Начальник гестапо. — Що, що? Навмисна аварія?
Комендант. — Авжеж.
Начальник гестапо. — На своїй території я виключаю можливість аварії і диверсії. На дорогах спокійно і перевірено. Партизани орудують далеко від наших місць.
Комендант. — Тоді що ж мені думати, з вашої ласки, пане гауптштурмфюрер?
Начальник гестапо. — Не зррзумів.
Комендант. — Я питаю вас, що мені думати? Машина виїхала на початку сьомої з села Лопухово, а в Горєловв ще й досі не прибула.
Начальник гестапо (з деякою тривогою). — Звідки вам відомо, що вона виїхала з села Лопухово?
Комендант. — Я посилав туди двох мотоциклістів. Щойно вони вернулись і стоять переді мною. Опитування мешканців дає підстави гадати, що машина пройшла село.
Пауза.
Комендант. — Алло! Ви мене чуєте?
Начальник гестапо. — Так, так… Зараз я до вас приїду.
Гауптштурмфюрер поклав трубку, знову зняв її і викликав машину з гаража.
Надвечір пройшов невеликий «сліпий» дощ, другий за день.
Згасли барви заходу сонця. Смеркло,
До підвалу, де містилась котельня, світло і вдень проникало слабо. Зараз тут було майже темно. Гасова лампа з тріснутим склом, що чаділа на верстаку, скупо освітлювала частину кімнати.
Чорноп'ятов зачинив двері й сидів, замислившись, на тапчані.
Він був задоволений минулим днем. Вранішня операція вдалась, група благополучно вернулася з лісу, і коли б не загибель Тимофія, все було б гаразд. А от Тимофій…
Чорноп'ятов і його друзі виразно усвідомлювали, що в їх боротьбі з ворогом жертви неминучі. Та все ж загибель товариша щоразу здавалась безглуздою, випадковою і залишала в серці глибокий незгладимий слід.
Міське підпілля було невелике, але являло собою згуртовану і добре законспіровану організацію. Учасники підпілля жили в самому місті й для прикриття своєї нелегальної діяльності всі десь працювали. Це давало можливість їм самим і їх родинам хоч і надголодь, та все-таки існувати.
Окупанти добре відчували удари патріотів і чудово розуміли, що маленьке місто, в якому вони хотіли б вважати себе господарями, не скорене і чинить опір.
Підпільники не розпорошували своїх сил. Вони працювали цілеспрямовано, не хапаючись за те, що здавалося легшим і зручнішим… Зв'язані по радіо з фронтом, вони підкоряли його завданням усю свою сповнену небезпеки і постійного риску бойову роботу. Це був сильний бік підпілля. Та й ще одна обставина ускладнювала справу: в районі міста зараз не було партизанської бази. Партизанський загін під командуванням Новожилова, сформований у лісах Горєловського району, в травні пішов у далекий рейд і діяв зараз на життєвоважливих комунікаціях ворога.
Місто Горєлов стояло осторонь головних магістралей. До війни в ньому нараховувалось не більше як сорок тисяч мешканців. Крім невеликої мебльової фабрики, залізничного депо, електростанції, цегельного заводу і кількох артілей промкооперації, тут не було ніяких інших промислових підприємств. З воєнного погляду місто не могло служити опорним пунктом для гітлерівців, та зате в ньому розташувалось чимало тилових, господарських і поліцейських установ окупантів. Фронт запропонував міським підпільникам зосередити увагу саме на цих установах.
Підпілля нараховувало тепер двадцять сім чоловік, розбитих на шість незалежних одна від одної груп. Кожну групу очолював старший, і цей старший зустрічався з Чорноп'ятовим. Решта могли тільки догадуватись, що всю організацію хтось очолює.
Основа підпілля в Горєлові була закладена міськкомом партії ще до окупації, коли лінія фронту наблизилась до міста. Цю справу було доручено місцевому старожилові, надійній, випробуваній людині — Калюжному. А той, у свою чергу, залучив собі на допомогу комсомольця-перукаря Заболотного.
Історія ж появи Чорноп'ятова в місті така. Він був кадровим офіцером Радянської Армії і до війни командував стрілковим батальйоном однієї з частин, що входила в Н-ську армію. Ця армія одною з перших прийняла на себе удари гітлерівських полчищ на початку війни. Відрізана від фронту, вона протягом двох місяців билась у ворожих тилах, завзято пробиваючись на схід.
