О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.
— Заходьте… двері відчинені, — відгукнувся Бакланов.
Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.
Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.
— Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? — спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.
— Так точно! — не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.
— Чого ж ви… — заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:
«Приземлилась точно в зазначеному місці. Парашут сховала, зону залишила. Чекаю ранку, Юлія».
Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:
Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…
— Так, — зніяковіло почав капітан. — Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок — і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось — Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.
— Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…
Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:
— Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.
Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.
Бакланов перехопив його погляд, нахмурився, сів за стіл і схилився коло паперів.
— Сідайте, — сказав він, — доповідайте, що у вас…
— Вернулась із завдання група Вавілова.
— Коли?
— О четвертій ночі.
— Розмовляли з Вавіловим?
— Так точно. Наші дані повністю підтверджуються. До мосту річкою підкрастися не можна. І пліт з вибухівкою не можна пустити. Німці поставили у воді перед мостом загорожу із сіток.
— Міцну?
— Металеву.
— Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?
— Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.
— Ці дані перевірені? — поцікавився Бакланов,
— Так.
— Інформуйте командуючого авіацією. Ще?
— Полонений фельдфебель почав давати показання.
— Що він каже?
Дмитрієвський знизав плечима:
— Боюся, що він намагається нас дезінформувати.
— З чого ви робите такий висновок?
— Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.
— Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?
— Він готовий, чекає мене.
— Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії — добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.
— Єсть!
Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.
— Давно почалась ця музика? — запитав він.
— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.
Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?
Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.
— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.
— Так точно, все…
— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…
Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.
Капітан поманив його пальцем.