Одночасно у Шрагіна було два життя — кожне вимагало граничного напруження фізичних і душевних сил, і невідомо, яке важливіше, — обоє злиті докупи і залежали одне від одного. Розвідувально-диверсійна діяльність його групи ставала дедалі складнішою і рискованішою. А для того, щоб спокійно керувати цією роботою, він повинен на заводі й дома бути завжди впевненим у міцності свого легального становища. Але обидва життя безперервно вели його до нових труднощів і небезпек.
Як близька тепер особа до адмірала Бодеккера, він був на очах у всіх. Кожний його крок контролювали не один десяток очей, і коли б він не виконував свої обов’язки над-сумлінно, це було б зразу помічено і викликало б підозру. Але Шрагін був настільки точний у виконанні кожного адміральського доручення, що його побоювалися навіть деякі німецькі інженери. Сам адмірал переймався до нього все більшою довірою, і не тільки в питаннях техніки.
Зате серед робітників Шрагіну давно вже присвоїли кличку «Німецька вівчарка», і він раз у раз перехоплював їхні злобливі погляди. Шрагін подумав якось, що дістати ножа в спину від своїх було б найжахливішою несправедливістю долі. Так чи інакше, але він мусив стерегтись і цього.
Напередодні різдва адмірал викликав до себе Шрагіна і вручив йому різдвяний подарунок — конверт з грошовою премією. Побажавши йому весело відсвяткувати різдвяні вакації, адмірал у відповідь на подяку Шрагіна несподівано сказав:
— Якщо на різдво до вас прийде Релінк, я просив би вас нічого не казати йому про цю премію.
Шрагін шанобливо і трохи здивовано дивився на адмірала, чекаючи пояснень. Адмірал мовчав. Виждавши ще, Шрагін поклав конверта на стіл.
— Я не маю права одержувати винагороду, якщо хтось проти цього. І я не хочу підводити вас, пане адмірал.
На глянсових щоках адмірала виступили рожеві плями, він почав рохкати, як це робив завжди, коли сердився.
— Там усіма незадоволені, і мною теж, — нерозбірливо пробурмотів він.
— Але не доведи господи, щоб вони були незадоволені мною! — сказав Шрагін.
— Ну от що. Ми з вами люди техніки, люди діла, а не балаканини, — сердито сказав адмірал. — Те, що я скажу вам, сподіваюся, залишиться між нами.
Шрагін мовчки кивнув.
— Так от, — адмірал нервово провів рукою по сивому йоржику чуба. — Якось на нараді у командуючого я зустрівся з Релінком, і він сказав мені, що познайомився з вами у вашому домі і що ви екземпляр дуже цікавий і, може, надто корисний росіянин, але тут же порадив не поспішати довіряти вам. От і все.
Адмірал сказав не все. Релінк повідомив йому тоді ще й про те, що він доручає своїм людям постежити за цим росіянином, і обіцяв сповістити про наслідки перевірки. Але Шрагіну було досить і того, що він почув: у Релінка він викликав небезпечну цікавість…
— Спасибі, пане адмірал, — сказав Шрагін і взяв конверта. — Я не скажу про премію нікому, навіть дома. Але я ще раз щиро кажу вам: якщо ця премія хоча б на кінчик нігтя створює якісь ускладнення для вас, то я не хочу її одержувати.
— Облишмо цю неприємну розмову, — перебив його адмірал. — Коли б усі нормальні люди почали ставитись один до одного по рекомендації СД, то світ перетворився б на дім для божевільних. — Він втупився на Шрагіна своїми примруженими ясно-карими очима, в яких поблискувала злість.
Шрагін помовчав, з байдужим виглядом витримуючи погляд адмірала, і спитав:
— Може, ви зайдете до нас на різдвяні дні? Ми були б дуже раді.
— Дякую вам, — сказав адмірал уривчасто і з інтонацією, яка давала зрозуміти, що розмову закінчено. Але коли Шрагін підвівся, адмірал додав: — Я не хотів би опинитися в товаристві тих добродіїв… Та, можливо, зайду, туга за домівкою може стати сильнішою…
Адмірал не прийшов. Туга за домівкою не стала сильнішою обережності. Але не було й Релінка і генерала Штромма. Генерал полетів на різдво в Німеччину, а Релінк був, очевидно, дуже зайнятий. Саме перед різдвом він одержав неприємні подарунки від групи Шрагіна й підпілля…
Остання розмова з адміралом ще дужче зблизила з ним Шрагіна, але це вимагало від розвідника ще більшої обережності. Адже очі й вуха Релінка могли бути скрізь.
У кінці січня адмірал Бодеккер сам напросився в гості до Шрагіна і при цьому сказав сміючись:
— Тепер це не небезпечно. Релінк сказав мені днями, що ви, очевидно, біла ворона, характерна тільки для інженерної публіки, яка визнає за краще відвертати пику від політики. Останнє стосувалось уже й мене…
Адмірал прийшов у гості на другий день. Після домашньої вечері Емма Густавівна — вона не вважала адмірала своїм гостем — попросила пробачення і пішла спати. Каву готувала Ліля, але й вона незабаром їх залишила. І все, що почув Шрагін цього вечора, стало найважливішим радіоповідомленням у Москву…
За кавою, вже після того, як Ліля на прохання адмірала зіграла два його улюблені етюди Шопена і вернулась до столу, адмірал довго й похмуро мовчав. І раптом сказав:
— Яке прекрасне могло б бути життя людства!.. — Він не закінчив думки і наче без всякого зв’язку з нею вів далі: — Всесвітня могутність Англії протягом цілого століття була в її морському флоті. І вона чудово використовувала його без тотальних війн. А коли могутні країни встрявали у великі війни, нічого доброго з цього не виходило. Проте ми догнали Англію, і наш флот став досить сильний, щоб кинути рукавичку дряхліючій володарці морів і колоній. Ми — держава омолоджена, це наша незаперечна перевага. Уявіть собі, пане Шрагін, що могло бути? Локальна морська війна, і ми повертаємо не тільки свої колишні колонії, але маємо й англійські. От де найправильніший шлях до світового панування Німеччини. Де того цей шлях не став би кривавою дорогою для нашого народу. І не тільки для нашого. Весь цивілізований світ таку нашу перемогу сприйняв би як щось закономірне. Цей світ може і засмутився б, але він не був би роздратований, як тепер. Розумієте?
— А Америка? — спитав Шрагін.
— Рузвельт — принциповий ізоляціоніст! — охоче відповідав адмірал. — А боси Америки люди ділові, з ними завжди можна домовитися на взаємновигідних началах. Та на жаль… На чолі нашого флоту появилась плеяда скороспілих геніїв, яким було не під силу взяти на себе таку історичну відповідальність.
Так почалася ця дуже цікава для Шрагіна розмова, з якої він довідався про дальше розшарування командного складу гітлерівського військово-морського флоту, узнав імена морських воєначальників старої школи, що стояли майже у відкритій опозиції до воєнної доктрини Гітлера.
Згодом адмірал заговорив про хід воєнних дій. Найбільше його хвилювало розпорошення морських сил по численних театрах війни, через що німецький флот безсилий навіть зірвати морські поставки союзників Росії. Тепер вступає в діло американський флот, і це ще більше погіршує становище. Якщо ж не пощастить вивести з війни Америку, німецький флот буде зовсім позбавлений можливості відіграти в цій нелегкій війні скільки-небудь значну роль…
Було видно, що адмірал багато і тривожно думав про все це, і тепер йому, позбавленому тут свого кола людей, просто захотілося висловитись перед розумною людиною, якій він довіряв, а головне, що ця людина не була німцем з вухами з гестапо.
— Ось і тут, на Чорному морі, — казав адмірал, — наш флот свого завдання не виконує. Росіяни і далі утримують дуже важливі бази, і ми зазнаємо втрат. А поповнення немає. Наш завод все ще перебуває на рівні ремонтної бази середніх можливостей. А які були розкішні плани і для цього театру війни! От вам ще один, і вже цілком реальний, наслідок розпорошення нашого флоту. Так, якщо нашим сухопутним військам не вдасться форсувати Кавказькі гори, я ні за що не поручуся на цьому плацдармі війни.
— І все-таки Кавказ — це частковість, — обережно вставив Шрагін.
— Ціле складається з частковостей, — миттю парирував адмірал.
— Мені здається, що такий вождь, як Адольф Гітлер, знайде вихід з будь-якої ситуації, — спокійно і впевнено заперечив Шрагін.
Адмірал мигцем глянув на Шрагіна і красномовно промовчав…
Вони говорили до другої години ночі, і коли адмірал пішов, Шрагін, не відкладаючи, почав зашифровувати повідомлення про все, що сьогодні почув.
Минали дні, і кожний приносив розвідникам нові небезпеки.
Українські націоналісти почали відкрито працювати на гітлерівців. У місті з’явився нібито створений на виборних началах «Комітет українсько-німецького зближення», на чолі якого став той же Савченко. Комітет дістав у своє розпорядження цілий будинок біля міського собору, і там уже діяла його канцелярія.
Через цих українських націоналістів СД простягнула свої щупальці в глибину міста і в найрізноманітніші верстви його населення. Близько трьох десятків комітетчиків наділи форми поліцаїв, а при собі Савченко створив так званий «бойовий актив комітету», куди увійшло з півсотні озброєних головорізів.
Так виникла нова і дуже велика небезпека. Спеціально з цього питання Шрагін зустрівся на квартирі у Федорчука з представниками підпілля і з Дем’яновим, який продовжував розвідку націоналістичної організації.
Дем’янов, як і раніше, вважав, що реально небезпечними є не більше як сто націоналістів, а решта «українців» обдурені пропагандою або зв’язалися з комітетом, розраховуючи мати від цього які-небудь життєві блага. Таким, на його думку, досить було роз’яснити справжній стан речей, і вони розбіжаться.
— Хто роз’яснятиме? — спитав Шрагін.
— Як хто? — здивувався Дем’янов. — Усі ми… підпільники.
— Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.
Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:
— Я… теж… проти.
Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна — перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.
— Треба обезглавити комітет, — запропонував Шрагін. — Усунути головних обманщиків.
— Усунемо Савченка, появиться інший, — заперечив Дем’янов.
— Ліквідуємо все їхнє керівництво, — сказав Шрагін. — Це протверезить усіх інших.
Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.
— Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, — сказав Шрагін. — Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.
На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…
До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.
Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.
Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:
— Ей, що тут тобі треба?
Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.
— І що це вас сюди занесло? — Величко був страшенно здивований.
— Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, — без зайвих передмов почав Харченко.
— А навіщо? Не треба… не треба… — пробурмотів Величко, опускаючи голову.
— Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим — у кущі? — Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…
— Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, — тихо мовив Величко.
— Проти — так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?
— Нічого я не забув, — прогудів Величко.
— Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся — доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…
У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.
— Краще дайте мені яке-небудь найважче завдання, тільки не це, — благав Величко, коли узнав, що йому треба робити.
Але коли Харченко розказав йому всю ситуацію з українським комітетом, Величко перестав заперечувати.
— Давно б так. Тільки ваша згода — ще не все. Вас на цей пост затверджуватимуть, може, ще й не пройдете, — сказав Харченко.
— Хто ж це затверджуватиме?
— Вважайте, що міськком партії, а може й вище.
Величко написав дуже докладну автобіографію і заяву про бажання працювати в церкві… на благо Батьківщини. Поручилися за нього старі Колесникови, у яких жив Харченко. Шрагін наказав Харченкові розвідати, що можна, про Велична там, де він жив. Поки тривала ця перевірка, кілька підпільників, здивувавшись з такого доручення, добували у місцевих стариків «навчальні посібники» — євангеліє, молитовники. Сам Величко роздобув десь неоціненний посібник — опис церковних служб.
Так у місті з’явився новий диякон — воїн підпілля Володимир Петрович Величко.
Релінк розпочав день у препоганому настрої. Напередодні його засмутила неприємна телефонна розмова з Берліном. Подзвонив Отто Олендорф. Побіжно спитавши про здоров’я, він звернув увагу Релінка на те, що робота СД і підривна діяльність червоного підпілля ідуть ніби самі собою, паралельно і не стикаючись.
— У ваших інформаційних повідомленнях ми читаємо про дуже неприємні події, — казав Олендорф. — А в оперативних матеріалах ніякого зв’язку з цими подіями. Створюється враження, що ви ловите будь-кого…
Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.
Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.
— Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, — додав Варзер, закінчивши доповідь.
— Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! — розсердився Релінк.
Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:
Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.
Знищено склад амуніції.
Знищено склад автопокришок.
Виведено з ладу чотири паровози.
Підірвано на мінах два залізничних состави.
Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.
На суднобудівному: потоплення плавучого крана і міна в трюмі сторожовика.
Прокламації: про святкування Жовтня, про відступ німецької армії під Москвою, про акції проти євреїв, заклик до саботажу і відмова їхати в Німеччину.
Кожного ранку, сідаючи за стіл, Релінк перебігав очима цей перелік, і потім, коли вів допити, список весь час лишався перед ним. Він намагався так спрямовувати допит, щоб арештований вільно чи мимоволі раптом зачепився за якусь справу з його списку.
Проте відбувалося справді щось дивне і тривожне — у сіті, які він розставив, потрапляло чимало людей, тюрма весь час повна-повнісінька, багато хто з арештованих були викриті або навіть самі призналися у діях, ворожих Німеччині, але ні від кого з них не простягнулася хоча б павутинна ниточка до подій із списку. Можна було подумати, що люди, які попадали в сіті СД, робили це навмисно, і тільки для того, щоб одвернути увагу на себе від визначніших осіб. Повірити в це Релінк не міг. Він уже відмовився від припущення, що всі великі події — справа однієї й тієї ж невеликої групи фанатиків, але водночас припустити, що проти нього виступає така численна, добре оснащена організація, не хотів.
І все-таки між арештованими, що пройшли через його руки, і тими невідомими і більш небезпечними Релінк відчував якийсь неясний зв’язок.
Релінк був по-своєму розумний і умілий працівник СД. Його роботу в Парижі та Голландії помітило і винагородило вище керівництво. І сюди його послали, враховуючи перспективність радянського півдня в історичних планах фюрера. Він пишався, що потрапив на таку важливу ділянку фронту, і намагався виправдати це довір’я. Правда, останнім часом Берлін уже не нагадував йому про особливу важливість південного плацдарму, і можна було подумати, що цієї важливості більше не існує. Але тепер його засмучувало інше: він був неспроможний зрозуміти природу і психологію свого нового противника. А він знав, що успіх боротьби починається з цього.
Добре було б поговорити про все це з розумною людиною, що має більший, ніж у нього, досвід спілкування з радянськими людьми, та Релінк просто не знав такої людини. А втім, ні, одна така людина є — лідер українських націоналістів Савченко. Уже під час першої зустрічі з ним Релінк зрозумів, що має справу, якщо не з розумною, то принаймні з дуже хитрою людиною. Проте Релінк не міг одверто викласти перед ним усі свої сумніви і своє нерозуміння. Крім того, з цими українськими діячами взагалі провадили якусь складну гру. То ними категорично нехтували, то вимагали всіляко наблизити їх до себе, надавати всякої підтримки. А три дні тому Берлін наказав роз’яснити місцевим українським лідерам, причому в найрізкішій і найкатегоричнішій формі, що на окупованій території України Німеччина — це і єдина влада і єдина політика. Саме з цього приводу сьогодні Релінк і мав зустрітися з Савченком…
На конспіративну квартиру, спеціально відведену для їх зустрічей, Савченко прибув точно в призначений час. Релінк знав звичку свого українського партнера приходити хвилина в хвилину і вже чекав на нього.
— Ну, як справи, пане Савченко? — безтурботно спитав Релінк.
— Погані, якщо вас цікавить тільки те, що цікавить завжди, — сухо відповів Савченко. — Хоч мої люди, можете мені повірити, роблять усе, щоб знайти мерзотників.
— Та ну їх до біса! — вигукнув Релінк і запросив Савченка в іншу кімнату. Пройшовши туди попереду Релінка і побачивши накритий стіл, Савченко здивовано оглянувся.
— Проходьте, проходьте, — взяв його Релінк за плечі. — Не можемо ж ми все своє життя звести до боротьби з мерзотниками, коли-небудь треба згадати і про те, що ми теж люди і не від того, щоб пополоскати горло добрим вином.
— На жаль, я зовсім не п’ю.
— І зі мною? І за наше бойове співробітництво? — запитував Релінк, делікатно підштовхуючи Савченка до столу.
— Тільки суто символічно, — погодився, нарешті, той.
Релінк думав, що Савченко просто комизиться і що його символіка закінчиться тим, що він вихлище коньяк. Але він помилився. Савченко тільки раз пригубив чарку і потім демонстративно відсунув її на середину стола.
Релінк опинився в невигідному становищі, — він повинен був пити сам, інакше Савченко міг подумати, що коньяк приготували спеціально для нього.
Випивши першу чарку і не поспішаючи наливати другу, Релінк спитав:
— Ви не пробували аналізувати причини, через які ваші люди не в змозі істотно допомогти нам спіймати бандитів?
— Тут глибокого аналізу й не потрібно, — незворушно відповів Савченко. — Причина одна і для моїх і для ваших людей. Ми маємо справу з розумним і вмілим ворогом. А потім ховатися завжди легше, ніж шукати, я знаю це ще по дитячих іграх, — тонко посміхнувся він. — Трапилося щось іще?
— А хіба вам мало? — спитав у відповідь Релінк, приховуючи роздратування. — Ви мені не раз казали, що у вашій організації абсолютно всі верстви населення. Я починаю в цьому сумніватись.
Савченко довго не відповідав, жував виноград, акуратно випльовуючи кісточки в долоню.
— Ну? — зовсім не миролюбно поквапив його Релінк.
