— Ти… з глузду з'їхав?
Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.
— Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.
Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.
— Григорію Панасовичу, що з вами? — перелякано запитав Заболотний.
— Нічого… зараз пройде, — відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. — Не зважай…
Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.
Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.
— Відпустило, — тихо проказав він. — І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…
Заболотний розповів про те, що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,
— Який Дем'янович? — перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.
Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.
— І ось коли я, — продовжував Заболотний, — пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.
Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».
— Як ти інструктував Готовцева? — запитав він,
— Я попередив, — твердо заявив Заболотний, — що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.
— І все?
— Так, усе!
— Чи знає він кого-небудь із наших, крім тебе?
— Нікого!
— А Костя Голованова?
— А до чого тут Кость? — здивувався Заболотний. — Та й що він міг про нього знати?
— Я питаю про це тому, — тихо промовив Чорноп'ятов, — що Костя вже нема. Він загинув. До його будинку ввірвалися гестапівці, і він підірвав себе і їх гранатою. Це було позавчора вночі.
Заболотний стояв приголомшений. Він заціпенів і не міг промовити й слова. В голові все перемішалося. Він ішов сюди із страшною звісткою, але тут його чекала не менш страшна. Тільки необхідність щось вирішувати, вживати негайних заходів вивела його з заціпеніння.
Чорноп'ятов запитав:
— А про Дем'яновича Готовцев не догадується?
— Що ви? Звідки! — з триногою відповів Заболотний. — Та ж старий у них в кафе по наряду працює.
Знаючи про те, що Готовцев — родич Заболотного і що саме Заболотний рекомендував його на підпільну роботу, Чорноп'ятов сказав:
— Він і тебе може виказати…
— Я думав про це, — признався Заболотний. — Та вже б краще мене…
— Не кажи дурниць! — перервав його Чорноп'ятов. Заболотний похнюпився.
— Думав я і ось над чим: чому він раніше мене не виказав? Йому б це нічого не коштувало. Значить, невигідно…
— Не розумію, — зауважив Чорноп'ятов.
— Може, я не так сказав, — виправився Заболотний, — але мені здається, що йому нецікаво було виказувати мене одного. Він хотів дізнатися, хто стоїть за моєю спиною.
— Він твій шуряк?
— Еге, він жонатий на моїй рідній сестрі.
— Гм!.. Цікаво, як вона поставиться до того, що Готовцев — зрадник.
— Клавдія задушить його своїми руками! — страшенно хвилюючись, промовив Заболотний: — За це я ручуся головою. Дозвольте мені поговорити з нею, і ви переконаєтеся…
— Стривай, Стьопо… підожди… Давай обдумаємо все з усіх боків.
Об одинадцятій годині вечора закрита тюремна машина привезла Туманову в гестапо.
В кабінеті Штауфера, крім нього і гестапівця в цивільному, був хазяїн кафе Ціглер. Туманова збагнула, що її викликали сюди для очної ставки.
Її посадили на те місце, що й ранком.
— Цей чоловік вам, звичайно, теж незнайомий? — запитав її Штауфер, не приховуючи іронії.
— Ви вгадали, — відповіла розвідниця.
Ціглер обурився. Він не сподівався такого нахабства.
Ляснувши себе по стегнах, товстун докірливо похитав головою.
— А ви її добре запам'ятали? — запитав Штауфер.
— Звичайно, я б упізнав її серед тисячі! — запевняв Ціглер.
У голові Ціглера була жахлива плутанина. Він не міг збагнути, в чому завинила «розкішна» сестра його шеф-повара, як не міг зрозуміти й того, чому вона не впізнає його, коли він так ласкаво зустрів її і розмовляв і нею.