Наприкінці липня 1926 року наша невеличка група альпіністів піднімалась у північному Тянь-Шані по ущелині річки Великий Кемин, що протікає між гірськими хребтами Кунгей-Алатау і Заілійським Алатау[2]. Ми йшли до підніжжя порфірового піка Койсу, на який збиралися зійти.
Надходив вечір. Сонце закотилося за гори, і тіш, відірвавшись від високого хребта, ніби на велетенських крилах летіли нам назустріч.
Незважаючи на втому, ми пішли швидше, поспішаючи до ялинового лісу. Там ще з минулого року я знав затишну зелену галявину, де серед великих валунів і старих ялин протікав чистий гірський струмок. Вирішена було розбити бівуак на цій галявині.
Але до галявини ми не дійшли. Стало вже зовсім темно, нічна імла спотворила обриси і надала фантастичного вигляду скелям, деревам. Треба було зупинитися на ночівлю в будь-якому придатному місці.
Раптом далеко вгорі, на схилі, блиснув, ніби закликаючи нас, вогник багаття.
Добралися ми туди вночі. Біля вогнища сиділо п'ятеро: двоє киргизів і троє росіян. Між ними я зразу впізнав Федора Лізіна, мого торішнього супутника. Це був відомий у північній Киргизії мисливець і любитель-краєзнавець, якому гідрометеорологічна служба Середньої Азії доручала вести спостереження за льодовиками.
— От несподівана зустріч! — зрадів Лізін.
Нам гостинно запропонували місце біля вогнища, розгорнули жар і почали частувати шашликом із м'яса тау-теке — тянь-шанського гірського козла.
Вечеря затягнулась запівніч. Повіяло холодом. Небо почало ясніти, виразніше виступили на ньому контури гір, і на білих шапках вершин з'явилися перші спалахи світанку.
Усі давно залізли в спальні мішки і поснули. А мені не спалось. Я підкидав у багаття сухі ялинові гілки і слухав розповідь Лізіна про його подорож через гори центрального Тянь-Шаню в Сіньцзян — одну з провінцій на крайньому заході Китаю.
… Це було ще при царизмі. У 1916 році в різних місцях Середньої Азії спалахнуло велике повстання киргизів, казахів і узбеків, викликане свавіллям царської адміністрації. Повстання було жорстоко придушене, його учасники через дикі перевали Тянь-Шаню тікали в Китай. Були випадки, що вони захоплювали з собою росіян-переселенців. Федір Лізін і їздив по слідах киргизів-утікачів, шукаючи полонених.
У минулому сам житель гір, Лізін добре знав сиві гірські вершини, але й цього гірського мисливця вразила велич центрального Тянь-Шаню — висота і сміливі обриси його гір, велетенські льодовики…
— З перевалів, — казав він, — куди не глянеш — чи в китайську, чи в нашу сторону — горам кінця-краю не видно. Високі, страшні… А на півдні, за річкою Баянкол, стоїть гора, на цілу голову вища від інших, уся з білого каменю, майже під колір снігу. Навколо неї на десятки кілометрів тільки сніг та лід.
Лізін глибоко затягувався з люльки і, дивлячись примруженими очима на жевріючі вуглини, задумливо продовжував:
— Красива гора… Так би й дивився на неї не відриваючись. Та її і знизу можна побачити з багатьох місць. Казахи цю гору звуть Чопа Аулієта — «свята вишка» по-нашому, а киргизи називають її «горою крові» — Кан-то їхньою мовою. Розповідали мені, що колись нібито німці приїжджали, хотіли лізти на неї. Та тільки, я думаю, неможлива це справа. Дивитися страшно, яка вона крута. До неї не знаєш, як і приступитесь.
Це були мої перші відомості про Хан-Тенгрі. Багато днів минуло з того часу, ми давно повернулись із Тянь-Шаню, а передо мною все ніби стояла загадкова гора, про яку задумливо розповідав біля вогнища гірський мисливець Федір Лізін.
Незабаром у Харкові я познайомився з художником Северіним. У складі гідрогеологічної партії гірською інженера, а пізніше академіка В. В. Резніченка він їздив у 1915 році в центральний Тянь-Шань. Робота провадилась на північ від Хан-Тенгрі, в долині річок Нарин, Баянкол, Кокпак, Текес і Каркара.
Якщо з цих долин піднятися на гребені навколишніх гір, то несподівано побачиш могутні снігові гіганти масиву Хан-Тенгрі. Захоплений величчю цих гір і тими чарівними фарбами, якими палають вони під час сходу і заходу сонця, Северін не відривався од палітри.
Я дізнався, що колись художник працював у загоні Резніченка, і зайшов до нього додому. Почалася розмова про Тянь-Шань. Северін весь змінився. Нічого не кажучи, він закріпив мольберт біля вікна, приніс полотна і одно за одним ставив їх на планку, повертаючи мольберт під різними кутами до світла. З полотен дивились на мене сміливі обриси Тянь-Шанських гір. Підняті до неба, оперезані біля вершин химерними хмаринами, гострі, криві, зігнуті, мов турецький ятаган, з стрімкими схилами, з льодовиками, що круто падають з вершин потоками в безодню, вони здавались нереальними. Ще чарівнішими були фарби: пурпуровим вогнем палав захід на найвищих вершинах, гребені світилися рожевими і світло-фіолетовими тонами, а нижче попелясто-сірий колір умираючих сутінків переходив у морок глибокої ночі…
Крізь ледь помітну експресіоністську манеру письма я побачив чудову природу дикого громаддя гірської країни — Тянь-Шаню.
Одна велика картина особливо прикувала мою увагу. Я побачив гірське озеро… Позад нього, далеко за передгір'ями і невисокими вершинами, купчилися снігові велетні. Між ними незмірно вище інших стояла велетенська гостроверха біла піраміда, що вп'ялася своїм мармуровим вістрям у синяву неба. Хан-Тенгрі!
Я не міг відвести очей од картини. У мене виникло непереможне бажання побувати біля цієї могутньої вершини, побачити її зовсім близько, випробувати свої сили на її суворих схилах.
Я розумів, що сходження на Хан-Тенгрі — завдання важке і потребує серйозної підготовки. Експедиція в таку далеку гірську країну, як Тянь-Шань, — справа складна. Було ясно, що організовувати її тільки заради спортивного сходження, хоч би й на Хан-Тенгрі, недоцільно.
«Але ж експедиція може мати не тільки спортивні завдання», думав я.
Це були роки, коли в країні створювалась могутня соціалістична промисловість, — будувалися нові заводи, фабрики, електростанції… З кожним днем зростали потреби в сировині.
Для виявлення природних багатств розвідувальні партії та експедиції вирушали в найглухіші, труднодоступні закутки країни.
На черзі був центральний Тянь-Шань. Цей далекий гірський край, на карті якого лишалося ще багато «білих плям», потребував всебічного вивчення.
Питання про вивчення Тянь-Шаню вже неодноразово поставало перед радянськими вченими. Воно обговорювалось і в Українській асоціації сходознавства, дійсним членом якої я був. У 1929 році асоціація звернулася до Ради Народних Комісарів УРСР з проектом організації наукової експедиції в центральний Тянь-Шань.