— Гаразд. — Савченко зсипав кісточки в попільничку. — Ви просили мене бути відвертим. Скажу, що думаю… З одного боку, ви тут нікому не вірите, навіть нам. А з другого… — не діждавшись заперечення, вів далі Савченко, — ви маєте справу з паршивим стадом і намагаєтесь що б то не стало знайти в ньому найшолудивішу вівцю. Невже ви сподіваєтесь, що, коли ви її знайдете, то стадо зразу стане кращим? Дурниця! Ви ж демонструєте розуміння єврейської проблеми і вирішуєте її радикально раз і назавжди. Ви, може, думаєте, що росіяни для вас менша небезпека? Та поки хоча б менше половини росіян живі, ви не можете говорити ні про яку свою перемогу на цій землі… — Савченко замовк, почекав трохи, дивлячись на Релінка хитрим, усе розуміючим поглядом, і вів далі: — Ми створили тут свій комітет. При мені є бойовий актив. Замість того, щоб використати наші сили для тотальної боротьби з комуністами, ви граєтеся з нами в кота і мишку і чекаєте, коли ми приведемо до вас за комір головного комуніста… А тепер давайте-но повернімося до наших баранів. Що ви від мене хочете?
— Більшої допомоги.
— Я роблю все, що мені під силу.
— Коли йдеться про ваші сугубо українські цілі, — додав Релінк. — Але поки що, підкреслюю, поки що за порядок тут відповідаємо ми. Ніякої іншої влади, ніяких інших цілей і інтересів тут немає і не передбачається. Ми не будемо неввічливими, якщо зауважимо, що хтось, прикриваючись балаканиною про вірність нам і користуючись нею, як щитом, займатиметься дрібним політиканством. Ми тут єдина політика!..
Савченко зрозумів, що Релінк не жартує і, очевидно, він має щодо цього наказ начальства, інакше він не дозволив би собі все це повідомити. Вважаючи за краще скоріше закінчити розмову, Савченко сказав:
— Я думаю, що в нас відбулася добра й корисна розмова…
Релінк не дав йому договорити:
— Вона вважатиметься доброю і корисною тільки тоді, коли після неї ви і ваші люди залишите до кращого часу гру в майбутню українську державу і вже сьогодні віддасте всі свої сили на допомогу нам. Тільки через це лежить ваш шлях до тієї мети, яку ви перед собою ставите, на жаль, поки ще передчасно…
— Я добре зрозумів вас, пане Релінк, — сказав Савченко підводячись. — Не думайте, що ми не розуміємо, з якими труднощами ви зіткнулись у цій країні. Але, мабуть, іноді ми, українці, самі того не помічаючи, починаємо підкорятися простій істині, що своя сорочка ближче до тіла. Словом, я обіцяю вам максимальну допомогу, максимальну.
— Побачимо, — похмуро зауважив Релінк…
Бойовий актив комітету Савченка перейшов у цілковите розпорядження СД. Його люди брали участь у розстрілах, стали найнещаднішими катами в тюрмі і в створеному поблизу міста концентраційному таборі. Члени організації, кожен за місцем своєї роботи, стали вірними шпигунами гестапо.
У друкарні, де працював вантажником Олекса Ястребов, метранпажа, активіста українського комітету Михайла Кузьмича Кулешова, літню статечну людину, поважали усі. Було йому років шістдесят. Сивий, як голуб, але ще досить міцний, він зумів подружитися не тільки з літніми, а й з молодими робітниками друкарні. Про те, що він «український комітетчик» і платний агент СД, ніхто не знав. Його авторитет у маленькому колективі друкарні особливо виріс, коли він якось відкрито заступився за складача Кирєєва, якого запідозрили в крадіжці паперу.
Після того, як у місті з’явилися листівки, видрукувані друкарським шрифтом, гестапівці почали старанно стежити за друкарнею. Підпільники, які мали зв’язок із складачем Глушковим, розуміли, що гестапо зацікавиться друкарнею, і на деякий час обірвали ланцюжок зв’язку. Біда була в тому, що першим з Глушковим ще восени встановив зв’язок Ястребов, згодом він передав цей зв’язок підпільникам. Глушков пам’ятав, звичайно, що все почалося з Ястребова, і вперто називав його «хрещений». Робітники друкарні цікавилися, чому він так називає вантажника. Він пояснював це дуже незграбно… Тепер Глушков дивувався, чому підпільники обірвали з ним зв’язок і майже щодня питав Ястребова: «Чого ж вони більше не показуються?» Той відповідав: «Не знаю», — і кожного разу втовкмачував йому, що він до тих людей не має ніякого відношення. Глушков був людиною доброю, відданою, але, на жаль, погано розбирався у всіх тонкощах конспірації.
А Кулешов тим часом уже давно звернув увагу, що між складачем Глушковим і вантажником Ястребовим існує якийсь зв’язок, а не просто знайомство, тим більше, що по роботі вони зовсім не були зв’язані. Він уважно стежив за ними, але довго нічого особливого помітити не міг. Та коли Савченко зажадав од своїх людей, щоб ті активніше розшукували червоних і пообіцяв за це велику нагороду, Кулешов вирішив свої невиразні підозріння видати за упевненість в тому, що шрифти з друкарні виносив складач Глушков і вантажник Ястребов.
Їх арештували, і Глушков, не витримавши катувань, признався, що крав шрифти для підпільників. Однак нікого з тих, кому він ці шрифти передавав, не знав і назвати їх не міг. Але він сказав, що зв’язав його з підпільниками вантажник Ястребов.
Що після цього перепало на долю Олекси Ястребова, можна тільки уявляти і схилити голову перед його мужністю: він нікого не виказав.
Коли Ястребова арештували, Шрагін об’явив по групі стан тривоги і наказав припинити на деякий час будь-яку діяльність…
Протягом цих двох неспокійних тижнів, поки стало відомо, що Ястребов і складач Глушков страчені, працював тільки Володимир Величко. «Впровадження» його в церкву пройшло успішно. Величко швидко знайшов спільну мову з таким же липовим, як і він, попом Савелієм, і той звалив на нього не тільки всі церковні справи, але й примусив переписувати начисто і підшивати в папки фінансову звітність комітету націоналістів. Отут і довідався Величко про те, що метранпажу друкарні Кулешову за розпорядженням СД видали велику грошову премію. Все стало ясно…
В суботу після вечерні «отець» Савелій сказав Величку, що завтра вранішня служба відміняється, в церкві відбудуться збори українського активу і їм обом доведеться реєструвати присутніх на зборах.
— Біля входу поставимо стіл, і щоб ні один не випав із списку, — наказав «отець» Савелій.
— А чого так строго? — наївно поцікавився Величко.
— Чого, чого? — вищирився «отець» Савелій. — На восьму ранку будь тут, і вся розмова!
— Бути так бути, — ображено відізвався Величко і зітхнув. — Хотілося в неділю хоч випити спокійно — і ось на тобі.
Величко знав, чим зацікавити «отця» Савелія. Почувши про випивку, піп пожвавішав:
— А що в тебе є?
— Сльоза божа, — сумно відповів Величко.
— Брешеш!
— Дев’яносто градусів, як у аптеці.
— А якщо ми сьогодні на двох приймемо?
— І обидва завтра спатимемо на реєстрації? — все ще ображено і навіть сердито говорив Величко.
— Хіба ми діти, чи що? — наполягав «отець» Савелій. — Ну добре, ти, Петровичу, чого надувся? Катай-но за своєю сльозою, а я — додому, розпоряджуся щодо пристойної закуски. Гаразд?
Величко поопирався трохи і пішов по спирт. Все життя не переносячи спиртного, він з огидою, майже з жахом думав про майбутню випивку. Але нічого не поробиш — наказ є наказ, Шрагін вимагав прискореної розвідки всіх справ ватажків націоналістичної банди…
Все в будинку «отця» Савелія, та й сам будинок, присвоїв цей мерзотник. Навіть його коханка — моторна горласта молодичка — була домробітницею в колишніх хазяїв будинку. І Савелій був переконаний, що все це він узяв за повним правом людини, котрій Радянська влада, або як він казав, совдепи, не давали життєвого ходу.
— Ти не уявляєш, як тихесенько я жив, — розказував він Величку. — Хто Першого травня перший приходив на збірний пункт з отаким бантом на грудях? Я приходив. Хто на всіх зборах був завжди «за» і ніколи «проти»? Я був. А жити ж хотілося не так. Авжеж, не так. Одного разу спробував урвати у совдепів шматочок. Так спіймали, за грати сунули, мерзотники. Роки життя на смітник пішли. І я ждав, ждав. Було в мене передчуття. І от прийшла, так, прийшла моя часинка. В цьому будиночку жив зубний лікар. Будинок — повний келих, будь здоров. Оце все, що на столі, — ще його запасики, так, його. Ну і як тільки німці почали єврейську націю ліквідовувати, я тут як тут… І на церкву я, брат, теж зарані націлився. І тут теж усе вийшло як по писаному, так, як по писаному. Колишній піп дременув, а я тут як тут. Але, правду тобі кажучи, щодо церкви, то я помилився — доход тут мишачий, а клопоту — кінь не вивезе. Це ж прямо щастя, що ти об’явився. А головне, мені поталанило тільки тому, що за паспортом я українець. Було забув про це й думати — і раптом на тобі, пригодилося, та ще й як! Пан Савченко всім нам ве-елику дорогу відкриває. Так, ве-елику…
Після першої ж склянки спирту «отця» Савелія потягнуло на політику.
— Добре, коли б німці під себе підім’яли всю землю, — просторікував він. — Щоб навкруги куди б не глянув — одна влада, один порядок, і скрізь тобі шана і життя собі на втіху. А до того ж, Петровичу, йдеться, так, йдеться.
— Схоже на те, — погодився Величко.
— Схоже, схоже, — передражнив «отець» Савелій. — Навіть наш Савченко пластинку міняє, учув, куди вітер лозинку гне, так, учув.
— Про що це ти? — спитав Величко.
— Авжеж, міняє пластинку пан Савченко, — говорив «отець» Савелій, що до краю розійшовся від випитого спирту. — Я хто? Я всього-на-всього піп і тільки секретар-скарбник у комітеті. А й я почав тривожитися, коли наш вождь зарядив трубити про самостійну Україну. Яка, я думаю, самостійна? А куди німці подінуться? Чи вони ні до чого? Ні, думаю, не туди він мушку наводить, так, не туди. І я наче в воду дивився. Не минув і тиждень, а пан Савченко мушку крутить зовсім у інший бік. Усе — на допомогу німцям, усе. І завтрашні збори для того ж: усім — ловити червоних і рожевих. Он яке діло!
Вони випили ще, і «отець» Савелій раптом мрійно сказав:
— От коли б спіймати якогось червоного гуся, та щоб покрупнішого. Великі гроші обіцяє за це Савченко, так, великі. Везе ж людям! Завтра на зборах даватимуть премії тим, хто відзначився. Хто з євреями возився, тим по десять тисяч відвалюють.
— Карбованців? — не повірив Величко.
— Яких карбованців? — загорлав сп’янілий «отець» Савелій. — Марок! І не цих сортирних, а тих, справжніх! Легко сказати!
— Звідки у твоїй казні марки?
— Звідки, звідки… — «Отець» Савелій хитро примружився. — Дурило, німці позавчора сто тисяч відвалили комітетові, так, сто тисяч. Подумати тільки!
— І завтрашні збори тільки для роздачі грошей і скликають?
— Гроші — в різному, а головне — Савченко виголошуватиме промову, а потім голосуванням затверджуватиметься склад комітету, щоб повні права йому були…
Як тільки у пляшці не лишилося й краплі спирту, «отець» Савелій втратив будь-який інтерес до розмови і почав голосисто позіхати, поплескуючи долонею беззубий роззявлений рот. Він одразу захотів спати…
Поки інформація Величка про збори націоналістів пройшла ланцюжком зв’язку, минуло три дні, і пропозиція Величка сунути вибухівку в церкву під час зборів лишилася невиконаною. А втім, Шрагін за цим і не шкодував. Він і далі вважав, що удару треба завдати по верхівці банди.
Зразу після зборів Величко узнав, що Савченко на середу призначив перше засідання обраного комітету. Зберуться на восьму годину вечора на його квартирі. Кращої нагоди чекати не можна було. Величко негайно сповістив про це Харченка, а той за «блискавкою» викликав зв’язківця Григоренка…
Два дні і дві ночі Федорчук і Дем’янов ретельно вивчали будинок, де жив Савченко. На початку січня він переселився в центр міста. Величко попередив, що за Савченком невідступно ходить його особистий охоронник — богатирський на зріст хлопцюга, який носить морський кітель поверх української вишитої сорочки з шнурочками на шиї. Вхід у квартиру був з двору, де містився якийсь військовий склад, що цілу добу охороняли вартові.
Майже до третьої години ночі проти середи на квартирі Федорчука розробляли хід операції. За столом, осяяним тьмяним світлом коптилки, сиділи Шрагін, Федорчук, Дем’янов і Ковальов.
План, який запропонував керівник операції Дем’янов, був дуже простий, але в його простоті й ховалася головна небезпека. Якщо все мине гладко, то операція триватиме не більше п’яти хвилин. Але Шрагіна хвилювало все, що входило в це «якщо». Він бачив, що в будь-яку хвилину з тих п’яти гладенький хід операції може бути порушений, і необхідно передбачити будь-який поворот подій. Він невтомно ставив питання-загадки учасникам операції Дем’янову, Федорчуку і Ковальову.
— А якщо вартовий встигне зчинити тривогу, що тоді?
— Не встигне й пікнути, — відповідав Дем’янов, який за планом операції брав на себе вартового.
— Ну, а якщо все-таки він пікне?
Передбачалось і це.
— А якщо хтось із бандитів запізниться на засідання і ввійде у двір в момент операції?..
— А якщо не пощастить швидко зламати віконниці і бандити встигнуть схопити зброю?..
— А якщо хтось із вас постраждає від вибуху?
— А якщо в момент вибуху випадково на вулиці опиниться військовий патруль?
Після кожного «якщо» наставала мовчанка — всі думали.
На ці шрагінські «якщо» пішли години, і робота їхня схожа була на колективне розв’язання алгебраїчної задачі з безконечною кількістю невідомих. Але нікому й на думку не спало ображатися на причепливість Шрагіна, всі розуміли: він хоче одного — щоб операція пройшла успішно і без втрат.
У середу, на щастя, вечір видався хмарний, і вже на сьому годину, коли в квартиру Савченка почали приходити члени комітету, двір, з трьох боків стиснутий будинками, поринув у темряву. Ковальову стало небезпечно залишатися на вулиці: з наближенням комендантської години вона зовсім обезлюділа, і всяка самітна постать привертала увагу. Але й це «якщо» було передбачено: він сховався у темному під’їзді будинку напроти завітних воріт і звідти спостерігав.
У двір уже пройшло чотирнадцять чоловік, а повинно їх бути сімнадцять. Ковальов ждав цих, що спізнились, але й після восьмої більше ніхто не появлявся. Рівно о восьмій змінили вартового біля складу.
Ковальов вийшов з під’їзду, завернув за ріг. Тут у тихому провулку на лавочці сиділи Дем’янов і Федорчук.
— Уже чотирнадцять, — тихо сказав їм Ковальов не зупиняючись.
Федорчук підвівся і пішов до мети. Виглядав він вельми респектабельно: чорне пальто з смушковим коміром, капелюх, у руках пузатий портфель. Через хвилину за ним рушив Дем’янов. Трохи позаду — Ковальов. Тепер його завдання — коли б щось трапилося, кинутись на допомогу товаришам і прикривати їх відхід. Якщо буде потрібно вогнем — під пальтом у нього був підвішений важкий маузер.
Незалежно, упевнено Федорчук пройшов у глибину двору — вартовий повинен подумати, що це ще один гість Савченка. Але, підійшовши до дверей квартири, Федорчук метнувся за ріг будинку і присів за ящиком з сміттям. Через хвилину вартовий побачив, як зайшов у двір п’яний чоловік, явно шукаючи відлюдну місцинку. П’яний хитався з боку на бік, але йшов прямо на вартового, наче й не бачив його.
— Хальт! — неголосно крикнув вартовий.
— Що хальт, чому хальт? — бурмотів п’яний і, зупинившись за два кроки від вартового, повернувся до нього спиною і зайнявся цілком природною справою.
— Ду, русіше швайн, — вилаявся вартовий і, ступивши крок до п’яного, замахнувся прикладом автомата.
Стрімко повернувшись, Дем’янов всадив ножа в груди вартового і навалився на нього всім тілом. Одразу ж вийшов Федорчук з-за ящика з сміттям і попрямував до зачинених віконницями вікон квартири Савченка. Туди ж підбіг і Дем’янов. Він взяв у Федорчука схожу на цеглину міну. Федорчук могутніми руками вхопився за низ віконниць і з усієї сили рвонув їх на себе. Болт, що замикав, витримав, але завіси з тріском вирвалися із стіни і віконниці відлетіли вбік. Дем’янов широко розмахнувся і кинув у вікно міну.
Гуркіт вибуху наздогнав їх, коли вони вже вибігали на вулицю. Від удару вибухової хвилі вони не встояли на ногах. Вулиця була безлюдна. Тільки Ковальов стояв біля воріт. Всі вони спокійною, неквапливою ходою попрямували до перехрестя, а там у різні боки бігом…
Того ж вечора перестав існувати і метранпаж друкарні Кулешов. Він ішов додому і, коли повернув у свій провулок, то носом до носа зіткнувся з якимось перехожим — в останню хвилину свого життя запроданець побачив перед собою Григоренка…
Від вибуху міни не загинуло тільки двоє: зовсім не постраждав представник українського центру Кривенко, що приїхав на нараду зі Львова, і до ранку прожив доставлений у госпіталь «отець» Савелій, якому відірвало ноги.
Релінк прибув на місце події через годину після вибуху. Ніякого сумніву, що тут учинена нова велика диверсія, у нього не було. Не сумнівався в цьому і начальник поліції СД Цах. Це ясно було всім, хто бачив мертвого вартового і розвалену квартиру Савченка.
Порадившись із Цахом, Релінк голосно звернувся до людей, що оточили його:
— Все ясно, тікаючи з міста, червоні залишили тут міну уповільненої дії.
— Безумовно, — підтвердив Цах.
Вселивши присутнім цю версію, вони зразу поїхали.
