Батько повернувся дуже пізно. Був похмурий. Звичайно, ніхто не задавав йому запитань, навіть після сухого, скупого на слова привітання.
Поступово Малий Ведмідь почав розповідати сам. На цей раз у Преск Іль було багато неприємностей. Чи то війна підвищила ціни, чи купці стали ще безсоромнішими — у всякому разі вони вимагали цього року за звичайні товари подвійну ціну, а за порох — навіть потрійну. В голосі Малого Ведмедя бринів сум.
— У Канаді купцям дають за боброві шкурки в двадцять разів більше, ніж вони платять нам. Хотів би я знати, скільки ж вони одержують на своєму острові, по той бік моря!
Особливого клопоту завдав продаж шкури цінного чорного лиса, який потрапив у пастку Стоячого Оленя, мисливця із роду Чаплі. Хутро мало лише на лапах і на морді кілька сріблястих шерстин, а в цілому відливало рівномірним чорносинім відтінком.
— Купці хотіли із-за срібла на лапах і морді дати за хутро не більше, як за шкуру бобра. На це Стоячий Олень сказав їм, що він взагалі не продасть цього хутра, і заховав його. Тоді білі змінили тон, запросили Стоячого Оленя і почастували вогняною водою. Сп'янівши, він погодився з усім, що йому запропонували. А наступного ранку обдурений прийшов до мене і просив допомоги. Ну, я зажадав, щоб білі віддали хутро назад. Купці кричали й лаялись і тільки тоді, коли я пригрозив, що ми порвемо з ними торгові стосунки, поступилися, продовжуючи вигукувати всілякі незрозумілі слова. Я говорю лише трохи по-французьки, але вони кричали на мене іншою мовою, щоб я не зрозумів. — Малий Ведмідь замовк. Потім несподівано запитав: — Чи знає мій син, що означає: «You Indian dog»?
Пурпурова фарба розлилася по обличчю хлопця. Хоч Малий Ведмідь сказав ці слова трохи в ніс, проте, незважаючи на незвичайну вимову, їх можна було добре зрозуміти, навіть надто добре. Дуже зніяковівши, хлопець шукав виходу, бо не міг же він перекласти значення слів, якими підла наволоч обзивала його батька. Хлопець щільно стис вуста. Він благально глянув на вождя.
Проте ніхто не встиг ще й рота розкрити, як Малія втрутилась у розмову:
— Це означає: «Ти індійський собака».
Хлопець злякано витріщився на сестру. Очі вождя спалахнули на якусь мить, але одразу ж він оволодів собою.
— Я так і думав, — сказав байдуже.
Батько розповідав далі, однак хлопець уже більше нічого не чув. Йому було страшенно соромно. Те, що вигукнули купці, було в Рейстауні звичайним зворотом мови; про «індійських собак» говорили сестри, брати, батьки, тітка Рахель, перший-ліпший відвідувач, як тільки мова заходила про червоношкірих. Як часто і з його вуст злітали раніше ці лайливі слова.
Раптом уся батьківська рублена хата, так, весь Рейстаун якось віддалились од нього; чуже, холодне синювате світло враз оповило його минуле. Блискавкою майнула думка, що він знає червоношкірих більше, він їх знає краще, що його білі родичі мололи про індійців дурниці.
Йому пригадався одягнений у чорне бродячий проповідник, якого одного разу ніч загнала у рейстаунську рублену хату. Він хотів, як казав, «проповідувати язичникам». Увесь вечір батько вмовляв чоловіка: «Ви цим нічого не досягнете. З червоношкірої погані не буде корисних людей. Ці індійські собаки живуть лише з мисливства і тільки бродять по лісу; вони нічого не розуміють у землеробстві. Невже вам хочеться весь час кочувати з ними?» Це саме говорили всі жителі в долині Джуніати, але проповідник не піддався на умовляння.
Голубий Птах подумав про поля з довгими рядками зелених пагінців і про золоті качани маїсу, що після збирання врожаю висіли попід дахом, наповнюючи хату своїм ароматом. Звичайно, індійці ходили на полювання, ленапи ще більше, ніж ірокези, але хто з прикордонників вирощував стільки маїсу, як вирощує тут кожен окремо взятий рід? То хіба ж ці червоношкірі люди, що живуть тут, на Родючій Землі, собаки?
