Знову бій. — Усі в хакі. — Що таке хакі? — Знову шотландці. — «Роєр» Поля Поттера. — Білі шарфи. — Дванадцятий. — Без страху і докору. — Смерть сміливця. — Поразка. — Марні умовляння. — Псалом. — Пророцтво.
Обидві армії — бурів і англійців — стояли під Кімберлі. Сутичка між ними була неминучою. Лорд Мітуен мав намір визволити місто, обложене військами Кроньє, а Кроньє готувався непохитно захищати свої позиції.
Англійська регулярна армія так само, як і добровольча армія<sup>[42]</sup> бурів, спішно закінчувала останні приготування до бою. Над обома таборами нависла зловісна тиша, як завжди перед ураганом бою.
Бури, ці свідомі противники наступальної стратегії, усі свої сподівання покладали на оборону.
Добре прикриті скелями, пагорбами і окопами, бури спокійно чекали англійців, уважно стежачи за кожним їх рухом.
І все-таки добровольці були трохи спантеличені. Їх ворогів наче підмінено. Куди поділися білі каски, султани на шоломах, яскраві мундири і шкіряна амуніція англійців! Наче крізь землю провалились мідні і жерстяні воїнські брязкальця. Не лишилося й натяку на яскраві кольори: ні сліду білої, чорної або іншої різкої барви. Тьмяний, побляклий стрій англійської піхоти рухався на бурів якимсь розпливчастим громаддям. Що б це значило?
Фанфан, лежачи поруч із Зірвиголовою, знайшов влучне слівце для характеристики цієї дивної зміни в англійській армії:
— Можна подумати, що англійчики викупалися в патоці. Га, хазяїне?
Зірвиголова засміявся:
— Вони одержали форму хакі.
— А що таке форма хакі? Поясни, якщо можеш, поки не почалася бійка.
— Ну, що ж, це зовсім неважко. Англійці, щоб стати менш помітними для занадто вже зірких очей наших друзів-бурів, ввели нову форму кольору чи то іржі, чи то іспанського тютюну. Цей тьмяний колір диких каштанів майже зливається з землею, ось чого війська на великій відстані стають невидимими. Тим більше, що в них пофарбоване в колір хакі геть усе: шоломи, каски, куртки, штани, ремені, ранці, піхви шабель і штиків, ковдри, фляги, гетри і патронташі. Тому, куди б ти не кинув оком, воно всюди натрапить на однотонне тьмяне забарвлення, ніщо не звертає на себе уваги.
— Хитро придумано! Та коли вже пани англійчики взялися за це, чому б їм не пофарбувати собі за одним заходом руки і обличчя? Оце був би маскарад!
— Ти думаєш, що жартуєш? Не знаю, чи дійшли вони справді до того, щоб фарбувати обличчя і руки, але в санітарному поїзді розповідали, що білих і сірих коней перефарбовують на хакі.
— А чому б не пофарбувати і полкових собак? Тоді хакі став би національним кольором англійців.
Національним кольором?
Так, це правильно! Фанфан мав рацію. Перетворивши армію на одну тьмяну пляму, хакі знебарвив і всю англійську націю. За якихось кілька днів цей колір став символом крикливого, брутального, неспокійного і кровожерливого імперіалізму,
Насамперед цим кольором заволоділа мода. Жінки вирядилися в плаття кольору хакі; стрічки, завіски, білизна, гаманці, тютюнові кисети, носові хусточки — усе кольору хакі.
Газети, випущені на папері хакі, витримували десятки видань. Їх сторінки розвівалися над тріумфуючим натовпом, ніби розгорнуті прапори. Жебраки, одягнуті у лахміття хакі, збирали прямо-таки золоту данину.
Потім буйно розрослася література хакі. Бо хіба не хакі вся ця література, що збуджувала до безумства британський шовінізм, зводила з розуму велику англійську націю і намагалася довести їй, що двісті п'ятдесят тисяч її солдатів, яким завдали поразки і ганьби двадцять п'ять тисяч бурських селян, — найкращі в світі війська!..
Хакі став також кольором теперішнього уряду. І він залишиться кольором уряду завтрашнього дня, бо вибори відбуватимуться під прапором хакі. У Йорка<sup>[43]</sup> була біла троянда, у Ланкастера — червона, у Чемберлена — хакі.
Для зміцнення слави Великобританії здадуться всі засоби!
Не можна, проте, сказати, щоб дебют нового національного кольору під Кімберлі був занадто славний.
Генеральний бій ще попереду, але прелюдія до нього справді велична. Звідкись здалека, з-за лінії горизонту, англійські гармати, стволи і лафети яких також пофарбовано на хакі, виплюнули кілька ліддитових снарядів.
З боку бурів цілковита мовчанка: мовчать гармати Крезо<sup>[44]</sup>, мовчать «Максими»<sup>[45]</sup>, мовчить і «Довгий Том; рушниці — і ті не хочуть відповідати.
І раптом понад окопами зазвучав хор низьких чоловічих голосів і попливла плавна, урочиста мелодія. Поступово до хору приєднувались нові й нові голоси; спів міцнів, ширився і, розливаючись далі й далі, долинув до англійських ліній. Це був старовинний псалом гугенотів, палке моління, звернуте до бога-войовника.
Бури стояли, підвівшись на весь зріст, не звертаючи уваги на град снарядів; у правій руці вони тримали капелюхи, лівою стискали рушниці; вони співали псалом своїх предків.
З англійського боку у відповідь пролунала така ж урочиста і протяжна мелодія, схожа на релігійний спів.
Це державний гімн на честь англійської королеви; від надто частого і голосного виконання його з часу панування в Англії хакі похрипли всі глотки в Об'єднаному королівстві.
Кинутий у відповідь бурам і підхоплений п'ятнадцятьма тисячами солдатів лорда Мітуена гімн «Боже, охороняй королеву» справляв грандіозне враження.
Навіть звичайнісінькі слова цього гімну набирали в устах солдатів хакі погрозливого характеру.
Але бури, спокійно насунувши на голову капелюхи, вже сховалися у своїх бойових укриттях. Настала урочиста хвилина: зараз станеться сутичка.
Лорд Мітуен з властивою йому гордовитою зневагою вельможі і вояки вирішив атакувати бурів з фронту, його прекрасно вимуштрувані і загартовані в боях війська зразу ж виб'ють з позицій усіх цих селюків, усю цю недисципліновану, ненавчену армію, без досвідчених командирів.
— Вперед! Кроком руш!
Змахнувши шаблями, офіцери повторили наказ про виступ; горністи засурмили атаку, а волинщики, притиснувши до губ свої інструменти, заграли шотландський марш.
Сьогодні ще раз, і більше ніж коли, противник був вимушений кинути на першу лінію вогню шотландську піхоту.
Але невже це ті самі гордонці, які ще недавно так пишалися своєю мальовничою формою?
Куди поділись їхні червоні мундири? А кільти, оті славетні шотландські спіднички у різноколірну клітку? А панчохи з вилогами? А білі гетри і черевики з пряжками? Усе замінив хакі. Гордовитий син гір перетворився на непоказного піхотинця, одягнутого в мундир, штани й гетри кольору дикого каштана.
На зміну яскравому пледові прийшла ковдра кольору кінського посліду. Єдиною згадкою про форму, якою він так пишався, був великий, облямований хутром шкіряний гаман на животі, наче торбина жебрака.
Та не одяг прикрашує людину, і не червоний козакин і кільт роблять відважними гордонців. І під формою хакі шотландський солдат зберіг усю відвагу і стійкість. Прикрившись цепом стрільців, їх бригада виступила парадним маршем, тоді як англійська артилерія, зайнявши позиції на флангах, засипала бурів градом снарядів і шрапнелі.
Бури відповідали їм тим же, і не без успіху. Артилерійська обслуга працювала навдивовижу точно, вносячи жахливі спустошення в лави англійців. Час від часу «Довгий Том», оглушуючи обслугу своїм громоподібним гуркотом, також посилав англійцям свій страхітливий снаряд.
Зірвиголова притиснув до очей польовий бінокль, ніби стежачи за польотом ядра, і, побачивши, що воно перекинуло ворожу гармату разом з її обслугою і кіньми, радісно вигукнув:
— Влучив!.. Браво, пане Леон, браво!
Леон — француз на службі південноафриканських республік. Один з тих, хто разом з Галопо, Грюнсбургом, графом Віллебуа-Мареєм і багатьма іншими сміливцями примчав сюди, щоб пролити свою кров за священну справу свободи. Видатний інженер, Леон взявся виконувати у бурів обов'язки артилериста. Під його керівництвом пересувались і встановлювались усі ці смертоносні гармати, він давав точний приціл і, як висловився Зірвиголова, бив у саму точку.
Незабаром Леон став чудовим артилеристом. Англійці, яким він завдавав величезних втрат, з ненавистю вимовляли його ім'я.
Шотландська бригада наближалась. Зав'язалася перестрілка.
Молокососи, зайнявши відведену їм позицію, жваво балакали. Точніше, Молокососи-іноземці, бо в молодих бурів уже виявлялась характерна риса їх національної вдачі — мовчазність.
Поль Поттер заряджав свою рушницю. Робота не з скорих: треба засипати порох у дуло, опустити туди з допомогою шомпола кулю, загорнуту в просякнутий жиром пиж, потім надіти на затравковий стержень мідний пістон… Така процедура відбирала добрих півхвилини, тоді як маузери встигали за той же час зробити десяток пострілів. Але юний бур цінив не так кількість, як якість пострілів.
— От і все, — спокійно вимовив він. — Рушниця до ваших послуг, панове «білі шарфи»!
Усе англійське командування, від генерала до молодшого офіцера, для відзнаки свого звання носило білі шовкові шарфи. Отже, неважко збагнути, кому були адресовані грізні слова юного бура.
— А хіба добрий маузер гірше послужив би їм? — спитав Зірвиголова.
— Ой, не кажи ти мені про сучасну зброю! — запротестував Поль Поттер голосом, в якому так і бриніла нотка злопам'ятства. — Вона, бачиш, не вбиває. Згадай госпіталь під Ледісмітом. Гуманна куля… Ну, ні! Куля мого «роєра» не знає пощади. Той, в кого вона влучить, приречений. Та от, можеш сам переконатися. Бачиш того офіцера, ліворуч під нас?.. Он того, що змахнув шаблею.
Офіцер, про якого говорив Поль, був на відстані не менше як п'ятсот метрів. Незважаючи на це, гострий зір молодого бура вловив навіть рух його руки.
Поль трохи підняв дуло старовинної рушниці, секунди три прицілювався і спустив курок. Пролунав сильний постріл, і коли густий дим розвіявся, Зірвиголова, що не відривав очей від бінокля, побачив, як офіцер судорожно схопився рукою за груди, завмер на секунду і гепнувся обличчям в землю.
— Жахливо! — мимоволі вирвалось у начальника Молокососів.
А Поль, вийнявши з кишені ніж, зробив зарубку на прикладі рушниці, потім підняв курок, прочистив дуло і знову методично, не кваплячись, як мисливець, що обстрілює виводок куріпок, зарядив свій «роєр».
Засипати порох з бичачого рога, брати кулю з шкіряної сумки, вкладати її у просякнутий жиром пиж, надівати пістон на затравковий стержень — уся ця процедура здавалася начальникові Молокососів занадто довгою. Він стріляв безперестану.
— Дванадцятий відтоді, як мати принесла мені рушницю мого покійного батька, — пробурмотів Поль.
— Що дванадцятий? — здивувався Зірвиголова.
— Оцей офіцер. Одинадцятий був артилерійський капітан…
— Адамс! — вигукнув Зірвиголова. — З четвертої батареї!.. Так це ти його вбив?
— Еге ж. Він глузував з нас. Найвлучніші стрільці не могли його досягти. Я ж миттю зняв його з коня.
— То, значить, ти нічого не знаєш? Він же… Це був один з катів твого батька.
У Поля вирвався звук, схожий на радісний рев:
— А, так це був він? Той самий бандит?.. Дякую тобі, Жан! Ти навіть не уявляєш, яку дав мені радість!.. Чуєш, батьку? Я помстився за тебе. Страшно помстився!
Тимчасом мужні шотландці, одурманені пекельною зливою куль, явно завагались, їх шеренги, поріділі від нищівного вогню бурів, похитнулися.
— Зімкнутись! Зімкнути ряди!.. — раз у раз горлали офіцери.
Стрій зімкнувся, але не зрушив з місця. Людська хвиля розбилась об ураган снарядів.
Ще кілька секунд — і почнеться безладний відступ, можливо, втеча.
Генерал Уошоп, що командував атакою, зрозумів, яка небезпека їм загрожувала.
Це був старий вояка, відважний і добрий. Солдати шотландської бригади дуже любили його, а він усіх їх знав на ім'я. Уся його військова служба пройшла у полку Гордона. Він, єдиний з усіх, категорично відмовившись від хакі, носив ще нарядне обмундирування гордонців.
Коли напередодні лорд Мітуен наказав йому розпочати лобову атаку бурських позицій, генерал Уошоп шанобливо відповів йому, що подібне завдання над людські сили. Але Мітуен уперся так само, як Уайт у бою під Ледісмітом. Віп недооцінював бурів, їх тверду, наче граніт, непохитну стійкість. Він вірив у перемогу і вимагав її за всяку ціну. Уошоп мусив або підкоритися, або віддати свою шпагу.
Віддати шпагу?.. Нізащо!
Але підкоритися — значило йти на смерть. Гаразд! Хай буде так. Він зуміє з гідністю вмерти!
З стоїцизмом стародавнього римлянина Уошоп віддав останні розпорядження, написав дружині зворушливого листа і, наче рицар без страху і докору, повів свою бригаду на приступ.
І ось настала хвилина, коли почали здійснюватися його сумні пророкування.
З фронту позиції бурів були нездоланні. Але все-таки — вперед! Ще одне зусилля — останнє, щоб врятувати воїнську честь.
Він піднявся на стременах і, потрясаючи шаблею, лунким голосом скомандував:
— Вперед, солдати!.. Вперед! За королеву! Шотландці, натхнені палким закликом, ринули на приступ.
Стрілянина стала жахливою, а старий генерал, спокійний, немов на параді, не переставав вигукувати:
— Вперед, сміливці! За королеву! Вперед!..
Генерал, хоч був яскравою мішенню для найспритніших стрільців бурської армії, здавався невразливим. Каска в нього була пробита, мундир подертий, люди навколо нього так і падали, а він все ще вимахував шаблею.
Незабаром він у розпалі бою опинився в зоні вогню Молокососів. Ті стріляли безперервно, спорожняючи магазини своїх маузерів, і все-таки жоден їхній постріл не зачепив генерала. Та ось Поль Поттер, навдивовижу спокійно навівши на нього свій «роєр», спустив курок страшної рушниці, гуркіт якої заглушив сухе цокання автоматичних карабінів. Генерал Уошоп, повторюючи трагічний рух людини, пораненої в груди, судорожно схопився за них рукою, захитався в сідлі і, сковзнувши на круп коня, впав на землю, вбитий наповал.
— А-а, ще один! — радісно вигукнув молодий бур. — Це вже тринадцятий!
І він тут же зробив нову зарубку на ложі своєї рушниці.
Побачивши, що генерала вбито, шотландці завагались. Вони ще не відступали, але й не рухалися більше вперед.
Стрілянина тривала дедалі нещадніша і запекліша. Лави шотландців швидко рідшали. Уже третина всієї їхньої бригади лежала на землі вбитими і пораненими.
— Відступати! — розляглася чиясь команда.
Це кінець! Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відходили, з квапливістю, схожою на паніку. Як просто було б тепер перетворити їх поразку на цілковитий розгром і захопити в полон усі десять тисяч одурілих від страху солдатів. Але для цього треба було б перейти в атаку, а бури ніяк не хотіли розлучатися із своїми укріпленнями.
Іноземні офіцери благали Кроньє атакувати англійців. Той рішуче відмовився. Даремно вказували йому іноземці на безладну втечу деморалізованої англійської армії. Досить було послати галопом в обхід військам королеви хоча б дві тисячі кавалеристів, щоб відрізати англійцям можливість відступити.
Кроньє тільки зневажливо знизав плечима і навіть не удостоїв їх відповіддю.
А час минав, наближалась ніч. Скоро вже буде пізно щось починати.
Іноземці, розлючені цією ідіотською впертістю, через яку гинули плоди блискучої перемоги, все ще наполягали.
— Та зрозумійте ж ви, — кричав якийсь австрійський офіцер, — якщо ми візьмемо в полон корпус Мітуена, то увійдемо в Кімберлі без єдиного пострілу.
Кроньє знову лише знизав плечима і, навіть не пояснивши причини відмови цим відважним людям, які покинули свої родини й справи, щоб воювати за його батьківщину, повернувся до них спиною і звернувся до бурів, що оточували його:
— Прославимо господа і подякуємо йому за подаровану нам перемогу, — і перший заспівав псалом.
— Нічого не вдієш, — з сумом прошепотів полковник Віллебуа-Марей. — Він не знає навіть азбуки сучасної війни. І наперед можна сказати, що, завдяки роздутій славі і сліпій вірі в нього бурів, Кроньє стане злим генієм своєї вітчизни.
Ці справді пророчі слова менше як через два місяці печально ствердилися.
Іноземний легіон — легіон приречений. — Нічна атака. — «Довгий Том» дістав пошкодження. — Бронепоїзд. — Кроньє наказує, Зірвиголова виконує. — Вперед, Молокососи! — Динаміт. — Залізницю заміновано. — Наказ Фанфану. — Зірвиголова на мосту. — Ірландець. — У вирі.
Нема чого й казати, Європа виявила у мало відомих їй досі бурів багато благородних і прекрасних рис.
Бури у високій мірі відзначилися тверезістю, витривалістю, безкорисливістю, відвагою, патріотизмом. Ці притаманні їм достоїнства викликали захоплення всього світу і примусили навіть ворогів ставитися до них з повагою. Проте слід визнати, що одна з найкращих людських якостей — почуття вдячності — була знайома їм тільки в дуже невеличких дозах.
Бури з самого початку платили недовірою тим людям, які разом із своєю кров'ю несли їм у дар незаперечний воєнний досвід.
А ці ж люди були не звичайними шукачами пригод. Ні, то були видатні офіцери — французи, австрійці, німці, росіяни, — блискучі здібності яких високо оцінювалися в їх рідних країнах. Незважаючи на це, іноземних волонтерів довго держали осторонь серйозних справ, на найменших постах. Їм доводилося з труднощами пробивати собі дорогу, ніби всупереч волі бурів роблячи їм ті чи інші послуги.