На другий день вранці до Релінка доставили уцілілого представника українського центру Кривенка. Вигляд у нього був жахливий: обличчя в синяках і безперервно посмикувалось, нижня щелепа одвисла, франтуватий костюм весь забризканий грязюкою.
— Що це за таємна вечеря була в вас? — люто почав Релінк.
— Ми… виробляли… заходи… кращої допомоги… окупаційним властям… — затинаючись, ледве чутно відповідав Кривенко.
— Чому я нічого не знав про ваш приїзд?
— Вас… мав… інформувати… Савченко.
— Кустарі! Ідіоти! — крикнув Релінк і, зціпивши зуби, видавив: — Як це сталося?
— Ми… сиділи… за столом… Савченко доповідав обстановку… затріщали віконниці… розбили вікно… Я бачу, летить цеглина… Встиг упасти під стіл. Більше нічого… не пам’ятаю…
— Чому Савченко не організував охорону?
— Я саме… турбувався. А Савченко сказав… у дворі вартовий.
— Ідіоти! — тихо, не розтуляючи вуста, промовив Релінк.
Кривенко ледве підвівся, але наче підтятий упав на підлогу…
СД вжила всіх заходів, щоб місто не довідалося про цю подію. Але через два дні підпільники випустили листівку, в якій повідомлялося про знищення за вироком підпільного центру зграї запроданців.
Вночі Релінк і Цах поїхали в тюрму. В кишені Релінка був список на двадцять прізвищ. Цих людей вони присудили до розстрілу. Вибирали дуже просто: з кожної камери одного ув’язненого. У Релінка було таке відчуття, що, коли він не зробить цього, він просто не зможе ні працювати, ні спокійно спати. Від смакування наперед помсти він відчував майже радісне збудження. Так, він спостерігатиме розстріл кожного з цих двадцяти і сам скористається пістолетом.
От що коротко записав Релінк у щоденнику, повернувшись із тюрми:
«Яка насолода бачити, коли падає ворог! Ні, ні, вони смертні, як і всі! Смертні! І переконатися в цьому ще раз дуже приємно і корисно…»
Сонячного зимового ранку, такого сонячного, що мимоволі думалось про весну, Шрагін ішов на завод у піднесеному, радісному настрої. Вночі Кирило Мочалін передав у Москву його чергове шифрування про бойові справи групи і підпілля. Повідомив про ліквідацію ватажків націоналістичної банди, передав нові й важливі розвідувальні дані. Шрагін думав про те, що оце зараз його шифрування читають у Москві. Уявити собі якого-небудь конкретного працівника з того колишнього свого життя він не міг. «Москва читає», — думав він. Москва знає, що він і його люди борються і вже домоглися перших успіхів.
«А ти хіба забув?..» — раптом спитав його незнайомий, злий голос. Шрагін навіть уповільнив ходу: «Ні, ні, я не забув! Але мені хочеться сьогодні дивитися вперед. Тільки вперед!»
І він енергійно попрямував далі.
Недалеко від заводу Шрагін побачив попереду двох хлопчиків. Ховаючись, один — за афішну тумбу, другий — за стовп, вони обстрілювали один одного сніжками. «От кому байдуже до всього», — подумав він і мимоволі всміхнувся, помітивши, як хлопчик, висунувшись з-за тумби, дістав собі сніжкою прямо в лоба. З войовничим криком він кинувся на противника врукопашну. Діти зчепились, упали й покотилися по снігу. Шрагін дивився на них і сміявся. Хлопчики схопилися, відбігли до воріт і звідти насторожено і вороже дивилися на нього.
— Війна, хлопці? — підморгнув їм Шрагін.
Вони мовчали, не зводячи з нього ворожих оченят. Але тільки-но Шрагін ступив кілька кроків, як у спину йому вдарила сніжка і він почув злісний вигук:
— Шкура продажна!
Він оглянувся, хлопців наче й не було. Шрагін знову розсміявся — і це сьогодні було його радістю. «Ну звичайно, — думав він, — по місту, що захопив ворог, іде та ще й сміється людина у добротному шкіряному пальті і білячій шапці. Ким же вона може бути, ця людина, якщо не продажною шкурою? Молодці, хлоп’ята!» І раптом він пригадав свого сина: скільки ж йому тепер? Так, цілих півроку! Мабуть, уже сидить. Сиди, мій маленький, сиди, спокійно жди свого татка…» Перед поглядом Шрагіна, як у прискореному кіно, майнули метушливі люди на московському вокзалі, тривожна штовханина жінок і дітей, що сідали у вагони. Все зупинилося. Тепер Шрагін бачив тільки обличчя Ольги, він пам’ятав його таким, яким побачив востаннє у вікні вагона поїзда, що рушив. Вона дивилася на нього якимись занімілими очима, притискуючи до грудей заснулого синочка. Серце Шрагіна сильно закалатало, але він швидко опанував себе.
І знову той злий голос: «А ти хіба забув?..» — «Та не забув я! Не забув!..» Сам того не помічаючи, Шрагін ішов усе швидше і швидше, наче хотів утекти від цього ненависного голосу…
Службовий стіл Шрагіна стояв у приймальні адмірала Бодеккера. Сидячи за столом, він бачив з вікна причали верфі, широкий просвіт гавані, а трохи праворуч і далі панораму південної частини міста. Тут же в приймальні працював і ад’ютант Бодеккера, високий, худорлявий молодик Герман Піц. Це був інженер, що недовчився через війну, він доводився далеким родичем адміралові, і той узяв його в ад’ютанти, щоб урятувати від фронту. «Адміральський шпіц» — так називали його робітники на заводі. Якось адмірал сказав, що Піц — його очі. Це було сказано точно. Поки адмірал сидів у своєму заводському кабінеті, Піц шастав по заводу. Він ні в що не втручався, тільки дивився і потім доповідав адміралу про те, що бачив. Коли Піц працював у приймальні, Шрагін був насторожі, він знав, що ад’ютант його не любить, певно, ревнує до адмірала.
Піц був уже на місці, гортав свої папери. Сухо відповівши на привітання Шрагіна, він пішов у кабінет адмірала.
Шрагін сів за стіл і підсунув до себе «Журнал розпоряджень». Але дивився він у вікно. І, як завжди, насамперед побачив, як стримить з води плече затопленого ним восени крана. Йому завжди було приємно бачити це мертве плече, воно здавалось йому символом безсилля окупантів примусити радянський завод жити й працювати для них. Так, безсилля, незважаючи ні на що! Чого ж ти мовчиш, злий голосе?..
Коли Піц вернувся, Шрагін розгорнув журнал і прочитав розпорядження, яке написав сам Бодеккер: «Перевірити, чи правильно оплачується праця робітників, зайнятих на ремонті військових суден. Є скарги, що головний обліковець штучно занижує оплату і робить це з якихось корисливих мотивів», — писав адмірал.
Шрагін підвів очі і зустрівся із злорадним поглядом Піца. Захоплений зненацька, ад’ютант скривився в посмішці і сказав:
— Там у вас запис про оплату робітників. Зниження оплати виявив я. І я просив адмірала доручити перевірку саме вам. Обліковець — ваш… радянський…
Головним обліковцем був той самий Хомич, який, очікуючи приходу німців, верховодив серед співробітників заводоуправління, що зосталися. Ще тоді Шрагін подумав: чи не залишили його для підпільної роботи? Коли зв’язок з підпільниками був налагоджений, з’ясувалося, що його ніхто в місті не залишав.
Якось Шрагін чув розмову робітників про те, що Хомич — поза очі вони звали його «Шакалом» — завів знайомство з німецькими інтендантами і скуповує у них консерви. Але особливу зненависть робітників викликала поведінка Хомича на заводі. Перед німцями він плазував, а з своїми розмовляв, як хазяйчик з наймитами. «Ей, бидло, повертайся скоріше», — був улюблений його вираз. Майже місяць тому робітники заманили Хомича в старий пакгауз і хотіли там розправитися з ним, накинувши йому на голову мішок. Він вирвався, але потім нікому нічого не сказав. Шрагін узнав про це випадково…
І ось тепер Хомича звинувачували в штучному заниженні оплати праці робітників. Було, проте, не ясно, що змушує його так робити, — адже він не міг присвоїти різницю в оплаті. Може, у такий спосіб зганяв на робітниках свою злість? Так чи інакше, а це треба було з’ясувати, і Шрагін пішов до Хомича, який працював у маленькій кімнатці біля бухгалтерії. Там його не було. В бухгалтерії сказали, що він пішов приймати якусь роботу.
Шрагін подався на верф, але Хомича не було й там. Він зупинився на хвилинку біля стапеля з мертвим громаддям недобудованого корабля, потім пройшов до носа корабля й сів там на купу дощок. У тиші, що обступила його, було чути тужне завивання вітру в риштованнях стапеля. І раптом його огорнула тривога. Він навіть оглянувся довкола. Хоч уже знав — нічого озиратися, тривога народилася в ньому самому, знову звучав всередині злий голос: а ти пам’ятаєш? У тривоги було ім’я — Олекса Ястребов, і вона дивилася на нього очима Ястребова — сірими, з коричневими крапочками навколо зіниць. І Шрагін чув його голос: «На цю роботу без любові навряд чи так просто підеш…»
Страшну звістку про цю першу втрату приніс Григоренко на чергову зустріч, що відбувалася на кладовищі.
— Ястребов погорів, — сказав він. — Позавчора його взяли прямо з друкарні. Його і складача, який шрифт добував.
— Це точно?
— На жаль…
— Чому ви сповіщаєте мене тільки сьогодні? — спитав Шрагін, сильно збліднувши.
— У мене ж учора не було з вами зустрічі, — трохи ображено відповів Григоренко. — Я дисциплінований і підкоряюся схемі.
— Але ви могли самі подати сигнал, — тихо мовив Шрагін.
Григоренко мовчав, тривожно поглядаючи на Шрагіна, — таким він його ніколи не бачив.
— Оголосіть по всій групі стан тривоги, — після довгої паузи сказав Шрагін. — Припинити все на два тижні.
— Ви думаєте, він не вистоїть?
— Такі, як він, не здаються, — тихо промовив Шрагін. — Ідіть і виконуйте мій наказ. Зв’язок зі мною через десять днів…
Григоренко пішов, і Шрагін одразу пошкодував, що відправив його. Зараз йому, як ніколи, потрібна була поруч своя людина. А навкруги стирчали мовчазні могильні хрести, і прямо перед Шрагіним на горбку лежала мармурова плита з написом: «Чоловікові і другу, вічно любляча дружина». Майнула думка: чи була у Олекси Ястребова дружина? Шрагін цього не знав. Адже до ладу йому так і не довелося поговорити про життя з своїми товаришами. Шрагін пригадав свою першу розмову з Ястребовим, і йому стало соромно, що його занепокоїла тоді похмура мовчазність хлопця.
Потім вони бачилися тільки двічі. Зустрічі були короткі, розмовляли тільки про справи — як швидше добути шрифт, де краще його сховати, як з житлом, з документами. Ястребов був завжди однаковий: говорив обдумано, жодного зайвого слова. Під час останньої зустрічі, коли Шрагін спитав, чи не варто йому залишити друкарню, він сказав:
— Не варто. Шрифт може бути потрібний ще.
…Думки Шрагіна обірвав глухуватий чоловічий голос, що звучав звідкілясь знизу. Шрагін виглянув з-за дощок і побачив двох чоловіків, що стояли прямо під ним на нижній площадці стапеля. Вони, мабуть, вийшли з трюма корабля. В одному з них Шрагін одразу впізнав Хомича, а другого він бачив уперше.
— Ти ж мені все життя покалічив, — сказав незнайомий Шрагіну чоловік. — Я міг спокійно виїхати, а ти наплів: «Давай залишимося, будемо німцям хребти ламати…» Як ти ламаєш перед ними свій хребет, це я бачу. Але ти хоч переді мною не крути, скажи прямо, що вирішив піти іншою стежкою, тоді я свою стежку сам знайду.
— Ніякої іншої стежки, Костю, в мене нема, — відповів Хомич. — Я сам як у вовчу яму вскочив. Обіцяли, що прийде до мене для зв’язку людина. От і чекаю… А поки що вирішив заручитися в німчури довірою… — Він довго й кучеряво вилаявся. — Мені самому гидко, коли я збоку на себе дивлюся.
— Давай придумаємо що-небудь, — запропонував незнайомий. — Адже головне — не сидіти склавши руки.
— Що ми, Костю, з тобою можемо придумати? — тужно спитав Хомич. — Я вже додумався. Вб’ю адмірала, а там хай буде, що буде…
— Ходімо, я тобі дещо покажу, — сказав незнайомець, і кроки їхні скоро затихли.
Вражений несподіваним відкриттям, Шрагін почекав трохи і пішов до заводоуправління. Ще вранці він хотів розправитися з шакалом Хомичем руками німецької адміністрації, а що робити тепер, просто не знав…
Хомич, мабуть, ще перебував під враженням розмови з приятелем і на запитання Шрагіна відповідав дуже необережно.
— Є скарги, що ви без будь-яких підстав зменшуєте заробітки робітників, — сказав Шрагін, наголосивши на словах «без будь-яких підстав», ніби підказував йому необхідність придумати підставу.
Обличчя Хомича вкрилося червоними плямами, він з ненавистю дивився на Шрагіна і відповідати не поспішав.
— Я економлю не свої гроші, а німецькі, — мовив він нарешті.
Відзначивши про себе, що Хомич висунув непоганий аргумент, який можна буде використати в рапорті начальству, Шрагін сказав:
— Але озлоблені робітники гірше працюють, і це завдає збитків, які можуть бути значно дорожчі за вашу економію. Крім того, це завдає збитків німецькій армії.
— А я в їх армію не наймався, — відрізав Хомич і вів далі тим же тоном: — І робітники теж. Якщо хто з них сподівався, що дістане тут киселеві береги і молочні ріки, то хай знає, що для цього їм треба було йти в поліцію.
— Принаймні дивна заява, — сказав Шрагін. — За такі думки ви можете бути серйозно покарані.
— Я ще тоді, в перші дні, зрозумів, що ви далеко підете, і просив вас — не топіть, пригадуєте? Вважаєте, що настав час топити?
— Слухайте, я не можу так дивно розмовляти з вами далі, — сказав Шрагін. — Мені доручено з’ясувати, чому штучно занижувалася оплата праці робітників. Якщо ви кажете — економія коштів, це я розумію. Але водночас ви не розумієте своєї помилки. — Шрагін підказував Хомичу можливість послатися на те, що він чогось не збагнув. Тоді все могло закінчитися без особливого скандалу. Ну, не втямив обліковець, що його економія нерозумна, а тепер збагнув і цього більше не робитиме. В крайньому разі, можна запропонувати перевести Хомича на іншу роботу…
— Може, наших робітників збираються безкоштовно в санаторій посилати? — задирливо спитав Хомич. — А я розумію так: добровільно залишився, значить здався в полон, а в полоні коржиками не годують.
— А ви самі хіба не в такому ж полоні? — тихо спитав Шрагін.
Хомич мовчав.
— А якщо ви теж перебуваєте в полоні, — вів далі Шрагін, — чому ж, на відміну від робітників, одержуючи пристойний оклад, ще займаєтесь аферами з німецькими інтендантами?
Хомич знову промовчав. Шрагін обдумував, що він скаже адміралові з приводу цієї історії.
— Загалом я бачу, що ви просто не зрозуміли, що ваша економія німецьких грошей нерозумна, — примирливо сказав Шрагін.
— Припустимо, — погодився Хомич. — І що з цього?
— Раз ви, нарешті, зрозуміли — значить, треба від цієї позиції відмовитись, от і все.
Хомич мовчки похитав головою.
— Словом, якщо хочете, щоб я виконав ваше прохання — не топити вас, — сказав Шрагін, — я повинен почути ваше визнання того, що ви не зрозуміли шкідливості економії, яку придумали. Кінець кінцем мені не хочеться, щоб вас дуже тяжко покарали. Як-не-як ми з вами в однаковому становищі.
— Припустимо, але я в лакеях при адміралі не перебуваю, — відрізав Хомич.
— Лакеї бувають різних рангів, і вам цього звання теж не зректися, — усміхнувся Шрагін.
— Може й так, може й так, — пробурмотів Хомич, здивовано глянувши на нього.
— Отже, домовились?
— Про що?
— Давайте кінчати цю казку про білого бичка, — розсердився Шрагін, розраховуючи приголомшити Хомича логікою ситуації. — Якщо ви справді хочете, щоб я допоміг вам уникнути тюрми, то я можу це зробити тільки при одній умові: ви повинні щиро визнати, що не розуміли абсурдності своєї економії, інакше ви просто свідомо здійснювали політичну диверсію. І саме так керівництво заводу схильне розцінювати ваші дії.
— Кажіть, що хочете, — втомлено мовив Хомич.
— Те, що я скажу, це моє діло, — Шрагін підвівся і підійшов до дверей. — Але якщо вас викличуть і ви не скажете самі, що визнаєте свою помилку, тоді ремствуйте на себе…
Того ж дня Хомича за розпорядженням адмірала Бодеккера перевели на посаду комірника. Шрагін терміново повідомив про всю цю історію підпільників, і незабаром учасник підпілля, що діяв на заводі, встановив зв’язок з Хомичем.
Те, що Емма Густавівна буквально розчинилася в новому своєму житті і тепер тремтячи ждала приїзду в гості з Німеччини свого родича, можна було якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Так уже вийшло, що все її життя в радянський час пройшло осторонь од тривог і радощів країни, а початок її життя минув в атмосфері типово німецького міщанства. Зараз перед нею наче воскресло все з дитинства і юності.
Шрагін не міг зрозуміти Лілю, і це хвилювало його дедалі більше. Між ними відбулася розмова, якої він, по правді кажучи, сподівався, бо помічав дещо у взаєминах Лілі з ним, але не міг уявити, що розмова ця приведе до таких неприємних наслідків.
Якось увечері Ліля почала спершу жартівливу розмову про їхні, як вона сказала, гумористичні особисті взаємини.
— Я не бачу в цьому гумору, — серйозно відповів Шрагін. — Те, що нас з вами вважають чоловіком і жінкою, в даному становищі корисно для нас обох.
