— Ге, краще облишмо цю витівку, а то перепаде нам від твоїх батьків.
— Моїх батьків тут зовсім немає. Я тільки в гості до тітки приїхав.
— А що, батьки у форті Пітт живуть?
— Ні, поблизу нього. Мені якби тільки до форту добратись, а там я вже знайду. Я знаю дорогу.
— Так, так, це інша справа. Повідом швиденько свою тітку. Такий спритний, дебелий хлопчина, як ти, в дорозі завжди знадобиться.
Голубий Птах зник. Не зайшов, а влетів до тітки Рахель на кухню.
— Я їду додому.
— Що? Чому ж це так спішно? Вже той день чи два не мають ніякого значення. — Тітка саме перевертала сало на сковорідці і сердито відкашлювалась од диму. Помітивши сяюче обличчя племінника, вона здивувалася — Хто його знає, що на тебе найшло. Почекай-но трошки, я ж повинна зібрати тебе в дорогу. Такому здоровенному шибенику завжди хочеться їсти. А ти поки що перекуси.
Голубий Птах тремтів од нетерплячки.
— Привіт сестрам! — гукнула тітка навздогін. На таку раптову поспішність вона тільки похитала головою, але незабаром заспокоїлася.
«Батьківський дім завжди найкращий. Хлопець, напевне, скучив за цей час», думала вона про себе.
Голубий Птах невпевненим кроком наближався до хури.
— А-а, нарешті! — вигукнув фурман. — Зараз вирушаємо. Вилазь.
Хлопець озирнувся: дітвора з криком метушилася попереду валки, що наближалася. Голубий Птах шмигнув через передок під тент. Заскрипіли колеса, заляскали батоги, і колона проїхала мимо. Потім рушив і його віз. Повільно похитуючись, покотилася важка хура.
Як тільки Бедфорд залишився позаду, хлопець визирнув через голову фурмана. Його, напевне, ніхто не бачив. А тепер вони їдуть уже лісом, що розкинувсь обабіч шляху, ніби двері в рідний дім.
Через дванадцять днів вже й форт Пітт, щасливий і нещасливий пункт у житті хлопця, залишився позаду. Фурман подарував йому сокиру, кремінь і кресало. Ці скарби Голубий Птах ніс у торбині, яку разом з двома буханцями хліба випросив у каптенармуса форту.
Ніхто і ні про що у нього не розпитував, бо діти прикордонників, які приходили у форт Пітт за покупками, а потім знову поверталися додому, бували тут щоденно. І саме тут, на межі білого світу, такий хлопчик не впадав у вічі.
Голубий Птах ішов по слідах, залишених обозом Буке: глибокими коліями, вибоїнами, закиданими хмизом, просіками і витоптаною травою. Поруч несла свої води Огайо. Тоді, з Буке, тяглися вони чотири дні вздовж цієї ріки, а тепер уже другого дня опівдні хлопець дійшов до великого повороту, де шлях, покидаючи Огайо, вів до лісу, прямо на Захід. Ось і та притока, яку вони тоді переходили вбрід, перебираючись на східний берег річки. Хлопець саме хотів сісти, роззутись і підкачати штани, щоб перебрести, коли раптом справа помітив тоненький стовпчик диму. Підійшовши ближче, він побачив двох ленапських мисливців, які сиділи біля вогню і смажили індика.
Голубий Птах, не довго думаючи, підступив до них і привітався за ірокезьким звичаєм:
— Я ваш друг.
Недовір'я на обличчях червоношкірих змінилося посмішкою. Один з них ламаною ірокезькою мовою запросив хлопця сісти. Голубий Птах сів, втішаючись давно жаданою індійською гостинністю. Мерехтливе полум'я, темношкірі обличчя, смак печеного м'яса — все було таким близьким і рідним. Хлопець раптом усвідомив, що він уже в безпеці, що ніхто не зможе забрати його, що вже ніякі гори не відділяють його від хати Черепахи. Голубий Птах ледве стримував своє зворушення.