Та незважаючи на всі старання, їх так і не оцінили по заслузі аж до кінця війни, так і не взяли від них усієї тієї користі, яку вони здатні були і хотіли принести. До їх порад рідко прислухалися, і у взаєминах з ними виявлялась обурлива байдужість, що інколи доходила до зневажання і навіть невдячності. Про це одностайно свідчать усі іноземці, які воювали в армії Трансваалю. Їх розповіді про бурську війну пройняті гіркотою розчарування.
Навіть більше: мри кожній зручній нагоді бури використовували іноземців для виконання найважчих і найнебезпечніших операцій. Їм припадали найбільш виснажливі завдання, їм доручали найважчі діла, ними свідомо жертвували і часто посилали на вірну смерть без усякої користі для справи, чи, правильніше, з метою зберегти життя бурам. Словом, європейські добровольці були в Трансваалі на становищі іноземного легіону, який бури широко використовували на різні потреби, приблизно так само, як ми у Франції використовуємо наш іноземний легіон.
Проте не можна твердити, що таке становище було не до душі нашим відважним волонтерам. Цим одчайдушним хлоп'ятам надавалась цілковита можливість битися, наче одержимі, і робити подвиги, що здавалися нездійсненними і межували з легендою.
Ми вважали доречним згадати тут про цю не позбавлену певного історичного значення рису характеру бурів, тим більше, що саме через неї наш хоробрий капітан Зірвиголова незабаром знову мав нагоду відзначитися.
Вночі після кривавої поразки, завданої англійській армії, виснажені бури міцно поснули на тих самих пагорбах, які вони так сміливо захищали. Вартові ледве проганяли від себе дрімоту, і навіть стрільці, що несли службу охорони на далеко висунутих постах, обважнівши від утоми, лежали в глибині своїх земляних укриттів, напівзаплющивши очі і з незмінною люлькою в роті.
Раптом яскраві спалахи вогню прорізали темряву на півдні, загуркотіли гармати і, прорвавши нічну тишу виючим польотом, на бурів полетіли фугасні снаряди, розсипаючи навколо себе фонтани осколків.
Зчинилася безладна метушня, почулися заклики: «До зброї!», вигуки начальників, які насилу відновлювали бойовий порядок, коротше кажучи, почалося те безладдя, що його завжди тягне за собою несподіваний нічний напад.
Нарешті, по всій лінії загриміли у відповідь гармати бурів. Але вони били навмання по тих місцях, де спалахували постріли. Звичайно, що галасу було далеко більше, ніж діла. Принаймні з боку бурів.
І, навпаки, складалося враження, що англійці наперед вивірили свої приціли. Незважаючи на темряву, їхні снаряди падали жахливо точно.
За дуже короткий час дві бурські гармати були пошкоджені і виведені з ладу ліддитовими снарядами. Але незрівняно серйозніше було інше: англійці понівечили «Довгого Тома», велику гармату Крезо. Бурів охопив справжній відчай. Почулися гнівні, сповнені жаху вигуки:
— «Довгого Тома» підірвано!.. «Тома» підірвано!.. Кляті англійці!
— Мерзотники! Підлота! Розбійники!..
Ствол найкращої гармати бурів, яка своїм калібром і далекобійністю перевищувала всі англійські гармати, було покалічено. Невідомо звідки випущений англійський снаряд з диявольською точністю вдарив у край її жерла. Ще трохи — і він пройшов би у самий механізм «Довгого Тома».
Але й без того наслідки були серйозні. Жерло гармати сплющилося, ніби від удару парового молота, а метал розпікся так, що край жерла став темночервоний. На додаток до всього гармата перевернулася разом із своїм лафетом. Вона остаточно вийшла з ладу.
«Довгий Том». Бідолаха «Том»!
Здавалося, що разом з цією гарматою англійці покалічили душу опору.
Люди товпилися навколо гармати, наче біля смертельно пораненого головнокомандуючого. Відважний французький інженер Леон, немов лікар, з гіркотою досліджував пошкодження.
— О, я вилікую її, неодмінно вилікую! — сказав він, погрожуючи кулаком англійцям, які все ще стріляли з берегів Моддеру.
Кроньє у цей час сидів сам у своєму наметі. Схилившись над картою, він при свічці вивчав найменші звивини поля.
Йому доповіли про нещастя.
— Та хіба ви не догадуєтесь, звідки стріляють? — спитав він з тим непорушним спокоєм, який ніколи не залишав цю людину.
— Ні, генерале. У тому напрямі не було жодної англійської батареї.
— Значить, її встановлено недавно, хвилин з п'ять тому.
— Не розумію, — відповів ад'ютант.
— А бронепоїзд? Забули?
— Ах, справді! Клятий бронепоїзд! — вигукнув ад'ютант.
— Його в таких випадках тихо підводять і зупиняють на ділянці залізничної колії, заздалегідь наміченій для математично точного прицільного вогню, — сказав Кроньє. — Морські гармати, що посилають нам зараз свої снаряди, встановлені на спеціальних платформах і наведені під певним кутом, також заздалегідь вивіреним. І от результати!
— Але що ж робити, генерале?
— Треба раз і назавжди захопити фортецю на колесах. Для цього треба зруйнувати за нею колію. А ще краще знову підірвати міст через Моддер.
— Негайно? — спитав ад'ютант.
— Так. Але в нас ледве вистачить людей для захисту позицій в тому разі, якщо англійці здумають відновити наступ. А це цілком можливо, бо напад бронепоїзда — не що інше, як диверсія, щоб відвернути нашу увагу. Ворог вважає, що нас далеко більше. Ах, коли б у мене було десять тисяч солдатів!
— Але ж на це рисковане діло цілком вистачить кількох рішучих людей, — заперечив ад'ютант.
— Правильно. Тільки де знайти таких людей?
— А Молокососи? А їх командир Зірвиголова? — сказав ад'ютант.
— Діти! — вигукнув генерал.
— Правильно, що діти, але сміливі, мов леви, і хитрі, як мавпи!
Подумавши трохи, генерал погодився:
— Добре. Покличте сюди капітана Зірвиголову.
— Слухаю, генерале!
Через кілька хвилин ад'ютант повернувся в супроводі відважного француза.
Жан стояв перед прославленим ватажком бурських військ, шанобливо виструнчившись по-військовому, але, як завжди, впевнений у собі і зберігаючи почуття власної гідності.
Кроньє втупив у нього ясний і твердим, як сталь, погляд свого єдиного ока і без далеких передмов спитав:
— Скільки людей у вашому розпорядженні?
— Сорок, генерале.
— Чи можна на них покластися?
— Як на мене самого, генерале.
— Чи вмієте поводитись з динамітом?
Жан згадав про свої мандрівки в Клондайку, де мало не щодня йому доводилось вдаватися до динаміту, і, не вагаючись, відповів:
— Так, генерале, і вже давно.
— В такому разі, у мене є для вас важке, майже нездійсненне доручення.
— Якщо тільки важке, вважайте, що його вже виконано. Якщо нездійсненне — то або воно буде виконане, або ми самі загинемо.
— Справа не в тому, щоб померти, а в тому, щоб успішно виконати доручення.
— Слухаю, генерале!
— Я не обіцяю вам за це ні звання, ні почесті, ні навіть нагороди.
— А ми й не продаємо своєї крові, генерале. Ми воюємо за справу незалежності Трансваалю. Розпоряджайтеся нами, як дорослими солдатами, що виконують свій обов'язок.
— Саме так я і роблю! Наказую вам відрізати відступ бронепоїзда і висадити міст у повітря. Дійте негайно! Ідіть, мій хлопчику, і ще раз виправдайте ваше славне прізвисько.
Віддавши честь генералові, Зірвиголова вийшов. Він вихором промчав по табору, на який все ще сипалися англійські снаряди, зібрав Молокососів, наказав їм сідлати коней і роздав кожному по п'ять динамітних патронів і бікфордові шнури з ґнотами. На все це у нього пішло не більше як десять хвилин.
— Вперед! — скомандував він.
Маленький експедиційний загін складався з сорок одного чоловіка.
Хлопчаки шалено скакали, щохвилини рискуючи скрутити собі в'язи серед скель і вибоїн, бо єдиними джерелами світла у цій кромішній темряві були зірки та спалахи гарматних пострілів.
Але в добрих бурських конячок була така впевненість і сила у ході, ними керував такий безпомилковий інстинкт, що жодна з них ні разу не тільки не впала, а навіть і не спіткнулась. За п'ятнадцять хвилин вони пробігли відстань у чотири кілометри.
І от Молокососи вже недалеко від залізниці. За п'ятсот-шістсот метрів виблискують води Моддеру. Обриси місцевості, яку вони як розвідники з'їздили вздовж і впоперек, такі знайомі їм, що, незважаючи на темряву, юнаки впізнають найменші її звивини. Спішилися, не прохопившись ні словом. Відчувалось, що англійці тут так і кишать.
Десять Молокососів лишилися охороняти коней. Решта, захопивши динамітні патрони, пішли за своїм командиром.
Вони пересувались, наче справжні індійці, додержуючи величезної обережності: повзли, зупинялись, ховалися то за скелею, то в чагарнику і знову йшли.
Бронепоїзд стояв всього за півтора кілометра від Молокососів. Гармати його гуркотіли, оглушаючи їх. По залізничній колії снували якісь тіні, вимальовувались силуети вартових, розставлених по двоє через півтораста-двісті метрів.
Відважні хлоп'ята з надзвичайною швидкістю і самовладанням просто голими руками взялися копати ямки під рейками. Зірвиголова насипав у патрони динаміт, вставляв у них шнури з ґнотами і разом з Фанфаном укладав їх в ямки, загортаючи зверху землею.
Необережний рух, найменший удар по стальних рейках — і все полетить в повітря. Від однієї думки про це людей не таких спокійних кинуло б у дрож.
До того ж їх щосекунди могли помітити вартові. Правда, Молокососи працювали лежачи, щільно притулившись до шпал, з якими вони зливалися.
Слава богу! Нарешті закладено всі патрони. Їх ціла сотня, кожен вагою в сто грамів.
Десять кілограмів динаміту! Так струсоне, що аж пекло засміється!
— Назад! — голосом тихим, мов подих, скомандував Зірвиголова.
Молокососи відступили кілька кроків і припали до землі.
— Ти, Фанфаи, залишишся тут, — сказав Зірвиголова, — а я побіжу на міст. Мені потрібно чверть години, щоб добратися туди і закласти там динаміт. Як почуєш вибух, підпалюй ґноти і тікай. Зрозумів?
— Авжеж, хазяїне.
— Якщо через чверть години вибуху не буде, значить мене вже нема в живих. Ти однаково підпалюй тоді… Скажеш Кроньє — я зробив усе, що міг.
— Єсть, хазяїне!.. Тільки от що я тобі скажу: висаджувати висаджуй, та не здумай сам засипатися. У мене серце з горя лусне.
— Мовчи і виконуй! Збір — після вибуху, біля стоянки коней.
Віддавши той же наказ іншим Молокососам, Зірвиголова почав укладати патрони в дві провіантські сумки, по п'ятдесят штук у кожну. Збоку могло здатися, що він має справу не з динамітом, а з дерев'яними цурпалками — так швидко і впевнено він ними орудував. Одну сумку через праве, другу — через ліве плече, у кожній по п'ять кілограмів динаміту і — в дорогу. Зробивши невеличкий крюк, Жан звернув прямо до мосту і хвилин через шість був уже на місці. Як і треба було чекати, міст охороняли вартові. Зірвиголова крадькома обійшов нашвидку споруджені англійцями захисні укріплення і добрався до обвалів, спричинених попереднім вибухом. Він був серед тих, хто тоді висаджував міст, і дуже добре запам'ятав обриси місцевості.
Як завжди, Жану неймовірно щастило: йому вдалося здертися по контрфорсу до настилу мосту. Міст був ґратчастий. Він складався з подовжніх брусів, впоперек яких були покладені шпали, а на шпалах укріплені рейки. Вздовж лівого його боку тяглася дощана доріжка для пішоходів, така вузька, що двоє, зустрівшись на ній, ледве розминуться.
А внизу річка. Вир!
Зірвиголова, поклавшись на свою щасливу зірку і винахідливість, сміливо ступив на доріжку і рушив до першого стояна мосту, збираючись висадити його в повітря.
Та не пройшов він і п'ятнадцяти кроків, як почувся різкий оклик:
— Хто йде?
Вловивши ірландський акцент в англійській мові вартового, Зірвиголова зважився на відчайдушний хід:
— Це ти, Педді? Без дурниць, друже! — з удаваним сміхом відповів він.
«Педді» — загальне прізвисько ірландців, як «Джон Буль» — прізвисько англійців, а «Джонатан» — прізвисько янкі.
— Томмі! Ти, чи хто? — з явною недовірою відгукнувся вартовий. — Підходь ближче… Руки вгору!
— Та не горлай! Дивись, що я потяг… У мене кишені напхані провізією і пляшками віскі… Ось на, покуштуй!
Треба сказати, що ірландці такі ж великі п'яниці, як і сміливці. Почувши слово «віскі», Педді опустив свій штик і, притуливши рушницю до. парапету, майже впритул підійшов до люб'язного мародера. Вони ледве розрізняли один одного в темряві. Але Зірвиголова уже встиг відкупорити свою флягу, і до ніздрів такого великого цінителя віскі, як Педді, донісся аромат «божественного» напою.
Фляга миттю перейшла з рук лже-Томмі у руки Педді, який жадібно припав до неї губами і, не переводячи подиху, вихиляв її вміст.
Поки вій зазнавав такої насолоди, Зірвиголова, протиснувшись між парапетом і ірландцем, дав йому підніжку і щосили штовхнув його в отвір між двома шпалами. Бідолашний хлопець не встиг навіть скрикнути і, як стояв з флягою біля рота, так і полетів. Почувся глухий звук удару по воді. Педді зник у хвилях.
«Сердега! — пожалів Зірвиголова. — Та зрештою від пірнання не завжди вмирають».
Але розмірковувати ніколи було. Хвилини бігли, а в його становищі кожна хвилина варта була години. Хвилі з шумом бились об стоян мосту: він отут, під ногами Жана, той самий стоян, який треба підірвати.
Юний сміливець, рискуючи поділити долю ірландця, поліз під шпали і зачепився за одну з них ногами і лівою рукою. Нелегко було, висячи в такій позі і працюючи однією лише правою рукою, дістати дві сумки, наповнені динамітом, і покласти їх під настил. Тепер лишилось тільки зарядити патрони ґнотами і підпалити. Але робота однією рукою забирала надто багато часу. Тоді, щоб визволити другу руку, Жан щільніше обвив ногами шпалу і повис над безоднею вниз головою.
Раптом дощана доріжка затремтіла під чиїмись важкими кроками. Над Жаном бігли люди, цокали рушничні затвори. А під ним, випливши на поверхню, лементував ірландець, наче його різали.
«Пропав!» подумай Зірвиголова.
Заряджати патрони не було вже часу. Та й навіщо? Цілком достатньо одного патрона, щоб підірвати всі. Йому пощастило витягти з сумки патрон і вставити в нього шнур з ґнотом. Лишалося тільки підпалити гніт. Мине хвилини з дві, поки він прогорить.
Жан, як і раніше, висів догори ногами. Від припливу крові голова мало не тріскалась, у вухах шуміло, перед очима пливли вогненні круги: у нього ледве вистачило сили чиркнути сірника.
Солдати, підбігши, побачили у темряві мигтіння світлячка і силует людини біля нього.
— Вогонь! — розляглася команда.
Гримнуло шість пострілів.
Не звергаючи уваги на стрілянину, Зірвиголова підніс сірника до бікфордового шнура і став дмухати на нього, щоб він швидше розгорівся.
Гніт зайнявся.
Кулі дзижчали біля самих вух юнака, розтрощуючи шпали, рикошетом відскакуючи від стальних рейок.
У нього в ногах десять кілограмів динаміту, згори його обстрілюють вартові, а внизу — річка. Ні секунди не вагаючись, Зірвиголова розтулив ноги, що обвивали шпалу, і вниз головою полетів у Моддер.
У ту ж мить розлігся оглушливий вибух.
Батарея на колесах. — Два вибухи. — Фанфан-войовник. — Подвиги капітана Зірвиголови. — Утонулий ірландець. — Пришпилений волонтер. — Завоювання капелюха з поміткою «CIV». — Знову марш Молокососів. — Англійські полонені. — Віроломство полоненого капітана. — Трагічна смерть одного з членів військового суду.
Бронепоїзди, як знаряддя війни, використовуються вже давно. Захисники обложеного в 1870 році Парижа пам'ятають, як ці незграбні машини циркулювали по Східній і Орлеанській залізницях між двома передовими лініями аж до мертвої зони.
Вони снували туди й назад, стріляли і робили страшенно багато галасу, не даючи майже ніякої користі.
Та воно й зрозуміло: усі пересування бронепоїзда відбувалися весь час тими самими коліями, в його появі не було ніякої несподіванки, а поле його дій було дуже обмежене. До того ж він не відзначався ні рухливістю польової батареї, ні невразливістю укріпленого бастіону.
Бронепоїздами користувалися і під час облоги Плевни і на війні на острові Кубі, хоч, проте, також без особливого успіху.
Англійці в багатьох війнах виявили себе прихильниками цього знаряддя війни, особливо в експедиціях проти афридіїв, на яких бронепоїзд наганяв прямо-таки містичний жах.
Англійці знову, на свій страх і риск, вдалися до нього у війні з бурами. Риск неминучий, а небезпека велика, бо досить якоїсь дрібнички, щоб цю фортецю на колесах перетворити на звичайну купу заліза.
Перша й найголовніша умова успішності операції бронепоїзда — старанна охорона колії, щоб забезпечити поїзду можливість відступу. Крім того, треба, щоб вздовж усієї дільниці руху бронепоїзда були розміщені на деякій відстані рухомі частини, які могли б у разі несподіваного нападу прийти йому на допомогу. Бо, відданий самому собі, бронепоїзд не може довго захищатися.
На початку облоги Кімберлі англійці вживали всіх цих розумних запобіжних заходів. Але бури не атакували поїзд, незважаючи на його дедалі частіші напади, а тому англійське командування стало нехтувати обережністю і посилало явно недостатню кількість війська для захисту бронепоїзда.
Відповідно до того, як в англійців зростала впевненість у безкарності їх вчинків, вони ставали дедалі зухвалішими.