— А мені смішно, — вперто повторила Ліля. — Доводжу до вашого відома, дружинонько, що позавчора генерал Штромм майже освідчився мені в коханні. Але я не змогла витримати ролі і розреготалась, а потім сказала йому, щоб він спочатку це питання погодив з моїм чоловіком. Проте генерал заявив, що мій чоловік мене не вартий і що, за його спостереженнями, ви мене не любите. Я, звичайно, заперечувала, доводила, що ми дуже любимо одне одного, і ще нагадала йому церковну заповідь: да убоїться жона мужа свого. — Ліля засміялась і раптом знітившись, тихо сказала: — А все це разом узяте дається нелегко.
Шрагін мовчав, збираючись з думками. Те, чого він дуже боявся, настало. Він уже давно підозрював, але вельми сподівався, що помиляється. Треба було об’яснитися.
— Лілю, люба, — сказав він, підійшовши до неї зовсім близько. Він побачив, як вона здригнулась і повернулася до нього з широко розплющеними очима. — Зрозумійте мене, люба Лілю, ми з вами в цьому не належимо собі, — мовив він дуже тихо. — І те, що ви називаєте «все разом узяте», — це ж не що інше, як наша з вами боротьба.
— Наша… Наша з вами… Ми, — сказала Ліля, затуляючи обличчя руками, її голос став глухий, уривчастий. — Коли б ви тільки знали, яка я самітна серед усіх цих «нас», «ми» і так далі!.. Адже в мене навіть матері не стало… Ви ж самі бачите, яка вона тепер.
— Треба намагатися її хоча б зрозуміти, — лагідно сказав Шрагін.
Ліля відкрила обличчя, випросталась.
— Вам лишається тільки додати, що вона в цьому своєму стані сприяє нашій з вами боротьбі! — тихо мовила вона, дивлячись ненавидячими очима на Шрагіна.
— Справді, це так і є, — знову лагідно відповів Шрагін. — Вона створює обстановку, в якій ми з вами дістаємо дуже цінну інформацію, не забувайте цього.
— Можливо… можливо, — наче відразу знесилівшись, ледве чутно сказала Ліля і спитала жалібно, немов уже знаючи відповідь: — Ви любите свою дружину?
— Так.
Вона пройшлась по кімнаті, потім зупинилась перед Шрагіним. її обличчя було нерухоме. Дивлячись йому в очі, сказала:
— Мабуть, усе склалося б інакше, якби її не було.
— Ні, все було б так само, — витримуючи погляд Лілі, лагідно й сумно сказав Шрагін.
Ліля заплющила очі, з яких от-от мали бризнути сльози. Але пересиливши їх, постояла трохи біля Шрагіна і відійшла до вікна.
— Це останній у моєму житті випадок, коли я послухала маму, — сказала вона не обертаючись. — Це вона порадила мені поговорити з вами. Пробачте мені.
Шрагін встав, підійшов до неї, взяв її руку й поцілував.
— Лілю, ви ще знайдете собі достойного друга, повірте мені. Треба тільки пережити цей чорний час.
Не віднімаючи руки, Ліля сказала ледве чутно:
— Видно, я переграла свою роль в спектаклі.
— Я не можу, Лілю, казати неправду ні вам, ні собі. Не можу.
Ліля тихенько вивільнила руку й рішуче промовила:
— А я більше не можу грати неправду. Я гратиму тепер правду, і моя нова роль: жінка, яку не любить чоловік, і вона його теж. Як кажуть, сім’ї не вийшло…
— Навіщо це вам?
— Я повинна зробити це в ваших же інтересах, — уже спокійно говорила вона, але скільки прихованої іронії і гіркоти було в кожному її слові! — Я боюсь, що наші такі корисні вам гості почнуть підозрювати недобре самі.
— Наші родинні справи нікого не стосуються, — почав Шрагін, але Ліля ніби й не чула його.
— А чи не стануть вони зі мною балакучіші, коли я гратиму іншу роль? — перебила вона і поквапно додала: — Ви не хвилюйтеся, бруду я не торкнусь, але мені буде так легше, слово честі. В старій ролі я можу зрадити себе. А діло лишається ділом, можете мені повірити.
— Можу вам сказати одно: мені буде неприємно бачити вас… — Шрагін затнувся і сердито закінчив: —Бачити вас в іншій ролі.
Ліля пішла до себе в кімнату. На другий день вона поводилась як і раніше, наче й не було цієї розмови. Минуло тижнів зо два, і Шрагін заспокоївся, вирішивши, що дівчина, мабуть, передумала міняти свою роль.
Так тривало доти, доки в домі не з’явився полковник медичної служби з вісімнадцятої армії Бертольд Лангман. Першого разу його привів у гості генерал Штромм, а потім він став приходити і без генерала. Йому було років тридцять п’ять, і він зовсім не скидався на німця, тим більше військового. Чорний кучерявий чуб, великі сумні карі очі, вузьке обличчя, тонкий горбкуватий ніс робили його схожим на єврея. Саме це подумала Емма Густавівна ще в прихожій, коли він прийшов уперше, і втупилася очима в гостя з неввічливим переляканим здивуванням.
— Не хвилюйтеся, мадам, — зареготав генерал Штромм, — він німець, але з домішкою союзницької угорської крові. Пробачте йому це і знайомтесь: Бертольд Лангман, полковник. Воює з ножем у руках, він — головний хірург армії.
Шрагін цього вечора був дома і провів його разом з гостями. Незабаром прийшли адмірал Бодеккер і його комісар-майор Капп. Бодеккер уже не раз бував у домі Емми Густавівни, і він сам просив Шрагіна, «щоб не дражнити гусей», запрошувати і Каппа, хоч він і сам не міг терпіти його.
Розмова точилася навколо модної тоді теми: чи справді росіяни змогли організувати під Москвою контрнаступ, чи події там не що інше, як маневр німецького командування? Зрозуміло, який великий інтерес становила ця розмова для Шрагіна.
Емма Густавівна намагалася взяти розмову в свої руки і почала пригадувати всі суворі зими в своєму житті, але її ніхто не підтримав. Лікар Лангман встав з-за стола, підійшов до рояля і почав гортати Лілині ноти.
— Хто в цьому домі музичить? — запитав він.
— Це мій обов’язок, — зітхнувши сказала Ліля.
— Музикант з обов’язку не музикант, а сурмач з військового оркестру, — сказав Лангман, пильно дивлячись на Лілю, яка образилась і почервоніла. — Прошу пробачення, — неголосно мовив Лангман і знову почав гортати ноти.
Шрагін зацікавлено стежив за німецьким лікарем. Він помітив, що під час розмови за столом Ліля мовчазно підтримувала Лангмана то поглядом, то усмішкою, а лікар кілька разів пильно подивився на неї.
Генерал Штромм спитав Шрагіна:
— А що ви думаєте про це? Як ви розцінюєте московський епізод? Ви, росіянин, повірили в те, що ваша армія раптом знайшла чарівну силу, здатну нас перемогти?
— Мені це запитання неприємне, — почув генерал рівний голос Шрагіна.
— Чому?
— Я занепокоївся, звичайно, довідавшись про те, що сталося під Москвою, — сказав Шрагін.
— За нашу армію? За долю Німеччини? Хо-хо! — розвеселився генерал.
— Я занепокоївся за себе, — спокійно розмірковував далі Шрагін, наче він говорив про когось іншого. — Ви повинні розуміти, що так вирішити, як вирішив я, можна тільки один раз у житті.
— Яке це рішення?
— Змінити бога і віру, — посміхнувся Шрагін. — І я так вирішив, тверезо оцінюючи хід історії, в даному випадку — хід війни. Природно, що кожна дрібниця, яка бере під сумнів правильність мого рішення, дуже непокоїть мене. Я пішов з вами, але я не з тих, хто робить це з примітивних шкурних міркувань. Мене лякає не те, що мої співвітчизники не простять мені такого рішення. Мої співвітчизники тепер ви, ваші тривоги — мої тривоги. Я дуже мало знаю про війну і дуже погано в ній розбираюсь.
— Я можу додати, — сказав адмірал Бодеккер, — що пан Шрагін справді прийшов до нас щиро і працює краще за деяких наших справжніх співвітчизників.
— Ви не пограєте нам? — раптом звернувся лікар Лангман до Лілі.
— Пограти вам? — перепитала Ліля. — Це ж і є наказ виконувати свої обов’язки сурмача. Я люблю грати для себе.
Лангман швидко підійшов до неї, взяв її руку, поцілував.
— Ви спіймали мене на хамстві, — сказав він, — і я ще раз прошу пробачення.
— Хо-хо-хо! — гримів генерал. — І до чого ж тонка душа в нашого лікаря, просто незрозуміло, як він з такою душею безжально кремсає нашого брата!
Згодом Ліля все-таки сіла за рояль і зіграла два прелюди Рахманінова. Лікар Лангман слухав музику, заплющивши очі, а коли Ліля закінчила грати, сказав захоплено:
— Чудо… чудо… Але, по-моєму Рахманінов все-таки не вельми російський геній, цю музику міг написати і француз, і…
— Німець, — іронічно підказала Ліля.
— Ні, — відповів Лангман. — Я хотів сказати — і англієць. Але мушу зауважити: німецька культура, якщо вже може чим пишатися, то це музикою: Бетховен, Вагнер, Бах.
— Не люблю, вони бездушні, — сказала Ліля.
— Ну що ви кажете, як можна? — лікар Лангман підійшов до Лілі, і вони почали сперечатись.
— Остерігайтеся, пане Шрагін, лікарів, які люблять музику, пам’ятайте, що ваша дружина піаністка, хо-хо-хо! — пустував генерал.
Шрагін удавано посміхнувся і промовчав.
Так, саме цього вечора Ліля почала грати свою нову роль, роль дружини, яку чоловік не любить і до якого вона теж байдужа. Вона поводилася так, ніби чоловіка тут немає. Шрагін бачив, що Ліля подобається Лангману. А втім, це, звичайно, відчувала і вона — більше і голосніше, ніж завжди, сміялася, сперечалась, говорила ущипливі слова, жартівливо поглядаючи на німця.
Шрагін зрозумів: в його життя входить серйозне ускладнення. Він ще і ще раз пригадував свою недавню розмову з Лілею і приходив до незмінного висновку: інакше він поводитись не міг…
Начальник СД доктор Шпан у присутності всього офіцерського складу вручав ордени трьом працівникам, які брали участь у викритті крадіжки друкарського шрифту. Бульдог виголосив подячну промову.
— Ми ступили на правильний слід, підемо по ньому до кінця, і назавжди очистимо місто від ворогів Німеччини, — закінчив він.
Почулися оплески. Шпан побажав успіху всім працівникам, закрив церемонію і поспішно пішов до себе в кабінет, навіть не побалакавши з нагородженими. Ніхто цьому не здивувався. Всі знали, що його переводять у Київ, він уже давно сидить на чемоданах і справами не цікавиться. А втім і до цього всі вважали своїм справжнім начальником Релінка.
Як тільки двері за екс-начальником зачинилися, Релінк підійшов до Бульдога, поздоровив його з орденом і сказав:
— Твоя промова чудова, але після операції в друкарні минуло понад два місяці, ми йдемо по твоєму «правильному» сліду, а листівки, як і раніше, виходять і виходять. Я думав, що ти в своїй промові скажеш про це хоч кілька слів.
Бульдог вмить почервонів і хотів щось відповісти, але Релінк пересторожливо підняв руку:
— Не треба псувати чудового настрою від церемонії, — сказав він, перекосивши в злій посмішці масивне підборіддя.
Релінк повернувся до свого кабінету, наказав ад’ютанту нікого до нього не пускати і відключити всі телефони, крім берлінського. Останнім часом він дедалі частіше так залишався на самоті і обдумував свої справи. Робити це йому порадив у телефонній розмові Отто Олендорф, висловивши припущення, що він погруз у повсякденних дрібницях і не вміє або не має можливості глянути на свою роботу збоку і об’єктивно проаналізувати її.
Але думай чи не думай, а загальна картина роботи від цього не змінювалась. У місті й далі коїлися найнеприємніші події, а вся агентура СД, ніби змовившись, одводила від цього основного, підставляючи, як правило, дуже розпливчасті, а головне, третьорядні цілі. Можна було гадати, що безперервні диверсії, знищення комітету Савченка, організована втеча полонених з таборів, регулярна поява листівок, акти саботажу — все це своїм корінням сягає десь за межі міста. Та Релінк знав — це не так. Його головний ворог знаходиться в місті, і об’єкти, по яких він завдає ударів, вибирає обдумано, і вони, як правило, дуже значні. Чого варта одна ліквідація Савченка! І цього удару завдано саме в той момент, коли люди Савченка почали активно співробітничати із службою безпеки. Тепер вони налякані до смерті; коли їх починають наполегливо залучати до роботи, вони зовсім зникають з міста. Релінк змушений визнати, що й розвідка ворога працює дуже точно: вони швидко встановили, хто виказав викрадачів шрифту в друкарні, і ліквідували його. «Чого ж не вистачає нам? — думав Релінк. — Що повинні робити ми, щоб також швидко і точно знаходити головні цілі?..»
Він вийняв із стола і почав уважно перечитувати «Справу про викрадення друкарського шрифту» — єдину справу, яка явно торкнулася того головного, невловного. Чи не протекло тоді між пальцями щось таке, що могло трохи відкрити таємницю над іншими силами головного ворога. Релінк перегортав сторінку за сторінкою, і перед ним проходило недавнє…
Уже після перших допитів він зрозумів, що складач — постать випадкова і малоцікава. Він був корисний тільки тим, що вказав другого учасника крадіжки шрифтів — Ястребова, а от той виявився противником достойним.
Його привели до Релінка рано-вранці. У вікно яскраво світило сонце, і на обличчі арештованого особливо різко видно було чорні сліди побоїв. Релінк знав, що Бульдог всю ніч трудився марно. Сірі очі Ястребова дивилися на слідчого з якоюсь спокійною, втомленою злістю.
Релінк почав допит. Перекладач, який усю ніч працював з Бульдогом, говорив повільно, плутано і з якоюсь безнадійною інтонацією, наче він наперед знав даремність цього заняття. На перші два запитання Ястребов не відповів, а коли Релінк поставив третє, спокійно сказав:
— Нічого корисного для себе ви не почуєте, не гайте марно часу.
Перекладач, мабуть, думав, що на цьому допит закінчиться і він зможе йти спати. Та його надії не справдилися.
— Все, що ви могли б нам повідомити, ми вже знаємо, — сказав Релінк, пристосовуючись до спокійної інтонації Ястребова. — Я хотів побалакати з вами зовсім про інше. Скажіть, ви щиро упевнені в своїй перемозі над усіма нами, над Німеччиною?
— Якби не вірив, не молився б… — на розпухлому обличчі Ястребова майнула тінь посмішки.
— Ви вірите в бога?
— Я вірю в нашу перемогу. За неї віддав життя мій батько, і я зроблю це не здригнувшись.
— Мені подобається ваша аналогія. Справді, ваша віра в свою перемогу така ж абсурдна, як релігія, — сказав Релінк спокійним рівним голосом, розраховуючи цим роздратувати Ястребова і примусити його заговорити інакше. Але Ястребов усміхнувся страшним чорним обличчям і виразно сказав:
— Згадаєте цю нашу розмову, коли вас поставлять до стінки.
Релінку коштувало великих зусиль стримати лють.
— Добре, я обіцяю вам пригадати, — Релінк зобразив на своєму обличчі посмішку — зараз треба було до кінця використати можливість заглянути в душу цьому типові. Він стримався і спитав: — І справді ж, цікаво, на чому тримається оця ваша упевненість?
— Щоб перемогти нашу країну, — спокійно, наче виступаючи на політгуртку, відповів Ястребов, — вам треба убити всіх до одного радянських людей. А це не під силу навіть вам. Знесилитеся.
— Ви помиляєтесь! — похитав головою Релінк. — Уже тепер половина ваших людей працює разом з нами для Німеччини.
— Неправда, з вами тільки зрадники. Але не дуже покладайтеся й на них. Тільки-но запахне смаленим, вони розбіжаться од вас у різні кінці, сліду їх не знайдете.
Релінк не міг більше вести цю розмову і перейшов до ділового допиту.
— Де друкарня, що виготовляє листівки?
Ястребов мовчав.
— Хто брав шрифти у складача?
Ястребов мовчав.
— Ви тутешній чи вас сюди прислали?
Ястребов мовчав.
Релінк відчув знайомий озноб, що появлявся, коли він давав волю своїй люті. Він встав з-за стола, підійшов до Ястребова і вдарив його у підборіддя знизу вверх. Ястребов разом із стільцем упав навзнак. Релінк підбіг до нього і почав бити його ногами в обличчя, в груди, в живіт…
Вночі Ястребова розстріляли.
«От вона, моя помилка, — думав тепер Релінк. — Ми поспішили з розстрілом. Треба було тримати Ястребова в важкому режимі доти, доки він не заговорить. Адже цілком можливо, що стійкість його була не більше як істерика після арешту, з часом він міг отямитись. А розстрілявши його, ми втратили останню нитку слідства. Так, тут помилка. І висновок — ніколи не треба поспішати…»
На телефонному апараті заблимала лампочка — по прямій лінії викликав Берлін. Релінк зняв трубку і почув голос Олендорфа. Просто дивовижно, як уміє ця людина постати перед тобою в найнеслушніший час!
— Вітаю. Поздоровляю, — сказав Олендорф своїм незмінним телеграфним стилем. — Ордени за друкарню цілком заслужені…
— Спасибі, — ледве чутно пробурмотів Релінк, намагаючись зрозуміти, чи є іронія в поздоровленні начальства.
— Друкарня — прямий хід до головного, — вів далі Олендорф.
— Я теж так вважаю, — вставив Релінк.
— Тут і треба копати, — сказав Олендорф і замовк, немов запрошуючи паузою Релінка говорити.
— На жаль, операція виявилася локальною, — сказав Релінк. — Це наслідок їх непоганої конспірації.
— І вашої поквапності, — додав Олендорф, який, звичайно, вже знав про розстріл підпільників з друкарні.
