Після обіду прийшов новий відвідувач — індієць — і присів біля Георгового ліжка. Хлопець пильно подивився на гостя, — він його звідкись знає. Це обличчя з двома чорними поперечними смугами від однієї щоки до другої і цю яскраво-голубу пов'язку на стегнах він уже десь бачив.
Георг ще раз уважно глянув на індійця, який нерухомо сидів навпочіпки. Його обличчя із скошеними очима та схожим на дзьоб хижого птаха носом, що звисав над ротом, нагадувало собою голову шуліки. Голова острижена, тільки на маківці лишався пук волосся, і в ньому стирчали чотири воронячих пера. Хлопець згадав, де саме це пір'я впало йому в очі: індієць був із того загону, що полонив Георга. Цей чоловік непогано розмовляє по-англійськи; його можна запитати про новини.
— Ти не знаєш, де тепер військо Браддока?
Відвідувач дістав ножа і на долівці грубо надряпав карту. Георг досить добре розумів його мову, хоч індієць явно не міг вимовити «р» і замість нього вимовляв «л».
— Браддок зараз між Каштановими горами і Иохогейні, прямує до Мононгахіли. Ми щоденно стежимо за ним. Його воїни йдуть густою юрбою, мов ті ворони, що зграєю летять увечері до лісу на нічліг. Ми оточимо його людей і перестріляємо, як голубів.
— Ви перестріляєте браддоківців? Ніколи!
— Мій друг ще надто юний і гарячий. Воїн не кричить, він мовчить.
Індієць замислено набив люльку, потім випустив кілька хмарок диму.
— Мій малий брат може ступати на ногу, чи йому йти зовсім не можна?
— Ще дуже боляче.
— Я пошукаю в лісі трав, щоб прикласти до рани, вони одразу тобі допоможуть.
— Санітар мені компреси робить, якось обійдеться.
Георгові було не по собі від запитань цього чоловіка.
Яке йому діло до його ноги? Хлопець замовк і, коли розмальований відвідувач підвівся й розміреною ходою вийшов із палати, полегшено зітхнув.
З ногою Георгові ставало дедалі краще. Незабаром він уже шкутильгав, опираючись на костур, і навіть приносив собі з кухні їжу. Кухня містилася в одному з наріжних казематів, що, мов трикутники, визирали з чільного палісаду. Кілька східців вели на вал; угорі, на бастіоні, стояла гармата. Георгові дуже хотілося розглядіти її, але, як тільки він наближався, вартові проганяли його геть.
Ранком шостого дня хлопець прокинувся від страшенного шуму. Лунали крики, тріскотіли постріли… Над фортом повисла тривога. Георг сподівався почути звичайний ранковий постріл і гуркіт барабанів, але нічого не діждався.
Нарешті він потай вислизнув із костуром з палати і за госпіталем видерся на вал. Шум доносився від головних воріт.
Георг обережно покульгав поза будинком коменданта до бастіону і виглянув через частокіл. Біля воріт кишіли індійці, які низкою тяглися повз склад і одержували торбинки з порохом, рушниці, патронташі. За ворітьми вже стояв загін французьких окупаційних військ у темних мундирах, що не так впадали в очі, як розмальоване і прикрашене пір'ям союзницьке військо.
Поступово весь цей натовп вишикувався в лави. Солдати рушили маршем, індійці довгими рядами йшли слідом.
Це все на Браддока! Значить, генерал уже недалеко. Але що для нього оця жменька людей? З ними сама міліція справиться! Чи прийде Браддок сюди надвечір?
Повільно минали години. Георг напружено чекав і так хвилювався, що навіть не доторкнувся до обіду. Вранішній галас змінився гнітючою тишею. Лише кури, що вигрівалися проти сонця в гарячому піску під валом, порушували спокій на площі між будинками. Ліс за річкою завмер, ніби теж напружено прислухався, ждучи вісток з півдня.
Сонце вже повернуло на захід, коли у форті всі раптом заметушилися. Георг швиденько пошкутильгав до дверей. Від караульних воріт долинав шум голосів. Солдати мчали через подвір'я. Схвильований повар теж бігав довкола і розмахував черпаком. Хлопець затримав його, бо той умів говорити по-англійськи і прихильно ставився до Георга.
— Що сталося?
Повар зупинився.
— Гонець сповістив, що військо Браддока оточили і повністю знищать!
