ока Фролов побачив, як злетіла рука з кухлем…
З незвичайною ясністю майнула догадка — чи не цей суб'єкт терся біля скули криголама… Хотів відхилитись, але голову струснув страшний удар, і все затягло темрявою… Чорномундирний поліцай, що стояв недалеко від бара, обсмикнув мундир, в'яло пішов на шум. Він намагався не дивитися на чоловіка в насунутому капелюсі, який вибіг з кафе і зник у звивистому провулку…
Барометр продовжував показувати «ясно». Андросов легенько постукав нігтем по круглому склу. Тонка стрілка анероїда, злегка затремтівши, не зійшла з свого місця, дивилася вістрям угору.
Андросов провів долонею по вологому чолу. Нерухома, суха жара стояла в каюті. Він глянув на годинник, пішов на верхню палубу.
Кінчався строк звільнених чергової зміни. На пристані мелькали білі верхи кашкетів, голубі комірці матроських форменок, золоті погони офіцерів і цивільні костюми моряків криголама.
Моряки збігали на «Прончищев», на «Топаз» і на «Пінгвін», ішли до сходень доку. Збиралися на палубах, ще сповнені вражень від прогулянки.
— У парку над містом були? — питав один з матросів. — Краса там яка — все місто і рейд видно як на долоні!
— Аякже, піднімалися по канатній дорозі. І касирка з нас грошей за проїзд не взяла. Мовляв, радянським морякам честь і місце.
— А ми з армією спасіння зустрілися, ну як боцман Ромашкін у Швеції, — сказав Мосін, що піднявся на борт разом із Щербаковим.
— А що — вони і вас спасати надумали?
— Чесне комсомольське — надумали! — усміхнувся Мосін усім своїм веснянкуватим широким обличчям. — Бродили ми з ним ось по Бергену вдвох і забрели кудись, словом з курсу збилися. Тут і підходить до нас один худющий у чорному. По-російськи говорить: «Ви, браття, блукаєте у тьмі. Господь повелів мені вивести вас на путь істинну. З армії спасіння я…» І тягне з кишені товсту книжку на зразок словника.
— Який там словник — біблія це була. По-старому кажучи — святе письмо, — перебив Щербаков, відкривши в посмішці білі, як цукор, зуби. — А ти, Ваню, йому складно відповів.
— Просто відповів, по-матроському. — Мосін напружив свої квадратні плечі. — Не знаю, кажу, як у вас очі влаштовані, а для нас зараз не тьма, а повний день. А по-друге, ми в Радянському Союзі по шляху істини вже понад тридцять років ідемо. А тут якраз бачимо — наші хлопці з криголама йдуть. Він і почав працювати заднім.
Коли недалеко від «Прончищева» зупинилася легкова машина і, поривчасто зачинивши дверцята, Сливін ступив на сходні, — на шкафуті криголама його зустріли черговий офіцер і Андросов.
— Товаришу капітан першого рангу, — доповідав черговий офіцер. — За час вашої відсутності ніяких подій на кораблях експедиції не було. Весь особовий склад військовослужбовців, звільнених на берег, повернувся на борти кораблів, крім сигнальника Жукова. З особового складу криголама з берега не повернулися двоє.
— Вільно, — сказав Сливін. Опустив підняту до козирка кашкета руку. По його поривчастій ході, по стиснутих губах і задирливо висунутій бороді Андросов зрозумів, що начальник експедиції чимось дуже роздосадуваний.
— Юхиме Овдійовичу, прошу до мене в каюту. — Вони мовчки пройшли коридором, піднялися по трапу. Ввійшовши до салону, Сливін звичним недбалим рухом повісив кашкет, розстебнув крючки на комірці і верхній ґудзик на кітелі.
Глянувши на барометр, повернув до Андросова обурене обличчя.
— Так от, Юхиме Овдійовичу! Звільняємось на берег, їздимо по дачах композиторів, любуємось вашим хваленим Бергеном…
— Чому ж він мій? — усміхнувся Андросов. Ця ясна, розумна, трохи втомлена посмішка вплинула, як завжди, Сливін, ховаючи під ущипливою ввічливістю свого вигуку великий душевний біль, важко опустився в крісло. Заспокоюючись, провів хусточкою по обличчю.
— Коротко кажучи, сьогодні підвели нас знову, не прислали робітників для ремонту. Третя фірма, з якою домовляємось, порушує обіцянки, вимагає підвищення плати, затягує час. І це тоді, коли їхні судноремонтні заводи працюють на чверть потужності, місто наповнене безробітними всіляких професій! Що це — шахрайство, бажання здерти з мене втридорога за копійчаний ремонт? Прошу сідати.
