«Ви, наші родичі, закрили очі на світ. Ви йдете від нашої старої матері землі і більше не побачите, як ваше тіло позеленіє. Ви помандруєте в країну заходу…»
Проте він усе ще чув, як ревіли бандити. Він усе ще бачив над скелею юрбу, одягнену у каптани, чув крики, що все наближалися, бачив благальний рух тітки…
Хлопець почервонів від сорому. З цими бандитами міг бути і його брат Андрес, міг бути його батько з Рейстауна. Думка зникла так само швидко, як і з'явилась, бо мозок не збагнув її. Проте на зміну їй поспішила інша думка, що завжди виринала, мов поплавок над гачком, який клює риба: ленапи праві, вони лише відплачують за те, що спочатку змушені були тисячу разків перетерпіти самі. Білі не тільки відбирали землю, а й убивали. Він теж відплатив би їм за все, цим білим бандитам!
Поверталися назад поволі. На привалах розпалювали невеликі вогнища, швидко гасили їх, боячись погоні. І лише тоді, коли показалися довгі хати Родючої Землі, вони заспокоїлися. Тут батьківщина і безпека.
Голубий Птах відчув дике задоволення, коли вождь, повернувшись з торгової станції, одразу ж вирушив у похід помсти до кордону. Останні думки про втечу розсіялись, мов туман в променях сонця. Кулі прикордонників завдали таких ран, які не заживають роками.
Цілющим соком називала Полуденне Сонце темно-зелену рідину, яку вона щовесни варила з кори дикої вишні та листу повзучої аралії. Відвар вона наливала у пляшечку і зберігала її у торбинці, що висіла над ослоном, завжди під рукою.
Мати пильно стежила за пляшечкою. Скляні речі, особливо пляшки, були серед індійців цінністю. Проте мати оберігала плоскувату посудинку не тому, що вона була зроблена з незамінного скла, а заради цілющого гаку, який виблискував у пляшечці.
Коли хто-небудь розіб'є коліно, або, стругаючи дерево, ножем розріже руку, чи, бува, гілкою удряпне шкіру на голові, мати капала трошечки темнозеленої рідини на ушкоджене місце і витирала чистим пучечком моху. Кров одразу ж спинялася, біль вщухав, і за два-три дні рана заживала.
Мати знала ще кілька таких засобів. Якщо у батька боліли зуби — єдиний випадок, коли Малий Ведмідь втрачав рівновагу — вона варила миртове листя і прикладала гарячий компрес до розпухлої щоки.
Якщо вжалила кого гадюка, треба щодуху мчати додому. Мати діставала з мішечка шматочок зміїного кореня. Він гидкий на смак, але треба його старанно жувати, а гіркий сік ковтати. Потім пожований шматочок ликом прив'язували до рани. Це одразу ж допомагало. Материні ліки завжди допомагали.
Тільки на Голубого Птаха цього разу темнозелений сік не діяв: рана не закривалася, кінці її покрилися струпами.
— Треба покликати дядька Маїсове Стебло, — сказала Полуденне Сонце, коли вийшов увесь сік, а Голубий Птах усе ще лежав, бо майже не міг ходити. Хлопець вдячно глянув на матір, тому що Маїсове Стебло вважався добрим лікарем, до нього за допомогою зверталися хворі навіть із сусідніх сіл.
Запрошений прибув того ж дня ввечері. Голубий Птах не помітив його приходу. Маїсове Стебло якось враз з'явився біля вогнища, закутаний у велику голубу ковдру, нижній кінець якої тягнувся по землі і тому був дуже брудний. Він нічим не відрізнявся від інших чоловіків; носив такі ж мокасини і таку ж сорочку, що, наче спідниця, спадала на шкіряні легінги. Лише довга ковдра, що сягала від плечей аж до п'ят, мала одну особливість: посередині на спині була велика червона чотирикутна зірка. У руці медик тримав коричньовий дерев'яний ящичок, який обережно поставив на підлогу. Потім скинув ковдру і спокійно підсів до вогню.
Полуденне Сонце зварила йому молоденьку дику гуску і саме відокремлювала ніжне м'ясо від кісток. На все це з цікавістю позирав хлопець із своєї постелі; мати якось розповідала йому, що медика можна частувати лише білим м'ясом. «Він їсть лише біле — птахів, що мають біле пір'я або світле м'ясо». Це справило на хлопця особливе враження. Він уявляв собі медика, як якусь дивну істоту. Але на превелике своє розчарування побачив, що Маїсове Стебло аж нічим не впадав у вічі, що їв він, як і всі інші люди, що материна гуска, як видно, сподобалась йому, бо він голосно і виразно плямкав.