З великим нетерпінням чекали ми рішення уряду.
І от якось у морозний лютневий день викликав мене голова асоціації сходознавства професор Гладстерн.
— Важливі новини, — сказав він по телефону, — прошу негайно зайти.
Це було в Харкові. Я жив по вулиці Лібкнехта, майже навпроти приміщення сходознавців, і через кілька хвилин був уже в кабінеті Гладстерна. Він сидів там із своїм заступником Величком.
— Поздоровляю, — зустрів мене Гладстерн, — експедиція в Тянь-Шань затверджена.
Стримуючи радісне хвилювання, ми почали обговорювати питання організації майбутньої експедиції.
Отже, рішення урядуй, кошти будуть виділені. Але чи зможемо ми підняти відразу велику комплексну експедицію, в якій би взяли участь вчені різних спеціальностей? Дуже важка це справа? Та й як посилати громіздку експедицію в невідомий край, та ще на такі висоти, в майже недоступні місця?
— А чи не краще було б спочатку послати розвідку, — говорить Гладстерн, — розробити різні маршрути, уточнити на місцях деталі?
Справді, цей варіант був найдоцільнішим. Треба було не тільки розвідати маршрут, вибрати місця для майбутніх баз, але й виявити там, у горах, усе те найістотніше, що могло б увійти в план і програму дослідницьких робіт експедиції.
Тому вирішили тимчасово відкласти формування великої, комплексної експедиції[3] і послати в центральний Тянь-Шань спочатку рекогносційну групу. Вона мала скласти докладну схему маршрутів і зібрати весь необхідний матеріал для опрацювання програми наступних експедицій.
Я був призначений керівником цієї групи. Мені ж доручили і комплектування її.
Добір учасників для далеких і важких подорожей — справа далеко не проста.
Масив Хан-Тенгрі, де намічалася робота експедиції, розташований на величезних висотах. Без участі альпіністів до цих висот не добратися. Але в ті роки високогірний спорт ще не був розвиненим, альпіністів було мало. Ось чому нерідко доводилося включати до складу подібних груп людей без альпіністської підготовки.
Нам потрібні були такі люди, які б не тільки добре знали свою спеціальність, але й мали добре здоров'я, сильні, витривалі, пристосовані до похідного життя люди, яких не злякали б нестатки, труднощі та небезпеки, люди, які мали б розвинуте почуття колективізму. Адже часто буває так, що людина, хороша і співчутлива в звичайних умовах, стає неколективною і капризною, як тільки починаються труднощі похідного життя.
Ні, для експедиційної роботи в горах потрібні люди, які охоче йдуть назустріч труднощам, уміють переборювати їх своєю моральною і фізичною силою, відчуваючи від цього радість переможців.
Саме таких людей ми й намагалися підібрати. В основному складі групи, крім мене, було шість чоловік: Сергій Гаврилович Шиманський — альпініст, науковий працівник і бездоганний майстер кольорового фото; український письменник Іван Багмут і композитор Микола Трохимович Коляда, прикомандировані до нашої групи для збирання по дорозі в Тянь-Шань етнографічного матеріалу серед українських переселенців — обидва спортсмени, сильні, енергійні, завжди бадьорі, життєрадісні; Іван Никифорович Лазієв — кінооператор Київської студії науково-технічних фільмів, на диво витривала людина і вмілий працівник, який мав уже багатий досвід кіноекспедицій у різні куточки країни і, зокрема, в Середню Азію; комсомолець Аркадій Редак, співробітник газети «Харківський пролетар» — невтомний весельчак і хороший товариш. Шостим був Франц Цауберер, австрійський комуніст, який емігрував у Радянський Союз — професіональний альпійський провідник. Уродженець Тірольських Альп, досвідчений спортсмен-альпініст, він нудьгував серед рівнин України за горами і з великою радістю погодився взяти участь у роботі нашої групи.
Сім чоловік. Ми вважали групу вже укомплектованою, коли з Академії наук УРСР нам передають листа. З далекої Киргизії до нас звертається незнайома дівчина-комсомолка.
«Прочитавши в московських газетах про експедицію на Тянь-Шань, я вирішила запропонувати свої послуги. Вивчаючи побут тянь-шанських племен, експедиція, звичайно, не зможе обійтись без перекладача. Я б змогла бути таким перекладачем. Сама житель гір Киргизії, я добре знаю звичаї свого народу і свої гори. Правда, наше плем'я ніколи не кочувало поблизу Хан-Тенгрі, і я на цій вершині не бувала. Але ця обставина не заважає мені бути корисною людиною і перекладачем для експедиції. Крім усього цього, я хочу сказати: хай не подумають, що я, як жінка, можу завдати турбот. Кочовик у рідних горах не може завдати турбот. Отже, якщо це моє гаряче бажання збудеться, то я буду щасливою.
Фатіма Таїрова».
— Що ж, — сказали ми, прочитавши листа, — ця відважна дівчина справді може бути цінною знахідкою в нашій подорожі.
І ми ввели Таїрову до складу групи. Вона мала приєднатися до нас по дорозі на Тянь-Шань.
Підготовчі роботи закінчувались.
Рекогносційну групу сформовано. Ми ще раз переглядаємо і ретельно упаковуємо палатки, спальні мішки, альпіністські вірьовки, льодоруби, рюкзаки, штормові костюми та інший похідний інвентар. Лазієв зосереджено перевіряє свої кіноапарати. Усе готове.
Шість діб поїзд мчить нас від просторих українських степів, від рівнин Підмосков'я до напівпустинь Середньої Азії і передгір'їв Тянь-Шаню.
У вікнах вагона миготять то зелені луги і безмежні поля достигаючих хлібів, то заплави, чагарники, переліски… Ось широка стрічка Волги.
заспівує хтось у сусідньому купе.
Але пісня зразу ж обривається. Всі припали до вікон. Ми переїжджаємо через довгий міст на лівий берег, і Волга відходить вбік. Розмірено постукуючи колесами по рейках, поїзд везе нас усе далі й далі. От уже проїхали Актюбінськ. Тут відчувається гаряче дихання напівпустині. Незабаром починаються пустинні ділянки червонуватих глин з кущами сивого полину і з клубами перекотиполя, а згодом, за станцією Челкар, миготять у вікнах зарослі рідким чагарником піщані горби пустині Барсуки. Ще трохи — і серед пісків з'являються голубі бліки води і темні вітрила рибальських човнів. Це затока Аральського моря.
Станція «Аральське море». Продавці риби з кошиками смажених сазанів, щук, вобли оточують вагони.
За станцією Ново-Казалінськ пейзаж різко змінюється: праворуч за рухом поїзда з'являються густі зарості очерету, а в просвітах між ними видніються коліна широкого русла, яким біжать каламутні води Сир-Дар'ї. За 2860 кілометрів звідси, з гірських льодовиків Тянь-Шаню, до якого ми їдемо, починає свій далекий шлях ця величезна артерія Середньої Азії. Кожної хвилини вона вливає в Аральське море 23 000 кубометрів води.
З цікавістю розглядаємо нові й нові картини за вікнами вагона. Все частіше зустрічаються убогі казахські кибитки і верблюди в степу…
За Кзил-Ордою на південний захід відходять пасма невисоких гір.
