Спочатку набили люльку і запропонували гостеві, — навіть шматочок копченого бобрового сала не забув батько покласти на тютюн. Потім мати подала все, що варилося в казанах. Димний День почав їсти, повільно і обачливо, бо у нього не було багатьох зубів. З'ївши один, дядько клав у рот новий шматок: він таки добре зголоднів під час термінової подорожі. І поки він, не кваплячись, жував, члени роду Черепахи сиділи на своїх циновках з таким виглядом, наче у світі не було ніяких новин.
Нарешті дядько витер ніж об свої легінги так само, як тітка — руки об собачу шерсть. Потім заговорив, і Голубий Птах ловив кожне його слово.
— Ну, тітці живеться добре, і сестрам тітки теж, крім найстаршої, що недавно звихнула собі ногу. Досі ще ніяка медицина їй не допомагає, наче відьми плюнули на трави. Я певен, що тут, на Родючій Землі, знайдуться цілющі ліки.
Тихеньке «го-го» слухачів підтвердило його сподівання: звичайно, знайдуться ліки для хворої ноги найстаршої тітчиної сестри.
Голубий Птах мало не луснув од нетерпіння: адже Димний День, безумовно, не заради ліків приїхав. Але дядько навіть ще й підвівся, щоб показати, як хвора вивихнула собі ногу. Це був нещасний випадок — посеред стежки, якою ходили по дрова, кріт вирив свою нору, і якраз туди ступила ногою тітчина сестра…
А бодай їх Загодаквус узяв — усіх кротів і тітчиних сестер! Якщо Димний День і далі так розповідатиме, то сьогодні ні про що не довідатися. Насилу про всіх родичів переговорили, і дядько почав розповідати про найновіші події.
— Ви, мабуть, уже знаєте, що зі Сходу здійнялася чорна хмара і нависла над нашою країною. На південь від Прибережних Луків, на відстані одноденного переходу, червоні мундири збудували на березі річки укріплення і там запалили вогнище наради. Коли прийшли вожді ленапів і шоні, полковник Буке вишикував усіх своїх воїнів, і їхніх багнетів було стільки, як очерету на березі. Вожді не захотіли гасити вогнище і прийняли всі умови білих. Бойову сокиру треба сховати під корені дерева миру, і червоні мундири вернуться тим же шляхом, яким вони прийшли сюди, але для цього ми мусимо, — дядько на мить замовк і закашлявся, — віддати їм усіх полонених і всиновлених дітей.
У Голубого Птаха зашуміло в ушах: так ось воно, оте загрозливе, що переслідувало його з часу, як у них гостювали купці. «Полковник Буке забере тебе!» Купці, мабуть, ще на початку осені чули про підготовку англійців до цього воєнного походу.
Хлопець дивився на батька. Наче потопаючий за соломинку, хапався він за кожне слово вождя, який спокійно роз'яснював, що ці умови не стосуються ірокезів.
— Сини Довгої Хати ніколи не піднімали бойової сокири проти червоних мундирів, вони можуть заткнути вуха і не слухати таких речей.
— Воно-то так, — відповів Димний День, — але Буке чітко і ясно вимагає видати всіх колишніх білих, навіть і тих, що живуть під Довгими Дахами.
Довго ще обговорювали це питання. Нарешті чоловіки домовилися. Дядько забере з собою хлопця в Прибережні Луки, а Малий Ведмідь тим часом розпитається у ворожому таборі, що і як.
Наступного ранку мати обіймала напівприголомшеного хлопця. Він намагався стримати сльози, але це не зовсім йому вдавалося. Малія голосно плакала. Зате мати була цілком спокійною і допомагала хлопцеві вдягатись у нове зимове вбрання. Її м'який голос немов дзюрчав тихенько:
— Ти повернешся, я знаю. Ти наш, і ми чекатимемо тебе.
Наступні дні хлопець був у дорозі. Їхали швидко і мовчки. Ось уже й широка гладінь річки Оленяче Око, стара хата Черепахи і сливовий сад. І Кругла Хмара стоїть он, трохи брудніша, ніж завжди, але така ж, як і була, добродушна.
З приїздом Голубого Птаха вона, тамуючи своє хвилювання, весь час куховарила, хоч хлопець не з'їдав і половини того, що тітка подавала. В думках він супроводжував батька вниз по річці до англійського табору.
Та замість батька повернувся посланець з рапортом: «Червоні мундири затримали вождя на ім'я Малий Ведмідь і звільнять його лише тоді, коли буде доставлено білого хлопця». Так погасла навіть остання іскорка надії.