Бронепоїзд, що діяв на фронті Моддеру, складався з трьох платформ. На них було встановлено три корпуси з листової сталі, добре заклепаної і скріпленої стальними перекладинами. Загалом бронепоїзд являв собою споруду з суцільного металу, який не пробивали кулі і шрапнель. У його корпусах, стіни яких були прорізані двома рядами амбразур, ховався гарнізон з шістдесяти бійців. Нижній ряд амбразур служив для тих стрільців, що сиділи, верхній — для тих, хто стояв.
Гармата, поставлена в задній частині корпусу на платформі, що легко оберталась, могла обстрілювати віялом. Потужний паровоз також був одягнений у броню, незахищеною лишалась тільки верхівка димаря.
І, звичайно, все, аж до гармат, було пофарбоване у колір хакі.
Та повернімося до описаного вище пічного нападу бронепоїзда. Здавалося, для цього не було ніяких підстав, особливо після повного розгрому, якого кілька годин тому зазнали війська її величності королеви. Що ж спричинилося до нього?
А те, що серед англійських солдатів, які ошаленіли від страху і тікали врозтіч, мов стадо, паніка була така велика, що лорд Мітуен, побоюючись того самою переслідування, про яке іноземні офіцери марно благали Кроньє, наказав бронепоїздові зробити цю диверсію.
Наступ бурів диктувався звичайною логікою воєнних дій, і генерал вирішив вдатися до цього крайнього засобу, щоб запобігти ворожій контратаці або хоч трохи послабити її.
О, якби тільки він знав, що бури, проспівавши свій псалом, полягали спати!
Тимчасом Фанфан, якого мучив неспокій, лежав, простягайсь на шпалах, і чекав вибуху моста.
Зірвиголова сказав: «Через чверть години».
У такому становищі, особливо вночі, хвилини тягнуться, як години. Юний парижанин хвилювався, серце його сильно калатало; йому здавалося, що чверть години вже давно минула.
Ввижалось йому, що вогонь бронепоїзда дедалі рідшає. А що коли ця фортеця на колесах припинить вогонь і піде собі назад?.. І справді, припавши вухом до рейок, він почув глухий шум повільного руху коліс.
«Дій, Фанфан! Тепер якраз час підпалити шнур».
Чирк!.. Спалахнув сірник, бікфордів шнур зайнявся.
Одним стрибком Фанфан відскочив від колії і побіг до своїх товаришів. Знайшовши Молокососів на тому ж місці, де залишив їх, він кинув їм команду, що нічого спільного не мала з військовою термінологією:
— Давай драла!
Юнаки відбігли метрів на двісті. Бронепоїзд наближався. І з його наближенням зростала тривога в душі Фанфана: чи не занадто пізно підпалив він гніт?
Бум! Трах! — донісся страшний вибух від річки у супроводі яскравого спалаху вогню.
«Браво, Зірвиголова! Браво!»
Бабах!.. — загуркотіло уже зовсім близько, на залізничній колії. Так і здавалося, що там розверзся кратер вулкана: земля здригнулась, на всі боки полетіли осколки металу і тріски, спалахнуло сліпуче полум'я. Обидва вибухи гримонули один за одним з перервою секунд в п'ятнадцять.
Міст, мабуть, підірвано, залізничні колії — також. І яке жахливе руйнування! Обвалений насип, гори покручених рейок і дерев'яна труха шпал.
Бронепоїзд рвучко зупинився за триста метрів від місця вибуху.
Відступ було відрізано.
Кілька солдатів скочили з поїзда на колію і побігли до місця вибуху. Збіглися вартові, прискакали кавалеристи. Люди заметушились. Почулися крики, лайка, прокльони, що добре-таки потішили Молокососів, які залягли в траві.
У купці англійців, приблизно з тридцяти чоловік, спалахнув вогник — мабуть, хтось засвітив ліхтар.
Фанфан пошепки наказав найвлучнішим своїм стрільцям:
— Вогонь!.. Бий в купу!
Накази Фанфана дедалі менше скидалися на військові, але Молокососи виконували їх по-військовому точно, і все йшло, як і належало.
Сухо цокнули маузери. Рушничний вогонь миттю розкидав юрбу. У повітрі розляглися стогін і зойки поранених. Хто з солдатів уцілів, від страху порозбігалися.
— Здорово! От здорово!.. — шепотів Фанфан. — Бий їх, хлопці! Сип! Сип!.. Ех, коли б нас бачив Зірвиголова!.. Де, в чорта, справді він провалився? От не хочу, а сам боюся за нього…
І було під чого хвилюватися. Становище капітана Молокососів справді скидалося на безвихідне. Відірвавшись від залізної шпали, що правила йому за точку опори, він ринувся її річку Моддер.
А як сказав один покрівельник, що впав із даху: «Летіти не так уже й погано; впасти — от у цьому мало забавного».
Річка Моддер глибока. Зірвиголова так і шубовснув у неї кулею, але вода зменшила швидкість падіння.
У ту мить, коли Жан пірнув у річку, прогримів оглушливий вибух і посипався дощ осколків. Якби вибух стався на секунду раніше, Зірвиголова злетів би разом з мостом, а на секунду пізніше його б убило уламками, зараз же, у момент вибуху, його захистив шар води завтовшки чотири метри. Знову щаслива зірка!
Вія проплив кілька сажнів під водою, але повітря не вистачало, і довелося виринути на поверхню.
І тут щаслива зірка Жана згасла. Він підплив до колоди, що після вибуху стирчала з води під кутом у сорок п'ять градусів, і потягнувся був до неї, щоб потриматися хвилинку на поверхні і перенести подих, коли раптом дужа рука схопила його. Біля самого його вуха розляглася кельтська лайка:
— Арра! Спіймав!.. Ось він, поганець! Лжебрат! Убивця! Палій! Пекельний виродок!..
Зірвиголова впізнав ірландця, якого він так люб'язно відправив у річку.
— Пробі!.. Держіть!.. — горлав ірландець. — На допомогу! Та поможіть же доброму християнинові взяти в полон цього…
Закінчення фрази розтануло в таких, дуже виразистих звуках: буль… буль… буль…
Зірвиголова обома руками стиснув шию невдалого балакуна, який повинен був, здавалося, задовольнитися тим, що йому пощастило вже раз втекти від смерті.
Обидва каменем пішли на дно, і їх понесло течією. Але руки Молокососа не слабнули й під водою.
Після надзвичайно довгого перебування під водою виплив тільки один з них. Це був Зірвиголова. Ірландець, задушений руками юного атлета, щез назавжди. Відважний француз, з насолодою вдихнувши струмінь повітря, силкувався розібратися в тому, що сталося.
Стоян було підірвано, і міст, безперечно, пошкоджено. Над головою Жана на мосту метушилися люди з ліхтарями, усі вони незмінно зупинялися на тому ж самому місці. Отже, по мосту не можна було пройти навіть пішим.
До вух Жана весь час долітали англійські слова, міцна солдатська лайка, поради, які кожен давав і ніхто не виконував.
Потім до нього виразно донеслася фраза:
— От лихо! Тут роботи днів на вісім, не менше!
«Чудово! — захоплено подумав Зірвиголова. — Кроньє буде задоволений. Тепер лишається тільки з'єднатися з Фанфаном».
Але насамперед треба було вибратися з річки. Жан тихо поплив вздовж крутих берегів, шукаючи місця, де міг би вийти на берег, і незабаром помітив якусь щілину серед нагромадження скель. Підтягтись на руках, Жан видерся на один з великих каменів і, мокрий, паче морський бог, присів навпочіпки.
Він, мов справжній могіканин, пильно вдивлявся навкруги і напружено прислухався, інстинктивно відчуваючи поки ще невидиму небезпеку.
Із залізниці долітали звуки пострілів. Жан впізнав цокання маузерів.
«Фанфан! — радісно подумав він. — Його міна вибухнула, мабуть, у той час, коли я морочився в воді з цим йолопом ірландцем. Отже, підемо до Молокососів».
З гнучкістю кота і спритністю акробата Жан почав дертися на гору каміння; але перед тим як стати на її вершок, він, припавши до каменів, озирнувся. Тиша, дуже, проте, відносна, мало заспокоювала його.
Раптом він здригнувся: за п'ять кроків, обличчям до берега, стояв, спираючись на рушницю, англійський солдат, його силует чітко вимальовувався на фоні ясного неба. Зірвиголова розрізнив навіть головний убір: фетровий капелюх з піднятим по-мушкетерському лівим бортом. Такі капелюхи носили волонтери англійської піхоти.
Що ж, знову повзти вниз по камінню, яке під ногами хитається і зривається в річку? Знову кидатися в воду і шукати іншого місця? Ні, це неможливо!
За всяку ціну треба пройти повз волонтера, незважаючи на його штик і на тривогу, яку він безперечно зчинить, незважаючи ні на що!
«Буде діло», — вирішив Зірвиголова.
Авжеж, буде діло, коротке, але гаряче.
З тією розсудливістю, що в нього завжди прекрасно поєднувалася з шаленою відвагою, Жан обмірковував, як розпочати дії. Він згадав, що, живучи в Капі на посаді служниці, він бачив цих щойно прибулих тоді з Англії волонтерів. Вони були одягнуті з ніг до голови в хакі і носили крислаті фетрові капелюхи, на піднятих лівих бортах яких красувалися три літери: CIV (City Imperial Volunteers<sup>[46]</sup>). Ці карикатурні солдати, наскрізь просякнуті ідеями найвойовничнішого імперіалізму, вважалися героями.
«Пройду!» вирішив Зірвиголова.
Він весь підібрався, міцно вперся ногами в камені і приготувався стрибнути.
Раз-два… гоп!
Волонтер, побачивши людину, що, наче чортик з скриньки з секретом, вискочила як з-під землі, відступив на крок і, нахиливши штик, вигукнув англійською мовою:
— Стій, ні з місця!
Чи доводилося вам, читачу, спостерігати погану виправку новобранців, коли інструктор командує: «До штикового бою …вся!»?
Права рука в них буває піднята надто високо, ліва нога надто витягнута, права недосить зігнута. Замість того щоб стояти твердо, немов брила, новак перебуває в стані нестійкої рівноваги. Досить найменшого поштовху, щоб перекинути його, чим і користуються інколи деякі інструктори, любителі потішитись. Вони хапаються за вістря штика, злегка штовхають і без особливих зусиль збивають новака з ніг.
У голові начальника Молокососів, як тільки він впізнав у солдаті волонтера, блискавично визрів план дій.
«Ти, мабуть, стоїш мов на ходулях, любий мій…»
І події цілком виправдали цей здогад, дивовижний своєю проникливістю для такого юнака.
Так! Наш Молокосос не марнував часу. Звертаючи на штик, що ось-ось готовий був проткнути його, не більше уваги, ніж він приділив би якомусь цвяху, Зірвиголова зробив другий стрибок, ще спритніший, ніж перший, і, схопивши рушницю волонтера за дуло, з усіх сил штовхнув його.
Але в такому зусиллі і не було потреби.
Волонтер — воїн такий же старанний, як і хоробрий, — орудував штиком із вправністю сільського пожежника. Він зразу ж перекинувся навзнак, піднявши в повітря руки й ноги, а рушниця, якої він звичайно, не зміг утримати, лишилася в руках капітана Зірвиголови.
Та хлопець почав горлати, мов на пожежі.
«Він зчинить тривогу, приверне увагу сусіднього посту», подумав Жан.
Хай йому чорт! З двох зол треба вибирати менше. Жан так і зробив. Пришпиливши волонтера до землі штиковим ударом в груди, він зірвав з нього капелюх, натягнув його на себе і з усіх ніг кинувся навтіки.
І вчасно! Хоч сам волонтер уже перестав дихати, заклик його почули. З найближчого посту прибігли солдати і, побачивши мертве тіло, насамперед почали лаятися.
На війні багато і часто лаються.
А Зірвиголова щодуху мчав туди, звідки лунав гуркіт маузерів і лі-метфордів. То захисники бронепоїзда і Молокососи вели перестрілку, хоч, проте, й без особливого успіху для обох сторін.
Відкрили вогонь і солдати патруля. Але й ці теж стріляли навмання. Словом, звідусіль неслася стрілянина, нікому не завдаючи шкоди.
Та Жану загрожувала нова небезпека, його підбиті залізом чоботи лунко стукотіли по камінню. Почувши тупіт, Молокососи подумали, що до них наближається ворог, і найзавзятіші з них перевели приціл своїх рушниць у його бік.
— Ці дурні, здається, вирішили вибити мені око. Не вистачає тільки, щоб і Поль надумав пальнути з свого «роєра»… — бурмотів Зірвиголова, прислухаючись до дзижчання куль.
З обачності він припав до землі і став обдумувати, як би його дати знати про себе товаришам.
— Ну й йолоп же я! — вигукнув він. — А марш Молокососів!.. Нічого кращого не придумаєш!
І він почав насвистувати марш Молокососів.
Задирливий мотив пісеньки, що дзвінко розлягався в темряві, долетів до слуху хлопчаків, Фанфан перший почув його і радісно вигукнув:
— Хазяїн!.. Гей, ви! Годі стріляти!
Жан почув ці слова, але з обережності все ще насвистував, не рухаючись із місця.
— Ти, чи що, хазяїне?.. Не бійся! Впізнали! Іди на єднання.
Фанфан хотів сказати: «на з'єднання». Але в такі хвилини не дуже звертаєш увагу на всякі тонкощі, особливо коли знаєш, що тебе й так зрозуміють.
І Зірвиголова зрозумів. Підвівшись, він гімнастичним кроком попрямував до Молокососів.
Фанфан зустрів його за десять кроків попереду загону:
— Ну, що, хазяїне, повернувся? Усе гаразд?
— Так, друже Фанфан! Усе в повному порядку: підірвав міст, утопив одного ірландця, насадив на штик одного волонтера, загубив свого капелюха, зате знайшов інший і, на додачу до всього, промок до нитки.
— Ну й мастак же ти, хазяїне! Тільки й ми також не марнували часу: добре-таки покалічили колії і пом'яли бронепоїзд. Усе, як ти наказав.
— Ну, це тільки початок. Зараз треба прикінчити його, — сказав Зірвиголова,
— Правильно, але для цього нас замало. Потрібне підкріплення, — відповів Фанфан.
— У таборі, звичайно, почули вибухи і, треба гадати, вже послали підмогу, — сказав Зірвиголова. — А все-таки краще з'їздити туди, розповісти про все Кроньє і попросити у нього дві-три сотні бійців.
— Я поскакаю! — відповів Фанфан і зірвався, був з місця, але до нього долетів розмірений крок загону, що швидко наближався до них.
Почулась знайома мова. Бури!.. Так, це, справді, були бури. Примчавши з табору, вони, як і Молокососи, недалечко покинули своїх коней.
Їх близько трьохсот чоловік. Вони притягли з собою легку гармату і снаряди, начинені мелінітом. Кроньє послав їх сюди на всякий випадок, і вони прибули якраз вчасно. Поки Молокососи вели перестрілку, щоб відвернути увагу ворога, бури стали копати окопи. Спритно орудуючи своїми кирками і лопатами на коротких держаках, вони викопали першу траншею для прикриття стрільців, потім другу, з редутом для гармати. Вся решта ночі пішла на цю роботу, що посувалася надзвичайно швидко.
Але тільки на світанку і бури і англійці змогли розібратися у позиціях один одного. Результати огляду були далеко не втішні для англійців, які з подивом побачили проти бронепоїзда укріплений бастіонами і наїжений штиками ворожий фронт. А поки вони розглядали лінію ворожих окопів, бури навели свою добре замасковану гілками гармату на велику гармату бронепоїзда. І, звичайно, ця гармата не гукнула англійцям: «Обережно!», пославши їм замість ранкового привіту гарненький снаряд у дев'ять з половиною міліметрів. Броньовану стіну корпусу зняло, немов різцем, а снаряд, начинений отією диявольською речовиною — мелінітом — вибухнув на лівій цапфі<sup>[47]</sup> англійської гармати.
Страшний удар вщент розтрощив потужний стальний лафет, зім'яв механізм наведення і припаяв гармату до башти, жахливо покалічивши при цьому п'ятьох солдатів.
Це була помста за «Довгого Тома».
Англійці, завивши від люті, послали бурам кілька залпів із своїх лі-метфордів, не завдавши ніякої шкоди.
Бурська гармата відповіла новим снарядом, який пробив бліндаж корпусу другої платформи і розкидав гарматну обслугу, примусивши одних артилеристів тікати і поклавши на місці інших. Все-таки англійці, виявляючи дивовижну сміливість і стійкість, дали ще залп. І тоді втретє прогриміла бурська гармата.
— Вони втомляться раніше за нас, — промовив командир бурських артилеристів.
І він вгадав! Крізь дим, що обгортав середню платформу, вже з'явилася біла хустинка, якою махали, начепивши її на кінчик штика. Англійці вирішили розпочати переговори. Вогонь припинився, і начальник бурського загону, присланого Кроньє, якийсь фермер на прізвище Вутерс, підняв і собі над траншеєю білу хустину. Тоді молодий англійський офіцер швидко стрибнув на рейки, пройшов половину відстані від поїзда до траншеї і зупинився. Вутерс також виліз з окопу і підійшов до ворожого офіцера.
— Ми згодні капітулювати, — сказав англієць, гордовито вклонившись бурові. — Які ваші умови?
— Наші умови? Та ніяких умов, — спокійно відповів бюргер. — Ви здаєтеся в полон, та й усе. Ви покинете бронепоїзд, залишивши там всю вашу зброю, і зупинитесь за двадцять кроків від першої нашої траншеї. Звідти вас відведуть у табір.
— Сподіваюсь, наші люди мають право зберегти свої речі?
— А що ж ви думаєте, — глузливо відповів Вутерс, — ми поведемо їх голими?
— Я хотів сказати: свої рюкзаки, — понуро виправився англієць.
— Хай так, але після огляду.
— Нас троє офіцерів, і всім нам не хотілося б розлучатися із своїми шпагами.
— Про це будете домовлятися з Кроньє. Моє діло тільки доставити вас до нього. Даю вам п'ять хвилин. Якщо точно через п'ять хвилин ви не вишикуєтесь тут без зброї, ми поновимо вогонь.
Англійці зрозуміли, що дальший опір безглуздий, і вирішили здатися. Воші покинули фортецю на колесах і під керівництвом своїх офіцерів вишикувалися перед траншеєю.
Озброєні бури вийшли з окопів, з цікавістю, не позбавленою поваги, розглядаючи англійців. Ті зберегли свою прекрасну виправку, хоч більшість з них не приховувала радості від такої розв'язки. Вона рятувала їх від небезпеки війни.
Обережний Вутерс все-таки скомандував:
— Руки вгору!
Наказ негайно виконали всі, крім капітана, найстаршого чином з трьох офіцерів.
