— Добрий ранок! Ви зовсім змінились!
Туманова посміхнулась.
— Це ви мене змінили!
— Скажіть, будь ласка, як мені вас називати? — запитав Герц.
Вона, не задумуючись, відповіла:
— Називайте Марією.
— Гарне ім'я, — сказав Герц. — Ви готові?
— До ваших послуг.
— Тоді їдемо… Виходьте. Я зараз…
Біля під'їзду уже стояв знайомий «оппель-капітан». Юля влаштувалась на задньому сидінні й чекала. Герц погасив свічки, замкнув двері і сів до руля.
— Куди вам краще? В який бік?
— Їдьте в напрямку до Орші, — не збентежившись, відповіла дівчина.
— Ви приляжте, поки їдемо містом, — порадив Герц.
Машина швидко проминула місто з кінця в кінець і вихопилась на шосе. Герц звів машину на узбіччя і загальмував.
— Переходьте до мене, — запропонував він.
Юля перейшла, сіла поруч, і машина знову рушила. Попереду виднівся міст через річку, за нею заливні, вкриті зеленим килимом луки, а далі починався ліс, над гребенем якого висів диск сонця.
Зробивши вигляд, що вона поправляє волосся, Юля повернула дзеркальце і поглянула назад. Шосе було зовсім пустинним: ніяких ознак стеження чи переслідування.
— Я везу вас, як кажуть, навмання, Маріє, — сказав Герц. — Ви підказуйте…
— Мені байдуже, — відповіла вона. Хоч насправді їй було не байдуже. Вона не хотіла від'їздити надто далеко від міста.
Юля опустила скло. Легенький вітерець обдав обличчя ранковою свіжістю. Сонце, що саме сходило, яскраво бризнуло гарячим промінням і засліпило очі. Стало надзвичайно легко і радісно. Довкола іскрилось життя, прекрасне, вічно юне. Юля відчула, як гаряча хвиля обгорнула її і сльози підступили до горла. Схвильована, вона мовчки взяла руку Герца, що лежала на рулі, і потисла її.
Герц вдячно кивнув головою і всміхнувся.
Шосе привело до лісу, що височів обабіч дороги. Позаду залишився третій кілометр, і на узгір'ї показалось перехрестя.
— Давайте з'їдемо з шосе, — попросила Туманова. Герц скинув ногу з акселератора і зменшив швидкість.
— Ліворуч чи праворуч? — запитав він.
— Байдуже…
Машина, покірна Герцові, зробила плавний поворот ліворуч, з'їхала на польову дорогу і почала спускатись.
На повороті Юля ще раз оглянулась назад і вдруге переконалась, що слідом за ними ніхто не їде.
Машина тимчасом уже спускалась у низину, густо порослу дрібним осичняком та молодими ялинами. І тут Герц припустився невеликої помилки, він вимкнув важіль зчеплення, чого не слід було робити. Спустившись своїм ходом у виїмку, «оппель-капітан» сковзнув задніми колесами, загруз і зупинився. Герц увімкнув першу швидкість, машина смикнулась і забуксувала. Герц став качати її взад і вперед, але це не допомагало. Задні колеса продовжували буксувати із зловісним свистом, і машина поступово зсувалася в ще більшу багнюку.
Герц вимкнув запалювання і зніяковіло глянув на свою юну супутницю.
Юля вперше за останні шість днів по-справжньому, розкотисто і щиро засміялась. Що та маленька затримка? Хіба може вона затьмарити цей радісний день?
— Приїхали? — весело спитала вона.
Герц зітхнув, похитав головою і вийшов з машини. Обережно ступаючи, щоб не забруднити начищених до блиску черевиків, він вибрався на сухе місце, обійшов машину, зазирнув під задній міст і сказав:
— Дрібниця! Сіли трохи на дифер…
— Моя допомога не потрібна? — запитала Туманова.
— Та що ви! Сидіть! Тут вогко і грязюка.
Герц швидко скинув із себе піджак, поклав його на переднє сидіння, засукав рукава і, озброївшись невеличкою сокиркою, заходився рубати ялинки.
Він зробив з них настил, вимостив ними обидві колії, а потім, діставши з багажника саперну лопатку, почав зрізати нею купину, на якій застряв дифер.
Наспівуючи потихеньку якусь пісеньку, Юля взяла в руки прямокутний шматок картону, притиснутий до лобового скла автомашини, і прочитала на ньому: «Проїзд всюди і в будь-яку пору». У лівому кутку красувалася свастика, а внизу чийсь нерозбірливий підпис, скріплений печаткою гестапо.
Туманова увіткнула перепустку на місце. Потім окинула оком прилади машини, і погляд її зупинився на піджаку Герца. Із зовнішньої бокової кишеньки стирчав ріжечок якоїсь коричньової книжечки, чітко виділяючись на фоні носової хусточки. Туманова оглянулась назад, дістала книжечку і розгорнула її. На неї дивився Герц. Це було службове посвідчення з гарним фотознімком. Поряд каліграфічно бездоганним почерком були виведені прізвище, ім'я, посада і чин власника. Юля придивилась до готичного шрифту і здригнулася. Пролунав голос Герца:
— От і все!
Кров ударила в обличчя Тумановій, і вона швидко засунула посвідчення в кишеню.
Підійшов Герц і кинув лопатку під заднє сидіння. Потім він обтер руки, надів піджак і, сідаючи до руля, сказав:
— Більш не сміятиметеся з мене, — і включив мотор.
— Побачимо, — зауважила Юля.
Машина рушила, легко вибралася з вимоїни, а за хвилину вийшла на мальовничу галявину, оточену березами та соснами.
— Далі не треба, — промовила Юля. — Залиште мене тут!
Герц розвернув машину, заглушив мотор.
Туманова хутко вискочила. Вийшов і Герц. Він поліз до багажника.
У лісі було тихо. Ще не спала роса. Дівчина поправила пом'яте плаття і вдивилася в неосяжну височінь рідного неба. По ньому пливла біла хмаринка, схожа на парусник. Юля стояла зачарована, хоч, дивна річ, десь у підсвідомості, мабуть, в результаті виробленої звички фіксувалося все, що діялось.