— Каратау[4], — пояснюю супутникам, — крайній на заході аванпост Тянь-Шаню…
Поступово віддаляючись від залізниці, гори Каратау супроводжують нас аж до станції Арись.
В Арисі — пересадка. Виходимо з вагона і ніби потрапляємо в розжарену піч. Нестерпна спека. До металевих ручок вагона не можна доторкнутися. Навколо немає навіть натяку на затінок.
Сідаємо в поїзд Туркестано-Сибірської залізниці. Тепер уже поїдемо прямо до гір Тянь-Шаню.
Від Арисі поїзд повертає на схід. Проїжджаємо усе в зелених садах місто Чимкент — тепер один з найбільших індустріальних центрів Казахстану. За Чимкентом поїзд мчить до хребта Каратау. Підйом дедалі крутіший і крутіший; рейки описують довгі петлі зигзагів. Нас везуть два паровози: один спереду, а другий ззаду состава. Обидва вони важко пихкають, з клапанів продування вириваються клуби пари, але колеса буксують, і вагони ледве рухаються.
Нарешті всі круті повороти подолано. Проїжджаємо Ауліє-Ата, нині місто Джамбул. Попереду долина ріки Чу. Вона тягнеться в ширину на десятки кілометрів від північних схилів Киргизького хребта[5] на півдні до Чу-Ілійських гір[6] і пустині Муюнкум[7] на півночі.
— Земля обітована… — зауважує спостережливий Аркадій Редак.
— Так, — підтримує розмову Лазієв, — це найродючіша долина Киргизії, багата на пасовиська і вологу. Вона має велике майбутнє.
Багатоводна ріка Чу зрошує долину, а Чу-Ілійські гори захищають її від посушливих північно-західних вітрів. Тому ще в далеку давнину, за багато століть до нашої ери, облюбували цю долину вільні кочовики. Пізніше тут осіли землеробські племена, виникли поселення і укріплені міста, повз які з Середньої Азії через гори Тянь-Шаню ішов караванний шлях у далекий Китай. Сюди переселились із верхів'їв могутнього Єнісею, з далеких Саянських гір і киргизькі племена, які стали жителями Тянь-Шаню.
У той час, коли ми були в Киргизії, там уже почалося будівництво гребель і каналів для зрошування землі під волокнисті та бавовняні культури. Тепер уже здано в експлуатацію споруду західного відгалуження Великого Чуйського каналу. Зрошені землі даватимуть сотні тисяч тонн зерна, бавовнику-сирцю, цукрових буряків, овочів, фруктів, луб'яних культур, люцерни та інших трав.
— Пішпек! — заметушилися пасажири. — Станція Пішпек!
Поїзд поступово уповільнює хід. Крізь вікна вже видно пристанційні будівлі і за ними — безкраю зелень садів. А на півдні, наче казкова декорація, стоять, замикаючи собою горизонт, високі гори. Їхні гребені й вершини вкриті сліпучо-білою пеленою снігів. Здається, ці юри так близько, що їх можна дістати рукою, але до них… понад сорок кілометрів.
Ми в столиці Радянської Киргизії — Фрунзе. Тут нам необхідно запастись продуктами, одержати перепустку в прикордонну зону — адже в горах Тянь-Шаню проходить державний кордон з Китаєм. Часу мало, і ми нашвидку оглядаємо місто.
Раніше місто звалося Пішпек. Воно було побудоване як фортеця наприкінці XVIII століття кокандськими ханами[8], що вирішили підкорити тянь-шанських киргизів — жителів Чуйської долини. Залишки глиняних валів цієї фортеці ми бачили в самому кінці вулиці Леніна.
У 1862 році киргизи повстали проти кокандських ханів. Вони звернулися по допомогу до Росії і одночасно просили прийняти їх у російське підданство. Це прохання було задоволене, російські війська вирушили на допомогу киргизам. Фортеця Пішпек перейшла до Росії.
Мені пригадуються перші відвідини Пішпека. Це було в 1916 році. Я їхав на підводі. Через густу пилюку не міг відкрити рота. За її завісою нічого не було видно. Я пройшов пішки по місту і побачив запилені вулиці, саманні будиночки з очеретяними покрівлями і довгими глинобитними огорожами — дувалами. Жили в цих будівлях переселенці з Росії, чиновники, військові і невелика кількість дрібних торговців дунганів і уйгурів[9]. Не тільки про залізницю, а й про шосейну дорогу тоді не було тут і думки.
Але вже в 1924 році Пішпек став центром Киргизької автономної області. З цього часу починається нова історія міста. До нього провели вітку Туркестано-Сибірської залізниці від станції Лугова. Місто відбудовувалося, з'явились перші невеличкі промислові підприємства.
З 1926 року назва Пішпек збереглася тільки за залізничною станцією. Саме місто, що стало столицею Радянської Киргизії, було назване славним іменем Фрунзе.
Тут, у Пішпеку, народився і жив Михайло Васильович Фрунзе. На Фрунзенській вулиці ми бачили невеличкий будиночок його батька — військового фельдшера. Тепер у ньому музей, присвячений революційній і державній діяльності Михайла Васильовича Фрунзе.
Місто вже змінювало своє обличчя. Починалося нове будівництво: прокладали шосейну дорогу в Токмак, споруджували корпуси консервного заводу, закінчували першу чергу водопроводу. Ми бачили щойно побудовані друкарню, школи, їдальні, лікарню, готель, шкіряний і ливарний заводи, невелику суконну фабрику.
Але не так-то легко змінити те, що існувало століттями.
— Завтра підемо купувати продукти, — кажу я товаришам.
Ранком вирушаємо на старий базар. Перше, що нам впадає в очі, — страшенна антисанітарія в усьому. Над ніколи не митими лотками, на яких лежали купи коржиків, вареної баранини, сиру і фруктів, літають рої мух. Такі самі рої кружляють над шкурками кавунів і динь, над купами покидьків, що лежать біля продуктових рундуків. Поруч — лави вуличних цирульників і розкладні, наскрізь просалені столики похідних харчевень, біля яких стоять кашкарлики — вихідці з Кашгарії, південної частини китайської провінції Сіньцзян.
— Є шурпа! Шурпа! — кричать вони, закликаючи відвідувачів. — Мянтоу! Плов! Каурдак![10] Локшина!
Тут у всьому відчувається близькість Китаю. Ось вивіски: «Китайська пральня», «Китайський квас», «Китайська їдальня»… За столиком з галантереєю чорноволосі жовтолиці продавці протяжно виводять:
— Грие-бие-нці! Ми-и-ло! Шпи-и-ліки!
Навпроти базару брудний заїзд. Поруч арик, у якому люди вмиваються, перуть білизну, беруть воду для кухонь. Тут же біля арика стоїть чайхана.
Багмут уже встиг влаштуватися в ній просто на очеретяних циновках і махає нам рукою:
— Швидше сюди Лазієва з кіноапаратом! Цікавий матеріал для зйомки.