Потім Вутерс у супроводі капітана Зірвиголови і тридцяти бюргерів і Молокососів наблизився до англійців, щоб перевірити, чи нема у рюкзаках зброї. Коли він проходив повз англійського капітана, той вихопив з рюкзака револьвер і вистрілив в упор.
— Ось тобі, мерзотнику! — вигукнув він. — Всіх би вас винищити!
Вутерс упав навзнак з розтрощеним черепом.
Це огидне і низьке вбивство викликало у бурів вибух люті. Зірвиголова з блискавичною швидкістю підніс рушницю до плеча і вистрілив у вбивцю. Труп капітана упав на тіло його жертви…
На мить обидва загони заціпеніли.
Але розправа із злочинцем на місці злочину не заспокоїла бурів, обурення їх не знало меж. Усі вони, старі й молоді, жадали крові інших англійців, які, на їх думку, мусили жорстоко заплатити за-підлий злочин одного з своїх товаришів.
— Смерть англійцям! Смерть!..
Ще хвилина — і полонених буде перебито.
Командування перейшло тепер до Жана. Його охопив дрож від думки, що зараз станеться одне з тих масових убивств, які вписуються в історію народів і накладають ганебну пляму і на тих, хто їх зробив, і на тих, хто не перешкодив їм. Зараз рушниці почнуть самі стріляти…
З риском стати першою жертвою своїх оскаженілих від гніву друзів, Зірвиголова кинувся поміж англійцями і вже націленими на них маузерами бурів і, підставивши свої груди під постріли, гукнув:
— Опустіть рушниці! Друзі, благаю — опустіть рушниці!
Бури сперечалися, кричали, жестикулювали, але ніхто з них не вистрілив. Перемогу було наполовину здобуто. А Зірвиголова говорив своїм дзвінким голосом:
— Ви люди справедливі і воюєте за священну справу захисту свободи. В ім'я справедливості, в ім'я свободи, яку ви неодмінно завоюєте, — не карайте цих полонених за злочин, у якому вони не винні.
— Вірно! Його правда! — пролупало кілька голосів.
Найнепримиренніші мовчали, але й вони вже не наважувалися вигукувати: «Смерть англійцям!», і змушені були без слів, хоч і з одвертим жалем, опустити свої рушниці.
Полонені були врятовані.
Англійський лейтенант підійшов до Жана Грандьє і, віддавши йому честь, сказав:
— Капітане! Ви — великодушний супротивник і справжній джентльмен. Дякую вам особисто від себе і від імені цих чесних воїнів, які осуджують огидний вчинок капітана Хардена.
— Харден? Командир першої роти шотландських стрільців?
— Ви його знали?
— Так це справді був він?
— Звичайно.
— В такому разі і я, в свою чергу, дякую вам, лейтенанте.
Під час цієї короткої розмови бури оглянули рюкзаки полонених і, переконавшись, що в них не схована зброя, вирішили відправити англійців у табір. Честь конвоювати їх припала Молокососам — вони її заслужили.
І от англійці вирушили, оточені юними буркунами, найстаршому з яких не минуло ще вісімнадцяти років, а наймолодшому не було й п'ятнадцяти. Зірвиголова, схилившись до вуха свого юного друга Поля Поттера, прошепотів:
— А знаєш, хто цей англійський офіцер, якому я розтрощив голову?.. Це капітан Харден, один з п'ятьох членів військового суду, убивця твого батька.
Бурський табір. — Зірвиголова у генерала. — Відрядження. — Велосипеди дядька Пауля. — Зірвиголова і Фанфан — солдати-велосипедисти. Перепрала через Моддер. — Англійські улани. — Переслідування. — Несподіваний стрибок велосипедистів.
Повернення Молокососів до табору Кроньє було справжнім тріумфом. Спокійність бурів, що стала приказкою, цього разу зовсім розтанула, і вони влаштували відважним хлопчакам хвилюючу зустріч. Полонених бури прийняли із звичайною своєю добродушністю і робили їм усякі дрібні послуги.
Таке ставлення глибоко зворушило англійців. Як? Ці великодушні й гостинні люди і є оті самі бури, яких англійські газети обзивали мужвою, йолопами, білими дикунами? Полонені, сповнені ідей імперіалізму, не могли отямитися від подиву.
Кроньє, безмежно радий успішній операції, що перетворила страшний бронепоїзд на купу заліза, побажав побачити того, кому він був зобов'язаний цією перемогою. Він наказав негайно прислати до нього капітана Молокососів.
Коли Зірвиголова з'явився у намет головнокомандуючого, там зібралося численне товариство: славетні начальники, родичі і друзі головнокомандуючого і звичайні волонтери. Усі вони розмовляли й курили, немов рівні. Зовсім не відчувалось ієрархії, пихи, бундючності. Усі ці люди були братами, бюргерами, солдатами, військова форма яких однаково для всіх складалася з гвинтівки і патронташа.
Побачивши капітана Молокососів, Кроньє підвівся назустріч і, потиснувши йому руку, сказав:
— Ви хоробра людина! Від імені бурської армії дякую вам, мій юний друже.
Очі відважного юнака зволожилися від сліз, серце закалатало.
— Генерале, — відповів він, — ви говорили, що у вас немає змоги нагородити мене чином або орденом. Та повірте, честь, яку ви мені робите, сказані вами слова у сто разів дорожчі від усякої нашивки на рукаві або значка на куртці!
Усі присутні зустріли слова Кроньє і відповідь ватажка Молокососів громом оплесків.
Дванадцять наступних днів минули у відносному спокої, якщо не рахувати звичайних під час війни інцидентів, що були ніби своєрідною розмінною монетою воєнного часу.
А проте в інших областях Оранжової республіки і Трансваалю у той же самий час відбувалися серйозні події. Бури незмінно здобували перемогу, але не вміли користуватися її плодами.
Ледісміт енергійно захищався, усе ще тримався Мафекінг, а Кроньє з його невеличкою армією не міг зломити опору Кімберлі.
Головні бурські воєначальники творили про те, щоб, об'єднавши всі сили, розпочати генеральний наступ і, завдавши масованого удару англійській армії, спробувати здобути над нею рішучу перемогу до прибуття переможця при Кандагарі, лорда Робертса, призначеного генералісимусом англійських військ у Південній Африці.
Словом, почувалося, що назрівають важливі події.
Прокинувшись одного разу на світанку, Зірвиголова, в який уже раз, втішався мальовничим виглядом бурського табору.
Сповнену яскравих барв і несподіваностей картину цього табору чудово описав відомий французький полковник Віллебуа-Марей, безстрашний солдат і людина великого серця, що поліг у Трансваалі від англійської кулі.
Дозвольте ж мені, любий читачу, відтворити тут його рядки, щоб дати вам можливість зазнати насолоди від неоціненного аромату, який має тільки пережите особисто…
«Завдяки своїм низеньким наметам, що нагадують формою військовий кашкет, кухням, розташованим просто неба, своєму рагу з яловичини з овочевою приправою бурський табір цілком міг би зійти за французький табір в Алжірі, коли б не величезні фургони, поставлені довгими рядами або в каре, коли б не численні череди, що повертаються з пасовища або розміщені позаду лінії всього фронту, коли б не мовчазний спокій бурів, такий відмінний від галасливої пожвавленості нашої французької вояччини. Ви не почуєте тут сигналів сурми, нічну службу несуть невеличкі групи бійців, добровільно змінюючи одна одну через певний час. Намет генерала, команданта<sup>[48]</sup> або фельд-корнета<sup>[49]</sup> служить клубом, куди може зайти кожен, хто захоче. Тут не застосовують покарань і не дають нагород, не примушують і не судять: усе виконується точно у вказані години за обов'язком громадянської і воїнської честі.
Подібно до всіх сучасних армій, цей табір має у своєму розпорядженні пошту, телеграф, електричні прожектори, добре обладнані госпіталі. Але найцікавіше в цьому таборі — високий релігійний дух, яким весь він пройнятий. Усе тут приписується «божій волі»: доля Трансваалю, захист свободи і прав пригнобленого народу. Коли генерала поздоровляють з перемогою, він відповідає: «На те була воля божа».
Кому довелося бачити, як бури щодня відправляються на свої нічні пости, хто пішки, хто верхи, завжди точно у певний час і в будь-яку погоду, той не може не схилитися перед вищою силою, яка перетворює цих вільних, мов вітер, людей на суворо дисциплінованих воїнів.
Часто-густо вони йдуть на свої пости, зігнувшись у три погибелі під зливою. Легкий одяг ледве захищає їх, навколо безпросвітна темрява, дощ ллє як з відра, а бюргери, наперекір стихії, стоїчно йдуть на свої місця. І так — з дня на день. Притулившись до схилу пагорба, тонучи в грязюці або хлюпаючи по калюжах, вони не сплять до світанку на своїх постах і засинають проти неба, щосекунди готові віддати життя за свою трансваальську батьківщину».
Але повернімося до нашого героя. Зірвиголова прогулювався по табору, розглядаючи все, захоплюючись або відзначаючи хиби. Ній дихав на мовні груди у цій войовничій атмосфері і знову й знову поздоровляв себе з тим, що взяв участь у суворій, повній трагізму боротьбі, від якої залежала доля цілого народу.
Випадково чи ведений передчуттям, він забрів у те місце, де стояв генералів намет.
Невимушено увійшовши в намет, Жан застав там Кроньє. Генерал був один. Він писав, але відірвався від своєї роботи і, дружньо посміхнувшись, сказав:
— Добрий день, Зірвиголово!
— Добрий день, генерале!
— А я саме збирався послати по вас. Ви мені потрібні.
— Радий служити вам, генерале! Я вже й так майже два тижні байдикую.
— І нудитеся?
— Ще б пак! Після висадження мосту у мене ж ні разу не було нагоди поколошматити англійців.
— А коли я дам вам таку нагоду?
— Чудово, генерале! О, коли б зі мною була моя рота Молокососів! Та, на жаль, вона майже вся розсіялась, лишилося якихось тридцять чоловік.
— Повернувшись, ви зможете відновити її у повному складі.
— Отже, мені доведеться кудись поїхати?
— Так… Ви поїдете кур'єром досить далеко, під Ледісміт. Повезете генералу Жуберу надзвичайно важливі секретні документи. На телеграф покластися не можна: англійські шпигуни нишпорять скрізь. Пошта йде надто повільно. Ви мусите рухатися швидше за пошту, поглинаючи шляхи, етапи, залізничні колії, станції, мчати не зупиняючись дні й ночі, уникаючи засідок, вислизаючи від шпигунів, переборюючи сон і втому, і добратися якнайшвидше, за всяку ціну, що б там не було. Ви маєте все потрібне для цього: ви хоробрий, витривалий, заповзятливий, спритний, умієте вийти з усякого становища і ніколи не розгублюєтесь.
— Розпоряджайтеся мною, генерале. Коли накажете вирушати?
— Через півгодини.
— Одному?
— Так, мабуть, було б краще. Але вас можуть убити по дорозі, тому візьміть із собою надійного товариша, який в разі вашої загибелі міг би довести до кінця це доручення або знищити документи, якщо ви будете поранені або взяті в полон.
— В такому разі я візьму свого лейтенанта, Фанфана.
— Ну, що ж, Фанфан, то й Фанфан! А тепер давайте встановимо ваш маршрут, звичайно, без врахування несподіваних дорожніх пригод. Звідси до Ледісміта по прямій триста миль.
«Близько п'ятисот кілометрів», виправив у думці Жан.
— Накиньмо ще п'ятдесят миль на всякі манівці. Звідси до Блумфонтейна<sup>[50]</sup> по шосе вісімдесят миль. Від Блумфонтейна до Вінбурга ви проїдете залізницею тож вісімдесят миль. Від Вінбурга по шосе до Бетлехема вісімдесят п'ять миль. Від Бетлехема до передових бурських позицій під Ледісмітом знову залізницею — близько дев'яноста миль. Якщо Вінбург зайнятий англійцями, — а про це ви дізнаєтеся на вузловій станції Смолдіїл, — ви проїдете поїздом до Кронстада і доберетеся до Бетлехема через Ліндлей. Рекомендую вам якнайменше користуватися залізницею. Найпростіше було б, звичайно, з Блумфонтейна доїхати поїздом до Преторії, а вже звідти спуститися до Ледісміта, але така подорож забере не менше як вісім днів, а може, й більше. Залізниці забиті воєнним спорядженням, і поїзди рухаються повільніше, ніж добрі коні. Тому я раджу вам пересуватися більше шосейними дорогами — це дасть виграш у часі.
— Але, генерале, де і як ми знайдемо коней, вийшовши з вагона?
— А вам вони і не будуть потрібні. До речі, Зірвиголово, ви їздите на велосипеді?
— Аякже, генерале! — відповів Зірвиголова, весь аж засяявши від думки про таку оригінальну подорож.
— Чудово!
— Велосипед — мій улюблений вид спорту, і, не хвалячись, можу сказати: я в ньому дуже вправний.
— Охоче вірю.
Кроньє взяв із стола великий конверт, старанно запечатаний, перев'язаний і з обох боків покритий лаком.
— Ось вам документи. Конверт непромокальний. Зашийте його за підкладку вашої куртки і віддасте особисто в руки генералу Жуберу. Ось перепустка. Вона забезпечить вам допомогу і підтримку в межах території обох республік. Зайдіть на склад, там ви знайдете великий вибір велосипедів. Передбачливий дядько Пауль прислав їх нам сюди разом з іншим спорядженням. А тепер, мій хлопчику, вирушайте, не гаючи ні хвилини. До побачення! Хай захистить вас бог і хай допоможе він вам повернутися живим і здоровим.
Зірвиголова належав до людей, яких ніколи не застукаєш зненацька. Не довго думаючи, він помчав у свій намет і, заставши там Фанфана, зразу ж спитав:
— Фанфан, ти добре їздиш на велосипеді?
І Фанфан відповів поважно і переконливо на промовистому жаргоні вулиці Гренета:
— Питаєш!.. Я ж тренером був. Та ще й яким!
— Тоді ходімо вибирати собі машини — і гайда на прогулянку.
— На війну? На каталці? Шик!.. Багаж і зброю брати?
— Ніякого багажу! По укривалу, рушниці, дюжині сухарів і сотні патронів.
Вони зараз же пішли у велосипедний відділ складу, де побачили сотню блискучих новеньких машин.
Зірвиголова, як справжній патріот, почав шукати вироби французької марки і незабаром знайшов те, що йому було потрібно.
Це були два велосипеди військового зразка: легкі, міцні і зручні машини з прекрасним ходом і передачею всього в п'ять метрів. Крапнути мастила у педалі осі, перевірити гайки і гальма, — і додому, у намет! А там згорнути укривала, перекинути їх через плече, справа наліво, а рушниці — зліва направо, прив'язати до поясів шкіряні сумки з сухарями і патронами. На все це пішло не більше як десять хвилин.
Фанфану хотілося вирушити на велосипедах прямо з табору. Але тут не було відповідних шляхів, а вони мали спускатися під уклон у двадцять п'ять градусів. Довелося йти пішки, тягнучи за собою машини. Передові пости лишилися позаду. Тепер перед ними розкинувся безлюдний степ, на кожному кроці приховуючи засідки і загрожуючи загибеллю.
— Слухай, хазяїне, — запропонував Фанфан, — а чи не натиснути на педалі? Чим ми рискуємо? Тільки ноги розімнемо та побачимо, як піде у нас ця справа.
— Гаразд!
Осідлавши велосипеди, друзі покотили прямо на схід. Щоправда, дороги не було, але голий, рівний і твердий грунт вельдту дуже зручний для велосипедної їзди. Проте Фанфану усе здавалось, що вони їдуть недосить швидко.
— Чуєш, хазяїне, молоко ми, чи що, боїмося розхлюпати? Дванадцять кілометрів на годину! Махнути б на двадцять п'ять… Га, хазяїне?
— Авжеж! Щоб звалитися у першу ж яму, наскочити на камінь або на якийсь пеньок? Дванадцять кілометрів на годину, а може й менше! Ти — солдат-велосипедист, а не гонщик.
— Слухаю, хазяїне! До речі, куди це ми мчимо таким алюром?
— На Якобсдальську дорогу, що тягнеться з півночі на південь. Якихось двадцять хвилин — і ми будемо там.
Через п'ятнадцять хвилин друзі виїхали на широкий, проторований безліччю волячих упряжок шлях. Колії тут були дуже глибокі, але стежки, утоптані биками, чудові.
Сяючий Фанфан базікав, мов сорока, і називав себе найщасливішим велосипедистом обох півкуль. А Зірвиголова, слухаючи його базікання, час від часу піднімав голову і тривожно вдивлявся вдалину. Але нічого підозрілого, принаймні досі, він не помітив.
Отак без ніяких перешкод вони проїхали сім-вісім кілометрів. Та раптом шлях став круто спускатися і привів до річки.
— Це Моддер, — спокійно сказав Зірвиголова. — Я знав, що він зустрінеться на нашому шляху. Тут є брід. Перейдемо.
І обидва, закинувши на плечі велосипеди, сміливо увійшли в воду.
Течія, навіть біля берега, була дуже швидка. Доводилося твердо впиратися ногами в дно, щоб не заніс потік.
Річка все глибшала, вода дійшла спочатку до пояса, потім до грудей, і, нарешті, до шиї.
— Ех, ходулі б! — зітхнув Фанфан, несучи свій велосипед у витягнутих над головою руках.
Їхні рушниці, патрони, укривала — все вимокло, крім сухарів, які були прив'язані до рулів велосипедів. Але патрони води не бояться, а решта — висохне!
На щастя, рівень води в річці цього сезону був низький, інакше наші друзі наразилися б на непереборні труднощі.
От, нарешті, і той берег. Віддихавшись і струсивши з одягу воду, здерлися на прибережний укіс і знову поїхали. Не було ще й восьмої години ранку, але в Африці сонце в цю пору влітку стоїть уже високо, і починала мучити спека. Фанфан дістав з торби сухар і став жадібно гризти.
— Піснувата закусочка, — сказав він, набивши повний рот. — Не завадило б додати до неї хоч якоїсь городини.
— Поснідаємо в Якобсдалі, — коротко відповів Зірвиголова.
— Ти нічого не їси і все мовчиш, хазяїне. А проте звичайно ти не від того, щоб попоїсти, та й за словом у кишеню не лізеш.
— Побоююсь неприємних зустрічей.
— А далеко ще до Якобсдаля?
— Три льє.
— Хо! Всього якась година їзди! Дорога непогана… Натиснемо на педалі, чи що?
— Натиснемо!