Коли всі поїли, ленап, який трохи говорив по-ірокезькому, запитав:
— Куди йде наш маленький брат?
— До своїх батьків на Родючу Землю біля Бобрової Річки.
— Ти на правильному шляху.
— Так, я піду спочатку на Таскаравас, а звідти на Родючу Землю.
— Нащо тобі робити таке коло? Ти ж біля Бобрової Річки.
— Де саме?
— Річка, на березі якої ми сидимо, і є Боброва. Вона впадає тут в Огайо.
Голубий Птах, здивований, мовчав. Він раніше ніколи не задумувався над тим, куди впадає Боброва Річка. А вона сама, як вірний друг, прийшла йому назустріч. Тепер тільки йди проти течії, і через деякий час побачиш дорогі серцю Довгі Хати.
Після цієї зустрічі хлопець майже безупинно йшов далі, йому шкода було часу навіть для того, щоб назбирати трохи ягід. Черевики розлізлись, обличчя загострилося, волосся розкуйовдилось. А він все йшов і йшов, вибиваючись із сил.
І ось одного дня на заході сонця Голубий Птах перестрибнув Совиний Струмок. Упав, схопився і побіг далі через луки. Коричньові дахи, що показалися вдалині, весь час зростали. Малий Ведмідь саме йшов від каное, що було при березі, коли виснажений хлопець наткнувся на нього і напівпритомний звалився під ноги. Вождь узяв Голубого Птаха на руки і, наче маленьке дитя, поніс у хату Черепахи так само, як колись, після втечі з Прибережних Луків.
Ні радісних вигуків, ні галасу дітвори, ні шаленого гавкання Шнапа Голубий Птах не чув, проте він почув матір, що з сяючими очима схилилася над ним:
— Нехай тобі добре спиться, хлопче мій. Ти ж знову дома.
Тобі, читачу, звичайно, хочеться знати, наскільки правдива ця повість. Вигадана вона, як і більшість розповідей про індійців, чи все було так в дійсності?
Похід пенсільванської міліції, взяття хлопця в полон, битва на Мононгахілі і марш полковника Буке, — все це правдиві факти, які мали місце в англо-французькій війні (1755–1763 рр.). Те, що трапилося з Георгом Рустером у нашій повісті, траплялось в той час з десятками інших. Навіть дорослі, звільнені Буке, настільки одвикали від побуту білих співвітчизників, що знову поверталися до названих братів у індійські родини.
Але ти можеш сказати, що досі знав про зовсім інших індійців, не таких, як у цій книзі: про мисливців на бізонів, озброєних списами вершників, які гасали по преріях; жили вони у розмальованих наметах і носили головні убори з пер, що сягали їм аж до п'ят. Чому немає таких індійців-вершників у нашій повісті?
Це пов'язано з природними умовами місцевості, де знаходилися Прибережні Луки і Родюча Земля. Вся долина ріки Огайо разом з її притоками — річками Оленяче Око та Бобровою — лежить на сході Америки, в лісах, які простяглися між Атлантичним океаном і Міссісіпі. Задовго до появи білих, та й за їхнього перебування там, уся долина була вкрита суцільним масивом дрімучого лісу. І тільки по той бік Міссісіпі починалися великі прерії, що, наче гігантська площина, вкрита травою, розкинулись аж до підніжжя, гір. Тут господарювали індійці-вершники сіу. Як напівкочівники, вони бродили за стадами бізонів і ставили намети там, де передбачалося добре полювання.
Східні райони лісу заселяли племена з зовсім іншими звичаями і побутом. Тут індійці жили в селах, вирощували деякі польові культури, — насамперед маїс, квасолю і гарбузи. Заліза вони зовсім не знали, землю обробляли кам'яними мотиками і сапками з дерева та кості. Польові роботи вважалися справою жінок; чоловіки займалися полюванням і рибальством.