Широкий дерев'яний поміст чайхани поставили над самим ариком. Тільки тут можна врятуватися від виснажливої липневої спеки. Внизу, під помостом, дзюрчить холоднуватий арик, зверху великий навіс, який захищає від сонця; з обох боків чайхани — широкі крони тінистих дерев.
Ми підходимо. Багмут повідомляє, що зараз тут почнеться бій баранів.
Біля стовпчика, спеціально для цього забитого, прив'язаний великий кочкор — баран для бою. Він лежить, підігнувши під себе ноги, і поволі, ліниво поскубує м'якими губами стеблинки конюшини з кинутого поруч снопа, його могутні, відкинуті назад роги закручені спіраллю.
Лазієв налагоджує кіноапарат. Чайханщик з квіткою троянди, що кокетливо виглядає з-під вишитої шовком тюбетейки, приносить на підносі чайник, піали, рум'яні коржики, гарячі пиріжки з м'ясом і великі грона винограду. Він з неприхованою цікавістю дивиться на кіноапарат.
— Кочкор на кіно знімать хочеш? Зараз пошлемо хлопчик, нехай другий кочкор сюди тягне.
Через півгодини товстий узбек у чорному, підперезаному жовтою хусткою халаті приганяє до чайхани свого круторогого бійця. Збираються любителі баранячих боїв. Вони вже знають місце змагання і сідають, схрестивши ноги, у коло просто на землі.
В середину кола вводять кочкорів. Судячи з надбитих країв рогів, обидва вони загартовані бійці.
Лазієв переносить штатив кіноапарата ближче до місця бою.
Барани насторожено обнюхують один одного, сердито пирхають, пригинають голови і зразу ж вціляються рогами.
Перший удар. Потім обидва задкують у знову б'ються головами, але цього разу вже з більшою силою. Очі їх наливаються кров'ю, ніздрі роздуваються від люті. Новий удар такий сильний, що, здається, чути, як тріщать черепи. Ще розгін — і ще сильніший удар. Барани б'ються дедалі азартніше. Не менш азартні і глядачі. Майже кожен з них облюбував собі одного з двох бійців, кладе за нього внесок і хвилюючись жде виграшу. Вони вже не можуть всидіти на місці, щохвилини схоплюються, махають руками, заохочують кочкорів криками.
Лазієв бігає з важким кіноапаратом з місця на місце, вишукуючи найефектніші кадри, і ледве не потрапляє під удар бійців.
Та ось у одного з баранів ноги починають тремтіти, він крутить головою, ніби хоче щось скинути з неї, і відступає назад. Боєць здається. Господар його, товстий узбек, бачачи явний програш, відтягує свого бійця і визнає поразку…
Я згадую про все це як про далеке минуле. Немає вже у Фрунзе брудних рундуків, жалюгідних крамничок, харчевень азіатського базару; зникли саманні будівлі, грязюка небрукованих вулиць. Зникло назавжди все, що залишалося ще в перші роки після революції як тяжка спадщина безправ'я народів далеких окраїн. Виросло нове місто Фрунзе — прекрасна столиця Радянської Киргизії з своєю Академією наук, з музеями, вузами, бібліотеками, театрами, ботанічним садом, асфальтованими вулицями, культурними магазинами…
Закінчивши у Фрунзе всі справи і одержавши перепустки у прикордонну зону, виїжджаємо в селище Рибаче, що розташувалося на зеленому березі гірського озера Іссик-Куль.
Тепер у Рибаче йдуть поїзди, по шосе мчать автобуси. А в той час ми їхали курною грунтовою дорогою єдиним на тій трасі поштовим автомобілем.
… Старенька, з пом'ятим кузовом машина раз у раз підводить: то починає вередувати мотор, то лопається скат. Ідемо, весь час насторожено чекаючи якоїсь нової каверзи.
Друга велика неприємність — неймовірна курява. На дорозі товстим шаром лежить лесовий пил. Потривожиш його — і надовго прощай небесна блакить і сонячне світло. Недарма китайці, що живуть по той бік Тянь-Шаню, кажуть «курява йде» так, як ми звичайно говоримо «дощ іде» чи «сніг іде».
Тільки-но наша машина рушила, як курява заклубилася густими коричньовими хмарами, піднялася до самого неба і закрила все навколо. Пил заповнює кузов, густо осідає на окулярах, проникає під білизну, забиває рот і ніс. Усі починають кашляти.
Крізь заслону куряви мелькають зустрічні села: Лебединка, Дмитрівка, Червона річка, Іванівка. Побілені хати з очеретяними покрівлями, колодязі з журавлями, вишневі і яблуневі садочки, пірамідальні тополі біля тинів, призьби, глечики на кілках…
Здається, що ми десь на Полтавщині.
— Та це ж наші українські села! — забувши про куряву, кричить Коляда.
Машина зупиняється. Шофер бере відро і, зачерпнувши з колодязя води, заливає радіатор. До нас підходять два невеликі хлопчаки.
— Дивись, п'є! — каже один з них, показуючи на радіатор.
Багмут і Коляда одразу ж починають з хлопцями розмову. Виявляється, що вони вважають себе росіянами.
— А чому ж ви розмовляєте українською мовою?
Хлопці соромливо поглядають один на одного.
— Як батьки балакають, так і ми.
Звідки знати цим хлопчакам, як виникли тут українські села, як українці, що споконвіку звикли до рівнин, потрапили в передгір'я і в гори Тянь-Шаню. Це ж їхні батьки, а може, й діди кілька десятків років тому, рятуючись від злиднів, безземелля, від сваволі царських властей, залишили свої рідні місця десь у Київській, Полтавській, Воронезькій губерніях і приїхали сюди, в далеку Киргизію, шукати кращого життя…
Селища на нашому шляху зустрічаються дедалі рідше, з північного боку з'являються дуже поруйновані відроги невисоких Чу-Ілійських гір.
Дорога йде тепер повз річку Чу. Із схилів гір до неї рине багато приток; але не всі вони встигають влитися в бурхливі води Чу. Ще по дорозі вода цих приток розходиться ариками на зрошування посівів.
Високо в горах, у Кочкорській улоговині, між озерами Іссик-Куль і Сонкель, з гірських річок Кочкор. Тюлек і Кара бере свій початок ріка Чу. Зібравши всі річки в одно русло, вона тече на північний захід до великого гірського хребта і пересікає його глибокою Боомською ущелиною. Західна частина хребта зветься Киргизьким Алатау, а східна — Кунгей-Алатау.
Вирвавшись з гір, повноводна Чу, потрапляє в долину (вона так і зветься Чуйською), де численні арики і зрошувальні канали забирають у ріки багато води. Знесилена ріка повільно тече пустельними просторами на північний захід, розділяючи своїм руслом пустині Бет-Пак-Дала[11] і Муюнкум.
У давні часи, коли льодовики Тянь-Шаню були могутнішими, клімат вологішим і річки повноводнішими, Чу досягала русла Сир-Дар'ї. Тепер, випаровуючись під гарячим промінням сонця, втрачаючи рештки вологи в пісках пустелі, ріка міліє, чахне і поступово зникає, закінчуючи свій шлях у невеличкому озерці, не доходячи ста десяти кілометрів до Сир-Дар'ї.