— Ще Енгельс писав, — сказав Андросов, сідаючи до столу: — «При розвиненому капіталістичному способі виробництва жодна людина не розбере, де кінчається чесна нажива і де починається шахрайство».
Сливін люто глянув на нього круглими, налитими кров'ю очима.
— Мені, товаришу капітан третього рангу, потрібні зараз не теоретичні висловлювання, навіть такі влучні, як щойно наведені вами, а ділова партійна порада! Нам необхідно рушати далі, дорога кожна година хорошої погоди. Платити втридорога? Це вже валюта, золото, і я не маю права витрачати його марно.
Він пройшовся по каюті.
— Був оце в начальника порту… Він тільки розводить руками, мовляв, приватна ініціатива, вільний зговір, нічим не можу допомогти. А тимчасом настійливо радить мені швидше віддавати швартови. В Берген приходять з «візитом ввічливості» американські військові кораблі. Він побоюється безпорядків у порту, сутичок наших матросів з американськими. Сливін нервово закурив.
— Він наляканий тими сутичками, що були недавно в скандінавських портах, коли там стояли англійські та американські кораблі і все навкруги дрижало від п'яних бійок і дебошів.
— Ви, звичайно, запевнили його, товаришу капітан першого рангу, що наші моряки досить витримані й свідомі, щоб не піддаватися на будь-яку провокацію? — сказав Андросов і мимоволі глянув в ілюмінатор. Чому не прийшли із звільнення ті троє? Правда — поки що спізнення невелике…
— Ясно, запевнив, — Сливін ходив по каюті. — Але розумієте, цей начальник порту, видно, просто охоплений жахом від перспективи «візиту ввічливості». Знаєте цю їхню панічну боязнь ускладнень під маскою дипломатичних усмішок?
Андросов кивнув.
— Знаєте, що було тут минулого року? Лінкори «Вісконсін» і «Нью Джерсі» віддали якорі в порту Осло, їхні гармати, звичайно, не були націлені на берег, але озброєння лінкора — видовище досить вражаюче само по собі. Командир американської ескадри запропонував норвежцям ознайомитися з озброєнням кораблів, а на берег для дружніх зносин з населенням сходили офіцери й кадети — все сини заможних американських сімей. Кінчилося це тим, як писали газети, що норвезька молодь влаштувала справжню облаву в столичному Королівському парку, куди американці взяли за правило водити міських дівчат. Норвежці розвели дівчат по домівках, а американцям запропонували ввічливо й категорично, як писали газети, повернутися на свої кораблі.
— Нам'явши їм боки — теж ввічливо й категорично! — невесело посміхнувся Андросов. — Думаю, Миколо Олександровичу, що й інші можливості страшать начальника порту і його американських хазяїв. Вони бояться, що надто разючим буде контраст між поведінкою наших і їхніх моряків. І ще бояться вони відвертих розмов між радянськими людьми і простими матросами флоту Сполучених Штатів. Тими матросами, яких і тепер на американському флоті люто б'ють, для яких на кожному кораблі приготовлені ручні кайдани.
— Можливо, й це. Можливо, провокації, — Сливін сів у крісло.
— Так от, чекаю вашої поради. Сьогодні мені подано проект водолаза-інструктора Костикова, який пропонує своїми силами провести ремонт.
— Про цей проект позитивно відгукнулися наші офіцери і командний склад криголама, — сказав Андросов.
— То ви вже в курсі справи? — Сливін навіть усміхнувся від задоволення. — Там є дуже дотепні думки… То чи не махнути нам рукою на ці прокляті фірми, чи не зіграти аврал? Спільними зусиллями обійдемось без допомоги іноземців… Ага, здається, вісті з дому!
Тільки зараз він побачив на столі розгорнутий аркушик радіограми, жадібно прочитав.
— З дому! Молодець, донечко. Склала екзамени в університет — все відмінно. Мати так хвилювалась.
Андросов співчутливо слухав. Знав, як сам Сливін хвилювався за ці екзамени, тільки вчора послав запит дружині про домашні справи. Мовчав, поки Сливін перечитував радіограму.
— Значить, заперечень проти проекту Костикова немає? Я особисто вважаю його здійсненним цілком, — сказав начальник експедиції, бережно ховаючи радіограму.
— Дуже розумний проект. Партійний і комсомольський актив очолить боротьбу за найкоротший строк його виконання! — відповів Андросов.