Отак вони мчали вже якихось тридцять хвилин.
Раптом Жан Грандьє, який їхав попереду, помітив праворуч, за два кілометри, невеликий загін кавалеристів, чоловік з п'ять-шість.
Вершники перевели коней на велику рись з явною метою перерізати шлях велосипедистам.
— Фанфан, можеш натиснути до двадцяти і навіть двадцяти п'яти кілометрів. Бачиш кавалеристів?.. Напевно, улани.
— Ліворуч? Бачу.
— Ні, праворуч.
— Значить, їх два взводи. Так, це улани. Не лякайся і воруши ногами. Шквар, шквар!
Друзі припали до рулів і полетіли із швидкістю кур'єрського поїзда.
Але й улани пустили коней у кар'єр. З піками напоготові, вони шаленим галоном мчали навперейми велосипедистам.
Перегони були недовгі, але захоплюючі. Це був не один із тих безпечних матчів на добре утрамбованому шляху або спеціальній доріжці, небезпечний хіба тільки для гаманців глядачів або для самолюбства його учасників.
Шлях поганий, а місцями і зовсім непрохідний.
Під густим шаром червоного пилу підступно притаїлися ями і камені, яких не побачиш, аж поки не наскочиш на них. А ставкою у цих відчайдушних перегонах було життя двох молодих людей, а можливо, і порятунок цілої армії.
— Проскочимо! — бурмотав Зірвиголова.
Його мускули готові були розірватися від напруги, погляд прикутий до шляху; міцно стискаючи руль, він інстинктивно обминав перешкоди на шляху.
… Улани все наближались. Уже долітали їхні вигуки. Жану виразно почулися слова, під яких закипіла вся його кров: «Підколімо свиню!.. Підколімо!»
«І не мати змоги підстрілити цих лютих звірів!» зітхнув Зірвиголова.
Фанфан, що стежив за лівим взводом, радісно вигукнув:
— Не псуй собі крові, хазяїне!.. Перегнали! Пройдемо!
Але правий взвод наближався з блискавичною швидкістю. Дорога, правда, трохи покращала, але обидва велосипедисти почали вже видихатися.
Фью-ю-ю!.. Фью-ю-ю-ю! — просвистіло повз вуха кілька куль, і почалася стрілянина.
Це відкрив вогонь лівий, перегнаний взвод. Не так заради того, щоб підстрелити втікачів, як для того, щоб вони злякалися, втратили самовладання, потрібне при швидкій їзді, і впали з велосипедів.
Але випробуваній мужності капітана Зірвиголови і Фанфана була чужа подібна слабість. Вони давно звикли до музики куль.
От здалека вже з'явились оточені деревами споруди, до них усього півльє.
Якобсдаль!
Півльє! Ще п'ять хвилин цього диявольського бігу — і вони врятовані.
Лівий взвод доганяв їх ззаду, правий був усього в ста п'ятдесяти метрах.
— Ходу, Фанфан, ходу!
— Шквар! Шквар!.. — підхопив парижанин.
Англійці заревли від люті: ці безстрашні хлопчиська пролетіли буквально під самим їх носом.
А тут ще пущені в кар'єр коні перемахнули за інерцією шлях і проскакали метрів з п'ятдесят, перш ніж вершники змогли їх зупинити. Але кавалеристи не гаяли часу. Вони круто повернули коней і, виїхавши на шлях, продовжували переслідування.
Відстань від велосипедистів до Якобсдаля меншала буквально на очах. На нещастя, шлях в околицях цього міста був витоптаний і поритий худобою. Молокососам довелося знову сповільнити рух.
Раптом велосипед Жана потрапив у засипану пилом яму, заднє колесо його занеслося на повному ходу, і Зірвиголова, підстрибнувши в повітрі, перекувиркнувся і, пролетівши метрів шість, розтягся у брудній вибоїні.
Фанфан, налетівши на його перекинутий посеред шляху велосипед, теж перемахнув через руль своєї машини і після запаморочливого стрибка в повітрі розтягся поруч із своїм начальником.
— Бачив? Оце так падіння — красота!
Відчайдушна боротьба. — Винищення людей і коней. — Король стрільців. — Сутичка, в якій Зірвиголова здобув перемогу, а Фанфан втратив кінчик вуха. — Останній із живих. — На спогад майору Колвіллу. — У Якобсдалі. — В дорогу.
Усе перемішалося в страшенному безладді — руки, ноги, рушниці, рюкзаки.
Фанфан, з мавпячою спритністю ставши на ноги, першим знайшов у собі сили пожартувати:
— Нічого страшного!.. А знаєш, я взагалі, мабуть, резиновий.
Зірвиголова насилу підвівся на одне коліно, тяжко перевів подих і провів рукою по лобі.
— А мене так стукнуло по голові, — сказав він, — що в очах ніби мільйон електричних лампочок засвітилось.
— Нічого не розгвинтилося, хазяїне? — спитав Фанфан а якоюсь особливою ніжною і простодушною тривогою.
— Дрібниці! Хіба в нашому віці можна боятися таких піруетів? — відповів Жан.
Улани в цей час мчали щодуху. Їх була ціла дюжина, і вони не сумнівалися, що одразу ж покінчать із цими хлопчиськами, які, на їх думку, втратили здатність чинити опір.
Зірвиголова зібрав усі свої сили і самовладання.
Він вирішив битися і за всяку ціну виконати дане йому доручення. Падіння дуже приголомшило його, але він не давав і взнаки, що йому погано. Залізна воля поборола фізичний біль.
Швидко знявши з плеча маузер, Жан прицілився в уланів, які з піками наперевіс мчали на них, припавши до грив своїх коней.
— Не стріляй, — кинув він Фанфану.
Читачі «Крижаного пекла» пам’ятають, мабуть, яким чудовим стрільцем став Жан Грандьє у Клондайку завдяки урокам одного канадця.
Улани скакали по чотири вряд.
Пролунали підряд чотири постріли, такі часті, що вони ніби злилися в один.
Крр… — ніби полотно розідралося.
Чотири вершники першого ряду гепнулися на землю з розтрощеними черепами.
Коні другого ряду інстинктивно повернули вбік, щоб не потоптати вбитих, але передні коні все ще мчали вперед і після падіння своїх вершників. Один з коней з блискавичною швидкістю скакав серединою шляху; зараз він наскочить на велосипеди і розчавить обох Молокососів. То була гніда коняка з темнокаштановими манжетами біля копит і з білою зіркою на лобі.
Гримнув п'ятий постріл. Куля з страхітливою точністю влучила в центр білої зірочки і рознесла тварині череп. Кінь важко впав за двадцять кроків від велосипедистів.
— Хай йому чорт, оце так постріл! — пробурмотів Фанфан, такий же спокійний під вогнем, як і його командир.
Усе сталося майже за мить.
Англійці обливали Молокососів потоками лайки і погроз, які, зрештою, справляли на них не більше враження, ніж каркання ворон.
Улани вже не наважувалися йти на лобову атаку. Вони рушили на противника з флангів. Їх стрій нагадував гострий кут, вершина якого ніби впиралася в хлопців.
Зірвиголова з величезним спокоєм навів рушницю спочатку на правофлангового кавалериста, потім зразу ж перевів приціл на лівофлангового. Він стріляв немов той мисливець, що дуплетом вбиває двох куріпок. Обидва солдати впали, навіть не скрикнувши, не змахнувши руками.
Шість вершників і один кінь вбиті сімома пострілами! Є від чого вжахнутися!
Та в Клондайку Зірвиголови перевершив і це досягнення, коли в полярну ніч винищував арктичних вовків, причому єдиною мішенню йому був фосфоричний блиск їхніх очей.
Чудовий стрілець простяг Фанфанові свою рушницю із спорожнілим магазином.
— Дай твою! — сказав він.
Маленький парижанин віддав йому свою заряджену рушницю, і Зірвиголова полегшено зітхнув, знову відчувши в руках надійну, придатну до роботи зброю.
Англійці на мить завагались. Та це й зрозуміло: вони хотіли пополювати на двох підозрілих велосипедистів, зіграти забавну партію своєї улюбленої гри «підколімо свиню», а наразилися на двох молодців, які за хвилину знищили шістьох уланів.
Атака не вдалась. Марно двоє найближчих до Молокососів уланів намагаються на повному скаку проколоти їх піками. Піки занадто короткі і не досягають мети, а пущені в кар'єр коні вихором пролітають повз Молокососів.
Фанфан, просіявши, показав уланам носа і гукнув їм навздогін:
— Провалюйте з своїми держаками від мітли! Вони придатні тільки на те, щоб збивати з дерев горіхи чи яблука!
— Не поспішай радіти, — зауважив Зірвиголова.
— Думаєш, вони повернуться?
— Не сумніваюся. Усім серцем ненавиджу їх, але охоче визнаю їхню мужність.
— Отже, по-твоєму, їм замало цього прочухана?
— Звичайно. А ось і доказ… Лягай! Швидше!..
Зірвиголова, зваливши на землю свого товариша, розплатався поруч із ним у канаві.
І вчасно! Гримнуло шість пострілів. Знялися стовпи пилу, злетіли уламки каміння.
— Фі! — тріумфував Фанфан. — Та що вони, ногами, чи що, стріляють?.. Точнісінько, як я!
Улани пересвідчилися, мабуть, що кінною атакою нічого не доб'єшся: вони від’їхали метрів на триста, спішилися і, заховавшись за своїми кіньми, відкрили огонь у відповідь.
Дуже необережний хід, коли маєш справу з таким стрільцем, як Зірвиголова.
Величезна вибоїна, вирита бурськими повозками, приховувала не гірше від траншеї. Зірвиголова, не звертаючи уваги на град куль, якими усипали їх англійці, прицілився в одного з ворожих коней, трохи нижче вуха. Уражений пострілом кінь, веред тим як упасти, здибився, відкривши при цьому солдата, що притаївся за ним.
Пролунав другий постріл. Улан, влучений у лоба, перекинувся навзнак.
— Усього п'ятеро лишилось! — загорлав Фанфан, але тут же вигукнув: — Вжалили!..
Він необережно підняв голову над землею, і англійська куля, наче різцем, зняла мочку його правого вуха.
— Та ти не хвилюйся, справжнісінька дурничка!
— Тим краще. Пора вже кінчати, — відгукнувся Зірвиголова.
Легковажно спорожнивши магазини своїх рушниць, улани припинили на хвилину вогонь. Поки вони похапцем, квапливо риючись у патронташах, перезаряджали рушниці, Зірвиголова з блискавичною швидкістю перестріляв коней.
Ні одна коника не падала зразу. Всі вони билися, ставали дибки і відстрибували вбік, відкриваючи вершників, які ховалися за ними. Один з п'ятьох ще живих уланів цілився у наших хлопчаків, стоячи на коліні. Але Жан встиг випередити його, і, вражений кулею капітана Зірвиголови, він перекинувся.
— А зараз тільки четверо! — тріумфував Фанфан, затискаючи рукою вухо, з якого сильно йшла кров.
Уся ця драма тривала не більше як п'ять хвилин. Уцілілих уланів охопив якийсь забобонний страх.
О, коли б у них були коні, як би вони кинулися навтіки! Та бідолашним тваринам випало гірше, ніж людям. Всіх їх було перебито.
Уланам залишалося тільки щільніше притулитися до землі. А навколо ані видолинка, ані каменя, за яким можна було б сховатися, лише де-не-де вбоге клоччя степової трави.
Молокососи ж, хоч і поступалися перед уланами в кількості, були добре приховані від очей противника.
— Пора кінчати! — знову сказав Зірвиголова. — Нам не можна витрачати часу, подорож ще тільки почалася. Грім і блискавка! З якою насолодою я б знищив цілий полк цих проклятих уланів!
Зірвиголова прекрасно навчився у бурів бити ворогів із засідки. Він умів, не виявляючи себе, стежити за всіма діями ворога, міг непомітно для нього змінити позицію або зайти йому в тил. Ось і зараз, зарядивши свою рушницю, він шепнув кілька слів Фанфану, а сам поповз по вибоїні.
Відійшовши метрів на п'ятдесят від свого товариша, Жан ледве чутно свиснув крізь зуби.
Фанфан зараз же насадив на рушницю капелюх і, витягнувши вбік руку, підняв капелюх над землею. Англійці піймалися на що приманку і почали нещадно її обстрілювати, їхні голови трохи піднялися над землею. Та для Жана Грандьє і цього було досить. Паф! Паф!.. — пролунали його влучні постріли. І зараз же за ним почулися два інших — паф! паф!.. — Жан послав їх навмання, цілячись трохи вище лінії кольору хакі, по якій можна було впізнати затягнуті в мундири спини уланів. Настала німа тиша. Потім від землі відокремилась одна (всього тільки одна!) пойнята смертельним жахом людина.
— Загинули! Усі загинули! — кричав улан, розмахуючи білою хустинкою. — Ви вбили всіх!.. Я здаюсь, здаюсь!
— Звідки він узявся? — здивувався Зірвиголова, і собі підводячись. — Значить, я все-таки промазав… Гей, Фанфан! Вставай! Наша взяла!
Улан підходив, хитаючись, розгублений, з божевільними від жаху очима.
— Руки вгору, молодчику! — скомандував Зірвиголова.
Той підняв тремтячі руки і, заїкаючись, пробурмотів:
— О ні, я не обману… В мене зникло всяке бажання, чинити опір… Прошу тільки про одне: пощадіть!
— Охоче, — відповів Зірвиголова, із звичайної своєї обачності не опускаючи, проте, рушниці.
Раптом його осяяла думка.
— Номер вашого полку? — спитав він улана, який тремтів і клацав від страху зубами.
— Третій уланський, — ледве відповів солдат.
— В такому ризі ви повинні знати майора Колвілла.
— Звичайно, я його знаю, він — помічник командира третього уланського. Наш полк стоїть у Ледісміті, а мій ескадрон послано під Кімберлі для розвідкової служби.
— От що: я відпущу вас, але з однією умовою. Згода?
— Так, ви тільки накажіть. Виконаю все, чого зажадаєте.
— Моє ім'я Зірвиголова, я — Брейк-нек, капітан Молокососів. Це я висадив у повітря міст через Моддер.
— Я багато чув про вас, — сказав улан.
— Ви бачили, як я щойно розправився з вашим взводом?
— О, це жахливо!.. Ви страшна людина!
— Я нагадую про це не з хвастощів, а тільки для того, щоб ви повторили мої слова майору Колвіллу. Ви додасте ще: «Той, кого ви засудили на ідіотську і варварську гру «pigsticking», поклявся вбити вас і вб'є. Ніщо не врятує вас від його помсти». А тепер можете йти: ви вільні!
Добре вимуштруваний солдат віддав по-військовому честь, подякував і поплівся геть, хитаючись, наче п'яний або одержимий якимось кошмаром.
— І передайте вашим привіт! — крикнув навздогін йому Фанфан. — А тепер займімося каталками, — додав він, звертаючись до Жана.
На перший погляд, велосипед справляє враження надзвичайно тендітної машини, насправді ж він дуже міцний. Коли дивишся на зігнуті під різними кутами емальовані трубочки, з яких збудований його корпус, на колеса з тонкими, наче лапки в павука, спицями, так і здається, що середньої ваги вантаж, найменший удар можуть розладнати весь цей механізм. А тимчасом він не гнеться навіть під вагою товстуна в сто кілограмів і може встояти проти найсильніших ударів, що й підтвердилося на прикладі велосипедів, вибраних Молокососами.
Після уважного огляду хлопці переконалися, що в рамах їхніх велосипедів нема навіть натяку на викривлення, і зібралися їхати далі, але тут Фанфан, вже з однією ногою на педалі, затримався і, поглянувши на жахливе звалище людських трупів і мертвих коней, сумовито сказав:
— Поки захищаєш свою шкуру, все тобі байдуже — тільки те й робиш, що колошматиш, ніби знущаєшся з смерті. Бійка так і підсипає тобі пороху в кров… А скінчилася битва, минула небезпека, то як глянеш ось на таку купу братів Маккавеїв<sup>[51]</sup>, які лише п'ять хвилин тому були хлопцями в розквіті сил, мимоволі подумаєш: «Яка ж це гидка штука — війна!»
— Це так, але війна за незалежність священна, — задумано сказав Зірвиголова. — На нас напали, і ми вдвох мусили захищатися проти дванадцятьох. Моє сумління спокійне, і я не шкодую за тим, що сталося.
— Я розумію: краще самому вбити диявола, аніж дати йому уколошкати тебе, — погодився Фанфан. — І, звичайно, я волію стояти на землі, аніж лежати у ній, та ще й вічно. Але все-таки, що б там не говорили, а війка — брудна штука… А втім, їдемо снідати.
Обидва товариші знову посідали на велосипеди і через десять хвилин вже в'їжджали в Якобсдаль.
Якобсдаль — це велике село чи, коли хочете, невеличке місто.
Зірвиголова і Фанфан увійшли в крамницю, позаду якої була прибудова на зразок таверни, і попросили сніданку. Їм подали яйця, два копчені оселедці, цибулі, яблука, пляшку елю і черству хлібину.
Зголоднілий Фанфан забув усі тривоги й страхіття війни і, широко роздуваючи ніздрі, жадібно вдихав запах їстівного, наче казковий людожер, що почув десь людський дух.
— Копчений оселедець, як, проте, і ящірка — друг людині, — глибокодумно сказав він.
Фанфан надрізав оселедці вздовж, відрізав голови, поклав на блюдо, потім почистив і дрібно накришив цибулі, зняв шкурку з яблук, нарізав їх шматочками, перемішав все і, щедро поливши цю мішанину олією і оцтом, взявся поглинати свою неймовірну страву.
— Ти спробуй-но тільки, хазяїне, — сказав він, набивши повний рот. — Їжа богів!
Але Жана ця кулінарія мало приваблювала, він наліг на яйця.
За чверть години обидва друзі, розплатившись із хазяїном таверни, котили у Блумфонтейн стежкою, що мала гучну назву «шляху».
Скажена їзда. — У поїзді. — Поїзд підірвано! — Відчайдушні зусилля. — Під вогнем. — Зірвиголова і Жубер. — Пробито легені. — Лікар Тромп. — Чорний, але не негр. — Про те, як «викручувався» Фанфан.
Шлях був досить прямий, але поганий, якщо взагалі можна назвати шляхом стежку, второвану возами.
На побудову її не довелося витрачатись. Ніхто не потрудився над її трасою, ніхто не подбав, щоб вимостили її камінням, прокопали по боках водостоки. Ні! Вона виникла зовсім інакше. Комусь треба було проїхати з одного селища до іншого. Він запріг у повозку пару биків і поїхав собі навпростець. За першою повозкою пішла друга, потім третя… Отак з часом утворилась широка колія, і це звалося шляхом!