… Машина мчить лівим берегом Чу. Поблизу в неї впадає найбільша притока — Великий Кемін. Рівень води тут вищий, ріка бурхливіша. Гори зближаються, долина вужчає. Ми в'їжджаємо в Боомську ущелину. Перед нами відкривається головний шлях, що веде до озера Іссик-Куль і далі, в саму глибину центрального Тянь-Шаню.
Дорога тиснеться до скель Киргизького хребта, того самого, що так високо підносить свій сніговий гребінь біля міста Фрунзе. Тут висота його значно менша. Гори дуже поруйновані: часті вітри, піднімаючи великі піщинки, б'ють ними по скелях і виточують ямки, що нагадують знаки од віспи. Подекуди на скелях видно примітивні малюнки тварин, зроблені в далеку давнину племенами пастухів.
Скелі ближче підступають до дороги. Ми в'їжджаємо в ущелину. Киргизи називають її Боомською, переселенці, переробивши цю назву, — Уланською. Сто років тому Семьонов-Тянь-Шанський назвав цю ущелину жахливою. В той час тут не було ні доріг, ні мостів, тільки по крутих скелях над проваллями вилася ледь помітна стежечка, а через бурхливу річку Чу доводилося, часто рискуючи життям, переходити вбрід.
Недавно мені потрапила до рук видана у 1933 році книжка Алексєєва і Попова «Иссык-Куль». Автори цієї книжки пишуть: «Боомська ущелина страшна… кожен із ста дев'яноста двох кілометрів, що розділяють Фрунзе і Рибаче, може стати передчасною могилою».
Ніхто з нас таких страшних місць по дорозі до Іссик-Кулю не зустрічав, хоч цією дорогою ми їздили потім багато разів. Трапилась, правда, в нас у цій ущелині аварія: машина експедиції перекинулась, і дехто з пас потерпів, — але винна в цьому була не «страшна» дорога, а шофер, що заснув за рулем.
У 1929 році між Фрунзе і Рибачим була ґрунтова дорога, а шосе тільки збиралися будувати. Але навіть наша понівечена машина спокійно обганяла підводи, не зменшуючи швидкості і не рискуючи злетіти в Чу. Через річку вже лежав на залізних фермах міцний міст, дорога часто ремонтувалася, по ній невпинним потоком в обох напрямах возили вантажі.
Ось ущелина повертає на схід, схили її розходяться, і Чу, опинившись на волі, припиняє свій бурхливий біг і повільно тече широкою піщаною заплавою. На пологих берегах з'являються зарості шелюгів та обліпихи, за якими стоять круті, розрізані ярами, глинясті схили.
Спереду стає просторіше і світліше. Гори розбігаються; відходить на південь до свого верхів'я ріка Чу, горизонт віддаляється, і наш автомобіль уже мчить по Іссик-Кульській улоговині до озера. Водна широчінь озера дедалі збільшується і заповнює собою весь простір аж до обрію.
Далеко на південному сході, піднімаючись над хмарами, виблискують снігами і льодами громаддя гір. Здається, що вони обмиваються водами озера, виходять з самого його дна і вершинами підпирають небо.
Тянь-Шань! Небесні гори…
Ми не відриваючись дивимось на них. І кожен думає про одне й те ж саме… Про те, що мине небагато часу, і радянські люди почнуть наступ на ці вершини; про те, що ми, перші розвідники, повинні відкрити шлях до цього наступу, шлях у саме серце Небесних гір.
І кожен відчуває на собі велику відповідальність за доручене нам завдання. Чи справимося з ним?
Тянь-Шань — китайське слово. В перекладі на нашу мову воно означає Небесні гори. Вкриті вічним снігом вершини їх ніби злетіли в голубі простори неба. Може, тому й назвали ці гори Небесними…
І ось перед нами країна Небесних гір. Пасма їх починаються в Казахстані невисоким хребтом Каратау, тягнуться на схід на дві з половиною тисячі кілометрів і закінчуються далеко в межах Китаю, в пустині Джунгарського Гобі, хребтом Карлик-таг.
Хребти чергуються з глибокими міжгірськими западинами і улоговинами, заповненими водами озер Іссик-Куль, Сонкель, Чатиркель.
Чим далі від Каратау на схід, тим стрімкіше піднімаються аж за хмари вершини Тянь-Шаню. Біля самого китайського кордону висота їх понад сім тисяч метрів над рівнем моря. Ось тут, серед найбільших вершин Тянь-Шаню, і стоїть, гордо піднявши голову, вершина Хан-Тенгрі, до якої прямувала наша група.
На схід від Хан-Тенгрі широкі хребти центрального Тянь-Шаню перетинає Меридіональний хребет[12]. Він тягнеться з півночі на південь і біля верхів'я льодовика Інильчек змикається з Кокшаал-Тау, найпівденнішим і найвищим з хребтів Тянь-Шаню. Ці хребти — Кокшаал-Тау і Меридіональний — поділяють (перший на півдні, другий на сході) Тянь-Шанську гірську країну на дві частини: радянську і китайську. Радянський Тянь-Шань значно ширший, вищий і більш розгалужений, ніж китайський.
Небесні гори знаходяться на тій самій широті, що й вічнозелені субтропіки нашого Чорноморського узбережжя або середньої та південної Італії.
«Але чому ж тоді такі відмінні ці місця?» постає питання.
Справа в тому, що чорноморські субтропіки дихають вологою теплого моря; Італія розташована близько від Атлантичного океану і омивається трьома морями.
А Тянь-Шань піднімається в центрі найсухіших областей найконтинентальнішого з усіх материків світу, віддалений від океанів тисячами кілометрів.
Його оточують пустині. Одні з них розкинулись піщаними морями, на яких, ніби високі мертві хвилі, набігають одно на одне пасма барханів; другі лежать під похмурим покривом розжареного від спеки щебеню; треті виблискують на сонці солончаками; четверті вкриті товстою потрісканою глиняною корою.
Колись на місці цих пустинь були западини. З часом вони заповнювалися піском і щебенем. Це відбувалося дуже давно, ще в так званому четвертинному періоді[13]. Танули льодовики, заповнюючи гірські долини, і талі води несли зруйновані, крихкі породи в передгір'я та улоговини.
Руйнування гірських порід ще й досі триває. Воно безперервне. В цьому процесі руйнування, який ніколи не припиняється, злагоджено діють сонячна спека і нічні морози, сили вітру і потоків води, тварини і рослини.
Гірські ріки, що мчать по крутих схилах і порогах, підточують свої річища та береги. Обвалюються підмиті скелі, падають уламки гірських порід, розбиваючись на дрібні осколки, а вода і вітер перетворюють їх у щебінь. Річки несуть цей щебінь у низини, де дмуть шалені вітри. День за днем, рік за роком виноси гір перетворюються на дрібнесенькі зерна піску.
Налітає вітер, піднімає тонни піску, кружляє його вихорами, переносить на величезні віддалі, а потім, ущухаючи, збирає дрібний пісок у барханні пасма пустині…
Є в Азії й інші пустині, що виникли на тому самому місці, де колись були гори. Скельні гірські кряжі поступово руйнувалися, вивітрювались. Залишки цих кряжів подекуди ще вціліли і видніються серед пісків пустині, мов кам'яні острівці, схожі на вежі, на мури старовинних фортець, на дивовижних химер.
