А іноді здавалося, що він уже ніколи не вернеться. Ніколи не побачить сина, дочки, дружини. Тоді тікав геть сон, і Чорноп'ятов вставав уранці з мішками під очима, стомлений, розбитий, з гірким осадком на душі…
Маленька розвідувальна група (спочатку було три чоловіки) виросла, і Чорноп'ятов став керівником підпільної організації, що нараховувала шість самостійних груп.
Так, підполковник Бакланов знав, що робив. Він побачив у Чорноп'ятова не лише вади, властиві якоюсь мірою кожній людині, але й те, чого не змогли вловити інші. Була в Чорноп'ятова ота сама «закваска», як висловлювався Бакланов. І коли його запитували, що треба розуміти під «закваскою», підполковник невиразно знизував плечима. Важко було це пояснити. Видно, малось на увазі щось особливе в характері людини, заховане від чужих очей…
… Чорноп'ятов посмоктав цигарку й сплюнув. Вона давно вже погасла. Він хотів було підійти до лампи і прикурити, але вловив за спиною ледве чутний шурхіт і прислухався. Шурхіт наближався.
Це не збентежило Чорноп'ятова. Він підвівся, відсунув тапчан і зняв із стіни старий замизканий килимок, що тримався петлями на цвяшках.
Тільки дуже зірке й уважне око могло розрізнити на вогкій, почорнілій стіні обриси вузьких і невисоких (приблизно по груди людині) дверець. Вони вели до сусіднього, такого ж як і котельня, підвального приміщення, де колись, до війни, містився засолювальний пункт міськторгу. Звідси можна було проникнути в руїни триповерхового будинку, що згорів від прямого влучання бомби.
Руїни будинку — сплетення покрученого вибуховою хвилею перекриття, купи спаяної цементом цегли й уламки заліза — давно вже поросли бур'яном. Серед них дуже вдало ховався майже непомітний, схожий на щілину пролом під поваленою сходовою кліткою, що вів до підвального приміщення.
Цей хід, споруджений Чорноп'ятовим з допомогою друзів, часто виручав підпільників.
Шурхіт не припинявся. Хтось шарив у темряві, пробираючись навпомацки через покручені велосипедні рами, понівечені колісні обіддя, старі обпалені духовки, через всілякий мотлох і брухт, яким було захаращено сусіднє приміщення.
Та ось настала тиша, і через галька секунд почувся умовний стук.
Чорноп'ятов витяг з кишені масивний мідний ключ з узорчатою борідкою, зсунув добре припасовану до дверей планочку, вставив ключ у замковий отвір і повернув його раз, другий, третій. Двері безшумно відчинились.
— Заходь, Митрофане Федоровичу! — кинув Чорноп'ятов у темряву.
Низько пригнувшись, мало не торкаючись руками підлоги, до майстерні вліз Калюжний. Він випростався в кутку біля верстака і помацав голову.
— Щастить тобі, старий! — посміхнувся Чорноп'ятов.
— Не кажи… — відгукнувся Калюжний… — Знову надав мені дідько стукнутись головою об цю перекладину!
Калюжний був старший за Чорноп'ятова років на п'ять. В організації він став правою рукою Чорноп'ятова і його першим порадником. У роки громадянської війни Митрофан Федорович партизанив на Уралі, а в Горєлові оселився з двадцять третього року. Жив він з дружиною, трьома доньками та сином-підлітком.
Калюжний відзначався сердитою, крутою вдачею, любив, щоб його розуміли з півслова. Він керував найбільшою групою підпільників і, як здавалось йому, тримав хлопців у шорах.
Хворіючи на різні недуги, звичайні для людини його віку, Калюжний, проте, був, як ніхто інший, витривалий. У ходьбі, наприклад, з ним важко було змагатися. Він був вузький у плечах, невисокий, своє негусте сивувате волосся незмінно розчісував на акуратний проділ. Калюжний не вважав себе старим і сердився, коли Чорноп'ятов називав його «старим». Але Чорноп'ятов підмітив цю слабкість і частенько глузував над другом.
Зараз Калюжний стояв біля верстака і, нахмурившись, поводив навкруги суворими очима.
— Сідай, старий, — запросив його Чорноп'ятов.
Очі Калюжного сердито блиснули. Сідаючи, він незадоволено буркнув:
— Далось тобі «старий». — І тут же запитав: — Розібрався в паперах? € що-небудь путяще?
— Хе-хе!.. — посміхнувся Чорноп'ятов і весело глянув на Калюжного, — Ну, гаразд… Забираю слова назад.
— Ти скажи, як пакет? — нетерпляче повторив Калюжний.
— Спритний ти чоловік. І до чого ж спритний!.. Зразу ж тобі й давай, хоч умри. У пакеті, брат, виявились такі папери, що в мене трохи ум за розум не зайшов…
Калюжний недовірливо глянув на друга.
— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!
— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.
— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув різне залізяччя, вийняв із стіни цеглину і всунув руку в отвір. Звідти він витяг чималу купу паперів.
Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.
— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!
Калюжний схопив папери, почав їх листати.
— Нічого не розумію… Тарабарщина!
— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.
Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:
— Хай йому чорт!.. Оце так!
— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.
— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…
— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.
— І немалий, — додав Калюжний.
— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:
— Я кажу, що півроку мине.
— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!
— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?
— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..
Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.
Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.
Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.