Вози пересувалися по ній легко, влаштовувала вона і пішоходів, а інколи навіть і велосипедистів, про що свідчить той факт, що Зірвиголова і Фанфан проїхали по ній, не зупиняючись, сорок шість кілометрів від Якобсдаля до Еммауса.
І що особливо цікаво: вони витратили на це всього тільки чотири години! Звичайно, на шляхах десь у Франції такий рекорд здавався б більше ніж скромним, але для Оранжової республіки подібна швидкість — просто диво!
А коли до цього додати ще сімнадцять кілометрів, які вони проїхали від табору Кроньє до Якобсдаля, та перехід через Моддер, та сутичку з уланами, то кожен охоче погодиться, що обидва Молокососи ні в якому разі не були тюхтіями. В Еммаусі, маленькому містечку з біблейською назвою, довелося зробити зупинку. Усі тутешні чоловіки були на війні, вдома лишилися самі діди, жінки і діти.
Зірвиголова вважав би за краще без передишки мчати до наступного селища, за двадцять чотири кілометри звідси, але Фанфан запротестував:
— Оселедець з яблуками і сирою цибулею розвів у мені чортове багаття. Хазяїне, та почастуй же ти бідолашного Фанфана хоч кухлем пива або молока, або дешевенького винця, а то й просто свіжої води! Все, що хочеш, аби напитися! Благаю тебе!
Зірвиголова розсміявся і увійшов у найближчий будинок.
Дивовижно плутаючи англійські слова з голландськими, він попросив трохи молока. Господиня дому, молода жінка, поглядала на нього з недовір'ям. Тоді Зірвиголова згадав про перепустку Кроньє і показав її своїй співрозмовниці. Миттю все змінилося. Молокососам усміхались, потискували їм руки, пропонували відпочити, неодмінно хотіли нагодувати їх усякою усячиною, словом, готові були заради них перекинути весь будинок догори ногами.
— Дякую! Молока! Самого тільки молока, — сказав Жан.
Негайно принесли молоко, його тягли горщиками, глеками, відрами; тут було чим напитися цілій роті!
Фанфан пив, рискуючи луснути. Зірвиголова — помірніше, а напившись, обидва, незважаючи на наполегливі умовляння лишитися, скочили на свої велосипеди і помчали далі.
Дорогу з Еммауса до найближчого села, де вони зупинилися, пройшли без пригод. Вони заночували в одній бурській родині, що виявила до них найвеликодушнішу гостинність.
Обидва Молокососи заснули сном праведників, але, як справжні воїни, прокинулися на світанку, нашвидку поїли і покотили далі.
До Блумфонтейна лишалося ще вісімдесят чотири кілометри. Напівдорозі довелося переходити вбрід Крааль, притоку Моддеру, тобто, простіше кажучи, скупатися. Цей більш ніж важкий етап вони зробили за вісім годин, включаючи три півгодинні зупинки.
У Блумфонтейн прибули о четвертій. Не дозволивши собі навіть оглянути місто, вони поїхали прямо на вокзал. Зрештою у цьому невеличкому містечку не було нічого вартого уваги. Десять тисяч жителів, занадто нові і занадто претензійні будинки, які до того ж зовсім губилися на надміру широких вулицях. Перепустка Кроньє і тут відкрила перед Молокососами всі двері.
Та виявилось, що звідси поїзда на Вінбург нема. Поїзди ходили тільки до Преторії і назад. Вони мусили доїхати до Кронстада, щоб уже звідти на велосипедах добиратися до Бетлехема. Особливого лиха, по суті, не було, бо дорога з Вінбурга у Бетлехем — одна з найгірших в Оранжовій республіці.
Від Блумфонтейна до Кронстада сто двадцять миль, або двісті двадцять два кілометри. Поїзди йдуть з швидкістю не більше як двадцять п'ять кілометрів на годину, а інколи вона не перевищує навіть п'ятнадцяти-шістнадцяти кілометрів. Взявши до уваги можливі затримки, друзі підрахували, що ця дороги забере у них близько п'ятнадцяти юдин.
Вони були в захопленні. Подумати тільки: спати і в той же час рухатися вперед!
— Не бики ж ми, справді, — філософствував Фанфан.
О шостій годині відходив товарний поїзд у Преторію. В одному з його вагонів комфортабельно влаштували посланців Кроньє, які вже почали стомлюватися. Діставши по два оберемки соломи, вони зробили собі постелі, від яких встигли вже відвикнути. Потім перевірили, чи навантажили у вагон велосипеди, і заснули богатирським сном.
Поїзд повільно рушив і покотив. Час від часу він зупинявся, свистів, пихкотів, знову рушав, і так — година за годиною.
Минула ніч, настав день. Молокососи прокинулись, поїли, попили і знову залягли спати. Їм тепер не лишалося нічого іншого, як по-філософському ставитися до плину часу.
Проминув ще день, вірніше — частина дня. Поїзд повз усе повільніше і повільніше. У Трансваалі колії були перевантажені так само, як і в Оранжовій республіці.
Кронстад. Нарешті! їх подорож тривала цілу добу! Зірвиголова і Фанфан, зовсім одерев'янівши від нерухомості, раді були, що можна знову помчати путівцями.
Вони відмахали, не зупиняючись, тридцять кілометрів. На ніч довелося зробити привал. На обід — по сухарю і яблуку. А потім ночівля на березі маленької притоки Вельші, яка, в свою чергу, впадає у річку Вааль.
Підвелися на зорі. На сніданок знову по сухарю і яблуку, і в дорогу! До Бетлехема ще сто кілометрів. Що ж, вони їх подолають!
О шостій годині вечора обидва Молокососи, змучені, спітнілі, вкриті червонуватим пилом, були вже в Бетлехемі.
Кроньє міг гордитися своїми посланцями.
Швидше на вокзал!
Їм понадавали на дорогу їжі й питва і посадили у поїзд, що мав відійти черев годину. Задовольнивши голод і спрагу, обидва друзі заснули під розмірений стукіт коліс з почуттям людей, які добре виконали свій обов'язок.
Від Бетлехема до останнього пункту під Ледісмітом, куди доходять бурські поїзди, усього вісімдесят миль, тобто близько ста сорока восьми кілометрів.
Поїзди йдуть тут швидше, ніж по інших лініях. Начальник станції запевнив їх, що о третій годині ранку поїзд проскочить ущелину Ван-Реннен, і найважча частина дороги буде пройдена.
Поїзд впевнено поглинав простір, коли раптом розлігся сильний вибух, від якого здригнувся і зупинився на повному ходу весь состав. Усі його зчеплення розірвалися.
Оглушені і контужені, Зірвиголова і Фанфан, хитаючись, підвелися на ноги. Світало.
— От так штука! — вирвалось у маленького парижанина улюблене слівце.
Цього разу «штука» виявилась міною, яку диявольськи відважно і спритно підклали англійці.
— Нас підірвано! — не тямлячи себе від гніву, вигукнув Зірвиголова. — Пастух відгукнувся на пісню пастушки<sup>[52]</sup>, га, Фанфан?
Ущелину Ван-Реннен давно вже проїхали. Состав був між Бестере і Уолкерс Гек, далеко від бурських позицій, у зовсім безлюдному місці, де важко було сподіватись на чиюсь допомогу.
Правда, вагони були оббиті стальними листами, проте недосить товстими, щоб бути надійним захистом. Все-таки у певній мірі і ця броня охороняла від куль. Охорона поїзда складалася з п'ятдесяти рішучих людей, що не збиралися дешево віддати своє життя.
Попереду локомотива бури помістили порожній вагон і тендер з вугіллям. Ця мудра обережність цілком виправдала себе. Покалічений від вибуху вагон полетів під укіс з висоти чотирьох метрів. Тендер звалився на бік і загородив шлях паровозові, який, мабуть, не був ушкоджений. Третій вагон не впав, але колеса з правого боку скочили з рейок і по осі врізалися в землю. Отже, не можна було рухатися і заднім ходом.
Становище ускладнювалося ще й тим, що англійці, засівши з обох боків залізничної колії, відкрили вогонь.
Під прикриттям вогню бурів машиніст поліз під состав, щоб перевірити колію.
Аварія виявилась значною. Два шматки рейок були вирвані і покарлючені. Але їх можна було замінити: в останньому вагоні був великий запас рейок. Найважче — скинути з колії тендер.
Група в кілька чоловік напросилася йти лагодити шлях. Інша групи добровольців з тією ж самовідданістю, що й перша, рискуючи життям, полізла під третій вагон. Виконуючи землю з-під зав'язлих коліс, сміливці напружували всі сили, щоб звалити пошкоджений вагон з насипу.
Усі ці роботи відібрали багато часу і коштували немало крові.
Двох бурів було тяжко поранено, але вони категорично відмовилися від допомоги:
— Ні, ні! Рятуйте зброю. А за нас візьметеся потім.
Фанфан і особливо Зірвиголова не знаходили собі місця від люті.
Нарешті після півгодинних зусиль і втрати двох чоловік бурам вдалось укласти і закріпити перед локомотивом нові рейки.
Тепер усе залежало від того, чи зможе паровоз дати задній хід і відійти трохи назад. Тоді можна було б пустити його з розгону, мов таран, і скинути тендер під укіс.
Майже всім бурам довелося взятися за рятування поїзда. Природно, що стрілянина з їх боку ослабла. Англійці посмілішали. Їхні кавалеристи гарцювали на відстані револьверного пострілу від вагонів.
— Знову улани! — пробурмотів Зірвиголова.
Уланів було близько сотні. Дві третини з них спішились і відкрили вогонь по бурах, які працювали на колії. Довелося кинути роботу і знову взятися за рушниці. Навколо поїзда зав'язалася справжня битва.
Уперше в житті Зірвиголова обачливо відмовився піддавати себе риску. Знаючи, що не має права вмерти або навіть дістати поранення, аж поки не передасть Жуберу пакет Кроньє, він стріляв з-за прикриття, хоч, проте, це ніяк не відбивалося на влучності його пострілів.
Англійці не відступали і зазнавали втрат. Можна було вже помітити ознаки замішання в їх лавах, коли до них підійшло значне підкріплення. Становище бурів стало критичним.
Кілька коней, переляканих пострілами, шалено понеслися степом. Один з них заплутався у повідді і впав на землю за п'ятдесят кроків від поїзда.
У мозку Жана Грандьє миттю визрів сміливий план.
— Куди зірвався? Чи з глузду з'їхав? — гукнув йому Фанфан.
— Нам не вирватися від них. Викручуйся як знаєш, а я спробую зробити неможливе. Руку, товаришу! До побачення!
Забувши про обережність і не чуючи заперечень Фанфана, Зірвиголова думав тільки про доручення Кроньє. Він стрибнув з площадки пагона і побіг до коня.
Кулі так і свистіли навколо нього. Але Зірвиголова, не звертаючи уваги на цю музику і дивуючи бурів своєю безстрашністю і самовладанням, звільнив ноги коня від повіддя, в якому той заплутався. Добра тварина зараз же скочила. Зірвиголова стрибнув у сідло, дав шпори і помчав галопом у напрямі до Ледісміта,
Навздогін йому відкрили вогонь з двадцяти карабінів. Кулі невблаганно переслідували його. Раптом Зірвиголова якось дивно підстрибнув у сідлі і захитався, але зараз же випростався, скрикнув не то від болю, не то від люті і продовжував свій шлях вздовж скелястих берегів, серед яких в'ється річка Кліп, перед тим місцем, де вона впадає в річку Сюрприз-Гілль.
— Браво, Зірвиголово! Браво!.. — закричав, просіявши від гордості, Фанфан, побачивши новий подвиг свого командира.
— Браво, Зірвиголово! — повторили захоплені бури.
«А все-таки ми пропали, — міркував Фанфан, — якщо тільки негайно не підоспіє допомога… Ех, якби й мені попався такий коник, я б також не відмовив йому у честі врятувати мене на своїй спині. Та що поробиш, його нема! Доведеться, мабуть, поворушити мозком».
У цю хвилину грянуло радісне «ура». Бурам нарешті вдалося, викопавши землю з-під коліс третього вагона, пустити його під укіс. Шлях назад був вільний, принаймні на певну відстань.
Машиніст дав задній хід, щоб зчепити вагони, потім, розігнавши состав і рискуючи розбити паровоз, пустив його повним ходом уперед. Перший удар тільки зрушив тендер з місця, другий пересунув його на край полотна, третій скинув з насипу.
Мужність і спритність бурів не були марними. Нові рейки не підвели. Поїзд благополучно пройшов. Проскочили! Бури зазнали тяжких втрат, але врятували зброю.
Машиніст дав повний хід. Поїзд понісся вперед на всіх парах і… наскочив на величезний уламок скелі, скинутий на рейки.
Удар був сильніший за перший. Він пошкодив механізм паровоза, з усіх отворів якого повалили густі клуби пари.
— Ну, тепер уже зовсім погоріли! — вигукнув Фанфан. — А оскільки ви, пане Фанфан, не відчуваєте ніякої симпатії до понтонів, доведеться вам викинути свій помер.
І поки англійці обстрілювали зупинений поїзд, Фанфан став потихеньку пробиратися до паровоза.
А Зірвиголова тим часом мчав на великому англійському коні до бурських аванпостів. Вершник явно слабнув. Бідолашному Молокососові стало важко дихати, на лобі виступив холодний піт, рожеві щоки зблідли. Він мусив напружувати всю свою залізну волю, щоб утриматися в сідлі і перемогти біль, який терзав його при кожному стрибку коня.
— Чи домчу? — шепотів він ослаблим голосом. — Треба доїхати, треба…
І він знову пришпорив тепер уже змиленого коня, а щоб не впасти, ухопився за його гриву.
— Задихаюсь!.. Пити!.. Пити!.. Я, здається, віддав би зараз всю решту свого життя за склянку води!
На секунду він випустив з рук гриву коня, дістав хусточку і, просунувши її під куртку, затиснув нею рану на грудях.
Раптом йому здалося, що показались бурські траншеї.
Так і є: над пагорбами промайнуло близько дюжини жовтуватих спалахів, і над його головою засвистіли кулі.
— Рушничні постріли! — прошепотів Жан з гіркою усмішкою. — Тепер це єдиний вид вітання між людьми.
Він витяг з-за пазухи хустку і замахав нею на знак своїх мирних намірів.
І хоч біла тканина почервоніла від його крові, огонь все-таки притишився. З траншей повискакували люди й побігли назустріч цьому дивному вершникові.
Зірвиголова, блідий, наче тяжко хворий, зібрав останні сили, щоб прямо й гордо триматися в сідлі.
Він зупинив коня, якого бури миттю схопили з обох боків за вудила.
— Хто ви? Звідки? Чого?..
— Я капітан Зірвиголова. Привіз папери генералу Жуберу від Кроньє. Там б'ються… Поїзд, на якому я їхав, захоплять англійці.
Бури помітили нарешті, який він блідий, побачили кров, що великою темною плямою виступила на його куртці.
— Вас поранено?.. Ми понесемо вас.
— Ведіть мене до генерала Жубера.
— Він зараз у Ніхолсонснеку, а це зовсім поряд.
«Поряд» у бурів означає принаймні кілометр.
У супроводі групи вершників Жан Грандьє вирушив до генерала.
— Це ваш почесний конвой, любий товаришу, — сказав, упізнавши його, фельд-корнет.
— Зараз мені, мабуть, потрібніша звичайна сиділка, — відповів Зірвиголова, блідий, як полотно, хоч зумів ще знайти в собі сили пожартувати.
Нарешті вони під'їхали до великого намету, над яким майорів національний прапор. Крізь відкритий вхід було видно, що там повно народу.
— От ми й приїхали, — сказав фельд-корнет.
Зірвиголова, зробивши відчайдушне зусилля, сам зліз з коня і твердою ходою, але із скривленим від болю обличчям наблизився до генерала. Віддаючи правою рукою честь, Зірвиголова лівою простиг йому червоний від крові конверт і, не встигнувши нічого сказати, навіть не скрикнувши, важко впав навзнак. Мабуть, це останнє зусилля остаточно виснажило його.
— Віднесіть цього сміливця в лікарню, — схвильовано наказав Жубер, — і нехай про нього турбуються, як про мене самого.
Жана поклали на посилки, і дружні руки обережно понесли його у найближчий госпіталь.
Через півгодини Зірвиголова прийшов до нам'яті. Ледве розплющивши очі, він зразу ж упізнав окуляри, добру усмішку і буркотню свого друга, лікаря Тромпа.
— Ну, звичайно, це я, мій любий Зірвиголово! Я — Тромп, за професією цілитель. «Тромп — обдуріть смерть», як ви колись вдало висловились… Сподіваюсь обдурити її і цього разу.
— То, значить, я серйозно поранений? І не скоро зможу воювати? — стривожився Зірвиголова.
— Дуже серйозно! Пробито верхівку легені. Куля лі-метфорд, чи не так? Вона влучила вам у спину і вийшла через груди. Як ви знаєте, ця англійська куля — дуже гуманна істота. А проте, незважаючи на всю її людяність, я просто гублюсь у здогадах, як ви могли дістатися сюди? Ви молодець, мій хлопчику, справжній герой!.. Герой дня! Зараз усі в таборі тільки про вас і говорять. Та це й не дивно.
— Значить, лікарю, ви впевнені, що я виживу?
— Цілком! Але поки що вам треба мовчати і відкинути від себе всі тривоги. Тваринне існування, і нічого більше! Старайтеся, навіть не думати — і побачите, усе піде як слід.
— Ще одне тільки слово, лікарю! Що з підірваним поїздом?
— Поїзд взяли англійці, тих, що лишилися в живих, захопили в полон.
— Бідолашний Фанфан! — зітхнув Зірвиголова.
Лікар Тромп із звичайною своєю вправністю перев'язав Жана, дав йому заспокійливого, і наш герой заснув міцним сном.
Час линув. Настала ніч, потім ранок, а Зірвиголова все ще міцно спав. Його розбудив галас: десь поряд сперечалися.
— Забирайся геть, чорномазий! — гримав на когось санітар.
— Не піду! Мені треба з ним побачитися.
— Ах, не підеш? Так на ж тобі!.. — і санітар замахнувся кийком. Але тут негр заговорив досить дивною для африканця мовою:
— Відстань, чортів дурню!.. Він одразу впізнає мене, якщо тільки живий…
І, не звертаючи уваги на санітара, негр заспівав марш Молокососів.
— Фанфан! Та це ж Фанфан! — радісно закричав Зірвиголова.