Вітер день і ніч точить їх і не припинить своєї роботи, поки не зітре в пісок ці останні залишки скель.
Пустині і напівпустині, які оточують країну Небесних гір, не знають дощу. Жодна краплина не падає на пересохлу землю. Тільки іноді промайне під блискучим небом прозора, мов павутиння, хмарка і тут же розтане в немилосердному промінні сонця…
Де ж серед гарячих пустинь і сухих степів узялося так багато снігів і льодовиків Тянь-Шаню? Як виникли тут бурхливі багатоводні ріки?
Більшість вітрів, які гуляють над рівнинами Середньої Азії, мають дуже мало вологи. Східні і південні зітри, що віють з Центральної Азії через хребти Тянь-Шаню, приносять з собою тільки спеку пустинь. Північні вітри втрачають вологу ще на далеких підступах до Середньої Азії.
Тільки з заходу надходить вологе дихання Атлантичного океану, Середземного, Чорного, Каспійського і Аральського морів. Шлях вітрів, які несуть випарування цих морів, пролягає в холодних шарах атмосфери на висоті трьох тисяч, а то й більше метрів над рівнем моря і ніде в межах Середньої Азії не знижується. Волога на такій висоті перетворюється в малесенькі кристалики. Досягнувши хребтів Тянь-Шаню і Паміру, ці кристалики лягають на гребені та схили гір снігом і памороззю. На перших, нижчих відрогах Тянь-Шаню сніговий покрив тонший. Велика частина вологи іде звідси далі на схід понад гребенями гір або витягується широкими коридорами міжгір'їв у саму глибину гірської країни, до найвищих вершин Тянь-Шаню. Там, на схилах цих вершин, відкладаються велетенські запаси снігу[14], з якого утворюються могутні льодовики Небесних гір.
Гори Тянь-Шаню — гігантський резервуар вологи, що дає життя безводним рівнинам і улоговинам Середньої та Центральної Азії. В горах народжується багато рік, але жодна з них не виходить із зони пустині.
Піски й сипучі наноси жадібно вбирають вологу, яка потім випаровується на палючій спеці. В пісках пустині Такла-Макан[16] зникає Тарім — одна з найбільших рік Центральної Азії; майже повністю віддає свої води пустині Бет-Пак-Дала ріка Чу; пустині Муюнкум — ріка Таласе… І лише кілька річок впадають у такі великі озера, як Іссик-Куль, Балхаш і Аральське море.
Нас недаремно хвилювало питання — чи справимося ми з своїм завданням. Справа це була зовсім не легка. Довгий час найбільші вершини Тянь-Шаню були повиті серпанком загадковості. Мало хто з європейців бував у Небесних горах, а ті, кому доводилося бувати, дуже часто вважали, що до вершин цих гір людині не добратися.
Перші відомості про далеку країну Небесних гір дали світові китайські мандрівники.
Ще в III столітті до нашої ери на захід і північний захід від стародавнього Китаю на величезних просторах, від Маньчжурії до хребтів Тянь-Шаню і долини ріки Чу, кочували войовничі племена гуннів[17]. Об'єднавшись у військово-племінний союз, вони не раз вторгалися в Китай, руйнуючи і спустошуючи його.
У 138 році до нашої ери китайський імператор У Ді, який чув про племена гуннів і про Небесні гори, послав у район цих гір свого посла Чжань Цяна, щоб укласти союз з вождем племені Великих юечжів[18], які ворогували з гуннами.
Посол був мужньою людиною. Він не побоявся пройти страшні землі, які кишіли гуннами, але тут був схоплений ворогами. Понад десять років пробув Чжань Цян у полоні, а потім утік в глиб Тянь-Шаню до озера Іссик-Куль, де кочували ворожі гуннам племена усунів[19].
Від Іссик-Кулю посол імператора пройшов у Фергану. Повертаючись в Китай, Чжань Цян вдруге потрапив у полон до гуннів, але через рік утік знову і цього разу щасливо дістався на батьківщину.
Під час великої і небезпечної подорожі Чжань Цян цікавився країнами, через які йому доводилось іти, племенами, що жили в цих країнах, І всі свої спостереження записував потім у звіт імператорові.
Це були перші достовірні відомості про країни і населення Середньої Азії, про Небесні гори, про озеро Іссик-Куль і про кочовиків, які жили на берегах і в гірських долинах Тянь-Шаню.
Пізніше маршрути, пройдені Чжань Цянем, допомогли прокласти по перевалах і в долинах Тянь-Шаню караванні стежки, які згодом були названі «Великим шовковим шляхом». Цим шляхом з Китаю везли в Середню Азію, а звідти в Причорномор'я, до східних берегів Середземного моря і в Та Цин — Римську імперію — китайський шовк, папір, лак, бамбукові вироби.
У 115 році імператор У Ді знову послав Чжань Цяна на захід до кочових племен. Цього разу посол благополучно добрався до усунських кочовищ біля берегів Іссик-Кулю.
Дальші відомості про Тянь-Шань належать уже до IV століття нашої ери. В 339 році буддійський монах, китаєць Фа Сянь, ідучи на богомілля в Індію, з невідомої причини звернув із свого шляху, що лежав через пустиню Такла-Макан уздовж озера Лобнор, і рушив на північний захід, у Тянь-Шань.
Перейшовши гори, — очевидно через льодовиковий перевал Музарт, що знаходиться на схід від Меридіонального хребта, — Фа Сянь вийшов у долину ріки Ілі. Звідси він попрямував на південний захід і знову перейшов Тянь-Шанські хребти, цього разу, очевидно, через перевал Бедель[20].
Від південних відрогів Тянь-Шаню мандрівник перетнув пустиню Такла-Макан і помандрував в Індію, йдучи, можливо, звичайним шляхом через високі хребти Каракоруму і Гімалаїв.
Майже п'ятнадцять років тривала ця подорож. Повернувшись у Китай, Фа Сянь видав книгу про свої спостереження в країнах, де він бував. У цій книзі подано також багато географічних відомостей.
Через двісті років після подорожі Фа Сяня, у 629 році, в Центральну і Середню Азію і, головним чином, в Індію вирушив знаменитий китайський мандрівник Сюань Цзян. Він перетнув гарячі пустині, «відшукуючи, — як пишуть біографи, — шлях по купах вимерлих тварин», і, нарешті, вийшов до величезних гір, що загородили йому шлях. Це були «високі засніжені гори Тянь-Шаню.
«Від створення світу тут назбиралося снігу, який перетворився в льодові брили, що не тануть ні весною, ні влітку. Гладкі поля блискучого твердого льоду тягнуться в безмежність і зливаються з хмарами. Шлях часто пролягає між навислими з обох боків льодовими піками і через високі льодові маси. Проходять цими льодами з великими труднощами і великими небезпеками, під постійними поривами різкого вітру і снігового вихору, так що навіть у теплому взутті і хутряному одязі холод пронизує до кісток. Немає сухого місця, щоб лягти чи поїсти. І їжу варити, і спати доводиться на льоду. Ті, що йдуть цією дорогою, не повинні носити червоного одягу і голосно кричати. Той, хто забуде ці застереження, може зазнати всяких лих. Тут важко вберегтися від смерті…»
Так описують Тянь-Шанські гори біографи Сюань Цзяна.