— Я тільки що сам думав про це.
— Прошу вас надалі в кожному повідомленні вказувати напрям до головного.
Релінк мовчав, обдумуючи, що хоче від нього начальник, і сказав після досить тривалої паузи з ледь уловною інтонацією запитання:
— Звичайно, якщо будуть до цього підстави.
— Об’єктивно все — частина головного, — сказав Олендорф і закінчив розмову, побажавши Релінку успіху.
«Так… сказано досить ясно, — думав Релінк, поклавши трубку. — Все — частина головного. Значить, важливо все? Абсолютно все? А може, я не вловив якогось іншого значення? Це треба спокійно і добре обдумати…»
До кабінету зайшов начальник радіослужби Елербек, як завжди чистенький, підтягнутий, поблискуючи лисиною під рідкою сіткою зачісаного на бік білявого чуба.
— Прошу десять хвилин для термінової доповіді, — сказав він, підійшовши до стола Релінка.
— А на дванадцять хвилин матеріалу не вистачить? Сідайте, я слухаю, — усміхнувся Релінк. Він уже знав, що Елербек прийшов з якимсь повідомленням про таємничий передавач, який працює в місті, але не вірив, що повідомлення буде цікаве.
Місяць тому він наказав Елербеку знайти передавач. Але виявилося, що це зовсім не проста річ. Пересувних радіопеленгаторних станцій у місті не було. Вісімнадцята армія мала тільки три станції, з яких дві обслуговували штаб, а третьою розпоряджалися зондеркоманди, що діяли проти партизан. Релінк зв’язався з Берліном і дістав відповідь, що і цих станцій не вистачає, та все ж йому обіцяли допомогти.
Станцій і досі немає. Замість них з Берліна прийшов лист про те, що пеленгування в приморському місті, та ще розташованому на півострові, заняття майже безнадійне, оскільки передавач може працювати з човна, що перебуває в морі. Єдине, що зробив Берлін, — дозволив виділити спеціального радиста для спостерігання за невідомим передавачем. Але за цілий місяць ці спостереження нічого не дали. Таємничий передавач працював дуже рідко, в найрізноманітніший час доби, і його сигнали звучали всього кілька хвилин. В ефірі його почули за місяць тільки двічі. Першого разу не зпрацював магнітофон, а записувати від руки і потім намагатися розшифрувати швидку кодовану передачу було безглуздим заняттям. Удруге пощастило зробити запис на плівку. її цілий тиждень розгадували досвідчені шифрувальники, та ба, даремно. Кілька днів тому, на вимогу Релінка, Берлін наказав діючій в цьому місті групі абвера відрядити в розпорядження СД спеціаліста по російському шифру. Але й він мало що досягнув. З учорашнього дня на столі в Релінка лежала схема розшифровки, зроблена спеціалістом, де зрозумілі були тільки чотири слова, які нічого не говорили: «стати», «різноманітні», «покрівля» і, нарешті, «Грант». Спеціаліст по російських кодах припускав, що Грант — умовне ім’я того, хто посилає шифровку. Тепер таємничий передавач так і називали: «Рація Гранта».
Релінк і зараз не вірив, що Елербек приніс важливі новини.
— Зроблено третій запис Гранта, — повідомив Елербек. — Він був в ефірі три хвилини чотирнадцять секунд. Знову абракадабра. Але в кінці так само «Грант». Потім спіймали далеку потужну станцію, яка протягом десяти хвилин посилала в ефір один і той же виклик, і в ньому теж фігурувало слово «Грант». Згодом рація Гранта знову появилася в ефірі і тричі повторила букви «П» і «А».
— Це все? — з недоброю посмішкою спитав Релінк.
— На сьогодні все, — відповів Елербек. Але тепер ми вже знаємо, що рація Гранта має прямий зв’язок з якоюсь потужною далекою станцією. Я вважаю, що це дуже важливо.
— Дякую вам, — іронічно вклонився Релінк. — А то я весь час думав, що Грант посилає свої повідомлення господу богу, і не турбувався.
Елербек ображено стуливши вузькі бліді губи, встав.
— Я вважав за свій обов’язок доповісти, — сухо сказав він і пішов.
Релінк з люттю шпурнув йому вслід олівець, але зараз же встав, підняв його і, вернувшись до столу, мовив уголос:
— Пане Релінк, я не впізнаю вас…
І тут те саме — неможливість пробитися крізь конспірацію противника. Релінк лютував дедалі більше, добре розуміючи, що значить захопити цю рацію, його страшенно дратувало, що, вивчивши прийоми конспірації, які застосовували на всіх континентах, і досить легко викриваючи таємниці підпілля у Франції і Голландії, він виявився проти конспірації росіян безсилий. Якось Олендорф сказав йому: «Російські більшовики — азіати і в конспірації. То що це, хай йому чорт, означає? Що вони, чарівники, чи що, ці більшовики?»
Увечері Релінк викликав до себе агента на кличку «Утікач». Він був адміністратором у театрі, постачав СД найдокладнішими і на перший погляд перспективними доносами, але всі вони після перевірки виявлялися цілковитою дурницею. В минулому Утікач — кандидат у члени Комуністичної партії, і в Релінка виникла підозра, чи не є його брехливі доноси зловмисними.
Допит Утікача тривав менше години. Релінк припинив його, відчуваючи таку гидливу відразу до агента, що йому захотілося швидше піти додому і прийняти гарячу ванну. Перед ним сиділа змокла від страху подоба людини. Раз у раз підтримуючи рукою вставну щелепу, Утікач бурмотів приглушеною скоромовкою… Так, він свідомо писав неправду, але кожний донос починав словами: «Треба перевірити отаку-то людину». Він думав, що перевірять, переконаються, що людина ні до чого не причетна, але водночас побачать і те, як старається він, Утікач, допомогти новій владі. Релінк уже бачив, що за всім цим стоїть примітивний тваринний страх за свою шкуру.
— Навіщо ви пішли в комуністи? — спитав Релінк.
— Я ж не дійшов… кандидатом був… — промурмотів Утікач закипілим ротом.
— Але навіщо? Навіщо? — крикнув Релінк.
— Для анкети, пане начальник. Виключно для анкети.
Релінк наказав відправити Утікача в тюрму для карних злочинців.
— Ну, що ви скажете про цього екземпляра? — звернувся він до перекладача.
— Всі вони такі. їм зрозумілий тільки страх, — відповів перекладач, упорядковуючи свої записи.
— Ви народилися в Німеччині? — спитав Релінк.
— Так. Мої батьки емігрували звідси в 1917 році.
— Отже, ви теперішніх своїх співвітчизників просто не знаєте, — зауважив Релінк.
— Але я вже встиг побачити їх тут, — сказав перекладач.
— Як ви думаєте, чому так виходить: ті, хто проти нас, — люди вольові, хоробрі, а ті, хто з нами, — такі ось? — Релінк поставив це питання і нетерпляче ждав відповіді. Він уже встиг переконатися, що цей російський хлопець не дурний, і йому було дуже цікаво, що він скаже.
Перекладач відповідати не поспішав. Складаючи в портфель свої папери, поглядав на Релінка, ніби перевіряв, чи можна йому говорити те, що він насправді думає.
— Очевидно, всі ті, на кому трималася комуністична Росія, опинилися в таборі наших ворогів, — обережно відповів перекладач.
— Це щось на зразок два рази по два — чотири, — грубо зауважив Релінк.
— Чому? — образився перекладач. — За цим два рази по два стоїть висновок, що комунізм тут підтримували сильні люди, а над цим уже варто подумати.
Так, це був саме той висновок, до якого вже не раз приходив і сам Релінк, уникаючи, проте, розвивати цю думку.
От і тепер йому захотілося обірвати цю розмову і заодно пристрашити перекладача.
— Але звідси випливає й інший висновок, — сказав Релінк, — що комунізм — справа розумних і сильних людей, а наші ідеї… — Релінк замовк, наче запрошуючи перекладача закінчити фразу. Але той уже зрозумів, у яку небезпечну розмову встряв, і промовчав. — Ви бачите, як небезпечно робити узагальнені висновки, грунтуючись на примітивних даних, — повчально підсумував Релінк.
— Так, звичайно, я знаю дуже мало, — поспішно погодився перекладач, але ця його поспішність знову викликала в Релінка роздратування, і він не попрощавшись пішов.
Пізно вночі Релінк записав у своєму щоденнику:
«Все-таки наша пропаганда помиляється, створюючи в німців уявлення, ніби комунізм — це безглузда і непопулярна в Росії витівка. Тоді стає незрозумілим, чому тут так нелегко дається перемога. Цю думку треба при нагоді висловити Олендорфу. В Берліні вистачає розумних нероб, хай вони придумають переконливе пояснення сили комунізму. Це допоможе всім правильно розуміти, що тут відбувається, і пояснить особливі труднощі нашої роботи в Росії…»
На першому етапі боротьби міське підпілля зазнало чималих втрат — позначилась насамперед відсутність досвіду. Його набували вже в бою, і за нього першими розплачувались життям ті, хто недооцінював силу ворога і переоцінював свою. Інші гинули через те, що їм важко було зразу повірити, що в місті будуть зрадники із своїх. Були й жертви «сліпі». Це коли людей хапали випадково під час облав. Були втрати і безкровні, коли люди, не знайшовши в собі мужності, просто відходили од боротьби.
Але кожна втрата навчала підпільників мужності, загартовувала їхню волю, збагачувала досвідом боротьби. І після всіх зазнаних втрат підпільна організація не тільки зміцніла духовно, вона значно збільшилася, приплив людей до неї тривав. Підпільники діяли вже не тільки в місті, а й у ближчих колгоспах та радгоспах, і там, де на сотні кілометрів навкруги голий степ, ця робота була не менше важкою, ніж у місті. Група Шрагіна могла тепер спиратися на допомогу підпільників, а Шрагін на цей час фактично став одним з керівників підпілля. Дедалі частіше справи підпілля і групи Шрагіна доповнювали одна одну.
На початку весни Шрагін почав готувати велику диверсію на аеродромі морських бомбардувальників. Таку ціль вказала Москва. Літаки, що діяли з цієї бази, становили значну небезпеку для наших чорноморських портів і особливо для морських комунікацій, що постачали героїчний Севастополь.
Розвідку підходів до аеродрому провадили Федорчук, Харченко і люди підпілля. Незабаром підпільникам пощастило влаштувати на аеродром землекопом свою людину — Григорія Сірчалова. З його допомогою почав влаштовуватися туди і Федорчук. На аеродромі Сірчалов познайомився з дивним німцем, який відкрито кляне Гітлера і з великою симпатією говорить про Радянський Союз. Якщо цей німець не провокатор, то мати на аеродромі такого помічника було надзвичайно важливо. Але виникало безліч тривожних питань. Чому німець одразу довірився підпільнику? А оскільки було відомо, що Сірчалов у конспіративних справах недосвідчений, виникала підозра: чи не поводиться він там, м’яко кажучи, необережно? І чи не ведуть його з допомогою цього німця в пастку? Зв’язкові з ним зустрічалися раз на тиждень, а з’ясувати все це треба було негайно.
…У неділю після чергування в ресторані Юля йшла додому. Звернувши з головної вулиці у провулок, вона трохи не зіткнулася з Вальтером. Відтоді як, діставши призначення, він поїхав, Юля його не бачила. Зараз було схоже, що німець чекав її спеціально. Якось дуже незграбно розіграв він сцену випадкової зустрічі.
— Як несподівано і чудово! — вигукнув він. — Іду і саме думаю про вас. У місто приїхав з цілим мішком справ, немає й хвилини заскочити до вас в ресторан пообідати, а побачити вас дуже хочеться, і раптом…
Юля сказала, що вона теж рада його бачити, і Вальтер запропонував їй погуляти.
— Такий чудовий весняний день! Покажіть мені ваше місто, адже я зовсім його не бачив, — попросив він.
— Місто велике, — усміхнулась Юля. — А у вас же повний мішок справ і ні хвилини вільної.
Вальтер почервонів.
— Загалом я боявся зайти в ресторан і чекав вас тут, — збентежено признався він.
— Що ж вас налякало?
— Що? — перепитав він і обережно взяв її за лікоть. — Ходімо, не треба муляти людям очі.
Вони пішли в напрямку Юлиного будинку.
— Хай йому чорт! — раптом вигукнув Вальтер. — Як тільки де-небудь появиться німець, одразу люди починають боятися один одного, а головне, навіть ми, німці, боїмося один одного. Так я кажу?
Юля спитала у відповідь:
— Де ви тепер служите?
— Головна авіабаза морського бомбардувального полку. Старший механік по ремонту і винятковий екземпляр військового без звання. Штопаю дірки на літаках, і тут я сам собі фельдмаршал і фюрер. А оскільки я вмію добре це робити, то фельдфебелі не соромлячись мою роботу присвоюють собі. Вони за мене навіть сваряться. Переманюють мене, наче співачку в кабаре.
Вальтер розказував усе це весело, але Юля бачила, що його веселість удавана, не вірила йому і ждала, чого ж він хоче.
— Ви надовго приїхали в місто? — спитала вона, щоб з’ясувати, як поводитися. Вони і далі йшли до її будинку, але, якщо виявиться, що у Вальтера є час, треба буде змінити напрям прогулянки. Запрошувати його до себе в гості Юля без дозволу Федорчука не наважувалась.
— Не знаю, — відповів Вальтер. — Все залежатиме од вас.
Юля здивовано подивилася на нього: Вальтер був цілком серйозний.
— Я мушу сказати вам… навіть зобов’язаний сказати, — він дуже хвилювався. — Я обдумав усе, що відбувається тут, і прийшов до висновку, що не маю права і не бажаю відповідати за справи наших збожеволілих наці, але від речення на словах нічого не важить, і я вирішив діяти. Звичайно, найпростіше втекти звідси в Німеччину — адже я фактично не військовий. Та це було б боягузтвом. Я ще не знаю, що зроблю. Проте клянусь вам — зроблю. Я хочу допомагати росіянам боротися проти Гітлера, і хай буде зі мною все що завгодно. Головне, що совість моя буде чистою.
— Щодо мене, — сухо почала Юля, — то я чесно служу новій німецькій владі і не знаю, чому ви вирішили саме мені признатися в цьому.
— Я це передбачав, — закивав головою Вальтер. — Я припускав, що помиляюся, довіряючи вам наосліп, і навіть… що мене можуть виказати. Однак тоді моя доля буде моїм виправданням перед усіма чесними людьми в Німеччині. — Він зупинився і взяв Юлю за руку. — І все-таки не вірю, що ви така. Я ще ніколи не помилявся в людях. А втім, ні, один раз помилився. Хочете, я вам розкажу? — Вальтер заглянув Юлі в обличчя і, побачивши її очі, — холодні, що не вірять, осікся і замовк.
Деякий час вони йшли мовчки. Юля розуміла, що коли вона зараз відштовхне його, він вдруге до неї з такою розмовою не прийде. І взагалі не прийде. Треба хоча б натяком висловити своє відношення до того, що він сказав. Але, не порадившись з Федорчуком, не наважувалась. І разом з тим вона вірила Вальтеру.
— Адже я хочу почути од вас зовсім небагато, це ні до чого вас не зобов’язує, — знову заговорив Вальтер. — Порадьте мені, як узнати, чи можна довіряти людині — російській, вашій…
— Цього ніхто не знає, я цього навіть про свого чоловіка не знаю.
— Мене це засмучує, що ви так говорите про свого чоловіка, — серйозно сказав Вальтер. — А втім, я розумію, ви жартуєте, щоб відчепитись од мене. А мені потрібна серйозна порада. У нас на аеродромі бригадир землекопів Григорій Сірчалов, така собі літня людина, висока на зріст. Ви, часом, його не знаєте?
Юля заперечно похитала головою.
— Шкода. Я з ним познайомився, і мені він дуже сподобався. Відчуваю, що він ненавидить наці. От уже місяць, як ми знайомі, але боїмося один одного і розмовляємо, як двоє глухонімих. Але я ж справді не знаю, як з’ясувати, що він за людина. А наразитися на провокатора було б дуже прикро.
Юля вже чула від Федорчука про дивного німця, який довірився підпільнику Сірчалову, і зараз не вірила в те, що чула на власні вуха: невже дивний німець — Вальтер. Так чи інакше, але сама вона вирішувати цю задачу не могла і не мала права.
— Знаєте, Вальтер, мені просто ніколи зараз розмовляти з вами, — сказала Юля.
— Я розумію, — усміхнувся Вальтер. — Мішок справ, і ні хвилини вільного часу.
— Ні, справді, зараз мені ніколи, — повторила Юля, теж усміхаючись. — Але якщо ви хочете поговорити зі мною, приходьте через годину до кінотеатру.
— Я не хочу дивитися кіно.
— Ми просто там зустрінемось і підемо погуляємо по місту. Хочете?
Вальтер пильно глянув на дівчину.
— Гаразд, я буду там через годину.
Юля обійшла стороною цілий квартал, поки не переконалася, що за нею ніхто не стежить, і пішла додому.
Федорчук вислухав її поквапну розповідь і задумався. Як міг Вальтер догадатися про настрої Сірчалова? І хто насправді цей Вальтер? Найпростіше — негайно з ним побачитись. Але піти на таке без відома Шрагіна Федорчук не міг. А зустрітися з ним можна не раніше як через три дні.
Обдумавши всі «за» і «проти», Федорчук вирішив діяти, не дожидаючи зустрічі з Шрагіним. Він послав Юлю покликати зв’язкового Григоренка. Часу було обмаль, і все залежало від того, чи буде Григоренко дома, хоч за діючою схемою він мав бути саме там.
Через півгодини Юля і Григоренко прийшли.
Федорчук запропонував йому свій план. Біля кінотеатру Григоренко підійде до Вальтера, переконавшись раніше, що там немає засідки. Скаже, що знає його по роботі у довоєнний час на аеродромі в Великих Луках, коли той був механіком від «Дерулюфта». Якщо Вальтер піде на розмову і намагатиметься пригадати Григоренка, то треба запропонувати йому піти з натовпу біля кінотеатру і повести його у провулок, де менше людей.
