— Зараз? — спитав той.
— Саме зараз, а ми пройдемо до шостої камери.
Штауфер вийшов з обершарфюрором, а гестапівець у цивільному залишився. Ще не встигли зачинитися двері за тими, що вийшли, як він дістав з бокової кишені піджака плоску алюмінійову флягу і поклав її на койку з словами:
— Вода. Це вам…
Туманова глянула йому прямо в очі. Той сказав:
— Погано, коли людина вже сама нікому не вірить і позбавляє довір'я інших. Я знаю, що ви про мене думаєте, але ви жорстоко помиляєтесь. Мене привело сюди лише почуття захоплення. Я зобов'язаний допомогти вам…
— Ідіть!.. Я вам не вірю… — насилу вимовила Юля.
— Ви самі собі копаєте… — сумно, з докором у голосі почав гестапівець і замовк, не докінчивши фрази. Двері відчинились, зайшов черговий. — Так от… вирішуйте самі! — зовсім іншим тоном додав гестапівець і вийшов.
Туманова почекала, поки Генріх замкнув двері, а потім кинулась до вічка і зазирнула в нього. Черговий пішов.
Вона квапливо спустилась вниз, схопила флягу і забилася в куток камери. Тремтячою рукою відгвинтила ковпак і спраглими, порепаними губами припала до шийки фляги. Вона пила не відриваючись, аж поки не відчула, що фляга порожня.
— Вода… вода! — шепотіла вона, зариваючи флягу в солом'яну потерть. — А що як вона отруєна? — Юля замислилась і гірко стиснула губи. — Ох, коли б так!..
Вона вмостилась на койці, як звичайно, обнявши руками коліна. Відразу легше стало дихати, ущух біль, що палив груди, прояснились думки. Наче величезний тягар спав із плечей.
Перед очима стояв отой незрозумілий, загадковий гестапівець. Хто він і чого домагається? Він сказав щось про захоплення… Просить довіритись йому… Теж незрозуміло! Ну, припустимо, вона довіриться. Тоді що? Що він зробить? Не пожертвує ж він собою, щоб врятувати її.
Від хвилювання та думок, що насунули на неї, сильніше застукало серце. Юля потерла скроні, лоб. Треба гарненько все обміркувати, все зважити. Головне, спокійно, ніби збоку, на все подивитись.
Чому б не рискнути в її становищі? Що вона втрачає, вирішивши перевірити гестапівця? Здається, нічого.
Якщо він сподівається покорити її своєю великодушністю, привернути до себе і, користуючись з цього, викликати на відвертість, то він помиляється. Ніколи й ні за яких умов не можна відкритись йому, хто вона, з яким завданням і ким послана сюди! Ніколи!
Дівчина задумалась. Багато внутрішніх голосів нашіптувало їй: «Довірся! Без риску не можна. Довірся і перевір! А що як справді він та сама людина, про яку говорив Бакланов? Що як він готовий до будь-якої жертви заради твого порятунку?! Ти ж втрачаєш єдину можливість, єдиний шанс! Вирішується питання життя і смерті… Треба діяти, наважитись, час не жде, ти ж розвідниця!..»
І тільки один голос застерігав: «Не поспішай! Риск не завжди себе виправдовує. Один необережний крок може стати й останнім твоїм кроком! Почекай!»
У кімнаті полковника Бакланова, незважаючи на пізню годину, панувало пожвавлення. Грюкали час від часу двері, приходили й виходили офіцери штабу і розвідвідділу, льотчики, танкісти, співробітники армійської газети, У кожного були свої невідкладні справи, ї їх потрібно було оперативно вирішувати.
Зосереджений і похмурий, Бакланов слухав повідомлення командира одного з батальйонів. Це був середнього віку чоловік з темним, засмаглим обличчям і з зовсім білою головою. Він доповідав про те, що на дільниці його батальйону в покинутій землянці сьогодні було знайдено німецьку радіостанцію. Бакланов слухав комбата і мимоволі поглядав на капітана Дмитрієвського, який сидів у кутку на табуретці.
Важкі думки тіснились у голові полковника. Все говорило про те, що з Юлією Василівною скоїлось якесь лихо. До тривожного настрою командира, який відповідав за життя підлеглих і за успіх розпочатої операції, прилучилося й інше, Бакланов, який ще не встиг пережити свого особистого горя, не міг бути байдужим до горя товариша по роботі.
Бакланов знову глянув на капітана. Той сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін, поринувши в роздуми. Дві ночі він не спав, його думка намагалася пробитись через вогненне кільце фронту, за сотні кілометрів, у невідоме і злополучне містечко Горєлов, де в якійсь небезпеці була розвідниця,
«Все буде гаразд, любий, ти не хвилюйся», пригадував її слова під час розлуки.
Командарм уже наказав перекинути у ворожий тил для вивезення документів спеціальну групу, але висловився проти посилання з цією групою капітана Дмитрієвського. І не тому, що не довіряв йому. Капітан вважався добрим розвідником і сміливим офіцером, Командарм побоювався, знаючи від Бакланова про стосунки між молодими людьми, що заради коханої людини Дмитрієвський може зважитись на невиправданий риск і зірвати операцію з вивезенням документів.
Бакланов спостерігав за Дмитрієвським, слухав комбата і водночас міркував: «Що ж трапилося з групою Чорноп'ятова, чи цілі документи?»
— Які будуть розпорядження? — спитав у нього командир батальйону.
Бакланов не встиг відповісти: запищав телефон. Полковник зняв трубку,
— Так, так… я!.. Що? Везуть! Чудово! А чого я повинен спати? На все добре.
Він поклав трубку і сказав комбатові:
— Ніяких розпоряджень поки що не буде. Завтра я сам приїду.
Коли комбат вийшов, полковник підійшов до Дмитрієвського, поклав руку йому на плече і промовив:
— Не треба втрачати надії. Юлія Василівна — бувала розвідниця, її не так уже й легко обкрутити кругом пальця…
Я про одне вас прошу, — палко заговорив Андрій, — переконайте командуючого, що саме я мушу очолити групу. Інакше бути не може.
— Може! — рішуче заявив Бакланов, — Війна — жорстока штука, друже. У неї свої закони. Ми не будемо сидіти, склавши руки і чекати, коли фашисти випустять такого звіра, як «Дракон»! Наше зволікання може обійтися Батьківщині дуже дорого. Якщо ми дізнаємось про «Дракона» все, що треба знати, раніше, ніж його випустять на поле бою, країна, товаришу капітан, скаже нам велике спасибі. Ми врятуємо життя тисячам наших бійців. Ви розумієте? Тисячам, десяткам тисяч! Ми повинні підготувати «Дракону» достойну зустріч і одразу поламати йому зуби. Отже, головне завдання групи — вивезти документи.
Дмитрієвський підвівся і твердо сказав:
— Я все прекрасно розумію, товаришу гвардії полковник. І поки документи не будуть відправлені на Велику землю, не зроблю жодного кроку для розшуків Туманової!
Бакланов пильно подивився в очі капітанові.
— Я вам вірю, — сказав він нарешті, — вірю і спробую вмовити командуючого.
У сінях залупали голоси, почувся тупіт чобіт, обережний стукіт у двері.
— Зайдіть! — гукнув Бакланов і круто повернувся.
Двоє автоматників у запорошених маскувальних халатах ввели до кімнати полоненого. Наймолодший з бійців ступив крок уперед, виструнчився і доповів:
— Товаришу гвардії полковник! Доповідає сержант Гринько! За наказом…
— Відставити! Вільно, — зупинив його Бакланов. — Коли взяли?
— Години півтори тому.
— Хто?
— Виходить, що я і рядовий Вакулін. — Сержант покосився на свого товариша. — Ми поверталися з завдання… Ніч і день провели в них у тилу. А коли переходили битий шлях, дивимось, мотоцикл з причепом. Загруз у вибоїні, деренчить і ні з місця. Оцей, — він кивнув на полоненого, — сидить у колясці, а водій штовхає. Ми прикинули і вирішили допомогти хлопцям. Водій виявився дуже неспокійним: Вакуліну трохи пальця не відкусив. Ми з ним розпрощались, а цього приставили цілим. Він з переляку все скиглив. Ось документи, товаришу полковник! — і сержант подав Бакланову невеликий пакет.
Полковник потиснув руки автоматникам, викликав чергового, наказав гарненько нагодувати хлопців, видати їм по двісті грамів горілки і вкласти спати.
Полоненого, ще зовсім молоду людину з блідим, переляканим обличчям, посадили напроти столу.