Пройшовши вздовж південних схилів Тянь-Шаню, мандрівник перебрався через його хребти на північ. Потім через хребет Терскей-Алатау[21] він проник до озера Іссик-Куль. Шлях був дуже важкий. З чотирнадцяти супутників Сюань Цзяна тринадцять загинуло від нестатків та небезпек.
Після закінчення подорожі мандрівник опублікував у Китаї свої спостереження у відомій книзі «Записки про країни Заходу». Судячи з цієї книги, Сюань Цзян був допитливим і дуже сумлінним спостерігачем. Недарма Северцов[22], відомий дослідник Середньої Азії, називає його «прозорливим китайським ученим». Спостереження Сюань Цзяна, безумовно, дуже цікаві.
Але справжнє наукове відкриття Тянь-Шаню починається з подорожі в «загадковий Небесний хребет» російського вченого Семьонова, якого пізніше почали звати Тянь-Шанським[23].
«Особливо вабив мене до себе, — писав Семьонов, — самий центральний з азіатських хребтів — Тянь-Шань, на який ще не ступала нога європейського мандрівника… Проникнути в глиб Азії, на снігові вершини цього недосяжного хребта… ось що здавалося найпринаднішим для мене подвигом».
У 1856 році Семьонов першим з європейців проникає до східного, а потім і до західного берега озера Іссик-Куль, а ще через рік перетинає хребет Терскей-Алатау і відкриває для науки річку Нарин — верхів'я Сир-Дар'ї, а також верхів'я Сариджасу — основної притоки великої ріки Тарім.
Книга Семьонова-Тянь-Шанського «Подорож у Тянь-Шань» вперше була видана лише в 1946 році, майже через дев'яносто років після його подорожі.
Читаючи цю книгу, я згадував знайомі місця, де побував знаменитий мандрівник, і переконувався, що географічні дані Семьонова-Тянь-Шанського не втратили свого значення і понині.
Його погляд — погляд допитливого і талановитого дослідника — нічого не випускав з поля зору. Йому справді вдалося, як образно пише він сам, «підняти непроникну до цього часу завісу, що закривала на протязі тисячоліть снігові вершини Тянь-Шаню».
У 1886 році Російське Географічне товариство з ініціативи Семьонова та Мушкетова[24] — відомого геолога-мандрівника по Середній Азії і Тянь-Шаню — організувало експедицію до Хан-Тенгрі. Керував нею гірничий інженер Ігнатьєв. Ця експедиція вперше дійшла до верхів'я долини Інильчек.
Згодом, у 1889 році, центральний Тянь-Шань та його долини Інильчек і Каїнди відвідали угорські зоологи Георг Альмаші і Штуммер Траунфельс, а ще через рік сюди приїжджає італійський альпініст Чезаре Баргезе, доктор Брокерель та відомий альпійський провідник Цубріген. Побачивши надзвичайно красиву піраміду Хан-Тенгрі, вони хотіли спробувати зійти на її вершину, але через труднощі підступу не змогли цього зробити.
На початку XX століття досліджувати Тянь-Шань вирушив відомий німецький географ і альпініст Готфрід Мерцбахер. У 1902 році його експедиція працювала в центральному Тянь-Шані, а в 1907 році — в межах китайської частини Тянь-Шаню. Досвідчений високогірний мандрівник Мерцбахер за короткий час пройшов ряд дуже високих місць Тянь-Шаню і по льодовику Південний Інильчек близько підійшов до підніжжя Хан-Тенгрі. Що ж до сходження на вершину Хан-Тенгрі, то він вважав це неможливим. Мерцбахер твердив, що вершина Хан-Тенгрі недоступна, що взагалі «високі вершини Тянь-Шаню — непридатне місце для задоволення альпіністського запалу».
Вивчення Тянь-Шаню великою мірою утруднювалось через відсутність топографічних карт. У 1912 році Туркестанський військовий округ почав топографічну зйомку центрального Тянь-Шаню.
Це була грандіозна робота, яка вимагала величезних зусиль. Топографам доводилося підніматись на високі гребені, переходити льодовики, перебиратися через гірські ріки, переносити на собі важкі і громіздкі прилади. Ніякої альпіністської підготовки вони не мали, і в тих місцях, куди не вдавалося проникнути, провадилася лише окомірна зйомка з великих відстаней.
І все-таки, незважаючи на ці труднощі, топографічною зйомкою був охоплений весь центральний Тянь-Шань. Винятками були плани тих місць, куди топографи зовсім не могли пробратися. Ці плани заповнювались неточно, за даними опитування киргизів-мисливців, або залишалися незаповненими.
Свій звіт про роботу в горах Тянь-Шаню топографи закінчують цікавими словами:
«Наука робитиме відкриття в центральному Тянь-Шані, дослідить льодовики, розриє надра землі, шукаючи різні багатства, але наука не переможе природи Тянь-Шаню, і ця природа буде захистом номада[25] від натиску цивілізації, а в далекому майбутньому вони залишаться живими пам'ятками первісного людства».
Зрозуміло, що це пророкування не збулося.
Жовтнева революція пробудила всі народи нашої країни до нового творчого життя. Соціалістична культура перейшла через найвищі хребти Небесних гір до кочових народів, що живуть у гірських долинах.
Там, де доводилося пробиратись звіриними стежками, в диких і грізних ущелинах пролягли асфальтовані шосе; серед скель Боомського міжгір'я вже йдуть поїзди до Киргизького моря — озера Іссик-Куль, по голубих просторах якого плавають пароплави і моторні судна, а колишні номади
Кочовики, приречені невдалим пророкуванням на роль «живих пам'яток первісного людства», стали колгоспниками, кваліфікованими робітниками промисловості, письменниками, композиторами — активними будівниками комуністичного суспільства.
У Казахстані і в Киргизії видаються мовами цих республік твори основоположників марксизму-ленінізму, класиків російської і світової літератури, художні твори національних письменників. Відкриті Казахська і Киргизька Академії наук, державні університети, інститути, театри, філармонії; рідною мовою видаються газети, журнали.
У гори Тянь-Шаню почали приходити не окремі ентузіасти, що подорожували найчастіше на свій риск, як це було в дореволюційні часи, а великі експедиції, що успішно вирішують завдання спеціального або різнобічного вивчення краю.
Однією з перших радянських експедицій і стала українська експедиція, передовим загоном якої була наша невеличка розвідувальна група.
Заілійський Алатау — гірський хребет в системі Тянь-Шаню, в Казахській PCP. Оточує з півдня долину річки Ілі в її середній течії, тягнеться дугою на 270 км. Має льодовики. Біля підніжжя Заілійського Алатау лежить Алма-Ата.
Комплексна експедиція — експедиція, що має своїм завданням вивчення не одного якогось питання, а ряду питань, які в підсумку дають цілісне уявлення про певну територію.
