154112.fb2 Голубий Птах, названий син ірокезів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

Голубий Птах, названий син ірокезів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

Надвечір купці виспалися, гучне хропіння стихло, було чутно, як вони голосно позіхали, відкашлювалися, спльовували. Потім шумні гості з'явились біля вогню.

Вперше після облоги форту Преск Іль Голубий Птах побачив білі обличчя. Купці виглядали ненабагато краще від напівобгорілих солдатів; розкуйовджене волосся і брудні шкіряні куртки відштовхували хлопця.

Не сказавши ні слова, чужинці навалилися на їжу. Мати неабияк старалася. Вона розподілила боброве і оленяче м'ясо, намазала теплий маїсовий хліб жиром і подала свіжий цукровий пудинг. Гостям смакувало; вони заздалегідь пожирали кожну страву очима, і Загодаквус мав повне право тут поживитися. Навіть не сказавши «спасибі», купці почали набивати люльки.

Хлопець допитливо дивився в обличчя людей, які сиділи довкола. Мати була, як і завжди, привітна, обличчя батька зовсім нічого не виражало, але Голубому Птахові здалося, наче за цим спокоєм ховалась іронічна посмішка. Та хіба по Малому Ведмедеві коли що взнаєш!

Купці помітили Голубого Птаха і почали жваво перешіптуватись. Хлопець зрозумів лише окремі уривки, йому стало не по собі, і він потихеньку вийшов до коней, де було чимало хлопців, які, наче справжні знавці, обмінювалися думками.

Сонце наближалося вже до дерев, коли один з купців, менший, вийшов перевірити, чи не розпуталися коні. Уздрівши Голубого Птаха, він поманив його до себе. Хлопець, вагаючись, підійшов, зграйка його друзів подалася за ним.

— Ти ж не індієць, правда? Звідки ти?

— З Рейстауна.

— Хочеш — поїдемо з нами, далі від цих індійських собак.

Хлопець позадкував:

— Ні! — видавив із себе і, обернувшись, пішов геть. Але все ж таки він почув кинуті йому навздогін слова купця:

— Полковник Буке все одно тебе коли-небудь забере!

Вночі хлопець ворочався на своєму ліжку. Лайливі слова, якими назвали купці індійців, мучили його. Перед очима невідступно стояли обидва молодчики, що пожирали їхню їжу, навіть не подякувавши за гостинність, з якою приймали чужинця в кожній індійській хаті. А вони після всього обзивають такими словами. А що воно за полковник Буке? Це ім'я йому зовсім невідоме: він знає дещо про генерала Браддока і ще про капітана Крісті, який минулого літа захищав Преск Іль. Що ж це за Буке, який має його забрати? Довго йому доведеться шукати хлопця. Біля глибоких вимоїн Совиного Струмка, під густим гіллям ліщини, нікому його не знайти. Цю схованку знають хіба що тільки сичі.

Наступного дня купці поїхали далі, але Голубому Птахові здавалося, ніби вони залишили якусь хмару, що, мов та загроза, нависла над його життям.

Літо розцвітало, темні грозові хмари зникали одразу ж, як тільки переставав дощ, віддаючи поля на волю блакитного неба…

Хлопець довго не наважувався запитати батьків, але питання якось само зірвалося у нього з вуст.

Це було якраз під час збирання маїсу. Жниці довгою шеренгою поволі просувалися серед стебел, що хвилями лягали вперед. Ламаючи качани, вони кидали їх у корзини за плечима. Коли корзини наповнювалися, старші хлопці відносили їх до межі, де вже височіли купи золотистих качанів.

Голубий Птах узяв від матері кошик; він стежив, щоб вона не дуже багато накладала. А в проміжках виривав стебла маїсу, обвиті квасолею. Малія разом з іншими дівчатками носила гарбузи. Легенький голубий димок здіймався над полем — діти всюди смажили свіжі качани.

Чоло хлопця вкрилося крапельками поту. Мати на мить припинила роботу і подивилася на сина. Вона відчувала, що зовсім не спека викликає у Голубого Птаха пригнічений настрій.

— Моєму синові щось погане снилось?

Хлопець глянув на неї — від Сяючого Полуденного Сонця не заховаєшся. Він, як дитина, що шукає захисту, схопив її руку і просто запитав:

— Моя мама чула що-небудь про полковника Буке?