Далі Григоренко діятиме залежно від того, як поводитиметься Вальтер.
Якщо німець підтвердить усе те, що казав Юлі, то Григоренко прямо скаже йому, що зможе допомогти зв’язатися з потрібними людьми. Зробить він це при умові, якщо Вальтер власноручно напише по-німецькому і по-російському, що хоче зв’язатися з російськими патріотами, щоб разом боротися проти Гітлера. Григоренко не приховуватиме того, що це потрібно як гарантія від провокацій. Одержавши такий документ, Григоренко скаже німцеві, що незабаром на аеродромі до нього звернеться людина з паролем: «Чи не хочете купити нові чоботи?» Вальтер повинен відповісти: «Спасибі, але мене чобітьми забезпечили». Надалі Вальтер діставатиме вказівки від цієї людини. Якщо Вальтер відмовиться писати розписку, то Григоренко повинен швидко зникнути, додержуючись усієї необхідної конспірації…
Григоренко погодився з планом, але дуже боявся, що Шрагін обурюватиметься їх самостійними діями.
— Я все беру на себе, — заспокоїв йога Федорчук і підштовхнув до дверей.
Минуло вже значно більше години, а Вальтер все ще стояв біля кінотеатру. Юля здалека показала його Григоренку і вернулась додому.
Григоренко зупинився за два кроки від німця і безцеремонно дивився на нього, як це роблять люди, зустрівши давнього знайомого, але ще не певні в тому, що не помилились. Вальтер помітив, що його розглядає якийсь молодик, і одвернувся. Через хвилину він оглянувся — юнак все ще дивився на нього, але тепер привітно усміхаючись. Вальтер теж усміхнувся, і тоді Григоренко підійшов до нього.
— Вас, часом, не Вальтер звати? — спитав Григоренко.
— Так, Вальтер, — здивовано відповів німець.
— Оце так зустріч! — вигукнув Григоренко. — А ви мене не пам’ятаєте?
— Пробачте, ні, — відповів Вальтер, здивовано дивлячись в обличчя Григоренка.
— Ай, недобре, — докірливо похитав головою Григоренко. — Я ж разом з вами працював на аеродромі в Великих Луках, ви були механіком від «Дерулюфта», а я — слюсарем у майстернях. А втім, тоді я ще був не слюсарем, а всього тільки учнем слюсаря. Костя мене звуть.
— Не може бути! — тихо промовив Вальтер.
Григоренко бачив, що він хвилюється.
— Що значить — не може бути? — розсміявся Григоренко. — Тоді, виходить, я брешу?
— Ні, ні, що ви, — поспіхом відповів Вальтер. — Але це так несподівано. Так, так, я працював там і мав там багато друзів… — Вальтер весь зіщулився, передчуваючи, що настає момент, якого він так ждав, але постарався опанувати себе і спокійно мовив: — Але вас, даруйте, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, наприклад, Григорія Осокіна.
— Гришку! Аякже! А Петрова пам’ятаєте? — навмання спитав Григоренко, розраховуючи тільки на популярність цього прізвища.
— Кузьму Петровича? Звичайно, пам’ятаю. Я ж з ним потім цілий рік листувався, — радісно підтвердив Вальтер. І раптом проспівав: —«Мы молодая гвардия рабочих и крестьян» — це ж Кузьма мене навчив.
— Ідете в кіно? — спитав Григоренко.
— Н-ні, — Вальтер ніяково затнувся.
— Тоді ходімо з цього базару, поговоримо хоч хвилин з п’ять, пригадаємо давні часи, — запропонував Григоренко.
Вальтер завагався і подивився на годинник.
— Я жду одну людину…
— Та ми отам, біля будинку, сядемо на лавочку і вам буде видно, як та людина підійде, — казав Григоренко, прямуючи до лавочки. Вони сіли, і Григоренко, поклавши руку на коліно німцеві, спитав: — Як же це виходить, друже Вальтер: тоді у Великих Луках ви завели друзів, а тепер приїхали їх убивати?
Вальтер здригнувсь і повернувся обличчям до Григоренка.
— Ні, я приїхав не для того, — сказав Вальтер.
— А для чого?
Вальтер помугикав і відповів неголосно:
— Загалом, Костя, не для того — можете мені повірити, не для того.
І хоч він не повторив те, що сказав Юлі, Григоренко вирішив більше не зволікати.
— У нас, у росіян, є приказка: «Язиком вершків не сколотиш», — сказав він. — Ваш Гітлер теж казав, що бажає нам добра, тільки ми від того добра кров’ю захлинаємось.
Вальтер мовчав. Григоренко бачив його стиснуті, побілілі руки.
— Я все-таки не пам’ятаю вас по Великих Луках, — раптом сказав німець виклично.
— За даних обставин важливо, що я вас пам’ятаю, — відповів Григоренко, наголошуючи на слові «я».
Після цього Вальтер довго мовчав, а потім сказав:
— Гаразд, я піду на риск, роблю сьогодні це уже вдруге.
— Вдруге? — здивовано спитав Григоренко, чудово знаючи, що має на увазі німець.
— Та це не має значення, — втомлено відповів Вальтер і раптом рішуче спитав. — Ви справді хочете переконатись, що я не на словах, а на ділі друг радянських людей?
— Так, хочу.
— Тоді скажіть, що я повинен зробити, і я зроблю це, клянусь моїми батьками і моїми дітьми…
— Я скажу, але з однією умовою…
Вимога написати розписку злякала Вальтера. Спочатку він категорично відмовився. Потім спитав, кому потрібний цей документ.
— Тим, кому ви хочете допомагати, — відповів Григоренко.
Вальтер знову помовчав, потім вийняв з кишені записну книжку і сказав рішуче.
— Диктуйте…
Григоренко назвав йому пароль, вони міцно потиснули один одному руки і розійшлися в різні боки…
Увечері Григоренко доповів про все Шрагіну і всупереч його сподіванню дістав схвалення.
Так закінчилася зустріч з «дивним» німцем, з яким познайомився на аеродромі підпільник Сірчалов. Але самого Сірчалова на прохання Шрагіна з аеродрому відкликали: він справді був поганий конспіратор.
У гості до Емми Густавівни приїхав з Німеччини її родич Вільгельм фон Аммельштейн. Це був сімдесятип’ятилітній старик, високий, майже двометрового зросту, проте його хребет немов утомився носити громіздке тіло: коли Аммельштейн стояв, то вертикально трималась тільки нижня частина його тіла, а верхня була дуже нахилена вперед. А втім, це не заважало йому бути вельми рухливим і навіть метушливим. Його розпирали враження, і оскільки він був балакучий до неможливості, його в’їдливий тенорок звучав у домі з ранку до вечора.
— Ах, як це чудово, що я знайшов вас! — казав він Еммі Густавівні. — Я промчав через усю Європу і прямо помолодшав від цієї подорожі.
Спочатку Емма Густавівна поводилася зніяковіло і більше мовчала, та поступово вона призвичаїлась до родича, що об’явився, і стала йому гідною співрозмовницею. З цікавістю вислухала вона історію роду Аммельштейнів і на відповідь розказала свій родовід. Так, так, не було вже ніякого сумніву, вони справді родичі. Коли Емма Густавівна знайомила Аммельштейна з Лілею і Шрагіним, старик заплакав.
— Як це чудово! — пробурмотів він, і його склеротичне обличчя потемніло. — Тепер я знаю, що моя самітня могила не заросте бур’яном. — І тут же, без найменшої паузи, почав діловито розпитувати Шрагіна, хто він, яка в нього спеціальність, і чи не знає він, часом, сільське господарство.
— Ні, в сільських справах я нічого не розумію, — люб’язно всміхаючись, відповів Шрагін. Йому була смішна вся ця ситуація, і він розумів, куди хилить старик.
— Це поняття скласти не так уже й важко, коли господарство веде розумний управляючий. — Старик переможно оглянув усе маленьке товариство, що зібралося у вітальні: — Я сподіваюсь, що як тільки закінчиться це воєнне безладдя, ви переїдете до мене. Я хочу в своєму домі бачити правнуків. — Старик поманив Лілю до себе і, прихиливши, поцілував її в лоб.
Найближчої неділі в Емми Густавівни був день народження, і вона вирішила покликати гостей. Уперше вона запросила не тільки німців, але й своїх давніх знайомих із тих, хто лишився в місті. Очевидно, їй хотілося похвастатись перед ними своїм новим становищем. Аммельштейн дав грошей, а Штромм домовився в офіцерському ресторані, щоб вечерю забезпечили всім, аж до сервіровки. Мали бути й кельнери.
З ранку робітники з ресторану принесли посуд. У кухні влаштувався повар, що готував закуски. Лікар Лангман, щоб позбавити Лілю від обов’язку розважати гостей грою на роялі, прислав радіолу і портфель з пластинками. Ближче надвечір прийшли два офіціанти. Наче не було ніякої війни, і всі події зосередилися навколо дня народження старої жінки.
Вранці Ліля, Аммельштейн і лікар Лангман поїхали на машині в Одесу за подарунками для матері. Емма Густавівна пішла в перукарню. Дома лишився Шрагін. Він сидів у своїй кімнаті і читав книгу, яку забув генерал Штромм. Це був безглуздий, повний демагогії твір гітлерівського соціолога доктора Бютнера, який поставив собі за мету довести неминучість прийняття всім світом ідей Гітлера. Слово «націзм» він виводив із слова «нація», робив з цього висновок, що націстом є кожен представник будь-якої нації і що йому для того, щоб стати націонал-соціалістом, лишається тільки засвоїти основи ідей Гітлера…
У прихожій пролунав дзвінок. Відклавши книгу, Шрагін пішов відчиняти двері.
Перед ним стояв хлопчик років п’ятнадцяти.
— Тут живе Емма Густавівна?
— Тут.
— То передайте їй, що до зрадників чесні люди в гості не ходять! — крикнув хлопчик і побіг.
Шрагін вернувся в кімнату і мимоволі розсміявся — те, що крикнув цей хлопчина, було вбивчим спростуванням усіх просторікувань гітлерівського соціолога.
…У прихожій почувся воркуючий голос Емми Густавівни, і вона ввійшла в вітальню, урочисто несучи голову, на якій була викладена старомодна пишна зачіска, схожа на проскурку.
— Ну, Ігоре Миколайовичу, як вам подобається ваша теща? — спитала вона жартівливо і в той же час трохи зніяковіло.
Шрагін усміхнувся і ще не встиг придумати, що відповісти, як Емма Густавівна мовила гордовито:
— Даремно ви усміхаєтесь. Сьогодні я хочу бути красивою. — Враз вона підвищила голос: — І взагалі ви всі тільки співаєте, що «старикам везде у нас почет». А у німців повага до старості людини — традиційна. За все своє життя я такої поваги до себе не бачила, Ігоре Миколайовичу. А тепер можете усміхатись скільки вам завгодно… — Високо піднявши голову, вона пішла в свою кімнату…
О п’ятій годині вечора у Шрагіна відбулося термінове побачення з Федорчуком.
Вони зустрілися в будинку Величка, який після смерті «отця» Савелія став повноправним священиком автокефальної церкви.
Величко провів Шрагіна на кухню, де ждав Федорчук, і сам вийшов у двір, щоб охороняти їх.
Федорчук мав тривожну новину: бомбардувальний полк, що стоїть на аеродромі, найближчим часом повинен перебазуватися ближче до Кавказького фронту. Це може статись протягом тижня, а Харченко ще не починав переносити вибухівку в тайник біля аеродрому.
Шрагін і Федорчук вирішили змінити весь графік операції, скорочуючи його до мінімуму. Харченко почне доставку вибухівки завтра. Але її треба зразу ж забирати з тайника і переносити на аеродром, а Федорчук не має можливості робити це кожної ночі.
— А Вальтер? — спитав Шрагін.
— Може.
— Вирішено.
Вони обговорили все, що треба було зробити для прискорення операції, і стали прощатись.
— Москва про наші справи знає? — раптом спитав Федорчук, дивлячись на Шрагіна своїми ясними голубими очима.
— Звичайно, знає, — відповів Шрагін. — У кожному повідомленні я від усіх вас передаю привіти рідним.
— А у відповідь що буває? — тихо спитав Федорчук.
— У відповідь все більше директиви — начальству не до лірики, йому діло давай. Загалом звільняти з роботи наче не збираються і рапортів за власним бажанням не вимагають, — розсміявся Шрагін.
Федорчук прикрив очі пушистими віями:
— Неможливо уявити собі, що там, у Москві, бігають трамваї, люди вранці вільно йдуть на роботу, не озираючись на всі боки, розмовляють по телефону, увечері вдома п’ють чай; лягаючи спати, не кладуть під подушку пістолет.
— Вони знають, що ми спимо із зброєю, і спокійні, — усміхнувся Шрагін…
Емма Густавівна, звичайно, мала рацію — такого дня народження у неї не було ніколи. За зсунутими столами розсілися майже двадцять чоловік гостей. Самих генералів було чотири: Штромм, Летцер і невідомий Шрагіну авіаційний генерал Унгер. Разом з лікарем Лангманом прийшов генерал од військової медицини. Адмірал Бодеккер привів представника головного військово-морського штабу адмірала Циба. Серед військових гостей взагалі нижче полковничого звання не було. Блиск орденів змагався з блиском ресторанного кришталю. Фон Аммельштейн сидів у смокінгу з білосніжним пластроном, у чорному галстуку сяяла брильянтова булавка. Було ще кілька німців у чинах, про яких Шрагін, запізнившись до приїзду гостей, нічого не знав. Нарешті, прийшли двоє місцевих знайомих Емми Густавівни, глухий, низенький на зріст старичок, який весь час очманіло розглядав присутніх і явно відчував себе не в гуморі, та літня сива жінка з розумним і якимсь тривожним обличчям, головний лікар лікарні для хворих на туберкульоз Марія Степанівна Любченко, що опинилася поруч із Шрагіним.
На спеціальному столику біля дверей було повно подарунків, і Емма Густавівна раз у раз поглядала туди, щасливо усміхаючись, мов дитина. В радіолі приглушено звучала гарна музика. Поздоровчим тостам, здавалося, не буде кінця, причому всі говорили довго, пишномовно і по-німецькому сентиментально. Фон Аммельштейн перший виголосив тост.
— Ви, панове, люди військові і бачите тільки війну і кров, кров і війну. — Старик поморщився і вів далі: — А відбувається щось більше. Знаходять один одного і об’єднуються всі німці на всій землі. Доля вирішила так, що я на старість лишився самотній. Вам важко собі уявити, що таке моя самотня осінь: величезний порожній будинок, у парку виє вітер, і ти сам один прислухаєшся до перебоїв свого серця. — Фон Аммельштейн останні слова промовив ледве чутно і, добувши з кишені, білосніжну хусточку, почав витирати сльози.
— Все-таки сентиментальність — це їхня стихія, — шепнула Шрагіну його сива сусідка. Шрагін вдавав, ніби не чує її, уважно й шанобливо слухаючи фон Аммельштейна.
— От чому, дорога Еммо-Розаліє — дозволь мені говорити тобі «ти», — твоє сьогоднішнє свято — це і моє торжество над самотністю. Я тепер не один на землі. За твоє здоров’я, Еммо-Розаліє! За мою радість! — вигукнув він і, нахилившись, поцілував Емму Густавівну в скроню.
Всі безладно закричали, задзвеніли бокали, і на секунду за столом запанувала тиша. Потім знову виник веселий гомін і шум. Офіціанти кинулись наливати вино в бокали…
Бенкет тривав майже до півночі, коли гості почали по одному розходитись — непомітно, по-англійському. Ще раніше фон Аммельштейну стало погано, і його поклали в ліжко.
— От вона, довічна й історична слабість німецької аристократії, хо-хо-хо! — гримотів з цього приводу генерал Штромм.
Та ось з допомогою свого шофера, добре-таки набравшись, пішов і він. Залишили домівку офіціанти. І кінець кінцем, крім Шрагіна та його сусідки, які сиділи за столом, у вітальні зостались Емма Густавівна, Ліля і лікар Лангман. Вони розмовляли біля рояля. Ліля, зрідка вставляючи слово, однією рукою награвала сумну мелодію. Шрагін бачив, як вони з Лангманом раз у раз зустрічались очима. Ліля здавалась веселою, а погляди лікаря ставали дедалі значущими. Так, Ліля успішно грала свою нову роль…
Сусідка Шрагіна Марія Степанівна встигла кілька разів дати йому зрозуміти, що почуває себе тут дуже погано («бенкет під час чуми»), що німці їй неприємні з дитинства і вона з цим нічого не може вдіяти, що їй чомусь страшенно шкода Емму Густавівну.
Шрагін чемно слухав її і, вибравши зручну хвилину, сказав насмішкувато:
— Можна подумати, що вас привели сюди силою, під конвоєм гестапо.
Після цього Марія Степанівна надовго замовкла. Але коли вони лишились за столом самі, вона раптом почала говорити йому, що він просто неправильно її зрозумів.
— Те, що я казала, було суто людське, без усякої політики, — пробурмотіла вона.
— У вашій лікарні і тепер є хворі? — спитав Шрагін, щоб перервати її пояснення.
— Так, звичайно. Туберкульоз не зважає на війну, — відповіла вона. — Навпаки, у тяжкий час ця хвороба збільшує своє страшне жниво.
Любченко говорила охоче, і було видно, що вона дуже рада зміні в розмові.
— От і ми, лікарі, — вела вона далі, — теж змушені, незважаючи ні на що, виконувати свій обов’язок і залишатися з хворими.
— Лікарня не встигла евакуюватись? — спитав Шрагін.
— Половина хворих нетранспортабельна, вони, по суті, приречені, — зітхнула Любченко.
— Багато таких?
— Близько двадцяти. — Любченко зажурено похитала головою. — Парадоксально, звичайно: в той час, коли на війні гинуть мільйони, ми побиваємось, щоб хоч трохи відстрочити загибель цих двох десятків хворих.
— По-моєму, це не парадокс, це вічний обов’язок лікарів, — сухо зауважив Шрагін.
— Але лікар ще й людина, — сумно сказала Любченко і тихо додала: — Радянська людина.
