Від часу червневих боїв минуло вісім місяців. Після недовгого відпочинку дивізію, в якій служив колись капітан Соколов, передали іншій, сусідній армії і перевели на нову ділянку фронту — по середній течії Сейму. Дивізія зайняла позицію вздовж берега ріки, напроти зовсім зруйнованого гітлерівцями невеликого містечка.
Полковник Ястребов, досвідчений бойовий командир, якому вже не раз доручали складні операції, готував свої частини до наступу. Командуючий армією викликав його до себе і поставив перед дивізією бойове завдання: вибити гітлерівців з укріплень на березі ріки, а потім повернути на південь і визволити старовинне російське місто О. Це було важливо для успіху всього фронту.
Дивізії належало провести операцію, під час якої вона мала форсувати Сейм і захопити протилежний берег ріки. Завдання було нелегке. Крутий схил, що майже прямовисно спадає до води, вороги перетворили на справжню фортецю. Вирили в ньому безліч окопів, сполучили їх внутрішніми ходами, встановили кулемети, гармати, міномети…
Увечері, напередодні наступу, біля бліндажа, в якому містився командний пункт дивізії, зупинився всюдихід. На притоптаний сніг вийшли два чоловіки в однакових цивільних чорних пальтах з сірими смушковими комірами.
І все-таки ці люди не були схожі між собою. Один, видимо старший віком, років п'ятдесяти, був худорлявий, легкий і спритний в рухах і якось навіть по-юнацьки жвавий, його смагляве обличчя осявали глибоко посаджені чорні, надзвичайно живі і цікаві очі. Комір пальта був розстебнутий, шапка злегка набакир. З-під неї вибивалося, спускаючись до самих брів, пасмо прямого чорного волосся.
З машини він вискочив швидко і, чекаючи штабного офіцера, який пішов доповісти про гостей командиру дивізії, заходив туди й сюди вузенькою, протоптаною в снігу стежкою, постукуючи підбором об підбір, щоб скоріше зігрітися.
Його супутник повагом вилазив з машини. Спершу він висунув одну ногу, надійно ступив на неї і вже тоді, трохи подумавши, поставив на землю другу. Після цього він злегка поплескав долонями у теплих плетених рукавичках і глибше насунув на вуха шапку з акуратно зав'язаними шнурочками.
Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:
— Ну, от і приїхали!
В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.
Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.
Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:
— Прошу, товариші!
Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.
За ним перевальцем рушив його поважний супутник.
— Здрастуйте, товариші, — привітно сказав командир дивізії, міцно потискуючи гостям руки своєю маленькою сильною рукою. — Чекав вас!.. Веселіше воювати буде, знаючи, що разом з нами в місто ввійде Радянська влада. Ви, якщо не помиляюся, секретар міськкому партії Громов? Артем Данилович?
— Він самий! — відповів худорлявий чоловік. — А це Морозов Сергій Пилипович, голова міськради.
Морозов злегка вклонився, зберігаючи суворий, надзвичайно серйозний вираз обличчя, а потім запитав діловито і вимогливо, так, наче їхав у поїзді і сталася затримка в дорозі:
— Коли будемо на місці?
— Точно за розкладом, — посміхаючись, відповів Ястребов, — хоча можливі й деякі непередбачені затримки…
Громов засміявся, а Морозов здивовано глянув на нього, потім на Ястребова і злегка знизав плечима.
— От завжди так з військовими, — зітхнув він, сідаючи перед столиком, на якому лежала карта, — без застережень не можуть. А нам, товаришу полковник, ось як потрібно, щоб дивізія оволоділа містом якнайшвидше і, головне, зненацька!..
— Чому? — запитав Ястребов і, присунувши Громову лавку, сів напроти голови міськради, але тут же спохопився: — Роздягайтеся, товариші! Вечеряти будете?.. Зрештою, що тут питати… Сергушкін! Збігай до куховара, передай, щоб сюди принесли вечерю, — наказав він своєму ординарцю. — Швиденько… на трьох… ні, на чотирьох — і начальнику штабу.
Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.
— А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! — сказав Ястребов. — Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..
— Ага, он як! Ну, тоді постараємося, — злегка усміхнувшись, сказав Стременний.
Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.
Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.
Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.
Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.
І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.
Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:
— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.
— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.
— Ні, — коротко відповів Морозов.
— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…
В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.
— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?
— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.
— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.
— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…
— Він же тутешній, — вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. — Не куди-небудь йде — додому!