— Ні, цього імені я зовсім не знаю. Хто ж це?

— Оті купці, які недавно були в пас, казали, що Буке забере мене. А тепер я все думаю, чи це бува не який-небудь із тих у червоних мундирах, що перейшли гори і сидять тепер у фортеці біля Огайо. Невже вони й до нас дійдуть? Невже примусять мене покинути вас?

Мати помітила невпевнений, запитливий погляд хлопця.

— Ти наш син, ми усиновили тебе, а тому ти нашої плоті і нашої крові. Тебе ніхто не забере. Поглянь, — смуглява рука вказала на горб з якоюсь дивною вершиною, що був по той бік кладовища, — з тої гори колись прийшли наші предки. З тих пір люди Довгої Хати живуть біля Бобрової Річки, не так, як ленапи. Вони завжди кочували: від землі Черепахи до землі Червоної Ялини, від землі Червоної Ялини до землі Зміїв, а звідти на береги Східного моря, звідки їх потім прогнали білі. Зате у нас завжди була тільки оця земля, і, — м'який голос понизився, ніби розкривав таємницю, — ми не зможемо жити більш ніде. Ми помремо, якщо залишимо ліси, що оточують гору. І ти належиш до людей Великої Гори. Ні, тебе ніхто не може забрати.

Хлопець заглянув у темні очі, що так тепло посміхалися до нього, і заспокоївся. Він не зовсім зрозумів, що саме мала на увазі мати; він тільки відчув, що між ним і отим Буке виріс захисний вал, непроникний вал із гір і лісу.

Полегшено побіг він з повним кошиком знову до межі на ниві. В куряві лунали сміх, вигуки, крики. Ось радісно загукала дівчинка і підняла в руці кривий качан. Вибухла хвиля голосів: «Маїсовий злодій! Маїсовий злодій!»

Голубий Птах витер піт. Про Маїсового злодія йому розповідала сестра: кривий качан — то знак, що якийсь старик тут крав маїс.

Ось вони вже кричать хором:

— Маїсовий злодій, маїсовий злодій краде вночі качани!

Раптом чийсь голос затягнув пісню. Хлопець одразу ж його пізнав: це — голос матері, який полинув, наче чайка над хвилями:

Він листя зриваєПідступно, тайком,Звивається вужем,Повзе черв'яком.Сопе, як торбинуСвою підійма.Маїс він ламає,Початки хова…

Знову звучить приспів, і хлопець підспівує:

— Маїсовий злодій, маїсовий злодій краде вночі качани!

Вдруге лине дзвінкий голос:

Тріскачки не має,У бубон не б'є,По полю шмигляє.По стежках снує.Принишкне, тікає,Пронира швидкий.Він маїс ламає,Цей привид бридкий.

Втретє підхоплює її хор, і втретє переливається материн голос, наче далека блискуча хмаринка:

Чого боязливоБлукаєш ти зором.Не видний нікому,Лиш небу та зорям?Біжи собі далі,Тікай же сю мить,Як бистрий оленьВід мисливця біжить.

Так і день непомітно минав. Жінки поспішали до струмка, скидали одяг і шубовсали у воду, щоб освіжитись і змити порох.

Хлопець вагався. Він бачив метушню темних тіл, чув вереск захопленої дітвори, відчував, як стікають бризки, і стояв, копирсаючи пальцями пісок. Раптом над самим вухом пролунав радісний оклик; його очі уздріли хвилю чорного волосся і смугляву руку, що манила його. Не довго думаючи, Голубий Птах кинувся у воду. Він же їхній, а не чужий.

Коли закінчувалися жнива і осінь з дощами вступала в свої права, тоді літо перекочовувало в хати й обвішувало їх чудовими, золотими шпалерами: попід дахами, на стінах, на кожній жердині погойдувалися пучки маїсових качанів з 20 або 30 штук, сплетені їхнім же листом докупи, схожі на товсті жовті китиці. Золоті грона повністю закривали темні стіни і закурену стелю. Вся хата пахла соломою і свіжим хлібом.

А ще кращими, ніж нові кімнатні шпалери, були мурашкові вечори. Тоді до півночі всі сидять надворі і лущать маїс. Кілок для лущіння чіпляють шкіряною петлею за середній палець, кінчик його приставляють до верхівки качана, потім з силою тиснуть донизу й одноразово протягають по жовтавозолотій борозні так, що зерна, тріскочучи, падають у кошик на колінах. Сидять усі в колі, в середині його горить яскравий вогонь, що мерехтливими бліками розмальовує нижні гілки буків. Від лісу разом з нічною свіжістю віє міцним осіннім запахом смерек.