В уяві хлопця постала весела мати, яка цілісінький день працювала не покладаючи рук. Щось здавило йому горло. Він обійняв руками темнокоричньову шию тієї, що сиділа поруч. Близькість і далечінь, батьківщина і чужина, тепло і холод помінялись місцями. Спогад, що досі ховався в безмежній далечині, за тисячами горизонтів, став дійсністю.
Літо йшло своїм шляхом. Чорний горіх розпускав листя, квітучий клен випромінював аромат, дикі качки плавали на річці з своїми малятами, арніка виганяла ніжні голубі стріли. Але після місяця «фрукти в'яжуться» не було ще грози; спека виснажувала поля, сушила посіви.
Гірше, ніж будь-якого іншого літа, мучила мошкара, що роями налітала від Совиного Струмка та Бобрової Річки. Треба було через день мастити обличчя і шию ведмежим жиром, який мати змішувала з якимсь корінням. Ця червона мазь захищала від всіляких укусів; без неї не витримати б цієї жаркої пори, а особливо задушливих ночей, сповнених комариного дзижчання.
Як тільки зібрали маїс, батько взяв свою мисливську здобич, добуту за літо, і вирушив до торгової станції. За тонкі шкури платили небагато, але необхідно було поповнити запаси пороху і куль.
Мати теж нав'ючила пару коней — казанами, сокирами і шкіряними мішечками. Жінки хати Черепахи хотіли ще до холодів наварити солі; та й пора, бо ондатри вже будували в очереті на болотистих луках свої круглі житла.
Батько, вагаючись, дозволив жінкам вирушити, але наполіг на тому, щоб їх для захисту супроводжували п'ять воїнів. «Соляний Струмок протікає недалеко від перших селищ Довгих Ножів», сказав він. Сам не міг бути з ними, бо закупка нового пороху у Преск Іль була важливішою справою. Полюванням взимку необхідно буде поповнити втрати неурожайного літа.
Діти не розуміли клопотів дорослих, Вони раділи, що їх беруть з собою. Найменші подорожували на спинах матерів.
Коли загін із долини Бобрової Річки вступив у передгір'я Аллеганів, Голубий Птах згадав Джуніату. Під туманною блакиттю небозводу йшла осінь, розбризкуючи жовті і червоні фарби на каштани та клени. Зникли прогалини прерій; гори й долини, вкриті неоглядним лісом велетенських білих дубів, сикомор, буків і в'язів, полуменіли в умираючому листі дикого винограду. Через стрімкі міжгір'я мимо світлих пісковикових скель і холодних, посивілих струмків простяглися стежки, по яких рідко хто ходив. На схід, лопочучи крильми, летіли зграї перелітних голубів. Навкруги ніде не було видно жодної смужечки диму від вогнища. Здавалося, світ довкола був таким самим, яким він вийшов з рук Великого Духа — творця життя.
Лівим берегом Соляний Струмок тиснувся до скелястої кручі, увінчаної похмурими ялинами. На правому — розкинувся зелений килим, що поступово губився десь у дубовому гаю. На лузі мандрівники поставили курені, забили в землю жердини для казанів.
Паші для коней тут вдосталь, а сухих дров у лісі стільки, що можна закип'ятити ціле море. Дичина безмаль сама не наступала мисливцям на ноги. Від ведмедів і лосів тріщав підлісок, олені бігали вузенькими лісовими; стежками, на кожному другому дереві були сліди єнота.
Минали дні повільної, безтурботної праці. Над долиною безперервно здіймався дим від вогнища, на якому варили сіль, і, розвіваючись, наче прапор, манив до себе. Чоловіки, покурюючи люльки, грілися на сонці. Діти ганялися за жуками, жінки вишкрібали з казанів жовту сіль.
Голубого Птаха пройняв якийсь неспокій. Знову прокинулися старі думки про втечу, близькість перших селищ білих, про які згадував Малий Ведмідь, вабила, як таємна принада. Хлопець не розумів сам себе. Навіть не знав того, що він хоч і повільно, але вже зійшов з межі між минулим і майбутнім, що то лише напівживі тіні старого все ще не давали спокою.
Сварливий, похмурий настрій оволодів хлопцем. Козуля визнав свого старого друга просто нестерпним. Голубий Птах не захотів лазити з ним по деревах. Вони його навіть не цікавили більше: «Звідти все одно нічого не видно», говорив Голубий Птах.
