Задерши голови і прикривши від сонця долонями очі, Чорноп'ятов і Генріх вдивлялися у високе небо. Спочатку вони нічого не побачили і лише трохи згодом у розриві хмарок помітили маленьку сріблясту, сяючу в променях сонця крапку. Навколо неї, неначе хмарки, спалахували і танули розриви зенітних снарядів.
Літак ішов не по прямій, а великими колами і знижувався. Ось він уже з'явився під хмарами.
— Видно, розвідник, — зауважив Чорноп'ятов.
— Не інакше.
— А здорово гатять!
Генріх відгукнувся з посмішкою:
— Йому хоч би що. Глянь, знову заходить. Втретє,
— Щось шукає, — сказав Чорноп'ятов.
— Йому згори видніше…
Сирени перестали завивати, але зенітки шалено стріляли й стріляли.
— Хоч би не збили, — тихенько занепокоївся Чорноп'ятов.
Не схоже, — заперечив Генріх. — Видно, майстер. І глянь, до чого ж сміливий. Ще нижче спустився.
Літак описав четверте коло над містом, відразу шугнув у хмари і зник.
— Лови вітра в полі, — зауважив задоволений Чорноп'ятов.
— Ас… — додав Генріх.
Зенітки замовкли, наче по команді, і стало так тихо, що чути було тонесенький, немов дзижчання джмеля, звук літака, що віддалявся.
Чорноп'ятов і Генріх вернулись до котельної.
Генріх усівся на ліжку, розстебнув комір мундира, що врізався в його могутню шию, і енергійно покрутив головою. Потім він щосили рвонув борт мундира. Один ґудзик відлетів і закрутився на кам'яній підлозі.
Чорноп'ятов легенько придавив його ногою і глянув на Генріха:
— Ти що?
Генріх не відповів. Він тупо дивився на носки своїх величезних, грубих черевиків, і його товсті губи беззвучно ворушились.
— Знову нудьга? — вже догадуючись, у чому справа, спитав Чорноп'ятов.
— Не можу я більше, Григорію, — з тугою промовив Генріх. — Розумієш, не можу! Сили немає. Боюся, що ні серце, ні голова не витримають, — і він знову почав неспокійно смикати борт мундира. — Остобісіла мені ця шкура.
— Заспокойся, Генріх, не розпускайся, — щиросердо сказав Чорноп'ятов.
— Добре тобі казати, — похитав головою Генріх. — А побув би ти на моєму місці…
— Кожен потрібен на своєму місці, — заперечив Чорноп'ятов. — Ніхто інший на твоєму місці не зміг би зробити для нашої справи стільки, скільки зробив ти.
— Сьогодні вдосвіта, — вів далі Генріх, не слухаючи слів Чорноп'ятова, — у дворі тюрми знову розстріляли шістьох. І я стояв тут же, дивився. Повинен був стояти… Всі шестеро з мого коридора. Одному років під сімдесят. За що їх розстріляли? Це — найстрашніше. Трьох доколювали штиками. У мене перед очима туман стояв. Ладен був кинутись на катів, на цих тупих ідіотів, душити, топтати їх, — він щосили стис здоровенні кулаки і скрипнув зубами. — Вони самі звірі і з мене зроблять звіра. А та жінка, що я тобі казав, мати двох партизанів, повісилась. Учора повісилась. А ти кажеш, заспокойся…
Чорноп'ятов зітхнув. Він розумів Генріха, але зарадити йому не міг.
— Що ж робити, друже? — тепло сказав він. — Треба терпіти.
— Терпіти… — повторив Генріх і гірко посміхнувся. — Терпіння, звичайно, тренує характер, та коли надто довго терпіти, людина може стати ганчіркою. Я сам бачив у концтаборі.
Чорноп'ятов промовчав. У душі він погоджувався з Генріхом.