Каратау — гірський хребет, північно-західний відріг Тянь-Шаню, проходить по Південно-Казахстанській області. Окремі вершини хребта піднімаються до 2176 м.
Киргизький хребет — північний крайовий хребет Тянь-Шаню, розташований між озером Іссик-Куль і річкою Таласе. Круто спускається на північ. Висота до 4875 м.
Чу-Ілійські гори — західна вітка хребта Заілійського Алатау, в гірській системі Тянь-Шаню, розташована на південному сході Казахської PCP, у Джамбульській області. Гори тягнуться дугою на північний захід між південно-західним берегом озера Балхаш і нижньою течією річки Ілі, з одного боку, та річкою Чу — з другого.
Муюнкум — велика піщана пустиня в Казахській PCP, в Джамбульській області, між хребтом Каратау та річкою Чу. Назва казахська: муюн — шия, кум — піски, пустиня (довгий, мов шия; довга пустиня).
Кокандське ханство — феодальна держава, яка існувала у Ферганській долині у XVIII–XIX століттях. Населення складалося з узбеків, таджиків, кипчаків та киргизів. Переважна частина землі належала ханові та феодалам.
Дунгани (по-китайськи хуей-дзу; самі себе називають чжун-ян) — народність монгольського походження. Живуть у південно-західному Китаї, зокрема в провінції Сіньцзян. В 1850 році дунгани разом з уйгурами повстали проти Китаю. Після розгрому повстання значна частина їх втекла в Ілійський край, на північ від Тянь-Шаню. У 1871 році Ілійський край був захоплений Росією, але потім знову повернений Китаю. Дунгани, які жили в Ілійському краю, перейшли на територію Росії.Тепер у Радянському Союзі дунгани середньоазіатські (близько 25 тисяч чоловік) живуть у Казахській і Киргизькій PCP. Колгоспи середньоазіатських дунганів вирощують головним чином рис, опійний мак, бавовник.Уйгури — народність тюркського походження, близька мовою та звичаями до узбеків. Основне населення (75 процентів) Сіньцзяну. Частину уйгурів після невдалих повстань проти китайської імперії в XIX віці переселилась в Росію. Тепер у Радянському Союзі уйгури живуть у Киргизькій, Казахській та Узбецькій PCP. Головне заняття — землеробство.
Шурпа — суп; мянтоу — пельмені, зварені на парі; каурдак — смажене м'ясо (киргиз.).
Бет-Пак-Дала (Північний голодний степ) — найбільша пустиня Казахської PCP площею близько 80 тис. кв. м. Знаходиться на північ від нижньої течії річки Чу. Західна частина пустині солончакова, південна — піщана. Тепер освоюється, головним чином, для тваринництва.
Меридіональний напрямок хребта вперше визначила експедиція А. Летовета, учасники якої в 1946 році вперше піднялися на вершину Мармурова стіна на стику Меридіонального і Сариджаського хребтів. Найбільші вершини Меридіонального хребта досягають висоти 6814, 6800, 6725 і 6276 м.
Четвертинний період (система) останній з двох періодів так званої кайнозойської ери геологічної історії Землі, який триває і досі. Тривалість четвертинного періоду налічують від 600 тисяч до 1 мільйона років. Протягом цього часу поверхня землі, рослинний і тваринний світ набули сучасного нам вигляду. В геологічних відкладеннях цього періоду знайдені залишки стародавньої людини, тому четвертинний період називають антропоген (від грецького антропос — людина). У четвертинний період неодноразово відбувалося оледеніння, яке покрило льодовиками значну частину Європи і Північної Америки.
На зовнішніх хребтах Тянь-Шаню, які раніше від інших, сприймають вологу, що її приносять західні вітри, снігова лінія лежить нижче (на висотах 3000–3600 м). У центральному Тянь-Шані, куди вітри приносять менше вологи, висота снігової лінії досягає 4200–4300 м.
Расул Гамзатов.
Такла-Уіакан — одна з найбільших пустинь Центральної Азії. Розташована в Сіньцзяно-Уйгурському районі Китаю, в басейні річки Тарім, між нагір'ями Тібету, Паміру і Тянь-Шаню. Загальна площа — понад 450 тис. кв. км.
Гунни — войовничі кочові тюркські племена, які створили в III–II віці до нашої ери в Центральній Азії військово-племінний союз. Розмістившись на величезній території між Китаєм і Тянь-Шанем, гунни вели проти Китаю жорстокі війни, об'єднуючи з цією метою й інші кочові племена Середньої Азії. У V віці нашої ери під керівництвом Атілли гунни вторглися в Західну Європу, але потім змушені були відступити. Після смерті Атілли військовий союз гуннів розпався, і гунни розпорошились по різних областях.
Великі юечжі (Да-юечжі) — кочова народність. Вперше згадуються в стародавніх китайських хроніках. У III–II віках до нашої ери жили на території, яка межує на заході з Дунь-Хуанем (на північний захід від сучасної провінції Гань-су), на півдні з хребтом Нань-Шань, на сході з річкою Хуанхе. Вели воєнні дії проти гуннів, які ворогували з Китаєм.
Усуні — кочові племена, які жили в II віці до нашої ери і пізніше на захід від Китаю вздовж північних відрогів Тянь-Шаню. Відомі з стародавніх китайських джерел, головним чином з описів західних країн, зроблених Чжань-Цянем у II віці до нашої ери і Сюань Цзянем у VII віці нашої ери. Ставка усунського царя, за цими джерелами, містилася десь біля південно-східного берега Іссик-Кулю. Під час археологічних розкопок, проведених у 1944–1949 роках, у цих місцях, між ущелинами Джети-огуз і Чон-Кизил, знайдено багато усунських могил. Пізніше усуні, витіснені іншими тюркськими народностями до Паміру, частково зникли, частково злилися з місцевим населенням.
Бедель — перевал у західній частині Кокшаал-Тау. Висота 4284 м. Дорога через цей перевал веде з радянського Тянь-Шаню в місто Учтурфан Аксуйського округу, Сіньцзян-Уйгурського автономного району Китайської Народної Республіки.
Терскей-Алатау — великий широкий хребет Тянь-Шаню, який тягнеться вздовж південного берега озера Іссик-Куль. Середня висота 4000–4500 м; головна вершина — Каракольський пік (5250 м). Довжина хребта близько 400 км. Назва в перекладі з киргизької південний схил (Терскей) перистих гір (ала-тау).
Северцов Микола Олексійович (1827–1885) — російський зоолог, зоогеограф і мандрівник. У 1857–1878 роках здійснив ряд подорожей по Середній Азії; дав опис географії, геології і фауни досліджених ним районів.
Семьонов-Тянь-Шанський Петро Петрович (1827–1914) — видатний російський географ, статистик, ботанік і ентомолог. У 1856–1857 роках подорожував по Тянь-Шаню, біля озера Іссик-Куль. Ця подорож дала початок наступним експедиціям у Центральну Азію. Був організатором ряду експедицій по вивченню Росії та Центральної Азії.
Мушкетов Іван Васильович (1850–1902) — видатний геолог і географ. Досліджував Урал, Памір, Тянь-Шань, Алтай, Кавказ.
Номади — кочовики.
Кубаничбек Маликов, Акинові Акинов.