— Так, вірно, додому, — повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. — Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся — змінним інженером. Та недовго попрацював — близько двох років. Більше не дав німець.
— А в місті хто-небудь з ваших лишився? — обережно запитав Громов.
Стременний кивнув головою:
— Батько!..
Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.
— То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.
Громов ляпнув себе по колінах долонями:
— Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…
Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.
— Ай справді, — сказав він задумливо. — Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.
У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:
— «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий — вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? — Він голосно розсміявся.
Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.
— А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.
— Це тому, що в тебе немає почуття гумору.
— Немає, — спокійно погодився Морозов. — От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу — сміється.
Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:
— Смійтеся, смійтеся, я звик!
Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар — молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.
Ястребов сам розклав печеню в миски і налив гостям по чарці горілки.
— Ну, товариші, — сказав Громов, — за те, щоб по другій випити вже в місті!
— Вірний тост! — підтримав Ястребов і підняв свою чарку. — Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.
— Це зрозуміло. — Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: — Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?
— Так само, як і ви, — посміхаючись, відповів Ястребов. — Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…
— Природно! — підхопив Громов. — Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…
— Придумано непогано, — сказав Ястребов, — коли б наше завдання вичерпувалося взяттям міста. Але, на жаль, це лише перша його частина. Основні труднощі чекають нас попереду. Кілометрів за п'ятдесят на захід від міста гітлерівці побудували укріп-район. — Він зустрів запитальний погляд Громова і кивнув головою. — Зараз поясню. — Його маленька, сухувата, міцна рука звичним рухом взяла олівець. — Розрахунок противника такий: в разі нашого прориву на Білгород — зупинити наступ ось тут, кілометрів за сімдесят на схід. За даними, які в нас є, укріплення побудовані досить надійно — доти, надовбні, протитанкові рови, мінні поля, колючий дріт… Словом, все, що належить. Польові дороги і шосе прострілюються багатошаровим вогнем… «Попрацювати» нам доведеться чимало. — Ястребов заклопотано постукав олівцем по столу. — Зверніть увагу, що місце для району вибрано не випадково… Гітлерівське командування прагне перекрити вузол доріг і примусити нас іти занесеними снігом полями. А поля в цьому районі, як ви знаєте, густо порізані балками, ярами, на горбах розкидані ліски. Місцевість дуже зручна для оборони… — Ястребов помовчав — Так, нам є про що думати…
— Дійсно, справа серйозна, — сказав Громов. — Та коли ви знаєте, що існує укріпрайон, то, мабуть, у вас є і дані про нього.
— Звичайно, ми знаємо досить багато, — погодився Ястребов, — але треба знати ще більше. Уявляєте, скільки ми сил, а головне, людей збережемо, якщо братимемо укріп-район, маючи в своєму розпорядженні всі дані. Можу вам сказати, товариші, лише одне: зробимо все, що в наших силах, і навіть більше. Дивізія діятиме згідно плану командування. Природно, що і в наших інтересах визволити місто якомога швидше. Отже, будемо сподіватися швидкого завершення операції! В місті нас вже чекають!..
Морозов уважно слухав, його кругле обличчя стало зосередженим.
— Так, — мовив він, — наше підпілля серйозно попрацювало! Як жаль, що багатьох вже не побачу! Загинули… Ось недавно — партизани радирували — убито в бою одну дуже хорошу людину. Керував підпіллям… До речі, товаришу Стременний, ваш однофамілець… Можливо, ви навіть його знали?
Стременний зблід і важко сперся руками на стіл.
— Стременні в місті були тільки ми одні, — промовив він. — Тільки наша сім'я!..
Морозов розгублено глянув на Громова.
— Артеме Даниловичу, може, я переплутав прізвище?
— Його звали Геннадієм Андрійовичем, — сказав Громов.
Підполковник повільно звівся, провів рукою по голові, наче пригладжуючи волосся, і, відійшовши в куток, довго стояв одвернувшись…
Через п'ятнадцять хвилин Сергушкін провів гостей у сусідній бліндаж. Тільки-но вони вийшли, як знову грюкнули двері, і по сходах униз швидко спустився начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов, його кругле, рум'яне від морозу обличчя було схвильованим. Він зупинився посеред бліндажа і кілька секунд дивився кудись у куток, мружачись від яскравого світла.
Стременний присунув табуретку:
— Сідайте, товаришу Воронцов!
Воронцов досадливо махнув рукою, зняв шапку і сів.