Санітар намагався був перешкодити Фанфану увійти, але той, почувши голос друга, із спритністю справжнього Гавроша дав санітарові підніжку, від якої бідолашний простягся на підлозі, а сам вихором влетів у госпітальний намет і підскочив до ліжка Жана Грандьє, який чекав його, розкривши обійми.
Перед пораненим стояв якийсь чорний чоловічок, поводячи білками очей. Від нього нестерпно тхнуло машинним маслом і колісною маззю.
Зірвиголова так і затрусився від нестримного сміху. А зраділий Фанфан вигукнув:
— Ну, якщо поранений регоче, значить, уже напівздоровий. Так, хазяїне, це я! Ти живий, я вільний. Ми щасливі!.. Піду митися. Потім обіймімося і побалакаємо.
— Ні, Фанфан, ні! Стривай! Скажи тільки, як тобі пощастило втекти звідти?
— Ти ж мені сказав: «Викручуйся!», от я і викрутився… Коли улани підійшли, щоб захопити нас, я пробрався до вугілля і вивалявся в ньому з голови аж до п'ят. Потім я навів косметику найкращою чорною фарбою з коломазі і став негром, справжнісіньким негром найдобірнішого чорного кольору. Англійці вважали мене за кафра і називали «боєм»<sup>[53]</sup>. А невесела, скажу тобі, робота — бути тут кафром чи боєм. Англійці, ледве побачивши мене, зараз же вліпили кілька здоровенних ударів чоботищами по задку моєї карети, примовляючи: «Іди геть, шахраю!» Я, звичайно, не примусив їх повторювати це побажання і помчав у табір. Там мене били за чорну шкіру. А тут також попобили та ще набрехали, що ти вмер. Але, як бачиш, я вирішив сам пересвідчитися в цьому. Тепер я з тобою. Ти живий… Мовчи, тобі не можна говорити… Я щасливий! Біжу митися. Потім повернуся і по-братерському доглядатиму тебе.
Одужання. — Зірвиголова хоче повернутися на фронт. — Через п'ятнадцять днів. — Битва на Спіонскопі. — Луї Бота. — Наступ бурів. — Страшна стрілянина. — Полонені. — Смерть генерала Пуда. — Горе капітана Зірвиголови. — Остання воля. — Патрік Ленокс. — Повернення під Кімберлі.
Сучасна «кулька», як називав її лікар Тромп з властивою йому схильністю до делікатного поводження, і цього разу виявила свою гуманність.
Жан Грандьє одужував надзвичайно швидко. Цьому немало сприяли, крім невтомної уваги лікаря Тромпа і догляду відданого Фанфана, міцний організм і невгасима воля нашого героя до життя.
Не обійшлося, звичайно, і без асептики.
— Бачте, любий мій, — казав своєму пацієнтові лікар. — Без асептики немає і не може бути справжньої хірургії. Вас добре-таки підчепили… Якби це сталося років двадцять тому, ви за два-три дні вмерли б від такої рани. А тепер від цього не вмирають. Я хотів би навіть побачити вас з обома пробитими легенями, наскрізь пробуравленою печінкою і нехай навіть з діркою в шлунку.
— О, ви занадто добрі до мене, лікарю! — силкуючись зберегти серйозність, відповів Зірвиголова, — Дякую вам і другого разу неодмінно постараюся влаштувати так, щоб мене привезли до вас зрешеченим, немов шумівка.
— І побачите тоді, що процес одужування не стане від цього ні довшим, ні важчим.
— Отже, лікарю, до наступного разу!
Ця розмова відбувалася через вісім днів після поранення Жана.
Відмитий дочиста Фанфан залишав свого друга тільки для того, щоб побігати по табору і зібрати для нього свіжі новини.
Під Ледісмітом все ще билися. На фронт весь час відправляли партії підлікованих поранених. Зірвиголова нетерпляче ждав своєї черги.
Наприкінці другого тижня він уже добре ходив, мав вовчий апетит і за всяку ціну хотів повернутися до свого загону.
Але лікар Тромп наполіг, щоб він побув у госпіталі ще тиждень. Весь цей тиждень Зірвиголова згоряв від нетерпіння кинутися в бій.
І бій відбувся. Жорстокий бій! Він прославився завдяки безстрашному наступу бурів і увійшов в історію під назвою «битви на Спіонскопі».
«Коп» — бурською мовою це більш або менш крутий пагорб, піднятися на який, проте, не дуже важко. Бойові укріплення, траншеї, навалені скелі і засіки перетворювали його на зручну стратегічну одиницю.
Спіонскоп височів над долиною Вентеру, лівої притоки Тугели. З боку англійських позицій він являв собою три вали, вірніше — три контр-ескарпи<sup>[54]</sup>.
Англійці дуже перебільшували стратегічне значення Спіонскопа, тоді як бури недооцінювали його. Можливо, тому, що в їхніх руках були інші висоти, які панували над цим пагорбом.
Але яка б не була цьому причина, бюргери погано охороняли свої позиції на Спіонскопі. Так погано, що однієї ночі англійцям пощастило вибити звідти весь бурський гарнізон із ста п'ятдесяти чоловік. А зайнявши пагорб, вони засурмили перемогу. Вони були щиро переконані, що захопили ключ від Ледісміта.
Телеграф негайно розніс цю звістку по всій Європі, а жадібна до сенсацій англійська преса перебільшила і роздула її до розмірів події величезної ваги. Словом, звістка про взяття бурських позицій на Спіонскопі викликала в Англії один з тих вибухів ентузіазму, що перетворюють велику націю на посміховище всього світу.
По суті, то була звичайна воєнна операція, сутичка на аванпостах, в результаті якої, як часто буває на війні, незабаром розгорілась справді велика битва.
Наступного ж дня англійці мусили заспівати зовсім інших пісень.
Жубер зрозумів, якої стратегічної і моральної шкоди завдала бурам ця втрата, і наказав генералові Луї Бота за всяку ціну відбити у англійців позиції на Спіонскопі.
Бота, молодий тридцятип’ятирічний генерал, вже чотири дні успішно бився під Колензо.
Це була енергійна людина, прекрасний знавець маневреної війни; він умів швидко вирішувати свій задум і добре виконувати його. Коротше кажучи, генерал Бота був видатним полководцем.
Супротивником у нього був генерал Уоррен, який командував англійськими військами.
Ще напередодні Зірвиголова увійшов до складу загону генерала Бота. Як єдину нагороду за свій подвиг він випросив у генерала Жубера дозвіл іти в бій у перших рядах.
Старий генерал палко рекомендував нашого героя генералові Бота. Згадавши про походження Жана Грандьє, Жубер потиснув йому руку і сказав:
— Я тим більше пишаюся таким хоробрим і відданим нашій справі солдатом, як ви, що і в моїх жилах тече французька кров.
Бота тепло зустрів відважного посланця Кроньє і довірив йому командування невеличким загоном в авангарді, що мав діяти найближчої ж ночі.
Авангард складався з трьохсот п'ятдесяти бурів, зібраних по всіх частинах із найвитриваліших і найспритніших бійців. Від Молокососів, розсіяних тепер по всіх фронтах, в нього входили Жан Грандьє і Фанфан.
Це була добірна частина, спираючись на яку Бота вперше у воєнній практиці бурів наважився на обхідний рух.
Мова йшла не більше не менше як про те, щоб піднятися вночі на один з трьох валів Спіонскопа і на світанку вдарити по першій англійській траншеї.
Сміливий задум, що саме завдяки своїй сміливості мав увінчатися успіхом, але якою ціною!
Ніхто з людей не мав сумніву, що всі вони приречені, але з тим більшою мужністю йшли на приступ. Важке завдання!
Молокососи виступили із своїм загоном опівночі. Покинувши коней біля підніжжя першого валу, вони почали видиратися вгору.
Становище бурів було жахливе. Під ногами прірва, вгорі, над головами, англійські траншеї з їх шквальним огнем, а ще вище, ліворуч від траншеї, англійська артилерія.
Люди піднімалися повільно. Затамувавши подих, уникаючи найменшого шурхоту, вони із спритністю котів чіплялися за кожний виступ.
Авангард підтримувало п'ятсот чоловік, зосереджених біля підніжжя другого валу, і стільки ж — біля третього.
Зірвиголова і Фанфан очолювали передовий загін. Вони прекрасно знали місцевість, яку встигли вивчити, коли ескадрон Молокососів діяв тут як розвідковий.
Це небезпечне і стомливе піднімання тривало три з половиною години.
На світанку передові англійські караули зчинили тривогу.
Змучені і захекані бури з'юрмилися за виступом землі, щоб перепочити перед тим, як ринутися на штурм англійської траншеї.
Відмінна риса цієї операції — наступ, і до того ж один з найскладніших його видів — нічна атака. Ані вигуків команди, ані криків «ура», ані театральних ефектів. Примкнуті штики, маузери з повними магазинами та пронизливий свисток, що означає: «Вперед!»
О, які ж вони сміливці! Який нестримний порив! І звідки взялася така гарячність у цих безперечно відважних, але звичайно спокійних бурів, характерові яких огидне всяке бравірування небезпекою?
Між бурами і першою англійською траншеєю, в якій було повно солдатів, лежала відкрита місцевість.
Бійці генерала Бота безстрашно кинулися вперед, хоч бурська військова школа і не вчила їх наступального бою.
— Хай живе свобода!
Ці магічні слова виривались у них прямо з серця, переповненого палким патріотизмом, і часто переходили в предсмертне хрипіння.
Бурів зустрів убивчий залп лі-метфордів. Гармати гуркотіли безперестанку, поливаючи їх шрапнеллю і ліддитовими снарядами. Скошена вже половина загону. Але й тяжко поранені бури збирали останні сили, щоб відповісти вогнем. Навіть ті, кому вже не судилося вирватися з обіймів смерті, судорожно хапали рушниці і, спустивши курок, тут же вмирали з вигуком: «Хай живе свобода!»
До них можна було застосувати слова, що сказав про росіян хтось із наших славетних генералів:
«Щоб вивести з строю російського солдата, потрібні дві кулі: одна, щоб звалити його, друга — щоб його вбити»<sup>[55]</sup>.
Настала все-таки мить, коли бури похитнулися.
Зірвиголова і Фанфан були в перших рядах, та жоден з них не мав ще ані одної подряпини. На війні завжди бувають несподіванки.
— Вперед! Вперед! Від цих куль не вмирають! — вигукнув Зірвиголова, перший кидаючись на ворога.
— Вперед! — повторив паризький Гаврош, ані на крок не відстаючи від свого друга.
Саме в цю хвилину почали діяти резервні загони бурів. Вони щойно видерлися на інші вали і з ходу пішли на штурм англійських позицій. Загриміла артилерія генерала Бота. Гармати Круппа, «Максими» і Крезо викидали на англійські траншеї убивчий град стальних снарядів.
Тепер дублінські стрільці, які захищали англійські передові укріплений, почали зазнавати тяжких втрат. Їх лави буквально танули. Незабаром становище дублінців стало безнадійним. Із п'ятисот захисників триста вже вибули з строю. До того ж вони потрапили в оточення. Нічого не поробиш — мусили здаватися!
Англійський капітан з розтрощеним лівим плечем розмахував білою хустиною, начепленою на кінчик шаблі.
— Руки вгору! — гукнули Зірвиголова, Фанфан і кілька бурів, що першими стрибнули в траншею.
Англійці покидали зброю, підняли руки і здалися на ласку переможця. Їх негайно відіслали вниз, у бурський табір.
Важко переоцінити значення цього першого успіху, здобутого такою дорогою ціною. Але то був тільки початок. Треба ще відвоювати інші позиції.
На допомогу англійцям підійшов генерал Вуд з двома піхотними полками. То були добірні англійські війська. Вони сміливо кинулися в штики під проводом свого відважного начальника.
Зірвиголова навів на генерала рушницю. Зараз він стрельне і вб'є його…
Раптом він здригнувся і відвів свій маузер. Жан впізнав того самого генерала, який колись врятував його від лютих і принизливих тортур «pigsticking».
Звичайно, це ворог. Але ворог чесний і благородний! У серці юного француза ніколи не вмирало почуття вдячності до свого рятівника.
Жан Грандьє хотів якось врятувати його, приховати від куль. Він добре розумів, що Вуда зараз уб'ють, а проте думав, як було б добре взяти його в полон, врятувати від усіх небезпек війни, оточити заслуженою увагою.
Убивчий огонь бурів зупинив контратаку англійців. Бюргери стріляли, використовуючи найменше прикриття, і кожен з них цілився у наперед намічену жертву. Їх огонь косив англійські ряди. Протяжний і тужний стогін на кілька секунд заглушив стрілянину.
Англійські солдати відступали, незважаючи на прохання, погрози і навіть удари своїх офіцерів. Генерал Вуд упав одним з перших. Зірвиголова кинувся до того місця, де він звалився, і відшукав його серед мертвих і поранених. Визволивши з-під трупів і побачивши його, блідого, скривавленого, з ледве помітним подихом, Жан вигукнув:
— Це не я, генерале! О ні, не я! Присягаюся!
Зірвиголова розстебнув його мундир, підняв сорочку і побачив обабіч грудей круглі синюваті дірки, на яких тремтіли краплини крові.
Фанфан, прибігши слідом за своїм другом, допоміг йому обережно посадити пораненого.
З першого ж погляду вони зрозуміли, що рани смертельні. Та й сам генерал, здавалося, не мав ніяких ілюзій щодо свого стану.
— Генерале! — знову заговорив Зірвиголова. — Ми віднесемо вас у госпіталь. Вас лікуватимуть, вас врятують.
Поранений, вже кілька секунд напружено вдивляючись в обличчя Жана і, мабуть, намагаючись щось згадати, нарешті впізнав це молоде чесне обличчя, на якому неважко було прочитати вираз глибокого горя. З побілілих губ його вирвалося тихе, як подих, слово:
— Брейк-нек!
— Так, генерале, це я. І я в розпачі, що вам так погано! Але ми вас врятуємо.
— Дякую. Мені вже ніхто не допоможе. Вмираю… Я прошу вас тільки… У внутрішній кишені мундира бумажник, у ньому заповіт… Передайте його після бою якомусь англійському офіцерові, нехай відішле моїй родині. А мене знесіть туди, ближче до моїх товаришів по зброї… Обіцяєте?
— Присягаюся, генерале!
— Дякую… Вашу руку… Прощавайте!
Погляд йото потьмянів, на губах з'явився струмочок рожевої від крові ніші, він глибоко зітхнув і замовк назавжди.
Тимчасом звідусіль збігались і вступали в бій резерви бурів. Англійці, зазнавши величезних втрат, відходили до злиття річок Вентеру і Тугели. Було близько другої години дня. Подекуди ще точилася перестрілка. Але гарматні постріли лунали рідше. То були останні судороги жорстокого бою.
Бури перемогли: Спіонскоп знову в їхніх руках!
Битва скінчилась. Переможні проспівали подячний псалом, а генерал Жубер у відповідь на численні поздоровлення, зняв капелюх і скромно відповів:
— Ласка божа!
Обидві сторони зазнали жорстоких втрат. На полі битви лишилося понад півтори тисячі убитих і поранених.
Генерал Уоррен попросив перемир'я, і Жубер, вірний своїм правилам, великодушно погодився.
Інший на його місці, безперечно, відмовив би і тим самим зробив би свою перемогу повнішою і надійнішою. Скоро, на жаль, саме так і зроблять англійці, скориставшись із незмірно важчого становища бурів. Ми побачимо, як вони спопелятимуть вогнем стогарматної артилерії своїх великодушних противників і жорстоко винищуватимуть виснажених, вмираючих від голоду і ран бійців, не даючи пощади ні жінкам, ні дітям.
А втім, для бурів скоро взагалі проб'є година, сповіщаючи кінець їхнім перемогам, плодами яких вони не вміли скористатися. Незабаром їм доведеться зіткнутися з новою стратегією, на службу якій англійці кинуть свої переважаючі сили.
І це буде кінець! Але коли бури й загинуть на очах байдужої Європи, вони, як добре сказав старий Крюгер, все ж здивують весь світ і врятують свою національну честь.
Тільки-но перемир'я було підписане, Зірвиголова поспішив виконати волю генерала Вуда.
Він зажадав ноші і попросив у Бота почесний караул, щоб віддати генералові останню шану. Діставши дозвіл бурського полководця, Зірвиголова в супроводі двадцяти солдатів, сурмача і носіїв вирушив на поле бою.
Процесія вийшла у нейтральну зону, де бури і англійці пліч-о-пліч мирно виконували сумний обов'язок — розшукували і виносили з поля бою поранених і мертвих.
Побачивши траурну процесію, всі вони зараз же кидали роботу і, виструнчившись, віддавали честь.
Та ось кортеж наблизився до англійських ліній. За наказом Жана Грандьє сурмач заграв парламентерський сигнал.
З траншеї вийшов взвод англійців на чолі з юним офіцером.
Зірвиголова з подивом вигукнув:
— Лейтенант Патрік Ленокс! Ви? І на волі?
— Щасливий привітати вас, капітане Зірвиголова!
— Але як же ви опинилися тут?
— Мені пощастило втекти… після того, як мого батька було вбито у мене на очах у бурському госпіталі.
— Його вбито? Хто ж міг зробити такий мерзенний злочин, огидний серцю кожної порядної людини?.. Вірте мені, лейтенанте: моїми устами всі бури осуджують цей ганебний вчинок.
— Так, Зірвиголово, я знаю, ви — чесний противник, і я потискую вашу руку із щирою симпатією, що назавжди лишиться незмінною.
— І ви, лейтенанте, також можете бути певні у моїй до вас повазі.
Після того як обидва юнаки обмінялися теплим рукостисканням, Зірвиголова сказав:
— Маю честь, лейтенанте, передати вам останки генерала Вуда, який поліг у бою. Віддаю вам також особисті папери генерала. Я прийняв останній подих цього хороброго солдата, який доручив мені віднести його тіло до своїх і подбати, щоб цей бумажник було передано його родині.
Шотландський офіцер вийняв шаблю і скомандував:
— На караул!
— На караул! — повторив за ним Жан.
Взводи бурів і англійців, що стояли обабіч нош, одночасно віддали останню шану небіжчикові.
— Від імені офіцерського корпусу її величності королеви, — схвильованим голосом вимовив Патрік, — від імені родини генерала дякую вам, товаришу! Тепер прощавайте! Бажаю щасливо повернутися на батьківщину, в прекрасну Францію, до тих, хто вам дорогий.
— Прощавайте! Бажаю і вам щасливо уникнути небезпек війни і повернутися на батьківщину.