Вона громила гітлерівські гарнізони, автоколони на шосейних дорогах, аеродроми і бази окупантів, висаджувала в повітря мости і склади противника, пускала під укіс залізничні ешелони. Вона йшла дрімучими лісами Білорусії, багнистими болотами Полісся, форсувала численні водні перешкоди і, де б не зустрічала ворога, нав'язувала йому бій. Проте лави армії ріділи. Настав час, коли з неї ледве можна було зібрати полк. Від батальйону Чорноп'ятова вціліло шість чоловік.
Рештки армії розташувалися на відпочинок у лісі за чотири кілометри від Горєлова, окупованого гітлерівцями. Вночі командування зв'язалось по радіо із штабом фронту і дістало наказ: обійшовши Горєлов, пробиватися далі на схід, вийти на Н-ську дільницю фронту. Начальникові розвідувального відділу армії підполковникові Бакланову було наказано направити до Горєлова тямущого офіцера-розвідника, який, зв'язавшись із Калюжним, повинен був налагодити збирання і передачу розвідувальних відомостей для штабів армії та фронту.
Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.
Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.
Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.
Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.
У характері комбата прозирали риси, які можна було віднести до негативних: піп відзначався вайлуватістю, через що в нього не раз виникали сутички з командиром полку; любив з будь-якого приводу, а то й без нього побурчати, викликаючи цим роздратування у товаришів; на партбюро поставала розмова про його не зовсім байдуже ставлення до спиртного.
— Що ж ви знайшли в ньому? — запитали підполковника Бакланова.
— Я знаю цю людину з вісімнадцятого року.
— І все?
— Мабуть, що все.
— І ви впевнені в ньому?
— Як у самому собі.
— Але ж він не згодиться…
— Згодиться, — відказав Бакланов.
І він мав рацію: Чорноп'ятов згодився і дощового листопадового вечора тисяча дев'ятсот сорок першого року в звичайному цивільному вбранні, пам'ятаючи явку на квартиру Калюжного, прибув у Горєлов.
Місто було наповнене окупантами. Тут стояли кавалеристи і піхотинці, льотчики і танкісти, артилеристи і сапери, йшло комплектування нових частин і поповнення старих, пошарпаних у боях. Спішно формувалися і відправлялись на фронт маршові батальйони. Всюди були понатикувані кулемети, гармати, міномети, вулиці — захаращені танками, бронемашинами, важкими грузовиками.
З перших же кроків Чорноп'ятову не поталанило. Пробираючись на квартиру до Калюжного, він напоровся на нічний патруль і був обстріляний. Незважаючи на поранення, йому вдалося втекти. Стікаючи кров'ю, він метався по чужих дворах, перебігав вулиці, перелазив через огорожі й паркани і тільки в якомусь маленькому садочку звалився з ніг. Він украй знесилів…
Чорноп'ятов опритомнів ранком на чиємусь горищі. Нога його виявилась перев'язаною. Незабаром на горище заявився кудлатий, кирпатий хлопчина років шістнадцяти, який назвався Костем.
Рана була не дуже небезпечною, проте Чорноп'ятов почував себе погано. Підвищилась температура, з'явилась хрипота. Костьова мати зрозуміла, що в пораненого запалення легенів. Важко сказати, чи витримав би його організм у запеклій боротьбі зі смертю, коли б не цей хлопчина та його мати.
Лише перед новим, сорок другим роком капітан Чорноп'ятов цілком видужав і став на ноги. Кость допоміг йому розшукати Калюжного, а вже потім через Калюжного капітан зв'язався і з Заболотним.
На початку сорок другого року Калюжний влаштував Чорноп'ятова котельником у лазні. Колись, в юнацькі роки, Чорноп'ятов у Тамбові топив печі у власника міської лазні. Зараз це стало в пригоді.
Минув рік. Чого тільки не довелося зазнати за цей час! Спочатку успіхи були невеликі, а горя людського побачили багато. Сили підпілля доводилося збирати по крихті, обережно, обмірковуючи і перевіряючи кожний свій крок. Поступово група міцніла, удари по ворогу ставали чимдалі сміливішими. Часто серед нічної тиші й темряви, зігріваючись власним диханням під грубою ковдрою, Чорноп'ятов намагався в думці уявити собі день, коли він вийде з вагона поїзда на тамбовському вокзалі і з речовим мішком за плечима прийде на знайому вулицю.
Він не попереджуватиме про свій приїзд ні листом, ні телеграмою, з'явиться несподівано, тихо підійде до заповітного і вже старого будиночка, спорудженого ще батьковими руками, відімкне ключем, який і зараз зберігається в його кишені, знайомі до найдрібнішої щілинки двері, ввійде і скаже: