Гестапівець похитав головою.
— Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.
— Хто ви? — раптом вирвалось у Юлі. — Скажіть прямо.
Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.
— Все, що я можу сказати про себе, так це те, що звати мене Роберт Герц, що я звичайний стажист гестапо. А про те, ким я був раніше і як потрапив сюди, казати не маю права. Це не моя таємниця. Зрештою, я не друг Гітлера і не прихильник його ідей. Зі мною тут рахуються, я посідаю певне привілейоване становище. Це також має свою історію, свої причини…
— Що вам потрібно від мене?
— Від вас — нічого. Але для вас — я повинен…
— Пройнялися жалем?
— Коли хочете, так…
Розвідниця посміхнулась. Голос обережності застерігав: будь напоготові!
— Чого ж все-таки ви добиваєтесь? — спитала вона.
— Вашого довір'я.
— Допустимо. А далі?
— Я врятую вас. Ви будете вільні.
Суперечливі думки Туманової блискавично мінялись.
Мигнуло: «Все-таки це він… Та сама людина, що зв'язана з Чорноп'ятовим». І слідом за цим: «Провокація! Диявольська, тонка провокація! Як він, простий стажист, може вирвати людину з камери, з пазурів гестапо?» Та сумніви знову витісняла надія, паморочила голову, гукала, обіцяла волю, життя, повернення до друзів…
Відчуваючи, як на щоках проступає нервовий рум'янець і пашить обличчя, Юля зібрала всю свою витримку і сказала зовні спокійно:
— Гаразд. Я згодна. Довіряюсь вам. Але одразу кажіть: якою ціною? Чим я або мої друзі повинні відплатити вам?
Герц насупився, його красиве обличчя миттю змінилось і стало жорстоким, навіть якимось хижим.
— Повторюю, — твердо сказав він, — ніякої плати ні від вас, ні від ваших друзів я не вимагаю. Ви можете ненавидіти мене, але що дає вам підстави ображати мене?
Юля знітилась. Схвильована, вона притисла руку до грудей і щиро мовила:
— Пробачте… Я не хотіла вас образити…
Обличчя Герца прояснилось.
— Отже?..
— Я згодна!..
— Більш нічого мені не треба. Я примушу вас змінити свою думку про багатьох німців. І, до речі, покажу, на що здатний…
Двері прочинились, і показалась голова чергового.
— Що? — спитав Герц.
— Обід… — відповів той.
Герц запитливо зиркнув на Туманову,
— Так, так… буду… Я дуже хочу їсти, — раптом сказала вона.
Герц стримав посмішку і вийшов з камери.
Тюремний наглядач Генріх Гроссе вийшов із солдатського казіно і затримався на східцях. Він струснув із свого мундира крихти хліба, поколупав у зубах і повагом попрямував по тротуару.
З почервонілим од чималої дози пива обличчям Гроссе став ще лютішим. Він ішов, дивлячись собі під ноги, і, здавалось, нічого не помічав, але як тільки з'являвся попереду офіцер, він миттю розпрямляв плечі, підтягувався, випинав широкі груди, пас очима старшого і хвацько козиряв, карбуючи крок.
Біля міської лазні Генріх спинився, поплескав по своїх кишенях, подивився на вивіску Чорноп'ятова і, мугикаючи собі щось під ніс, спустився східцями до котельні.
Чорноп'ятов з напилком у руці возився коло лещат і, вгледівши Генріха, відірвався від роботи.
Гроссе впритул наблизився до нього, оглянув його своїми важкими, каламутнуватими очима і став ритись у кишенях. Він робив це не кваплячись, з властивою йому вайлуватістю і нарешті добув величезну запальничку, виготовлену з крупнокаліберного кулеметного патрона. Він покрутив її в руці, подав Чорноп'ятову і похмуро сказав непоганою російською мовою:
— Капут… Поламалась… треба лагодити.
— Добре, пане унтер-офіцер, — відгукнувся Чорноп'ятов. — Не такі штучки лагодимо, — і, підсунувши похмурому клієнтові порожнього ящика, тихо запросив: — Сідай, Генріх! Ти що, вже? — Чорноп'ятов дав щигля собі в горло.
— Трошки є, — признався Генріх. — Не можна було відмовитись.
— А з ким?
— Конвоїри затягли. Довелося роздушити пару пляшок…
— А-а-а… — багатозначно протягнув Чорноп'ятов і почав розбирати запальничку. Він вийняв з неї ватку, гніт, пружинку, кремінець, зняв коліщатко і розклав усе це на клапті газети.
Генріх сидів, обіпершись ліктем на одне коліно, і зітхав. У цей час до котельні долинули часті завивання сирени і хлопання зеніток. Генріх підняв голову і глянув на Чорноп'ятова. Той скинув брови.
— Наче тривога?
Чорноп'ятов непевно знизав плечима.
— Схоже на те… Ходімо подивимось?
Генріх ствердно кивнув.
Вони вийшли надвір. Бруківкою промчала пожежна машина, тягнучи за собою хвіст куряви. Тротуарами бігли до найближчого бомбосховища городяни, тягнучи за собою дітей.