— Стривай, — сказав Лопака. — Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.
— Ну, коли так, — вигукнув Кеаве, — гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.
— Таж будинок ще не побудований.
— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, — сказав Кеаве. — Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки — то просто чорна лава.
— Ану ходімо до адвоката, — сказав Лопака. — Все-таки ця думка не дає мені спокою.
Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве незадовго до смерті страшенно розбагатів і залишив йому величезний спадок.
— Оце тобі й гроші побудувати будинок! — вигукнув Лопака.
— Якщо ви маєте намір побудувати будинок, — сказав адвокат, — тут у мене є візитна картка нового архітекта, його дуже хвалять.
— Зовсім добре, — сказав Лопака. — Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатись пляшки.
ї вони рушили до архітекта, а в того вже й кресленики на столі розкладені.
— Ви ж хочете щось незвичайне, — сказав архітект. — А як вам сподобається оце? — І він простяг Кеаве кресленика.
А Кеаве, як тільки глянув на кресленика, не стримався і голосно охнув, бо там було зображено точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.
«Буде він мій, цей будинок, — подумав Кеаве. — Знаю, темне це діло, і не до душі юно мені, але як уже я зв'язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно».
І він став пояснювати архітектові, чого йому хочеться і як обставити будинок — і про картини на стінах, і про дрібнички на столах, — а потім спитав навпростець, скільки це коштуватиме.
Архітект поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо й почав рахувати, і, покінчивши з обрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.
Кеаве й Лопака перезирнулися і кивнули.
«Все ясно, — подумав Кеаве. — Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки в мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там хоч що, як зв'язався з нечистою силою, то бодай не даремно».
І він уклав з архітектом угоду, і вони обидва її підписали. А потім Кеаве й Лопака знову найнялися на корабель і попливли до Австралії, бо вже вирішили проміж себе ні в що не втручатися і надати змогу архітектові й чортові в пляшці будувати дім І опоряджати його, як їм до шмиґи.
Плавання їхнє минало щасливо, тільки Кеаве доводилося весь час стерегтися, щоб чого-небудь не побажати, бо він заприсягся не спокушатися більше на ласку диявола. Додому вони повернулися вчасно. Архітект повідомив, що будинок готовий; Кеаве з Лопакою сіли на пароплав «Ковчег» і попливли під берегом Кона, щоб подивитися на будинок, — чи схожий він на той, який ввижався Кеаве у мріях.
Будинок стояв на високому березі, і його було добре видно з суден, що пропливали повз берег. Навкруг ліси здіймалися вгору, аж до хмар; внизу потоки чорної лази застигли в Ущелинах, де спочивають у печерах останки стародавніх царів. Навколо будинку розкинувся квітник, що яскріє усіма барвами веселки, були насаджені плодові дерева: по один бік будинку — хлібні, по другий — папаї[28], а просто перед ним з боку моря була встановлена корабельна щогла, і на вершечку її майорів прапор. Будинок був триповерховий, з просторими покоями й широкими балконами на кожному поверсі. Шибки були прозорі, як вода, і ясні, як білий день. У покоях стояли гарні меблі. На стінах висіли картини в позолочених рамах, що зображували кораблі, і битви, і всілякі дивовижні куточки землі, а також портрети найвродливіших, які тільки є на землі, жінок, і в усьому світі не знайшлося б картин, писаних такими яскравими фарбами, як ті, що висіли в новому домі Кеаве. А незліченні дрібнички були й поготів нечувано гарні: годинники з музичним боєм, і музичні скриньки, і крихітні фігурки людей, що похитували головами, і вишукані цікаві крутиголовки, щоб заповнити дозвілля самотнього чоловіка. А оскільки кому захочеться невилазне сидіти в таких пишних хоромах — хіба що прогулятися ними й подивитися на все, — будинок був оперезаний широкими-преширокими балконами, на яких розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітерець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як «Ковчег» приблизно раз на тиждень прямує з Гукени[29] до горбів Пеле або шхуни, навантажені деревом, айвою й бананами, борознять прибережні води.
Оглянувши все, Кеаве і Лопака посідали на тильній терасі.
— Я просто не маю слів, — сказав Кеаве. — Це навіть краще, ніж я мріяв, і я так задоволений, аж мені наморочиться в голові.
— Мене бентежить одне, — сказав Лопака. — Все це могло статися й саме собою, і, може, чорт у пляшці тут зовсім ні до чого. Якщо я куплю пляшку, а потім виявиться, що ніхто не дає мені ніякої шхуни, то вийде, що я сунув голову в пекло зовсім задарма. Я дав тобі слово, це правда, але, по-моєму, ти повинен мені пособити: зробити для мене ще одну пробу.
— Але ж я заприсягся не приймати від пляшки більше ніяких дарунків. І так я вже загруз по шию.
— Та я думаю зовсім не про дари, — відказав Лопака. — Мені б тільки подивитись на чорта. Від цього ж тобі ніякого пожитку, отож і сумління твоє буде чисте. Просто, якщо я хоч разок на нього гляну, у мене буде більше віри в це діло. То зроби мені дружню послугу, — дай подивитись на чорта. А тоді я тут-таки куплю в тебе пляшку — бачиш, гроші в мене напоготові.
— Я тільки ось чого остерігаюся, — сказав Кеаве. — Чорт, може, аж надто страшний на вигляд, і ти як разок на нього глянеш, так і передумаєш купувати пляшку.
— Моє слово тверде, — відмовив Лопака. — Дивись, я вже й гроші приготував.
_ Ну, нехай, — сказав Кеаве. — Мені й самому цікаво подивитися. Гаразд, дозвольте нам подивитися на вас один раз, пане чорте!