— Ось що, товариші, — сказав він, дивлячись то на Ястребова, то на Стременного, — годину тому лінію фронту перейшов один наш підпільник, Микита Борзов. Коли він наближався до наших позицій, німці його обстріляли і смертельно поранили… Я встиг з ним поговорити. Він повідомив, що вчора вночі гестапо розстріляло в місті п'ятьох товаришів. Видно, якась падлюка їх зрадила.
Ястребов похмуро дивився на Воронцова з-під густих брів.
— І ніяких подробиць? Ніякої підозри? — швидко запитав він.
— Ніяких… Хто зрадив, так і не встановлено.
Стременний рвучко підвівся:
— Але хоч які-небудь дані у Борзова були?
Воронцов розвів руками:
— Ні. Він не міг сказати нічого певного.
Всі троє помовчали.
Потім Воронцов устав, одягнув шапку і швидко вийшов.
Коли командир дивізії і начальник штабу залишилися удвох, Ястребов знову розклав карту на столі і став віддавати останні розпорядження…
Рівно о шостій нуль-нуль ударив перший залп з десятків гармат.
Події розвивалися навальніше, ніж сподівався сам Ястребов. Добре пристріляна артилерія в перші ж хвилини подавила вогневі точки ворога, зруйнувала бліндажі і укриття, в яких ховалися мінометники, порушила систему зв'язку між ворожими підрозділами. Гітлерівці, захоплені зненацька, намагалися відстрілюватись, але інтенсивний вогонь дивізійної, армійської і фронтової артилерії не давав їм підвести голову. З'явилися «іли» і «петлякови», на ворога полетіли бомби. А коли «катюші», замасковані в шелюгах, подали і свій голос, передній край оборони противника замовк остаточно.
Мінери швидко зробили свою справу, і перші танки, ламаючи гусеницями лід, вдерлися на правий берег і поповзли вгору, здіймаючи снігові вихори і залишаючи за собою широку колію, якою одразу ж рушила піхота.
Через півгодини солдати вже вели бій у глибині оборони противника. Вони тіснили його все далі від берега, і гітлерівці стали безладно відступати по шосе в напрямку міста О., де перебував їх штаб і де вони сподівалися зачепитись.
Але в цей час один з танкових батальйонів, зробивши обхідний маневр, проник у тил відступаючих німецьких частин. Відчувши небезпеку повного оточення, німці змінили напрямок і, не дійшовши двадцяти кілометрів до міста О., круто повернули на захід, сподіваючись уникнути дальшого переслідування.
Гітлерівці відступали просто по засніженому полю, кидаючи все, що не може взяти з собою людина. На шосе стояли підбиті автобуси, гармати, міномети, купами валялися снаряди у футлярах, плетених з рисової соломи.
Ворожі штаби, розташовані у місті О., охопила паніка. Чемодани летіли в машини, їхні власники майже на ходу вскакували слідом за ними і мчали вперед по шосе, поки ще можна було проїхати. Частини, залишені для прикриття відступаючих військ, швидко займали позиції вздовж північно-східної околиці міста. Але солдати вже були деморалізовані повідомленнями про прорив фронту і думали не стільки про оборону, скільки про власне життя.
О десятій годині ранку на підступах до міста з'явилися перші радянські танки і почався запеклий бій на коротких дистанціях.
Полковник Ястребов розташував свій командний пункт в густому чагарнику, на схилі горба, звідки добре було видно і поле бою, і околиці міста.
Поруч з ним на командному пункті перебували Морозов і Громов. Вони спостерігали в стереотруби, як танки, шматуючи гусеницями дротяні загородження, «прасували» ворожі окопи, як наша піхота під прикриттям танків підбиралася все ближче й ближче до міста. За останні кілька годин Ястребов помітив у голови міськради нові риси, йому сподобалося, що Морозов і тут, під артилерійським вогнем, залишається так само незворушно спокійним, як і в жарко натопленому бліндажі під трьома накатами товстих колод.
А в цей час Морозов крізь бінокль пильно вдивлявся в далекі будинки, башти, руїни висадженого в повітря залізничного мосту. Наближався час, коли вони з Громовим ввійдуть у місто, де на них чекає велика і важка робота. Він думав про те, як нагодувати, одягнути, забезпечити дровами всіх цих людей, котрі чекають їх у місті і котрі стільки витерпіли за цей час. Бо що там не кажи, дивізія Ястребова зробить свою справу і рушить далі, а вони залишаться…