Лейтенант Ігнатьєв прийшов з берега у чудовому настрої. Він був на звільненні в цивільному костюмі, купив в одному з бергенських магазинів крислатий капелюх, у другому — великі окуляри від сонця — димчасті жовтуваті скельця в голубій пластмасовій оправі.
Він швидко пройшов у свою каюту, кинув капелюх на койку. Окуляри зняв і сунув у кишеню ще раніше, підійшовши до корабельного трапа. Витяг з-під подушки свій заповітний зошит, написав два рядки, замислився, почав гризти олівець, писав знову.
— Лейтенанте, перевірили таблицю світлого часу в районі плавання? — спитав Курнаков, входячи до каюти. Ігнатьєв схопився на ноги.
— Перевірив, товаришу капітан другого рангу.
— Так… — Курнаков дивився не на Ігнатьєва, а на товстий зошит на столі. — Сумніваюсь я, лейтенанте, що з вашими поетичними вправами ми зможемо благополучно закінчити похід. Знову віршики писали?
— Та ось спало на думку під час прогулянки…
Ігнатьєв перебирав сторінки зошита. Ще весь був у полоні щойно написаного. Добре вийшло! Згадав розмову з Андросовим, прохально усміхнувся.
— Може, хочете прочитати?
Курнаков мовчки сів на койку, взяв розкритий зошит.
Ігнатьєв сів поряд з Курнаковим, нетерпляче ждав оцінки. Начальник штабу мовчав.
— Це я в нашу стінгазету хочу… — слабким голосом сказав Ігнатьєв. — Капітан третього рангу говорить — треба давати вірші в стінгазету…
Він, засмучений, замовк, відкинув волосся, що впало було на брови.
— Нехай тоді капітан третього рангу і займається штурманським забезпеченням походу! — Курнаков рішуче захлопнув зошит… — Нічого говорити — вірші непогані. Але ще раз попереджаю, лейтенанте: або поезія, або штурманська точність.
— Але ж поезія це і є точність! — з відчаєм сказав Ігнатьєв, присуваючи до себе зошит. — А наша штурманська справа — це ж сама поезія! Скільки було штурманів хороших поетів. Знаєте вірші балтійця Лебедєва, що штурманом на підводному човні ходив? Прекрасний був штурман, а його вірші тепер у хрестоматіях друкують. А північноморський штурман Іващенко, гвардієць! Дивіться, як він писав, товаришу капітан другого рангу.
Ігнатьєв продекламував співучим голосом:
— В усякому разі сумніваюсь, щоб ці офіцери писали свої вірші в походах, — сказав Курнаков, підводячись. — На морі колій нема. Якщо під час вахти віршики складати…
Він, обурений, замовк.
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан другого рангу, — теж підвівся Ігнатьєв, — під час вахти я віршів ніколи не пишу. — Захоплюючись у глибині душі Курнаковим, він мимоволі перейняв його холодно-коректний тон. — Маєте зауваження щодо моїх упущень по штурманській службі?
— Ні, поки що не маю. Поки що працюєте непогано.
Курнаков дивився на Ігнатьєва, на його підняте сміливе обличчя, обрамоване жовтуватим волоссям. «Непоганий, талановитий штурман, але от захворів віршами, що тут робитимеш!»
— Незабаром виходимо в море, лейтенанте. Переодягайтесь і приходьте в рубку — попрацюємо з лоціями, — сказав Курнаков уже м'якше.
Над палубами «Прончищева» і доку прокотилися дзвінки авралу.
На стапель-палубі доку шикувалися матроси… Агєєв, уже в робочому одязі, розпоряджався біля колод… І водолази в своїх поношених комбінезонах пройшли по палубі важкою точною ходою, готували устаткування для електрозварки.
На їхніх обличчях зачорніли скляні грані захисних окулярів. Спалахнуло сліпучолілове іскристе полум'я автогена, Андросов, одягнений у бавовняні штани і синій робочий кітель, переходив на доку від однієї ділянки роботи до іншої, коли біля нього зупинився задиханий розсильний.
— Товаришу капітан третього рангу! Тільки що з берега доставлено у санітарній кареті тяжко пораненого сигнальника Фролова. Начальник експедиції наказав вам негайно з'явитися на криголам.
Моряк! Американський корабель! Хай живе Радянська Росія, Москва! (англ.)
Дружба! Пиво! (англ.).
Нема пива для чорних… Росіянам — є, негрові — немає! (англ.)