Поївши, відвідувач послав Малію з тиквою до річки.
— Зайди у воду і зачерпни за течією. Та гляди, не набери піску; вода повинна бути зовсім чистою.
Перед постіллю Голубого Птаха мати поставила велику, добре одшліфовану дерев'яну миску, і Маїсове Стебло почав у хворого на стегні видавлювати рани. Куля пронизала тіло, залишивши дві бридкі дірки. Було боляче, і хлопець стискав зуби. Поки Маїсове Стебло наливав у миску тієї води, що принесла Малія, мати обережно витирала кров.
Та ось лікар відкриває коричньовий ящичок, дістає звідти якийсь згорток і починає розмотувати силу ганчірок, аж поки, нарешті, показується малесенький шкіряний гаманець. Невеличкою роговою ложечкою Маїсове Стебло дістає з гаманця трошечки синюватого порошку і кидає три пучки його в миску.
Медик уважно подивився на воду і, побачивши, що порошок плаває на поверхні і не тоне, задоволено кивнув головою. Це мало означати, що хворий незабаром одужає. Як тільки порошок розчинився, Маїсове Стебло ретельно промив рани і зробив перев'язку з березової кори.
— Завтра потіти, — пробурчав Маїсове Стебло, перш ніж підвівся і беззвучними кроками зник у темряві коридора.
На наступний день біль послабшав. Козуля провів двоюрідного брата до північних дверей, біля яких мати з Малією вже спорудили спеціальну хатинку. Це був напівкруглий курінь, щільно покритий ковдрами і матами. Поруч горіло вогнище, і тепло від нього в цей прохолодний ранок пізньої осені було дуже приємним.
Сучкуватою гілкою мати вигорнула з вогню розпечений до червоного камінь і поклала його в хатинку, потім — другий, третій.
— Досить. Залазь, але будь обережним і не обпечись об каміння, — сказала вона, знімаючи з Голубого Птаха сорочку і даючи йому тикву з чистою водою.
Хлопець ледве проліз у темний курінь, присів і трохи підтягнув поранену ногу. Потім линув води на розжарені камені. На всі боки, зашипівши, розлетілися бризки і парою здійнялися вгору. У малесенькому приміщенні стало зовсім темно, бо мати завісила навіть вхід.
Хлопцеві стало жарко, задушлива спека шпигала його тисячами голок. Він стогнав і задихався. Мати підняла ковдру, що затуляла вхід, і вкинула жменю вогкої дрібнонарізаної трави. Ніжний ароматний запах змішався з парою, дихати стало легше.
Голубий Птах відчув, як по всьому тілу виступив піт. Час від часу хлопець хлюпав на камені воду, і пара клубочилася знову. Раптом мати рвучко відхилила ковдру:
— Досить. Виходь.
Голубий Птах порачкував надвір і з допомогою Козулі підвівся.
Раптом йому знову забило дух, бо Малія обдала його з великої тикви холодною водою. Хлопець хапав повітря, кректав і пирскав, але сестра не звертала на це ніякої уваги і обливала його знову і знову. Потім великим пучком пір'я стерла воду, натягла йому через голову сорочку й привела до постелі.
Прокинувшись перед обідом, Голубий Птах почував себе так, ніби наново народився: з потом вийшли всі хвороби. Чи то допоміг порошок Маїсового Стебла, чи потіння, а може, і те й друге, але в усякому разі рана швидко заживала.
Хлопець уже ходив без сторонньої допомоги, коли з воєнного походу повернувся Малий Ведмідь. Месники зустріли загін з провіантом для однієї з фортець і в тяжкому бою розбили його, захопивши вісім нав'ючених коней. Дуже задоволені своєю здобиччю, воїни повернулися додому.
При розподілі провіанту дім Черепахи одержав дві мірки солі. Мати дуже зраділа, що хоч за сіль на зиму не треба буде думати. Після невдалого солеваріння цієї приправи недоставало скрізь і всюди.
А як же можна без солі зберегти взимку коней, щоб вони не здичавіли? На Родючій Землі не було стаєнь. Взимку коні вільно ходили по лісу, діставали собі з-під снігу високу суху траву, а від холоду їх захищала товста волохата шкура. Час від часу вони приходили в село, де для них розсипали перед порогами хатин сіль. Коні жадібно лизали сіль і, завдяки цій принаді, не одвикали від селища і людей.