— І ваші хворі теж радянські люди, — відповів Шрагін.
Йому, як і раніше, щось не подобалось у цій жінці з розумним і тривожним обличчям. Вона ж знала, куди йшла в гості, бачить, які люди прийшли в цей дім, і чомусь не боїться двозначно натякати людині, з якою майже незнайома. «Це дивно», — подумав Шрагін і сказав суворо:
— Між іншим, Маріє Степанівно, ви поставили мене в дуже незручне становище. Як людина певних поглядів, я зобов’язаний не забувати ваші визнання. Але, з другого боку, ви подруга матері моєї дружини, і я мушу вірити, що Емма Густавівна не могла запросити сюди ні червоних, ні навіть рожевих.
Любченко подивилась на Шрагіна довгим, примруженим поглядом, встала і, не сказавши ні слова, попрямувала в прихожу.
— Маріє, куди ви? — поспішила за нею Емма Густавівна.
Кілька хвилин з прихожої чулись їхні голоси, потім грюкнули двері, і Емма Густавівна вернулась у вітальню. Кинувши невдоволений погляд на Шрагіна, вона пішла до рояля, біля якого сиділи, тихо розмовляючи, Ліля і лікар Лангман.
Шрагін теж підійшов до них. Вони наче й не помічали його і говорили далі про те, чи може музика виражати не високі, а найпростіші, буденні почуття людини.
— По-моєму, музика здатна передати тільки такі почуття, які людина переживає як потрясіння: любов, смерть, щастя, — казав Лангман.
Ліля стверджувала, що вона в музиці чує усмішку людини, її полегшене зітхання, задуманість, тихий сум.
— От вам людина усміхається, — сказала вона і зіграла кілька тактів з вальса Шопена. — Ніяких потрясінь, просто усмішка людини — правда ж?
Шрагін дивився на Лангмана, ждав, що він скаже. Але той, очевидно, зрозумів погляд Шрагіна, по-своєму, засміявся і сказав:
— У нас, німців, найстрашнішим вважається гість, який, уже надівши капелюха, починає в прихожій розповідати про звички своєї бабусі.
Лангман встав і почав прощатись. Ліля вийшла проводжати його. Почувши, як грюкнули парадні двері, Емма Густавівна спитала Шрагіна:
— Що таке ви дозволили собі сказати моїй подрузі? Вона заявила, що й ногою не ступить більше в мій дім.
— Мені не сподобався її настрій, — похмуро відповів Шрагін.
— Хіба мало кому не подобається чийсь настрій! — з явним натяком вигукнула Емма Густавівна. — Ви ж інтелігентна людина і мешкаєте в інтелігентному домі.
— По-вашому, я повинен був мовчати навіть тоді, коли ця ваша подруга заявляє, що вечір, на який ви її покликали, нагадує їй бенкет під час чуми? — усміхаючись спитав Шрагін.
— Що! Вона так сказала?
— Авжеж, вона так сказала і ще сказала, що їй шкода вас. Отут я не витримав і спитав, хіба її привели сюди силою, під конвоєм?
З прихожої вернулась Ліля.
— Ти послухай тільки, — звернулась до неї Емма Густавівна. — Виявляється, ота Любченко назвала наш вечір бенкетом під час чуми!
— О, господи, як мені все це огидно! — вигукнула Ліля і, за звичкою притиснувши пальці до скронь, побігла в спальню.
— Чума не чума, але те, що тут дім для божевільних, — це правда, — розгублено промовила Емма Густавівна…
Четверту ніч підряд природа справляла весняний шабаш. Вдень вона немов соромилася когось — вітер затихав, яснішало небо, дощ майже припинявся. Вночі закручувалось справжнісіньке чортовиння. Степові вітри, ніби по команді, накидалися на місто з усіх боків, з неба на нього падала свинцева злива такої сили, що черепичні дахи дзвеніли від ударів води. А якщо раптом степовий вітер зустрічав свого морського суперника, вони починали дику гру, скручували в перевесла дощ та звихрену воду лиману і періщили ними в стіни будинків.
У ці шалені ночі Харченко вирушав у рисковані походи через усе місто, через міст — до військового аеродрому і назад. Він носив у потайне місце вибухівку для Федорчука і Вальтера. Це була нелегка робота. Прийшовши додому після денної зміни на макаронній фабриці, він складав тол у брикети, схожі на поліна, обшивав їх полотном, у якому прорізував дірки для підривних капсулів. А тільки-но починало темніти, виходив з дому, несучи за плечима велику в’язку дров, серед яких були сховані два — три грізних поліна.
Холодної зими і тепер багато-хто з мешканців міста щоденно шукали паливо. Німці звикли до сірих постатей з в’язками дров за плечима. І все-таки нелегко було вийти з дровами з міста і перейти через місток.
Харченко виходив з дому незадовго до комендантської години, коли починало смеркати. Толові поліна сховані у в’язці непогано, і все ж, якщо придивитися, то помітити їх можна. Містом треба йти так, щоб позаду близько нікого не було.
Перед містком — будка контрольного поста. Солдати наче не звертають на нього уваги. Але кожної хвилини вони можуть гукнути — раптом їм спаде на думку поворушити в’язку або просто подивитися на неї зблизька?.. Правда, в ці шалені вечори солдати зовсім не вилазили з будки. Так що хазяйновитий Харченко і повертався з в’язкою — дров не настачиш, якщо їх кожного разу викидати…
Уже вчетверте Харченко щасливо вибрався з міста. Кожний крок уперед коштував йому неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, штовхав у груди. Одяг зразу намок і став важкий, зв’язував рухи, а по спині, викликаючи озноб, текла вода. І не доведи потрапити в місце, де вітер крутив свою дику гру із зливою! Тоді найкраще стати навколішки прямо в грязюку, покласти попереду в’язку і держатися за неї руками, як за якір, чекаючи, поки водяні перевесла підуть періщити кудись далі. А тоді вставай, витягай ноги з трясовини, закидай свою в’язку за плечі і вперед — у глуху, як стіна, темряву.
П’ять кілометрів цієї пекельної дороги він уже знав, як кажуть, на дотик. На тому березі річки спершу слизький, як лід, суглинок, потім смуга в’язкого тіста чорнозему і, нарешті, зибучий, засмоктуючий ноги пісок. По дорозі — пам’ятні прикмети: вирваний із землі телеграфний стовп, що висить на проводах, — з першого разу віддалеки здалося наче висить людина; калюжа велика, як озеро; перекинутий у воронку спалений грузовик, а трохи далі — акуратна німецька могила з березовим хрестом і рогатою каскою на ньому. І нарешті, за аеродромом береговий схил, на який треба було зійти, ступивши рівно п’ятсот кроків, після чого повертати ліворуч до розмитого піщаного кар’єра. Тут тайник.
Харченко йшов од прикмети до прикмети, і двопудова в’язка дров здавалася дедалі важчою. Він думав, що нашим солдатам зараз ще гірше, ще важче і непомітно для себе починав іти енергійніше, в’язка наче ставала трохи легшою. А думка летіла далі: «Таке випало на долю не мені одному, всім, всім без винятку випало, весь народ тягарем придавило. Але якщо кожен не буде охати і стогнати, а зціпить зуби і отак, отак ітиме вперед, нестиме свою грізну для ворога ношу, доля повернеться до нас лицем, німець побіжить, і стане він тоді лічити свої могили на зворотному шляху в свою розпрокляту Німеччину».
І, немов підтверджуючи його думки, праворуч у темряві проплив силует березового хреста з каскою. Харченко навіть зупинився, уважно подивився на цей силует: «Лежиш гад… Так тобі й треба…»
Він легко зійшов на береговий схил. Тут було сухіше. Відлічивши п’ятсот кроків, звернув ліворуч до кар’єра. Колись тут грузовики проклали дорогу прямо по цілині, розмісили пісок на дві колії, і між ними утворилася горбата слизька грядка. От цією грядкою і треба йти. А вітер зіштовхує.
Попереду виднівся виступ кар’єру. Харченко наперед тішився з того, як він сховається за ним від злющого вітру. Поворушивши в’язку, щоб вона краще лягла на плечі, почав приглядатись, де зручніше зійти в кар’єр…
А вранці ніби нічого й не сталося працював на макаронній фабриці, вальцюючи тісто. Та все ж ці шалені ночі не минали марно. Руки швидко німіли, ставали слабкими, лоб вкривався холодним потом. Димко, працюючи поряд, бачив, що з товаришем не гаразд, та підійти до нього з добрим словом не міг. І все-таки не витримав, вибрав хвилинку, коли майстер і німецький вартовий пішли в далекий куток цеху, швидко підійшов до Харченка:
— Що з тобою?
— Все гаразд, Сергію. Залишилась одна ходка.
Димко ласкаво доторкнувся до руки товариша і вернувся на своє робоче місце.
Адмірал Бодеккер захотів подивитися службу в церкві. Він сказав про це Шрагіну, і в неділю вранці вони поїхали в храм. Машину залишили за два квартали. Адмірал був у цивільному, і на них ніхто не звернув уваги, тим більше, що церква була повним-повнісінька. Обідню служив Величко. Шрагін уперше бачив, як він це робить, і з хвилюванням спостерігав за ним. Широка борода, на потилиці грива, повільні і величні жести, густий красивий бас — просто чудовий піп.
Тим часом служба проходила як належить.
Адмірал Бодеккер уважно вдивлявся в обличчя парафіян. Потім присунувся до Шрагіна і прошепотів:
— Все-таки більшовики знищити релігію не змогли.
Шрагін кивнув.
У церкві було дуже тихо. Величко повільно й урочисто пройшов до аналоя, встановленого перед вратами. Натовп віруючих з усіх боків присунувся до нього. Величко почав проповідь.
— Мир вам і благоденство, — мовив він негучним приглушеним басом. — Але поговоримо сьогодні про караючу правицю божу. Вона звалилася на всіх нас, як кара за гріхи наші. Давайте звернемося до душ і справ своїх і зрозуміємо гріхи наші, бо людина, яка зрозуміла свій гріх, уже стала на шлях спокутування… Нам заповідано понад усе на світі любити ближнього свого, а це значить — любити народ свій. Чи всі цю заповідь виконують? Загляньте в душу свою — чи не завівся черв’як зради, запроданства, продажності та іншого бруду?
Шрагін, затамувавши подих, дивився на присутніх тут людей — чи розуміють вони, про що їм каже священик? Всі стояли, покірливо опустивши голови, як грішники. Як узнати, що вони думають?
Тим часом проповідь тривала, і чим далі, тим яснішою і оголенішою була думка священика. За його словами виходило, ніби провидіння просто-таки наказувало покарати злочинців і злочинство, не підкорятися злочинним законам, не ставати рабами злочинців і ворогами ближніх своїх.
Служба закінчилась, і люди посунули до виходу, штовхаючи з усіх боків Шрагіна і Бодеккера. Вони вибралися з церкви в центрі натовпу віруючих. Адмірал зацікавлено дивився в обличчя оточуючих його людей. А Шрагін в цей час думав: треба негайно попередити Величка, щоб був обережніший. «Хіба він не герой? — думав Шрагін. — Не боїться перед сотнею зовсім незнайомих йому людей так відкрито закликати до опору…»
— Цікаво, про що казав священик? — перервав роздуми Шрагіна адмірал, коли вони вже підходили до машини.
— Те саме, що кажуть усі священики світу: не треба грішити.
— Мабуть, він говорив дуже добре. Я бачив, як уважно його слухали, — задумливо мовив адмірал.
— Так, він говорив дуже добре, — охоче погодився Шрагін…
У цей час Релінк, незважаючи на неділю, був на роботі. Разом з начальником радіослужби Елербеком і спеціалістом у російських справах Грозовським, якого спеціально викликали з абверу, досліджував перехоплену вночі передачу радіостанції Гранта. Уже третю годину вони марно побивалися над тим, щоб розгадати шифрування. Перед ними лежав аркуш паперу з безглуздим текстом:
«На основі 3407 небесне не рука книгу 001… Програма та вітер… 8282: цілком або кінь пріма — 11 —підсумки А двигун: 0000 — тренування»… і так далі. Але останнім словом у цій абракадабрі було «Грант».
— Загалом ясно тільки одне — шифр не про вашу макітру, — в’їдливо сказав Релінк.
— Шифри весь час змінюють і, крім того, створюють нові, — офіційно відповів Грозовський.
— Ви мені скажіть твердо хоча б одне: ті слова, які ми розшифрували зараз, вони беззаперечні? Чи якийсь інший ключ викличе й інші слова? — спитав Релінк.
— Слова можуть бути інші, — ніяк не реагуючи ні на ущипливість, ні на гарячність Релінка, сухо відповідав Грозовський. — Однак у нас є надія, що окремі і грамотно складені слова свідчать про те, що шукаємо правильно. Нарешті, ми вже третій раз маємо один і той же підпис «Грант».
— Але ж він не зашифрований і, можливо, навіть навмисно дається відкрито, щоб… нагадати нам про капітана Гранта, дітей якого описав Жюль Верн.
— Ви даремно іронізуєте, — так само сухо мовив Грозовський. — Я вже просив, щоб мені дістали цю книгу російського мовою. Дуже можливо, що саме в ній і заховано ключ шифру. В нашій справі все може бути.
— Читайте, але не впадайте в дитинство, — по інерції говорив в’їдливо Релінк, хоч розумів, що Грозовський працює серйозно і знає свою справу.
— Я все-таки здивований, що ви не можете добитися пеленгуючих станцій, — зауважив Грозовський встаючи.
Релінк промовчав. Він сам був не лише здивований, але й обурений. Тільки вчора він знову говорив про це з Берліном, і йому категорично заявили, що станцій він не матиме, бо вони потрібні на об’єктах, значно важливіших. Так, крім усього, йому дали ще й зрозуміти, що він сидить далеко не на найвідповідальнішому місці…
Коли Елербек і Грозовський пішли, Релінк подумав із злістю, що зіпсовано ще одну неділю. Про перехоплену передачу йому дзвонили сьогодні о сьомій годині ранку, а напередодні він працював без перерви шістнадцять годин. Зараз він відчував важку втому, але знав, що заснути вдень не зможе… Подзвонив генералові Штромму, ад’ютант відповів, що генерал десь гостює. Релінк пригадав, що генерал запрошував його у гості до тієї місцевої німкені, у якої вони якось уже були.
Відпустивши машину, Релінк попрямував пішки. Був м’який весняний день, і, хоч не йшов дощ і стояла тиша, повітря було вологе й холодне. Релінк підняв комір шинелі, глибоко засунув руки в кишені і прискорив ходу.
На розі, де він уже мав повернути в провулок, стояли, розмовляючи, два хлопці. Підходячи до них, Релінк стежив за ними з суто професійною настороженістю. Йому не сподобалось, що один з них держить руку в кишені. Релінк автоматично намацав свій пістолет і спокійно йшов далі. Він був не з полохливих.
Побачивши Релінка, який наближався до них, хлопці зійшли з тротуару.
Релінк уже проминув їх, як раптом земля під його ногами тривало і судорожно здригнулась і зараз же пролунав такий могутній громовий гуркіт, що з вікон будинку на розі посипалися шибки. У першу мить Релінк подумав, що поряд розірвалась граната, і інстинктивно стрибнув у бік. Оглянувшись, він побачив тих двох хлопців — вони сміялись.
Релінк майже бігом вернувся до себе в кабінет і подзвонив у військову комендатуру.
— Що це за вибух? — спитав він.
— За попередніми даними, на аеродромі, — відповів черговий.
— Подзвоніть мені, коли все узнаєте.
Черговий подзвонив через п’ять хвилин.
— Сильний вибух на аеродромі. Значні втрати людей і техніки…
Коли Релінк, Цах та Бульдог приїхали на аеродром, пожежа ще бурхала, в сіре небо впиралася стіна чорного диму. Великий проліт маневрової бетонної смуги, біля якої стояли літаки, був вивернутий з землі. Навкруги валялися уламки догоряючих літаків. Віддалеки у рядок лежали трупи. Деякі з них були в офіцерських мундирах повітряних сил. Солдати безладно метушилися біля охоплених полум’ям ангарів.
Релінк одразу зрозумів — диверсія. Величезна, добре підготовлена.
— Негайно зібрати все командування аеродрому, — наказав він Бульдогу і Цаху. — Нікого не випускати з аеродрому.
Прибіг полковник — начальник інженерної служби бази. Гладкий, червонолиций, він задихався після бігу і майже хвилину стояв перед Релінком з розкритим ротом, з якого виривалися тільки судорожні хрипи.
— Що скажете, полковник?
— Нещастя… величезне нещастя… — ледве вимовив той.
— Та що ви? Просто маленька подія, і все, — глузливо посміхнувся Релінк.
Полковник, нічого не розуміючи, витріщив на нього налиті кров’ю очі.
— Покажіть, де стояли літаки, — наказав Релінк.
Полковник підвів його до краю вивернутої з землі маневрової смуги.
— Частина стояла тут з інтервалами, визначеними інструкцією, а інші — там, — він показав на палаючий ангар.
На тому місці, де стояли літаки, зяяло кілька глибоких воронок. Було цілком ясно, що ці воронки утворилися від вибуху мін.
— Вибухи в ангарі й тут сталися водночас? — спитав Релінк.
— Спочатку в ангарі і через три секунди тут, — відповів товстун.
Вернувся Цах і доповів, що нікого з головного начальства на аеродромі немає.
— Де вони? Де ваші головні дурні? — закричав Релінк.
— Поїхали в місто… дивитися новий кінофільм… Сьогодні неділя, — відповів полковник.
— Цей кінофільм вони запам’ятають на все життя, — крізь зуби процідив Релінк і повернувся до Цаха. — Виходи з аеродрому закриті?
— Так точно.
— До нашого приїзду хто-небудь пішов з аеродрому?
— Чергові всіх прохідних і виїзних воріт сказали, що, крім начальства, з ранку ніхто не залишав аеродрому.
— Викличте сюди всіх своїх людей і починайте найсуворіше розслідування. Я піду в штаб бази. Ходімо зі мною, — наказав Релінк полковнику.