Димний День сам повіз Голубого Птаха у каное до стоянки англійців. Уже здалеку можна було розпізнати це місце: на луках біля річки паслася худоба, намети вкривали пагорки, від вогнищ у тихе повітря здіймалися стовпи диму, а вгорі, на узліссі, височіло укріплення, нашвидку збудоване, але досить міцне, щоб витримати будь-який напад. Гомін табірного життя безперервним гулом линув над долиною. Вигуки, крики, скрипіння коліс, ляскання батогів і удари сокир — усе змішувалося в якийсь гамір, що перекривався лише тріском окремих пострілів.
Обох прибулих одразу ж оточили солдати; русявого хлопця з голубими очима забрали, а Димного Дня грубо відштовхнули, і він залишився сумний на березі. Підвівши очі, Голубий Птах побачив, що він уже стоїть під напіврозкритим наметом перед чоловіком у трикутному капелюсі, облямованому золотом. Офіцер сидів на незграбній табуретці, його мундир був розстебнутий, і поли звисали на обидва боки аж до самого долу. Він привітно глянув на хлопця і поставив кілька запитань.
Голубий Птах не відповідав. Хлопець і без пояснень знав, хто сидить перед ним: полковник Буке. Це той чоловік, що забрав його з роду Черепахи, одірвав від батьків, від Малії, Козулі, від Бобрової Річки…
Офіцера, здавалось, зовсім не дивувала така впертість. Він наказав одвести хлопця в укріплення до інших білих дітей, а Малого Ведмедя одразу ж звільнити.
Коли хлопця вели через табір, звідусіль збігалися чоловіки і дивилися на нього. Голубий Птах почував себе наче загнаний звір, якого розглядали з подивом, і вороже зиркнув на цікавих, йому гидкі були бліді обличчя із скуйовдженими бородами і низькими лобами під шапками з бобрового хутра; вони гидкі йому ще з Соляного Струмка, але зараз хлопець просто ненавидів їх.
Ось оці білі своїми широкими спинами стали між ним і Бобровою Річкою, затуливши цілком хату Черепахи.
Голубий Птах, звичайно, не знав, що багато хто з прикордонної міліції шукав своїх дітей, викрадених індійцями, що так само, як і його, оглядали кожного прибулого і що вже не один знайшов сестру, брата, дочку або сина. Хлопець бачив тільки, що його видали чужій нездоланній силі, якій не зміг протистояти навіть батько.
В укріпленні відбувалися найсуперечливіші сцени. У дорослих, що вирвалися з полону, очі сяяли радістю, а діти кричали і плакали за своїми названими батьками. Більшість, як і Голубий Птах, жили вже по кілька років у селах індійців і забули свою стару батьківщину. Спогади про перший рідний дім були невиразними, туманними, любов названих батьків зробила усиновлених дітей індійцями, і світ білих став для них зовсім чужим.
І ось сидять вони тут, вирвані із звичного і рідного середовища. Вартові мають з ними роботу — утримують їх, щоб не втікали. А вони чекали слушної нагоди, щоб прорватися хоч у щілинку, коли відчинялися важкі дерев'яні ворота.
Батьки-індійці також намагалися протиснутись до своїх названих дітей. Вони безперервно приходили то з дичиною, то з птицею, щоб якось передати харч своїм білим синам та дочкам. Варта не пускала їх, і біля воріт раз у раз виникали бурхливі скандали.
Один єдиний раз вдалося Голубому Птахові через щілину в огорожі угледіти батька, але Малий Ведмідь шукав хлопця в іншому напрямку і не почув, як той окликнув його.
Багато червоношкірих батьків збиралися супроводити обоз аж до Огайо. Полковник Буке погодився зрештою на це тільки тому, що індійці пообіцяли полювати для своїх дітей і таким чином забезпечувати їх м'ясом. Малий Ведмідь також скористався з цього дозволу, щоб якнайдалі відтягти хвилину розлуки.
Ліс уже вбирався в полум'яножовті і червоні шати, коли невеличка армія вирушила в путь-дорогу. Регулярні війська крокували попереду, за ними йшла вся пенсільванська міліція з своїми довгими чорними рушницями, а в середині — колишні полонені. Менші діти їхали на двох підводах, запряжених волами, старші повинні були йти пішки. Зважаючи на обоз, до Огайо поверталися, роблячи невеликі денні переходи. Солдати і міліція йшли додому, а діти — на чужину…
Щодня пізнім ранком сигнал кликав у похід, а опівдні вже ставали табором. Потім з'являлися індійці, несучи здобич денного полювання: індиків, єнотів, зайців. Вартові не допускали індійців до дітей; вони могли бачитись і перегукуватись тільки на віддалі.
Весь гамір походу Голубий Птах сприймав, наче приглушений шум з далини. Він з нетерпінням чекав полудня, коли робили привал і з'являвся батько. Малий Ведмідь підходив на таку віддаль, яку встановили вартові. Відстань, правда, була досить велика, але хлопець оживав, коли бачив дорогі риси обличчя.