Коні досить точно знали час, коли вони будуть потрібні. Незадовго до варіння кленового цукру більшість з них самі приходили додому і чекали, щоб їх нав'ючували. Але деякі дичавіли настільки, що їх можна було впіймати тільки ганяючи, аж поки не стомляться, або приголомшивши пострілом попід саму гриву.
Та коли є сіль, про коней турбуватись нічого. Їжі навіть взимку вони знаходили достатньо.
Набагато гірше було з порохом, бо похід месників на кордон значно вичерпав запаси. Для полювання пороху лишилося зовсім небагато, а полювати в цю зиму доведеться більше, ніж будь-коли, бо урожай був поганий.
Хоча запас пороху весь час зменшувався, та до нового року можна було ще терпіти. А коли маски знову опинилися на горищі, батько відважився на незвичайний крок.
— Я піду у Преск Іль і позичу торбинку пороху. Весною ми заплатимо їм шкурами. Обидва купці, які постійно живуть там, щось та позичать.
Перед тим як вирушати з трьома чоловіками на торгову станцію, батько ще раз оглянув усі запаси. Якщо взяти необхідну кількість для тих, що їдуть в дорогу, то кожній хаті зостанеться пороху ще на чотири постріли. Обличчя вождя було заклопотане; він нічого не сказав, проте кожен знав, як економно повинен мисливець обходитись з рештою чорних зерняток. Стріляти треба буде лише у певні і вигідні цілі.
З незвичайною поспішністю Малий Ведмідь вирушав у дорогу, ніби не міг більше дивитися на змарнілі обличчя своїх домочадців. Хлопець догадувався, що підганяло батька: на порозі стояла пора перших відлиг.
Голубому Птахові добре запам'яталися тяжкі дні минулої зими, які зводили нанівець усі старання мисливців. Здебільшого пора коркування снігу починалася безхмарною погодою десь через місяць після нового року. Затяжна теплінь розтоплювала верхні шари снігу, але нічні морози знову сковували їх. Льодяна кірка була занадто тоненька, щоб витримати людину; ноги з тріском провалювались, і дичина зривалася з місця значно раніше, ніж мисливець міг наблизитись до неї на відстань пострілу.
Дуже страждали в цей час довгоногі тварини. Оленям і сернам жилося погано, як і людям, бо й під ними ламалася льодова кірка, об її скалки тварини до крові розтирали ноги. В лісі всюди можна бачити провалини з гострими закривавленими краями. Іноді навіть знаходили рештки загиблої тварини — роги, кілька кісток і окремі куски жил та клапті шкури.
Для вовків і лисиць цей час — благодатна пора. Їхнім широким ворсатим лапам льодова кірка не шкодить, вони заганяють кожну сарну з розтертими ногами на смерть і нажираються так, що безмаль не луснуть. Жоден місяць не приносить їм стільки поживи, як цей. Щоночі з лісу лунає їхнє хрипле гавкання і тужливе завивання.
А для оленів, козуль та людей настають тяжкі часи. Коли врожай був багатий, люди якось обходились, коли ж маїсу збирали мало, червоношкірим людям доводилося дуже сутужно.
У цьому році лихий місяць настав раніше, ніж будь-коли. Ледве від'їхав батько, як почалися чудові, ясні дні. Сонце осявало майже нестерпно сліпучий сніжний покрив, небо світило кришталевою блакиттю, і лише темна смужка лісу на горизонті, мов траурна стрічка, відділяла разючу білизну землі під крижаної блакиті безхмарного небозводу. Невтомно лунав барабанний дроб дятлів, у яких від зміни погоди заграла кров. Навіть безліч ворон на буках між хатами метушилися жвавіше.
Здавалось, ніби сонце розтопить і останні запаси харчів у роді. Шість днів минуло з того часу, як батько рушив у путь, а мати вже вишкрібала з мішечків останній смалець і товкла в ступі останні зерна маїсу. В маленькі дерев'яні капкани, що стояли на лісових стежках, не потрапляло нічого.
Полуденне Сонце, як завжди, посміхалася, говорила про те, що завтра треба по той бік річки пошукати горіхів гікорі. Проте ввечері з своєї лави хлопець побачив, як мати, пораючись біля вогню, раптом замислилася, задивившись на полум'я. А потім — хлопець затамував подих — у неї з очей бризнули сльози. Каплі упали їй на руки, на якусь мить блиснули в променях світла і скотилися з смаглявої шкіри прямо в попіл. Мати одразу ж схаменулась і продовжувала свою роботу.