У вирощуванні польових культур окремі племена, особливо ірокези, досягли великих успіхів. Ірокези являли собою союз п'яти племен, які жили на південному узбережжі озера Онтаріо, на заході сучасного штату Нью-Йорк. Коли восени 1779 року генерал Саллівен разом з своїм каральним батальйоном ступив на індійську землю, його вразили розміри полів. Він запевняв, що солдати спалили 40 тисяч центнерів маїсу на пню і вирубали у фруктових садах сливові дерева, багатьом з яких було щонайменше по 50 років.
Житла цих лісових індійців були досить різноманітні. Ірокези будували довгі будинки з пологими дахами та фронтоном; тому-то і називали вони свій рід просто Довга Хата, інші племена — ленапи, наприклад, — жили у вігвамах, маленьких куполоподібних хатинах, схожих на бджолині вулики, вкритих березовою корою. У великих ірокезьких хатах. жили звичайно разом члени одного роду, здебільшого сестри з чоловіками та дітьми. (В ірокезів переважав матріархат). А у вігвамах мешкала тільки одна сім'я, що складалася з одного подружжя та їх дітей. Таких шкіряних наметів, як у індійців прерій, тут не було. Не було й розкішних головних уборів. Чоловіки носили на голові лише по кілька пер. Тільки кетаби, одне з племен сіу, вбиралися на свята в головні убори з орлиних пер, і взагалі вони різко відрізнялись од ірокезів звичаями та побутом.
Коней лісові племена використовували лише як в'ючних тварин, а не для їзди верхи. Виняток становили хворі, які неспроможні були йти пішки. Немало подорожували індійці й водою. Тому-то вони оселилися на берегах річок і струмків. Легенькі, як пір'їна, човни з березової кори, — найкращий винахід жителів лісу, — пропливали навіть по маленьких річечках.
Із мовного скарбу цих індійців до нас дійшли такі слова, як, наприклад, томагавк, мокасини і вампум. Томагавком називалася спочатку важка дерев'яна палиця, а потім, з приходом європейців, гудзонський колун, своєрідна сокира з довгим, на три чверті метра, топорищем.
Взуттям були мокасини. Вони складалися здебільшого з суцільного куска шкури, виробленої так, що вона, наче закритий пантофель, щільно облягала ногу. Замість штанів індійці носили дві шкіряні панчохи — легінги, які сягали по самі стегна і застібалися на поясі. Пізніше під впливом європейців індійці почали носити короткі штани, сорочки і куртки.
Вожді сіл підтримували зв'язок при допомозі так званого письма в малюнках, які видряпували на березовій корі. В особливо важливих випадках посилали гінців з вампумом — поясом із перлин. Такі пояси складалися з маленьких одшліфованих черепашечок-трубочок, просвердлених на кінцях і ниткою скріплених щільненько одна біля одної. Білі і чорні перлини чергувалися, утворюючи певний рисунок. Кожний такий рисунок становив собою окреме речення. Той, хто одержував такий пояс, міг читати його, як ми читаємо книжку. На такі лісостепові племена, що займалися вирощуванням маїсу, і натрапляли на початку XVII століття європейці, завойовуючи Північну Америку.
Дві нації прагнули захопити континент: французи, які закріпилися на берегах річки Св. Лаврентія в Канаді, і англійці, що проникали в глиб країни з берегів Атлантичного океану на південь і північ від сучасного Нью-Йорка.
Перевага білих у зброї і людях поставила індійців у безвихідне становище, вони змушені були відступати. Атлантичні племена подалися через Аллеганські гори на територію між Огайо та озером Ері. З часом тут виникло змішане плем'я з колишніх племен ірокезів, шоні, ленапів, вейєндотів, оттава. Ці племена дедалі більше вступали в родинні зв'язки. Кінець кінцем з'явилися цілі села, в яких жили всього тільки дві або три групи з різною мовою.