У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.
Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.
Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.
Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.
Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».
Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,
У шоферській кабінці запанувала тиша.
Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:
— Виходьте! Швидше!
Йому відповіла тиша.
— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!
Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.
— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.
А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.
Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.
Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.
— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.
— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…
— Гляньте! — вигукнув Заболотний.
Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.
— Що це?
Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.
Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.
— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.
— Яка? — запитав Чорноп'ятов.
— П'ятірка.
— Її нам і треба.
З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.
— Швидше! — розпорядився Чорноп'ятов.
Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.
— По місцях! — скомандував Чорноп'ятов.
Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.
Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.
В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.
Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.
— Всі? — з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.
— Всі, — відповів хтось.
— А де ж дівчина? — не втримався Заболотний.
— Нема дівчини, — відповів той же голос. — Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.
Підпільники остовпіли…
Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.
Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.
Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.
Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».
Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.
Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.
Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.
Це був стажист гестапо Роберт Герц.