Єдине, що зв'язувало їх, — це Шнап, який на протязі дня не розлучався з батьком, а вночі спав біля хлопця. Голубий Птах тулився до шерсті супутника так тісно, ніби хотів зростися з останньою крихіткою батьківщини. Коли Шнап лизав хлопцеві обличчя, він обіймав тварину за шию і довго шептався з ним. А Шнап гарчав так заспокійливо, ніби вони поверталися з полювання до хати Черепахи.
Річка Оленяче Око залишилася також вірною хлопцеві й поруч нього несла свої води. Прибережні Луки показались аж на третій день походу, село Таскаравас з'явилось і зникло, а потім колона завернула через ліс і болото прямо на схід до Огайо.
Ішли повільно, але дні походу минали надто швидко для Голубого Птаха, який хотів би, щоб останні хвилини тяглися вічно. Він знав, що не далі, як біля форту Дю Кесн, батьки-індійці — і серед них Малий Ведмідь — повинні будуть повернутися назад.
На сімнадцятий день показалась фортеця. Вона називалася тепер форт Пітт. Будиночки тиснулися попід її стінами, а поля простяглись аж на пагорбки. Але хлопець нічого цього не бачив, бо його очі заволоклися слізьми.
Батько не відставав допізна, і його риси поступово танули у сутінках. Довго, довго було чутно зойки індійських матерів, що здалеку прощалися з своїми білими дітьми.
Ще міцніше притулився Голубий Птах до Шнапа, коли той, як завжди, пробрався до нього ввечері й прикрив його своєю шубою. Наступного ранку, як тільки і цей останній супутник покинув хлопця, він занедужав. Ще кілька разів Шнап прибігав до Голубого Птаха, але віддаль дедалі збільшувалася, і це збивало собаку з пантелику. Зрештою якийсь солдат, пнувши кілька разів пса ногою, прогнав його геть.
Крок за кроком все далі просувався обоз по шляху на Рейстаун. Глибокі колії, вибиті в грунті колесами возів, змінювалися шляхом, вимощеним деревом, зотлілі колоди — вибоїнами, закиданими хмизом. То згори, то знов угору тяглася ця просіка між зеленими стінами лісу повз форт Лігоньє через Аллегани вниз у долину Джуніати.
Страх перед майбутнім полонив хлопця. Судорожно риючись у бездонних глибинах пам'яті, він намагався пригадати образи своїх білих батьків, братів і сестер, тітки з Рейстауна, стару рублену хату. Ось батько. «Джон», завжди кликала його мати, але цим уявлення хлопця й вичерпувалося. Він пригадав ще, як одного разу з порога стежив за батьком, коли той орав. Постала висока постать, з волоссям, що розвівалося на вітрі; батько йшов за кіньми і дбайливо направляв упряжку, щоб бува не наткнулася на щойно викорчувані пні. Це й усе, що збереглось у пам'яті хлопця.
Матір, власне, він уявляв собі лише в картинах останньої ночі, коли вона стояла на драбині і подавала йому відра з водою. Обидві сестри, маленький Петер та брат Андрес згадувалися тільки як безформні тіні, але він добре пам'ятає стусани, що перепадали від них на його долю. І як тільки у думках він знову повертався до цих тіней, вони зникали у безвість.
Хлопця наче льодяною зливою обдало, коли одного разу хтось сказав:
— Завтра будемо у Бедфорді.
— Який це Бедфорд?
— Село на Джуніаті, раніше Рейстауном називалося.
Нова назва приголомшила хлопця; йому здалося, ніби земля перевернулася незнайомою стороною дороги. Весь світ змінився: замість форту Дю Кесн — тепер форт Пітт на Огайо, напівдорозі до Джуніати виник новий форт Лігоньє і, нарешті, старий Рейстаун зник. Хлопцеві здавалося, що разом з назвою змінилася вся місцевість — високі огорожі, довгі казарми і навіть будинки навколо них.
Проте наступного дня опівдні на високій скелі над Джуніатою з'явилася знайома картина. Той самий дивний, критий дерев'яний прохід вів од валу аж до берега, звідки солдати носили воду, ті самі численні димарі пускали в небо стовпи диму і так само тиснулися позаду фортеці будинки. Ну, звичайно, огорожі стали нижчими — чи, може, хлопцеві лише так здається? А де ж качки — чи він переплутав це з Бобровою Річкою?
За нижньою переправою через Джуніату вози випрягли. Багато людей уже чекали своїх звільнених родичів. Нетерплячі кричали і гукали, а колишні діти індійців — майже всі в мокасинах, шкіряних панчохах і покривалах — не звертали на бурхливі вітання ніякої уваги. Збентежений стояв Голубий Птах серед метушні, дивився в сотні незнайомих облич і раптом прямо перед собою побачив статечного юнака. Не одразу хлопець збагнув, що це Андрес.