І тільки він це сказав, як чорт визирнув з пляшки і моторно, наче ящірка, шаснув у неї назад. А Кеаве з Лопакою так і скам'яніли. Уже споночіло, а вони все ніяк не могли отямитися й повернути собі дар мови. Та ось нарешті Лопака підсунув до приятеля гроші й узяв пляшку.
— Я людина чесна, — мовив він, — і мушу свого слова додержати, а то б я не торкнувся цієї пляшки й мізинцем ноги. Ну, гаразд, хай тільки в мене буде шхуна та трохи грошей у кишені, і я зразу ж позбудуся цього чортяки. Бо, сказати правду, дуже мені прикро стало, коли я його побачив.
— Лопако, — сказав Кеаве, — коли можеш, не думай про мене надто погано. Я знаю, що саме ніч і дорога сюди погана, і о такій пізній порі негоже їхати повз гробниці, але, їй-Богу, після того, як я побачив його гидкий писок, я не можу ні їсти, ні спати, ні молитися, поки ця пляшка тут. Я дам тобі ліхтар, дам кошик, щоб сховати в нього пляшку, і будь-яку картину, і будь-яку найгарнішу річ, що припаде тобі до вподоби в моєму домі, але тільки їдь звідси швидше й переночуй у Гукені в Кахіну.
— Кеаве, — сказав Лопака, — будь-хто на моєму місці дуже б на тебе образився. Адже я повівся з тобою, як вірний друг, — дотримав слова й купив пляшку. А тут і ніч уже надворі й темрява, а дорога повз гробниці стокрот страшніша для людини з таким гріхом на сумлінні і з такою пляшкою під пахвою. Але ж мене самого такий страх бере, що я не можу тебе винуватити. Отож іду я від тебе і молю Господа, щоб ти був щасливий У своєму домі, а мені пощастило з моєю шхуною і щоб обидва ми, дійшовши до кінця наших днів, попали в рай усупереч усім чортам і пляшкам.
І, сказавши так, Лопака почвалував з гори, а Кеаве стояв у себе на балконі, слухав, як цокотять підкови, і дивився, як миготить вогник ліхтаря під скелею, де спочиває прах стародавніх царів. Стоячи так, він тремтів, як лист, і, склавши долоні, підносив хвалу Господові за те, що той позбавив його такої страшної напасті.
Але зайнявся день, сонячний та ясний, і Кеаве, захоплюючися новим будинком, забув про свої страхи. Минали дні за днями, і Кеаве жив у новій оселі й радів безперестану. Тильна тераса будинку стала його улюбленим місцем; тут він їв, і пив, і збував увесь свій час: читав гонолулські газети і довідувався з них про різні події, а коли до нього хтось приїздив, та водив гостей по кімнатах і показував картини. І чутки про його! будинок поширилися далеко, і всі мешканці Кони стали називати його дім Ка-Гале-Нуї, що означає «Славетний дім», а часом називали ще «Осяйний дім», бо Кеаве тримав слугу китайця; який цілісінький день витирав порох і наводив на все блиск; і гарні дрібнички, і картини, і шибки у вікнах, і позолота — все сяяло яскраво, як вранішні промені. І Кеаве, походжаючи своїми покоями, мимохіть починав співати, так повнилося радістю його серце. А коли повз його будинок пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі,
Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а до Каїлуа[30] відвідати декого з друзів. Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад І гнав чимдуж коня, — так йому кортіло знову побачити свій чудовий будинок. А було це, між іншим, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів потрапити тепер до гурту мерців.
Скаче він, уже проминув Гонаунау, і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Здалося йому, що це молода гарна дівчина, — але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі промайнула біла сорочка, потім — червона спідниця-голоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла у своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися добротою. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, відразу натягнув поводи.
— Думав я, що всіх знаю в цих краях, — сказав Кеаве. — Чого ж я не знаю тебе, як це так?
— Я Кокуа, дочка Кіано, — відповіла дівчина, — і щойно вернулася додому з Оаху[31]. А ти хто?
— Я скажу тобі, хто я, — мовив Кеаве, скочивши з сідла, — та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статись, ти вже чула про мене. Але найперш скажи-но мені: ти заміжня?
На ці слова Кокуа голосно засміялася.
— Чи ба який! Усе хочеш знати, — відповіла вона. — А сам ти жонатий?
— Ні, Кокуа, я не жонатий, — відмовив Кеаве, — і, правду кажучи, до цієї хвилини ніколи й гадки не мав про одруження. Але скажу по щирості: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, наче пташка з клітки. А тепер, коли я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але коли я, на твій погляд, не гірший від інших молодиків, дай мені почути це, — і я зверну зі своєї дороги і заночую у твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.
Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.
— Кокуа, — сказав Кеаве, — твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька.
І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів зо два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах стрічки від свого брилика.
Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його на ім'я, ї тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий будинок дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Цілий вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і в дівчини при батьках розв'язався язик, і юна брала на кпини Кеаве, бо мала тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.
— Кокуа, — сказав він, — ти насміхалася з мене вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: покинь мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо в мене такий гарний дім, І я боявся, що ти забагато про нього думатимеш, а про чоловіка, котрий тебе любить, — замало. Тепер тобі все відомо, і коли ти хочеш прогнати мене з очей, скажи відразу.
— Ні, — сказала Кокуа. Ї цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більше не питав.
Так посватався Кеаве до Кокуа. Все це сталося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці — ще швидше, проте й та, й та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала в душі дівчини; його голос чувся їй у шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і заради Цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня гірською стежкою повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І. примчавши до свого «Осяйного дому», він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга Дивувався зі свого пана, що виспівував за вечерею. Сонме ринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високо. У березі, і звук його пісень тривожив усіх моряків на суднах, що пропливали мимо.