У кабінеті командуючого базою генерала Вітиха все блищало. Генерал славився своєю шаленою любов’ю до штабної чистоти і порядку. Релінк пригадав анекдот, що ходив у Франції, як генерал Вітих, розмістивши свій штаб у якомусь паризькому готелі, наказав вимити будинок з пожежних брандспойтів всередині й ззовні. Зараз Релінку хотілося висадити в повітря цей виблискуючий кабінет разом з його хазяїном. Однак треба братися до справи, і Релінк з ненавистю втупився на спітнілого полковника.
— Розкажіть, як це сталося.
— Вибухнуло о 12 годині 14 хвилин, — відповів, уже трохи отямившись, полковник.
— Де ви були в цей час?
— Спав.
— Чудово. А хто-небудь є на базі, хто пам’ятав би, що триває війна і перебував на посту?
— Оперативний черговий і його помічник.
— Покликати сюди чергового, швидко.
Прибіг черговий.
Полковник, який пішов його кликати, передбачливо в кабінет не вернувся.
Черговий був дуже схвильований і переляканий, його бліде обличчя сіпалось, кітель спереду забризканий грязюкою, а кисть лівої руки обмотана бинтом, промоклим від крові.
— Вибух стався о 12.14, — розказував він. — Рівно о 12 я на машині об’їжджав аеродром і приблизно за дві хвилини до вибуху проїхав повз стоянку літаків. Там біля трьох літаків працювали механіки, вони готували машини до завтрашнього перельоту на Кавказ.
— Хто знав про переліт? — спитав Релінк.
— Всі знали, — відповів черговий. — На базі про такі справи звичайно знають усі.
— Далі.
— Я від’їхав од стоянки метрів двісті, коли мою машину зупинив інженер майстерень, який…
— Прізвище інженера?
— Пфлаумер, Генріх Пфлаумер.
— Чому він був не в майстернях?
— Він шукав мене.
— Яка в нього була до вас справа?
— Він не встиг сказати. Я виліз з машини, ми тільки встигли поздоровкатися з ним, як стався вибух, мене шпурнуло на землю.
— Як поводився Пфлаумер, коли пролунав вибух?
— Його вбито.
Релінк трохи не сказав: «Прекрасно». В цей час у його мозку вже складалася версія, про яку він, мабуть, повідомить Берліну, якщо не знайде справжніх диверсантів. Ним стане Пфлаумер, але оскільки його вбито, разом з ним у могилу пішли й подробиці організації вибуху, а фоном для цього буде безтурботність командування, яке фактично залишило базу напризволяще. У такій обстановці може статися що завгодно.
— Пфлаумер був добрий працівник? — недбало спитав Релінк.
— Дуже добрий.
— Ви можете за нього поручитись?
У тоні Релінка черговий відчув погрозу і вирішив уточнити свою думку.
— Я маю на увазі, що він був грамотний спеціаліст, — сказав він.
— Отакі грамотні і виявляються головними ворогами Німеччини, — холодно і все ж примирливо зауважив Релінк.
— Пригадайте краще, які у вашого дуже доброго Пфлаумера були неприємності останнім часом.
— Ви маєте на увазі ту історію, коли він продав мотоцикл цивільній особі?
— Хоча б… Для початку.
Поки черговий розказував про те, як Пфлаумер зібрав мотоцикл з розбитих машин і потім продав його комусь у місті, Релінк уже сформулював нове звинувачення небіжчикові: передача підпільникам мотоцикла.
— Так. А ще? — спитав Релінк.
— Ще з ним було щось у Польщі.
— Що саме?
— Я тоді разом з ним не служив, я тільки чув від когось… Він там висловлював якісь помилкові думки з приводу знищення Варшави.
Розчинились двері, і в кабінет ввійшов у супроводі двох своїх заступників генерал Вітих. З їхнього вигляду можна було зрозуміти, що в місті вони були не в кіно, а займалися значно веселішою справою. З обличчя одного заступника не сходила п’яна усмішка.
Релінк відпустив чергового і, коли той вийшов, звернувся до командуючого базою:
— Що скажете, генерале?
Вітих стиснув голову руками, упав на диван і заридав…
Релінк вернувся до себе пізно ввечері і застав у своєму кабінеті генерала Штромма. «Цей нероба, як крук, чує, де пахне трупом», — подумав Релінк, але не виказуючи злості, люб’язно привітався з генералом і потім довго і розважливо роздягався біля вішалки, здуваючи порошинки з кашкета, причісуючись перед дзеркалом.
— Ну, що там? — нетерпляче спитав Штромм. — Справді жахливо?
— Щоб точно оцінити те, що сталося, туди треба поїхати, — не втримався від шпильки Релінк. — Так, це найсерйозніша подія за весь час.
— Натрапили на якийсь слід?
— Не хочу поспішати з висновками, дещо, однак, намітилось.
Та хоч скільки Штромм домагався узнати, що саме зумів вияснити Релінк, нічого певного він не почув.
— Я все-таки прошу вас поїхати на місце події, — втомлено мовив Релінк.
— Вранці поїду, — невдоволено відізвався генерал. — А зараз я більше вам не заважатиму. Бажаю успіху.
Штромм пішов вчасно. Через кілька хвилин Релінка по прямому проводу викликав Берлін, і він почув телеграфну мову свого шефа.
— Доповідайте, що трапилось? Коротше: факти і наслідки розслідування.
Релінк коротко розказав про диверсію і досить складно виклав свою версію щодо інженера майстерень Пфлаумера.
— Одній людині така диверсія не під силу, — сказав Олендорф.
— Знайдемо і решту.
— Пошукайте їх в тюрмі, — несподівано для Релінка порадили з Берліна. — Знайдете там чоловік двадцять. Покарання мусить відбутися протягом трьох днів.
— Може, краще оформити їх як заложників? Це справить корисний моральний ефект у місті, — запропонував Релінк.
— Дійте, як вважатимете потрібним. Шифрування про інженера майстерень надішліть мені завтра вранці.
— Буде виконано! — майже радісно вигукнув Релінк. Він уже бачив, що Олендорф не менше від нього зацікавлений у будь-якому варіанті розслідування. Головне, щоб усе зробити швидко й рішуче.
В цей час головний учасник диверсії Федорчук лежав у госпіталі авіабази. З приступом гострого запалення нирок його забрали туди ще за два дні до вибуху. Коли вибухівку поклали в дренажні колодязі біля стоянки літаків, в ангарі і в майстернях, і залишалось тільки підключити годинниковий механізм підривного обладнання, у Федорчука почався приступ. Він звалився на роботі, і його, зігнутого від болю, повезли в госпіталь. Було цілком ясно, що найскладнішу операцію нирок йому ніхто не робитиме, а звинуватити в симуляції цієї хвороби дуже важко, особливо якщо хворого добре проінструктував лікар. Сам Вальтер ще в п’ятницю взяв дозвіл поїхати в місто на суботу і неділю в аеродромному автобусі в компанії двох десятків військовослужбовців, котрі, як і він, мали звільнення на суботу й неділю. Але в ніч на неділю він вернувся на велосипеді, пробрався на аеродром через піщаний кар’єр, включив механізм і знову поїхав у місто. На все це він витратив менше двох годин, так що він встиг вернутися в компанію, з якою він пиячив у ресторані. Він залишив компанію з Зіною Димко, яка цього вечора грала роль його дівчини. А коли через дві години він вернувся без неї, ніхто з горілчаних братів навіть не спитав, де він пропадав…
Ні Релінк тут, ні тим більше Отто Олендорф далеко в Берліні не зрозуміли зразу всього значення диверсії на аеродромі. Справа полягала зовсім не в кількості знищених літаків і вбитих льотчиків. Вибух сколихнув душу городян. Подія миттю обросла легендами, в яких невпинно перебільшувалися наслідки вибуху, але був і досить точний опис того, як цей вибух організували й виконали. Тут народна фантазія була невичерпна. Одні розказували, наче аеродром захопив цілий загін героїв, які половину літаків висадили в повітря, а на решті полетіли через фронт до своїх. За розповіддю інших, аеродром протягом двох діб перебував у руках підпільників, і вони на німецьких літаках відправили на Велику землю своїх поранених товаришів. Розповідали ще, наче вибух здійснено за сигналом з Москви і що в той же день, годину і хвилину таких вибухів сталося по всій окупованій території тисячі. Через те, мовляв, так і здригнулася земля під ногами, від одного вибуху так не здригнеться.
У всіх розповідях неодмінно підкреслювали, що справу цю було добре організовано, що в ній брало участь багато людей і що так чи інакше люди, які готували вибух, мали прямий зв’язок з Великою землею.
Агентура справно повідомила Релінка про всі ці легенди. Поінформований краще від інших про диверсію, він прекрасно бачив, що саме в цих легендах правда, а що вигадка. Однак тверезий аналіз привів його до висновку, що в основі всіх легенд лежить незаперечна істина. Ясно, що таку велику диверсію одна людина здійснити не могла. Ясно, що диверсію готували дуже досвідчені й сміливі люди. Хто-хто, а Релінк знав: ні одного справжнього учасника диверсії не спіймали, і напасти на їхній слід поки що не пощастило. Нарешті, у Релінка не було ні найменших підстав не бачити зв’язку між вибухом і роботою радіостанції Гранта.
Тільки тепер Релінк збагнув усю небезпеку цієї диверсії. Небезпечними для нього були навіть додатки, що фігурували в агентурних повідомленнях, за яких обставин агент чув ту чи іншу легенду. Люди, розказавши легенду, додавали: «Закінчилось у німців спокійне життя». Або: «Вибух — це тільки початок». Або: «Все одно до одного. Восени на німецькому складі пристрілялись, а тепер почали бити як слід». Або: «Вибух — це сигнал для всіх, хто ще не став цілковитою сволотою…»
Релінку розповідали й інше — як реагували на вибух німці і, зокрема, навіть його співробітники. А в штабі армії високопоставлений офіцер сказав йому глузливо: «Ну от, тепер і ви узнали, що в росіян є не тільки шия для петлі, а й міцні кулаки…»
Гнітюче враження справила на Релінка розмова з штурмбанфюрером Цахом. Він сподівався, що вибух підштовхне Цаха і примусить його діяти рішучіше. Але замість того побачив начальника поліції СД якщо не пригніченим, то, в усякому разі, розгубленим.
— Це ж неможливо збагнути, — казав Цах. — Майже рік ми працювали даремно, і я зробив ціле кладовище не з тих, з кого треба було його робити.
— Дурниця! — відповів Релінк. — Тепер ми бачимо, які ми були ліберальні й недіяльні.
— Невже? — іронічно вигукнув Цах і, вийнявши з кишені конверт, мовчки подав його Релінку. Діставши з конверта аркуш паперу, Релінк прочитав: «Вальтеру Цаху. (На випадок неодержання попередніх повідомлень). Доводимо до твого відома, бандита і ката, що тобі винесено смертний вирок. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний у призначений нами строк». Замість підпису намальовано серп і молот.
— Уже третє повідомлення, — сказав Цах. — Оце я одержав сьогодні вранці. Його знайшли на підлозі в кімнаті, куди приходять на прийом родичі арештованих.
— Взяти всіх, хто був сьогодні на прийомі, і вирвати визнання, — наказав Релінк.
Цах поморщився:
— Марна справа. Ми знаємо тільки тих, від кого прийняли передачі й листи, а кімната було повним-повнісінька. Перші два повідомлення надіслали поштою.
— Дешевий трюк для слабонервних, — резюмував Релінк і шпурнув листа Цаху. — Давайте перейдемо до діла. Треба якомога ефективніше стратити двадцять заложників. Це буде нашою відповіддю.
— Коли? — мляво поцікавився він.
— Найближчої неділі.
— Тоді цим займеться мій заступник, — дивлячись кудись убік, сказав Цах.
— Це що за фокус? — насторожився Релінк.
— Ніяких фокусів. Ще до вибуху я погодив з вищим начальством свою поїздку в Бухарест до брата. Він тяжко поранений і лежить в госпіталі.
— Нікуди ви не поїдете! — Релінк ударив ребром долоні об стіл. — Я не хочу заводити справу про боягузтво начальника поліції СД.
— Брата вже повідомлено про мій приїзд. Він у дуже тяжкому стані.
— Та що ви верзете, Цах? Триває велика війна, а не місячник родинних сантиментів! Зрозумійте, нарешті, якщо ви справжній наці, то після одержання цих брудних листів, в момент, коли вішатимемо бандитів, ви повинні бути у всіх перед очима. Це ваша відповідь на брудні листи. Погрожувати підкидними листами можуть тільки найбільші боягузи, але й вони, побачивши, що ви здалися, можуть виявитися хоробрими.
— Гаразд, — холодно і байдуже мовив Цах. — Я проведу акцію і потім все-таки поїду до брата. — Цах помовчав і вів далі в тому ж тоні: — Я боягузом ніколи не був, і ви це прекрасно знаєте, ви знаєте, що я тут зробив для зміцнення порядку. Але я не позбавлений права думати про те, що відбувається, і… любити свого єдиного брата.
— Про що думати? — пом’якшив тон Релінк.
— Я не вірю, що вибух не примусив вас задуматися, — так само холодно говорив Цах далі.
— Про що?
— Про те, чи досить уміло і правильно ми виконуємо тут свій обов’язок перед Німеччиною і фюрером.
— Не знаю, як ви, а я віддаю нашій справі усе.
— Це безсумнівно, — погодився Цах, дивлячись на масивне підборіддя Релінка. — Але тоді в Берліні можуть вирішити, що ви просто не маєте достатніх даних, щоб упоратись із справою, яку вам доручили.
— Я змушений нагадати вам, Цах, слова фюрера про те, що можливості кожного рядового німця необмежені, як необмежені можливості його рейха, а це значить: зараз ви признаєтесь, що вичерпалися до дна. Я зробити таке визнання не посмію, просто не посмію.
— А по-моєму, нам просто не слід так розмовляти, — спокійно сказав Цах. — Уже час перейти від абстракції до факту. Вибух на аеродромі через рік після нашої роботи тут — це факт, що свідчить не на нашу користь. Наш обов’язок — тверезо розібратися в тому, що сталося. А якщо ми вдаватимемо, ніби нічого особливого не трапилось, ми не виконаємо іншої вказівки нашого фюрера: про те, що ворог, як правило, має успіх там, де ми випускаємо з своїх рук ініціативу.
— Гаразд. Я згоден на дозвіллі поговорити з вами про це. Але сьогодні наша ініціатива повинна проявитися в нашій відповіді на те, що сталося, відповіді, яка скаже ворогові, що ми рішучі й нещадні до кінця. Прошу вас, Цах, зараз же зайнятися акцією.
— Добре. — Цах встав. — Але все-таки поговорити нам слід.
— Ми обов’язково поговоримо, — по-дружньому й інтимно сказав Релінк і додав багатозначно: — Зразу після акції, у мене вдома. Домовились?..
Особливу лють викликав у Релінка генерал Штромм. Цей нероба не тільки зайняв позицію стороннього спостерігача, він майже відкрито радів з того, що сталося. Він, бачте, вже давно сигналізував Берліну про недостатню рішучість місцевої СД. О, генерал знав, що робив, коли посилав у Берлін свої реляції! До рішучості закликав, коли приїздив сюди, сам Гіммлер, і тепер сигнали Штромма свідчили про його далекоглядність і проникливість. Цей точний розрахунок і викликав лють Релінка. Він знав ціну розумові генерала, а на перевірці виходило, що цей дурень з громовим голосом діяв безпрограшно.
Увечері Релінку подзвонив з Берліна Олендорф. З перших же його слів Релінк зрозумів, що справи погані: не жди добра, коли Олендорф перестає говорити своїм звичайним телеграфним стилем.
— Доповідайте, яких ви заходів вжили після диверсії, — запропонував Олендорф.
Релінк почав розказувати про підготовлювану страту двадцяти червоних і про хід слідства по «групі аеродромного інженера Пфлаумера». Та Олендорф слухав не довго, перебив і зажадав уважно вислухати його вказівки.
— Тих двадцять необхідно стратити відкрито, як заложників по справі диверсії. І ніяких спроб видати їх за учасників вибуху.
— Я саме так… — хотів вставити Релінк, але Олендорф знову обірвав його:
— Прошу вас слухати мене. Отже, ці двадцять — заложники, і необхідно дати зрозуміти, що цими двадцятьма розплата міста не обмежиться, це перше. Друге: необхідно прочистити тюрму. Мені стало відомо, що у вас в камерах сидять по тридцять чоловік. Ви що, збираєте колекцію? Протягом трьох — чотирьох днів оформіть вироки на всіх, у кого хоч пушинка на рилі. Третє: щотижневі облави по місту — квартал за кварталом, будинок за будинком. Раз місто ховає ворогів Німеччини, воно мусить за це відповідати. Ви повинні знати поправку, яку вніс фюрер в наказ про покарання місцевого населення за смерть одного німця. Проект наказу говорив: за одного німця від п’яти до десяти радянських. Фюрер виправив: від п’ятдесяти до ста. От вам генеральна вказівка, як діяти. На війні несправедлива смерть — повсякденність. І все це треба роз’яснити населенню у відповідних наказах, коротких і ясних. Диверсії червоних мають стати кошмаром для міста, а не для нас. Розумієте, в чому ваше завдання?
— Все буде виконано, — чітко, по-військовому відповів Релінк.
— Далі: справу інженера Пфлаумера припинити. Сьогодні ж арештуйте і відправте літаком у Берлін механіка Вальтера Шніцлера, що працює на аеродромі. Записали?
— Буде виконано.
— Про те, як ви виконуєте свої обов’язки, ми судитимемо з дальшого становища у вашому місті, — холодно закінчив Олендорф. — І мушу попередити: тепер все залежатиме тільки од вас, а те, що ви робили досі, свідчить проти вас. У мене все.
Олендорф давно дав відбій, а Релінк ще довго сидів, приклавши трубку до вуха, наче сподівався, що Берлін скаже йому щось іще. Та Берлін мовчав. Релінк шпурнув трубку на важіль і натиснув кнопку. На дверях появився ад’ютант.
— Всіх офіцерів сюди! — крикнув Релінк.