— Вам вони ясні?
— Цілком.
— Ви продумали їх?
— Тоді ж.
— І…
— І тоді ж відповіла.
— Але наскільки мені як начальнику гестапо відомо, ви відхилили наші умови.
— Якщо сказати м'яко, то так, відхилила. Вони мене не влаштовують.
— Це наперекір логіці! — скрикнув Штауфер.
— У кожного своя логіка.
— Стривайте, стривайте! — запротестував Штауфер. — Є ж логіка, загальноприйняті норми, які…
— Не витрачайте марно свого красномовства, — перебила його Туманова. — Ваші умови не влаштовують мене.
— Ви даремно упираєтеся, — з удаваним докором зауважив Штауфер. — Упертість нічого не дасть. Зрозумійте, вас упіймали на гарячому, з такими речовими доказами, що й слідства не треба. Упертість безглузда, нерозумна… Вашу долю можна вирішити без суду. Крім того, ви вбили солдата німецької армії. Вас захопили із зброєю в руках. А зараз війна. Її закони невблаганні. Ви розумієте, що це значить?.. Тільки щирі зізнання можуть змінити ставлення до вас. Ми зацікавлені…
— Я розумію, в чому ви зацікавлені! — знову його перебила Туманова, — Не варто повторюватися. Я зіпсую вам настрій.
— Це сліпа упертість з вашого боку, — глухо промовив Штауфер, почуваючи, як всередині в нього починає закипати лють. — Дивна ви жінка! Невже голос розуму для вас втратив силу?
Штауфер знизав плечима, взяв стілець від стіни, поставив його майже впритул до арештованої і всівся на ньому.
— А я не вірю, що ви внутрішньо не згодні з програшем, — промовив він. — Не може цього бути! Ви насамперед людина, і до того жінка. Ви будете боротися за життя, чіплятися за кожну можливість. Давайте трохи пофілософствуємо. — Штауфер прибрав зручнішу позу, закинув ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця і закурив. Він читав у романах, що солідні детективи завжди красиво курять. Це хороший тон. — Наше життя таке коротке, що, їй-богу, безглуздо самому вкорочувати його. Ось, скажімо, я… Я народився на світ божий трошки раніше за вас, голубко. Отже, пожив і побачив більше. І важко сказати, що я бачив частіше: добре чи погане. Скоріше погане. І все ж я хочу жити! І ніколи з власної волі не розлучуся з життям. Ніколи! Людина існує й бореться за існування, а не за смерть. А ви? Що вирішили ви? Вмерти? Героїнею? Раптово й легко? І щоб ваша смерть, як заведено говорити, пішла в науку поколінням? Я розчарую вас, голубонько. Ви агент. А агенти, як правило, вмирають поодинці, безславно, і смерть їх лишається таємницею для інших. Це раз. Тепер два: ви помрете не легкою, не раптовою і далеко не героїчною смертю. Спочатку вам виколють очі, ось ці сині очі, які, мабуть, хтось любить, слідом за цим відріжуть ваші ніжні вушка, а потім ніс, язик… Що ж тут романтичного? Ян Гус і той був у кращому становищі, коли його прилюдно підсмажували на вогнищі. За нього хтось страждав, ним хтось пишався… А ось уявіть собі на одну хвилинку, що через кілька днів ваше тіло буде спотворене і віддане на поталу хробакам! Брр! І ніякої слави!
Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?
А Штауфер вів далі:
— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.
Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.
— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?
— Цілком, але не ясно, навіщо це все?
— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…
— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.
Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.
Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.
А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!
Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.
— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.
«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»
— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.
— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.
— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.
— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.
— Але ви, ви чого заходили?
— Так, як і всі…
Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.
— Ви знайомі з поваром Готовцевим?
— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.
Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.
Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:
— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?
— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.
Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.
Штауфер читав далі:
— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»
— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.
— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.