— Хто старанно допомагатиме, для того у нас щось є, — обіцяла мати, а у відповідь чула задоволене бурчання. Кожен знав, що Сяюче Полуденне Сонце бездоганно варить страви і що в хаті над вогнищем висить великий казан. Сміх, жарти і пісні приваблювали навіть старших чоловіків. Вони, правда, робили небагато, але під кінець все ж таки одержували миску пудингу.

Спочатку чоловіки сиділи серйозно і поважно, наче вожді на раді, але згодом їх також поривали, захоплювали загальні веселощі, і вони починали розповідати пригоди, мисливські історії, казки — кому що спадало на думку.

Деякі приносили з собою тріскачки та бубони і прокашлювалися, готуючись співати.! Коли від сидіння дубіли суглоби, тоді працюючі схоплювались і танцювали навколо вогню: руки в боки, ледь-ледь присідаючи, спочатку виставляли праву ногу і притупували каблуком, потім ліву, точно в такт бубона і тріскачки.

Мати завжди заспівувала. Без матері взагалі не було діла. Вона і тільки вона могла примусити Малого Ведмедя що-небудь розповісти. «Ще ніхто ніколи не чув про двох братів-ведмедів», казала вона і сама собі посміхалася над перебільшенням. Однак усі завжди охоче слухали розповіді Малого Ведмедя, бо він таки справді вмів розказувати.

— Якось два брати подалися в різних напрямках у ліс полювати. Погода зіпсувалась, і обидва згадали про малесеньку цукроварню, що стояла десь аж в кінці кленового гаю; в ній можна було сховатися від непогоди. Брати помчали туди. Старший брат першим прибув на місце і, не запалюючи світла, влаштувавсь у хатинці. Незабаром він почув знадвору важкі кроки і побачив, як щось темне, невиразне сунеться у двері. «Ведмідь», з жахом подумав він і, переляканий, притиснувся до стіни. Молодший брат почув шарудіння і теж помітив якесь чудовисько, що ворушилось у кутку. «Ведмідь», промайнула думка. У нього затряслися коліна, і він забравсь у протилежний куток. Коли старший побачив, як той поплазував, він безмаль не вмер зо страху. «Це справді ведмідь — та ще й який — може, навіть грізлі<sup>[5]</sup>» жахнувся він і в думках уже розпрощався з життям. Молодший брат тимчасом чекав, що чудовисько накинеться на нього, але воно сиділо в кутку, не рухаючись. «Щось не те», подумав молодший брт. Хотів було запитати: «Ти людина чи ведмідь?» Але йому перехопило дух, і він тільки щось пробурчав хрипло.

Старший почув це бурчання, і його шкіряні панчохи — легінги стали мокрі од страху. Зуби цокотіли. Він порачкував до дверей, щоб утекти геть, хоча надворі дощ лив як з відра. Молодший подумав, що той іде, щоб його зжерти, і у нього легінги теж промокли. Але коли старший відчинив двері, молодший при світлі надзвичайно яскравої блискавки одразу впізнав його.

«Ах, це ти?!» гукнув він. Другий не повірив своїм ушам. «Так ти не ведмідь?» закричав він полегшено. Обидва зраділи, що не пожерли один одного, проте їм довелося чекати три дні, поки не висохли легінги.

У чоловіків мало люльки не повипадали з рота, та й жінки ледве стримувалися від сміху, а Голубий Птах сміявся так, що аж кошик упав з колін і розсипалися зерна. Це викликало новий вибух сміху, який, відбившись од стін хати, поколивався трохи у вітах бука і потім полинув десь у темну ніч, звідки доносилися крики відлітаючих гусей.

Ці приємні мурашкові вечори можна порівняти хіба що з мисливськими вилазками — їх батько організовував щоосени, як тільки в повітрі з'являлося павутиння бабиного літа.

В останні роки вождь брав з собою старших хлопців, спочатку Козулю, потім Голубого Птаха. А цієї осені — обох разом. Малий Ведмідь збирався полювати аж на Буйволячий Куток на південному заході і заразом одвідати родичів на Прибережних Луках — Димного Дня і Круглу Хмару.