— А ти знаєш, як важко жити, — продовжував той, — коли чесні люди вважають тебе за негідника. Ну як можуть думати про мене ув'язнені? Звір! Тварюка! Страховище! Не інакше… А крім того, батько з матір'ю наділили мене такою зовнішністю, що на кого не гляну, — жахається. Інколи хочеться крикнути на все горло: «Я ж не той, за кого ви мене вважаєте!» А доводиться мовчати. Ти радиш терпіти. А це ж мука! Ось хоч би ця Валя Готовцева чи як там її справді? Одним виглядом своїм я викликаю в неї жах, огиду. Вона впевнена, що я кат, недолюдок. Та й чого це вона повинна думати інакше? Чого? А я, коли побачу її, так ладен розплакатись. Я штурхонув її при першій зустрічі. І не розрахував. Упала вона. А не штурхони я, її б конвоїр автоматом ударив. Та ще й як ударив би! Або з водою… Я облив її з пожежного рукава. А хіба вона догадалася, чого? Їй же заборонили давати воду, виводити до рукомийника, годують пересоленою їжею, а тут вона наковталась води на цілу добу. А вчора в пику її затопив! Еге, затопив! А що було робити? Гестапівці прийшли з обходом. Нишпорять по камерах. А мене ніби хто штовхнув: впустив їх до чотирнадцятої, а сам до неї, у тринадцяту. Заходжу — спить. Чую, бурмоче уві сні, твоє прізвище називає. У мене в душі похололо. Не знаю, що робити… Підвів руку і ляснув її. Вона як зірветься, як закричить, — вони тут як тут. Зразу втрьох. От, брат, які діла! Зате сьогодні я пригостив її, — і Генріх несподівано посміхнувся. — Залишив неприкрученим пожежний кран, вода тече… Коли привели її з допиту, я почав точити ляси з конвоїрами. А вона присмокталась до крана, п'є. Я дивлюсь одним оком, але мовчу…
Чорноп'ятов наблизився до Генріха, потис йому руку вище ліктя.
— Ех, Григорію, Григорію… — вів далі Генріх. — Повіриш, як хотілося б мені зайти до камери, сісти з нею поруч, обняти, сказати що-небудь лагідне. Адже в мене така ж донька… Клара… Гарна донька. Посидів би з нею поруч, розказав би їй, хто я, що за людина. Підбадьорив би. Сказав би, то ми думаємо про неї вдень і вночі. Показав би їй оці мої руки. Ех!..
Генріх замовк, а потім уже іншим, діловим тоном повідомив:
— Прізвище мого змінника — Вольф. Отто Вольф. Запам'ятай. Хороша людина. Живе у крайньому будинку біля кладовища на квартирі у шевця. Якщо його не забриють на фронт, влаштуйте побачення з ним, неодмінно.
— Гаразд, — зауважив Чорноп'ятов. — Що ти ще можеш мені сказати?
— Іще ось що. Довідався про маршрут, в якій машині повезуть, мені скаже змінник. Охороняють машину два автоматники. Та не це основне. Основне — влаштувати все сьогодні вночі.
— Сьогодні? — перепитав Чорноп'ятов і замислився. — Чому?
— Я вільний. Якщо буде потрібна моя допомога…
— Зрозуміло… Зрозуміло… — сказав Чорноп'ятов, погладжуючи неголену щоку і прикидаючи щось у думці. — Що ж… спробуємо сьогодні.
Генріх підвівся. Застебнув комір мундира.
— Домовились.
— Де будеш увечері? — поцікавився Чорноп'ятов.
— Степан знає, — відповів Генріх. — Я пішов… А запальничка нехай полежить, — і щось схоже на посмішку промайнуло на його похмурому обличчі.
Генріх Гроссе йшов додому.
Німець за народженням, антифашист за переконанням, чудовий механік за професією, він своїм життям ніби відобразив долю великої, кращої частини німецького народу в найтяжчу епоху його існування.
Генріх народився у великій родині потомственого металіста заводів Круппа. Серед його заводських товаришів у Ессені, де він почав працювати учнем, були люди різних поглядів, різних політичних течій. Були акуратні й доброзвичайні праві соціал-демократи, противники послідовної революційної боротьби з капіталізмом; були прихильники полум'яного Карла Лібкнехта, революціонери, які вірили в силу робітничого класу і його перемогу; були сухі християнські соціалісти, які намагалися примирити непримиренне… В бурхливих суперечках, у бойових виступах під час забастовок кувалася свідомість чесного німецького юнака Генріха Гроссе.
У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.