Роззявивши рота, хлопець дивився повару вслід, потім тремтячими ногами доплівся до валу й сів. Шаленим вихором понеслися думки, а серед них без кінця виринало: це неправда… неправда…
Георг розгублено дивився на курей, що порпалися біля його ніг. На деякий час він зовсім заціпенів. Метушня і крики вивели його з цього стану. Хлопець видерся на укіс і непомітно пробрався до бастіону біля воріт. Глянув — і очам своїм не повірив: гурт індійців, навантажених клунками, йшов через міст. Шапки гренадерів і парики розгойдувались на багнетах, капелюхи з галунами височіли на темноволосих головах, на довгих палицях розвівалися скальпи. Галас щохвилини зростав. Наближались нові групи. Яскраво-червоні мундири англійських піхотинців і блакитні канонірів химерно імітувалися з прикрасами з пір'я і шкіряними штанами. В долині безладно тріскотіли постріли, і луна повторювала цей салют.
Раптом хтось з усієї сили ударив хлопця кулаком в шию.
— Ах ти ж негіднику! Ти що тут робиш? — І Георг полетів униз по східцях.
На честь перемоги треба було палити з гармат, і обслуга зненацька застукала його на бастіоні.
На казарменому подвір'ї гордо походжали індійці в офіцерських капелюхах і шарфах, на площі в дикому безладді валялися казанки, шаблі, патронташі, сумки… Загриміли гарматні постріли, які салютували лісу й сонцю на честь тріумфу французького війська.
Георг кинувся в ліжко і затулив уші.
Коли ніч трохи вгамувала переможців, над фортом пролунав жахливий крик, що проймав до самих кісток. Хлопець здригнувся, — він знав із сотень розповідей, що не означало. Індійці спалювали своїх полонених. Очевидно, французький окупаційний загін анітрохи не перешкоджав у цьому своїм червоношкірим союзникам.
Лише на світанку роз'ятрена жахливими картинами душа хлопця змогла трохи заспокоїтись, і він поринув у неспокійний сон.
Перше, що побачив Георг, як тільки прокинувся, — це обличчя з чорними поперечними смугами, які немов щаблі драбини підіймалися до близько зсунутих очей. Ніщо інше не могло б так різко нагадати йому вчорашній день, день втрачених надій. Хлопець боязко зиркнув, на свого знайомого.
— Що мені робити? Тут залишатись?
Індієць підніс праву руку долонею назовні і кілька разів повертів нею перед обличчям. Георг не знав, що це означало «ні», але дальші слова індійця все пояснили.
— Якщо мій маленький брат почуває себе краще, то, він піде з індійцями і теж стане червоним, його візьмуть на місце померлого сина.
Відвідувач іще щось говорив, але зміст його мови не доходив до хлопця. «Піде з індійцями…» врізалося Георгові в мозок. Здавалося, він іще чув крики й галас мордованих жертв; звичайно, і його спалять.
Не раз розповідали батьки про «червоношкірих бандитів», дома щовечора замикали на засув двері і перевіряли рушницю. А коли прийшла звістка про напад на Фольків, Георг навіть бігав потай туди подивитись. Хатина стояла на місці, на долівці аж до самих дверей валялося пір'я з розідраних подушок, а на стіні під вікном була велика кривава пляма. І він потрапив цим убивцям до рук! Хлопця трясло від невимовного жаху.
Перед обідом Георг із своєю палицею покульгав до кухні шукати повара. Нарешті, знайшовши, він смикнув, його за рукав:
— Чи не можна мені залишитись тут, у форті? Не потрібен тобі хто-небудь з робітників?
Поварові шкода стало хлопця, коли побачив благаючі очі, проте він похитав головою:
— Ні, друже мій, нічого не поробиш. Червоношкірі вимагають кожного свого полоненого, і офіцери не захочуть псувати відносини з племенами союзників заради такої малої миші, як ти.
Георг зіщулився і повільно пішов геть. Увечері він довго кульгав по валу і поглядав на схід. Десь там, далеко-далеко, далі, ніж вечірня зірка, що мерехтить над покритим ніччю лісом, — Рейстаун.
На третій день після поразки Браддока індієць з воронячим пір'ям забрав хлопця з собою. Вони пішли через міст до берега річки. На схилі стояли оголені каркаси шкіряних наметів, у потолоченій траві виднілися залишки попелу, дров, клаптів шкіри і обгризених кісток. Певно, воїни щойно вирушили.
Біля самого берега погойдувались два човни, майже в три людські зрости довжиною, посередині розчепірені, наче луб'янець. Біля них поралася група індійців. Жінки стояли по коліна у воді й навантажували у каное великі згортки шкіри, казани, горшки, сокири, рушниці та здобич, а чоловіки тимчасом тримали задерті догори носи човнів, щоб вони, бува, не попливли за водою.
За поданим знаком Георг ступив у перший човен. Нога ще боліла; він покульгав поміж вантажем, що складався із сувертків та пакунків. Човен загойдався, жінки заверещали, і раптом шуліковидий так потяг хлопця веслом, що той, як стояв, так на весь зріст і шубовснув у воду. Ридання здавили Георгові горло, але його сльози приховала наскрізь проймаюча волога.