Так, з верхівок дерев у цій глибокій долині і справді нічого не видно, скоріше вже треба дивитися он з тих ялин, що на скелі. Кожного ранку збирався Голубий Птах залізти на них, але день минав, як і всі попередні.
Одного разу вранці хлопцеві не повезло: він загубив наконечник стріли з майстерно зробленою зазублиною, прощальний подарунок Димного Дня. Весь час до обіду Голубий Птах разом з Малією шукав його на узліссі, у підліску і в траві, однак наконечник зник.
Незадоволення, яке Голубий Птах днями тамував у собі, прорвалося.
— Такого чудового наконечника більше ні в кого у селі немає! — закричав він на сестру, ніби вона була винна в тому. Навіть добрий Шнап, який старанно допомагав шукати, заробив стусана.
Нарешті прийшла навіть мати.
— Знайшов?
Хлопець знову скипів:
— Ні, звичайно, ні, це все через оту дурну вашу сіль!
Великі очі матері затуманилися, вона мовчки пішла до казанів. Хлопець злякався свого гніву і хотів. було кинутися вслід за матір'ю..
Але раптом він побачив над її головою щось незвичайне: на краю протилежної кручі, якраз на межі між скелею і стіною ялин, блиснула лінія червоних крапок. Вони витягались у довгі, тоненькі яскравополум'яні промені, які, наче вогненні списи, блискавкою вдарили на мирний луг. Тріск недружного залпу відбився на узліссі, наткнувся на скелі і прогримів у вухах оторопілих індійців. Розпачливо метнувшись ще раз туди і сюди, луна понеслася, нарешті, через верхів'я дерев.
Пронизливий передсмертний крик змішався з окремими пострілами, що гриміли, наче удари літаври. Один з казанів перекинувся у вогонь, завирували чорні клуби диму, які, мов широкий траурний флаг, піднялися у височінь.
Мати впала на бік, обличчям до узлісся. На її кофті повільно розпливалася червона пляма. Як тільки затихли постріли, вщух і паралізуючий жах. Діти щодуху побігли до матері і біля неї знову припали до землі.
— Тікайте! Ховайтеся! — насилу вимовила Полуденне Сонце.
Голубий Птах підвівся, проте удар в ногу знову кинув його на землю. Нові постріли заглушили зойки жінок і дітей. Хлопець побачив, як Козуля тягнув за собою матір; відчув, як Малія хотіла його теж відтягти звідси геть, але він упирався. Очима впився у чорний ялиновий ліс над скелею. Там, угорі, щось заворушилося.
Лізли, стрибали, падали униз постаті, в каптанах, бобрових шапках, довгих гамашах; матово виблискували стволи рушниць! Голубий Птах затремтів. Це були білі, прикордонники!
З радісним ревом вони кидались у струмок, напролом лізли до берега, розмахували прикладами, витягали довгі ножі. Тепер хлопець навіть чув уже, що саме вони ревли: «Бийте індійських собак! Бийте індійських собак!»
Вся улоговина пішла обертом: ялинова стіна, луг і ліс закрутилися, наче велетенське колесо, а на дні улоговини хлопець уздрів тітку Тараню. Поруч неї — Снігову Пташку, що широко розкритими оченятами здивовано дивився на все навколо. Голубий Птах ще встиг помітити, як тітка зробила благальний рух саме в ту мить, коли над нею занесли приклад. Потім Малія потягла його геть, і він нічого більше не бачив.
А потім — болісне кульгання, втеча, під час якої тремтіло все тіло, сидіння навпочіпки у чагарнику доти, аж поки рев десь розсіявсь і мисливці за скальпами, бандити, які стріляли в усіх, хто мав червону шкіру, пішли геть.
Ніхто за ними не гнався. Троє чоловіків лежали мертві, а решта були поранені. Мати теж страждала від тяжкої рани у плечі і не могла ворухнути лівою рукою. Голубому Птахові куля розірвала м'язи на нозі, але кістка залишилася неушкодженою.
Ті, що зосталися в живих, викопали для мертвих могилу, а потім обклали її камінням, щоб вовки не розрили. Все це робилося з мовчазним поспіхом. Жоден зайвий звук не виказав присутності людей. Тіла мертвих обгорнули корою в'яза; в могилу поклали мокасини, дерев'яні гребінці, мідні казани, миски і ложки. Перед від'їздом змушені були половину знаряддя, а також сіль залишити тут, бо на конях треба було везти поранених.