Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!… Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!
Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?
Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто… А все ж Стілля була на замку… Вона жила, бо він бачив її на терасі!…
Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!
— Слухай, Грицьку… — заговорив придавленим зі зворушення голосом, — розумієш ти що з того… бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів…
— Успокійтеся, дорогий мій пане!
— Перш усього мушу дістатися до неї… до неї… ще нині…
— Може би так завтра?
— Кажу тобі: нині… Вона є тут… І бачила мене, так як я її… Вона жде на мене…
— Ну, добре, але коли й я піду з паном графом…
— Ні! Піду сам.
— Хочете йти самі?
— Так.
— Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?
— Мені це вдасться!
— Брама замкнена…
— Нічого. Найду якусь щілину в мурі… Я мушу туди дістатися!…
— Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!
— Ні, Грицьку, підеш до Версту… Ні!… не до Версту, не треба, щоб там знали… підеш до села Вулькану й там переночуєш… а коли мене там до рана не буде, підеш до міста — даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами… Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!…
Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.
— Ну, йди, Грицьку, — приказав граф.
— Мушу йти?
— Так, — відповів граф і почав відходити.
Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану… завтра… а може, ще й нині вночі…
Тоді вони оба підуть до міста… повідомлять поліцію… і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам… Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах… так, що не залишиться з нього камінь на камені…
Так роздумуючи, зійшов вірний Грицько з високорівні і подався в напрямі Версту.
Тим часом граф ішов довкола оборонного валу.
Крізь його голову пролітала хмара думок.
Тепер він був уже певний, що князь є в замку, коли там була ув’язнена Стілля…
Але як дістатися до неї?…
Перешкоди, що їх лісничий не міг перемогти, він переможе!… Це не була відвага, що перла його до тих старих мурів; це було велике кохання до тої жінки, яку вважав за мертву!
Граф знав, що дістатися до замку буде можна тільки з південного боку, де є брама і звис ний міст. Пустився в тому напрямі довкола оборонного валу.
Вдень було б неможливо вилізти на мур, бо на замку його побачили б, але вночі це могло вдатися.
Тим часом зробилося так темно, що граф ішов далі напомацки, інстинктивно оминаючи скелі й провалля, що були довкола муру. Так дійшов аж до другої башти, але тут попав між такі скелисті дебрі, що не міг з них вийти. Покалічив собі руки, щохвилини падав, а тим часом над його головою зривалися зі скель гірські орли з диким криком.
Ах, чому не задзвонить дзвін у замковій каплиці? Чому не блисне світло з башти, що про нього оповідали Микола і доктор?
Він біг би з утіхою на голос дзвону й на це світло!
Але ні! Ніщо не каламутило мертвецької тиші. Ніщо не роз’яснювало темної ночі…
Вже більше як годину блукав граф поміж скелями й почав боятися, чи не зійшов уже задалеко в долину. Вкінці спинився, ламаючи руки в одчаю. Куди йти, щоб дістатися до брами? Чи підождати до рана? Але тоді побачать його зі замку… Рудольф Горц добре буде його пильнувати!
Тільки вночі й то зараз мусить дістатися до замку, але він не може цього зробити через ту прокляту темінь!
Одчаяний до краю, крикнув:
— Стілля… моя Стілля!…
Хіба він вірив, що ув’язнена вчує його голос?
А все ж таки кликав кохану по імені, аж відгомін котився по горах.
Нараз побачив світло, що плило звисока.
— Замок… ось і замок… — сказав він до себе.
І справді, в одній замковій вежі блиснуло світло.
Граф повірив, що це Стілля засвітила світло, щоб показати йому дорогу до брами…
Почав іти за світлом. Зайшов задалеко направо й тепер вертався. Небавом був уже недалеко замкової брами. Чи вдасться йому дістатися досередини?..
Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений… Брама створена…
Не надумуючися, ввійшов крізь браму…
Але ледве поступив кілька кроків, звисний міст з лоскотом піднявся й брама замкнулася.
Граф був в’язнем замку в Карпатах…