Наступного дня генерал Жубер викликав до себе капітана Зірвиголову і сказав йому:
— Ви проявили себе як самовідданий, винахідливий і сміливий кур'єр, привізши мені важливі папери генерала Кроньє. Посилаю вас назад з документами не меншої ваги.
— Я весь до ваших послуг, генерале!
— Ви вирушите через дві години поїздом до Блумфонтейна через Преторію. У Блумфонтейні ви знайдете собі коней і щодуху поскачете в табір Магерсфонтейн.
— Слухаю, генерале.
— До побачення! Бажаю успіху. Якщо передчуття не обманює мене, — додав Жубер, — у нас там скоро має початися гаряче діло.
Старий Боб. — Передчуття Жубера. — Засліплення Кроньє. — Обхідний рух. — В оточенні. — Табір Вольверскрааля. — Жорстоке бомбардування. — Героїчний опір. — Капітуляція. — Чотири тисячі полонених! — Капітан Жюно. — Двоє друзів. — Втеча.
Давня і фатальна для англійців стратегія генералів Мітуена, Уайта, Буллера і Уоррена віджила свій вік.
Англійський уряд зрозумів свої помилки і вирішив за всяку ціну виправити їх, не скуплячись на гроші і не шкодуючи людей. Командуючим англійськими силами у Південній Африці було призначено маршала Робертса. Минуло вже з місяць, як він прибув сюди разом з начальником свого штабу, лордом Кітченером.
З першого ж дня прибуття вони обидва невтомно працювали над перебудовою армії і підготовкою її до операцій зовсім нового типу.
Безустанна діяльність лорда Робертса, його войовнича, чисто солдатська красномовність, його безперечний авторитет полководця швидко підняли воїнський дух армії.
Уже одне усвідомлення, що з ними їхній «старий Боб», викликало у солдатів вибух ентузіазму і вселило їм упевненість у перемозі.
Тепер більш ніж коли чисельна перевага була на боці англійців. Страшна перевага! На ній неминуче мусив розбитися героїзм бурів, яким би великим він не був.
Склад англійської армії потроївся. Щодня прибували пароплави, переповнені людьми, кіньми, продовольством і боєприпасами. Англійська армія своєю чисельністю тепер перевищувала все населення обох республік разом з жінками і дітьми.
У Великобританії налічувалось тоді чотириста мільйонів жителів, а в двох малесеньких державах її противника було всього тільки двісті тисяч чоловік.<sup>[56]</sup>
Великобританія послала у Південну Африку двісті двадцять тисяч солдатів, тоді як бури за весь час війни не могли виставити більше ніж тридцять тисяч бійців.
В англійські війська безперервним потоком вливалися підкріплення з метрополії, в той час як бурські загони, відрізані від усього світу, зазнавали нічим не поповнюваних втрат у людях і спорядженні.
Могутня Англія, прагнучи покінчити з цією героїчною жменькою бійців, змушена була напружити всі свої сили і кинути на бурів таку кількість військ, якої вона ніколи не виставляла навіть проти Наполеона.
Якщо вона й здобуде перемогу, їй не доведеться особливо пишатися завоюванням, купленим такою ціною.
Отже, лорд Робертс розпочав свої воєнні операції, маючи все потрібне для перемоги, і з армією, достатньою, щоб вторгнутися в обидві республіки. При цьому він ще не мав потреби йти на допомогу обложеним генералам Мітуену і Буллеру, яких бури били нещадно.
Старий маршал готувався завдати вирішального удару під Кімберлі. Головні його сили зосереджувалися перед армією Кроньє, що мала витримати перший натиск.
Кроньє славився не тільки громадянською доблестю і військовими здібностями. Не менше відзначався він і своєю впертістю. Ця впертість, на якій розбивалося все, навіть сама очевидність, і мусила привести його до катастрофи.
У пакеті, який Зірвиголова привіз до Кроньє, разом з іншими документами був лист Жубера, де генерал давав Кроньє кілька порад у зв'язку з новою воєнною ситуацією.
«Бережіться старого Боба, як самого диявола, — писав Жубер. — Кажуть, він задумав щось нове. Це дуже розумний стратег. Він будує все на маневрі і уникає лобових атак. Боюся, що нас чекають обхідні рухи широким фронтом, які він може здійснити завдяки величезній кількості своїх солдатів…»
Кроньє, гордовито глянувши на справді грізні укріплення, побудовані бурами проти лорда Мітуена, стиха, ніби до себе, промовив:
— За такими мурами я не боюся нікого і нічого, навіть обхідного руху, думка про який переслідує Жубера. Робертс такий самий англійський генерал, як і всі інші генерали, з якими мені доводилося мати справу. На обхідний рух він не наважиться.
Кроньє допустився подвійної помилки.
По-перше, Робертс — природжений солдат, зобов'язаний високим становищем тільки своєму талантові полководця, — не був таким самим англійським генералом, як усі інші. По-друге, він наважився.
Усе сталося без зайвого галасу й тріскотні, без непотрібної балаканини і брязкання зброєю.
Повернувшись у табір Кроньє, Зірвиголова знову впрігся у тяжку службу розвідника. Тепер він служив під командою полковника Віллебуа-Марея, виконуючи цю небезпечну роботу із звичайною своєю винахідливістю і ретельністю. Він набрав загін з двох десятків молодих людей, таких самих спритних і сміливих, як і він сам. Серед них був, звичайно, і Поль Поттер. Фанфан був його лейтенантом.
З неймовірною відвагою, але і з нечуваною для таких юнаків обережністю Молокососи робили далекі об'їзди по всьому фронту Кроньє і поверталися завжди з цілою торбою важливих воєнних даних.
Чотирнадцятого лютого Зірвиголова щодуху примчав повідомити свого полковника, що англійські війська зайняли Коффіфонтейн. Це повідомлення було таким серйозним, що Віллебуа-Марей вирішив перевірити його особисто. Він поїхав один і повернувся дуже схвильований: Зірвиголова не помилився.
Полковник негайно сповістив про подію Кроньє. Той спокійно відповів, що все це цілком можливе, але немає ніяких причин. хвилюватися.
Проте Віллебуа-Марей з проникливістю вихованця сучасної воєнної школи відчував, що ця подія є тільки однією з частин широкого обхідного руху.
Наступного дня полковник, ще більше стурбований, ніж напередодні, знову поскакав у напрямі до Коффіфонтейна, цього разу в супроводі австрійського офіцера, графа Штернбсрга. Не доїхавши до Коффіфонтейна, вони зупинилися. Там точився бій. Гриміли гармати. Якийсь поранений англійський солдат запевняв, що сюди підходить лорд Кітченер з п'ятнадцятитисячною армією. Обидва офіцери бачили, як віддалік пройшло кілька англійських полків.
Іноземні офіцери помчали в Магерсфонтейн доповісти про це Кроньє. Але генерал вислухав їх байдуже і, знизавши плечима, відповів:
— Та ні ж, панове, ви помилилися! Який там обхідний рух! Його нема і не може бути. Навіть дуже великі сили не наважилися б на таку рисковану операцію.
Минуло ще двадцять чотири години.
На світанку полковник Віллебуа-Марей, взявши з собою вісім кавалеристів, вирушив у розвідку в напрямі до Якобсдаля. Напівдорозі він побачив, що англійська армія розтяглася нескінченною стрічкою, і з усіх сил поскакав назад. На свій великий подив він у бурських траншеях не помітив найменшої ознаки тривоги. Безтурботні бури мирно спали біля своїх возів.
Полковник зчинив тривогу. З нього стали сміятися.
— Але ворог зовсім поруч! Його війська от-от оточать і захоплять вас.
Бури відповіли новим вибухом реготу і незабаром знову захропли.
Віллебуа-Марей кинувся до генерала, розповів йому про страшну небезпеку, що ось-ось може впасти на його невеличку армію, благав віддати наказ про відступ.
З хвилюванням, від якого перекривились благородні риси його обличчя і затремтів голос, він додав:
— Генерале Кроньє! Ви берете на себе страшну відповідальність… Ви будете розбиті, а тимчасом у ваших руках результат боротьби за незалежність!.. Послухайте мене, я не новак у воєнному ділі. Небезпека велика. Благаю вас, накажіть відступати! Ви пожертвуєте при цьому тільки своїм обозом, який і так уже можна вважати втраченим, але врятуєте своїх людей — чотири тисячі бійців; ще не пізно!
Кроньє вислухав полковника з тим безмовним терпінням, з яким дорослі ставляться до пустощів випещених дітей, усміхнувся і, поблажливо поляскавши його по плечу, відповів тими словами, що увійшли в історію:
— Я краще за вас знаю, що мені треба робити. Ви ще не народилися, коли я був уже генералом.
— Але в такому разі поїдьте особисто пересвідчитися, що англійська армія наполовину закінчила оточення! — не вгамовувався полковник.
Замість відповіді Кроньє знизав плечима і відвернувся.
День шістнадцятого лютого минув у тій же злочинній своєю тупістю бездіяльності.
Сімнадцятого після полудня кавалеристи полковника Віллебуа-Марей знову пішли в розвідку. Загін очолював він сам. Перед його очима нескінченним потоком тяглися колони англійських військ.
Вирушив на розвідку і граф Штернберг. Бурський військовий інтендант Арнольді, що супроводив його, глузливо зауважив:
— Хотів би я побачити хоч одного з тих англійських солдатів, які так переслідують вашу уяву.
— Ну що ж, дивіться! — відповів австрійський офіцер, простягаючи руку до обрію, потемнілого від суцільної маси людей, коней і гармат.
Арнольді зблід, пришпорив коня і, напівзбожеволівши від хвилювання, помчав у табір Магерсфонтейн.
Ще здалека він почав кричати:
— До зброї!.. До зброї!.. Англійці!..
— Надто пізно! — з сумом у голосі сказав Штернберг, їдучи поруч нього.
— Так, занадто пізно! — сумною луною відгукнувся Віллебуа-Марей, також примчавши що було сили.
Кроньє, нарешті, переконався у своїй помилці, зрозумів, у яке скрутне становище поставила його сліпота найкращу бурську армію. Треба все-таки віддати йому належне: у ньому миттю прокинувся безстрашний войовник.
Наказ про відступ дано. У таборі зчинилася неймовірна метушня. Легко сказати! Обоз складався з чотирьох тисяч биків, такої ж кількості верхових коней і безлічі возів.
Похапцем запрягли биків, навантажили вози. А ще треба було зняти гармати з їх гнізд і встановити на лафети, розіслати розвідників, дізнатися, якими шляхами відходити, щоб не наразитися на ворога. Подумати тільки! Втрачено цілих чотири доби! А Кроньє і зараз через свою бурську впертість ніяк не хотів кинути обоз і порожнем, користуючись чудовою рухливістю бурів, вивести їх з оточення.
О другій годині ночі табір нарешті спустів.
Впереміж з кавалеристами, погоничами, возами і верховими кіньми ринули в нічну темряву жінки й діти, перелякані і оглушені лясканням бичів, рипом возів, муканням биків, тупотом коней і вигуками людей.
Що це — відступ? Ні, втеча!
Тікали, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, цілу ніч і весь наступний день. Надвечір зовсім виснажені тварини не могли вже рухатися.
Кроньє був змушений розбити табір, його невеличка армія зайняла велику луку долини Вольверскрааль на Моддері, між Кудусрандом і Паарденбергом. Тепер Кроньє буд оточений повністю. Сам він не мав сили прорвати залізне кільце. Лишалося сподіватися на допомогу інших бурських армій.<sup>[57]</sup>
Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?
Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.
Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.
Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.
Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.
Вогонь не погасав дві доби.
Від великої спеки трупи тварин почали розкладатися.
Табір був наповнений огидним смородом, повітря в ньому стало дуже важким.
Та й траншеї, переповнені чотирма тисячами людей, які не мали змоги хоч на хвилину вийти із свого притулку, незабаром стали вогнищами всілякої зарази.
Усі страхіття війни впали на сміливців. Але й хворі, задихаючись від смороду і навислого над ними зеленуватого диму ліддитових снарядів, виснажені і покалічені, все ще стійко трималися під безперервним ураганним вогнем і відмовлялися капітулювати.
Вода в річці від гниючого м'яса стала отруйною. Смерть косила жінок і дітей.
На четвертий день Кроньє попросив перемир'я, щоб поховати мерців.
Лорд Робертс категорично відмовив:
— Ніякого, перемир'я! Здавайтеся на ласку переможця!
— Не здамся! — з гідністю відповів Кроньє — Робіть з нами що хочете, але я не здамся!
І старий Боб, твердий, мов сталь, наказав відновити бомбардування.
Знову загриміли сто п'ятдесят англійських гармат, знову стала рости гора мертвих тіл… Поле бою являло собою якесь пекельне зосередження оглушливого гуркоту, вогню і смерті.
Бідолашні бури!
І це тривало ще три дні після відмови у перемир'ї. Цілий тиждень тортур! Він прославив на весь світ патріотів, які витримали їх, і затаврував ганьбою тих, хто так по-варварському воював з чесним супротивником.
З кожним днем, з кожною годиною, все тісніше стискувалося кільце оточення. Відстань між бурськими і англійськими траншеями, яка спочатку становила вісімсот метрів, поступово меншала — до п'ятисот, до чотирьохсот, і ось, нарешті, лишилося не більше як вісімдесят метрів!
Стріляли тепер майже в упор. Шотландці і канадські добровольці навіть перекидалися з бурами короткими фразами.
Скрізь було тільки й мови, що про капітуляцію. І справді, іншого виходу не було.
О сьомій годині ранку бури викинули білий прапор, огонь припинився, і Кроньє верхи поїхав здаватися лорду Робертсу.
Побачивши переможеного ворога, старий Боб зняв капелюха і сказав, потискуючи руку генералові Кроньє:
— Ви мужньо захищалися, сер!
Похвала ця прозвучала немов надгробне слово над найкращою армією республіки…
Жан Грандьє, Фанфан і Поль Поттер вистрілили востаннє. Трапилося так, що їхній окоп був навпроти траншеї канадців, багато з яких були французького походження<sup>[58]</sup>. Коли стрілянина вщухла, поміж парижанами і канадцями зав'язалась розмова, яка, проте, скоро перервалась, бо почалося роззброєння бурів.
Зірвиголова і Фанфан зламали свої маузери, а Поль Поттер, дізнавшись, що мусить здати англійцям старий «роєр», кудись вник. Повернувшись через чверть години, Поль прошепотів на вухо Зірвиголові:
— Я сховав рушницю. Вона ще допоможе мені перебити чимало англійців.
Рота канадців-французів тимчасом почала роззброювати бурів.
Бури понуро брели поміж двома рядами гігантів, одягнутих у таке ненависне для патріотів хакі. Їм хотілося побороти занепад сил, цілком природний після цілого тижня таких страждань. Вони силкувалися затамувати біль, що стискав їх мужні серця.
Але коли вони здавили зброю, що вірно служила їм понад п'ять місяців, вони переживали таке почуття, наче у них на очах ламають молот, який повинен був викувати незалежність їхній батьківщині. Рушниці завжди були для них символом свободи. Ледве стримувані ридання підкочувались до горла бурів, а на очах у них виблискували гарячі сльози.
Треба самому пережити всю ганьбу незаслуженої поразки і страхіття капітуляції, відчути біль усвідомлення того, що ти вже не солдат, відчути нестерпну муку, бачачи любиму батьківщину, потоптану чоботом завойовника, щоб зрозуміти їх душевний стан і поспівчувати їм.
Проте більшість англійців поводилися з полоненими ввічливо і навіть співчутливо, а канадці жаліли їх майже по-братерському.
Ротою канадців командував велетень, добряк з блакитними очима і довгими рудуватими вусами. Він погано знав англійську мову і весь час пересипав свою розмову французькими слівцями, від яких дуже несло місцевою говіркою.
— Та ви не сумуйте, хлопці, усе це суцільна мінливість війни, — втішав він полонених. — У житті не бачив таких сміливців, як ви! Ми перемогли вас тільки тому, що нас більше. Один проти десятьох — тут уже нічого не поробиш!
Він міцно потискував полоненим руки і від душі намагався хоч як-небудь пом'якшити їх гірку долю. Несподівано він побачив Жана Грандьє, який гордо, з високо піднятою головою наближався до нього разом з нерозлучними своїми друзями — Фанфаном і Полем. Слова немов застряли в горлі велетня, з вуст його вирвались якісь хрипкі звуки, він прожогом кинувся назустріч Жану, підхопив його, немов дитину, на руки і, мало не задушивши в своїх обіймах, вигукнув нарешті уривчастим нід хвилювання голосом:
— Ну звичайно ж, він!.. Жан Грандьє, маленький Жан… Наш любий маленький Жан!
Зірвиголова, вражений тим, що його звуть на ім'я так далеко від батьківщини, з цілком зрозумілим подивом дивився на канадського капітана.
— Жюно?.. Франсуа Жюно! — у свою чергу зворушено вигукнув він. — Невже це ви, любий мій друже? Добрий товаришу! Яка чудесна зустріч!
Зустріч була справді чудесна, бо доля знову звела двох героїв «Крижаного пекла», Жана Грандьє і Франсуа Жюно, кінного поліцейського з Клондайку, який врятував золотошукачів, коли їх замурувала у печері Сірого ведмедя бандитська зграя «Коричньової зірки».
— От іще одна з мінливостей війни, — сказав канадець, на очах якого заблищали сльози, коли він побачив знайденого друга.
Цей добряк-велетень анітрохи не запишався тим, що із звичайного солдата дослужився до звання капітана добровольців.
— Хлопці! — гукнув він своїм підлеглим. — Цей милий юнак — француз з нашої любимої старої батьківщини. Він знатний сміливець, дарма що в нього ще й вуса не виросли. Він перестріляв десятки величезних вовків і бувалих розбійників, цих двоногих гризлі, що небезпечніші за всякого звіра.
— Француз із Франції, — міркував сержант роти, — це ніби як брат.
— Ясна справа, брат! — хором підтримала вся рота.
Жану влаштували овацію, з усіх боків до нього простягалися руки.
— Брат-то брат, а все-таки ви мій бранець, — сказав капітан.
— На жаль! — зітхнув Жан. — І навіть не сам, а разом з другом Фанфаном; він теж парижанин.
— Фанфан?.. Підходящий товариш!
— А це Поль. Також мій друг.
— І Поль хороший! А раз вони ваші друзі, — значить, і наші. І можете бути пенні: ще не було і ніколи не буде полонених, з якими поводилися б так добре, як поводитимуться з вами. І до того ж, — таємниче шепнув капітан на вухо Жанові, — у мене дещо є на думці…
Коли роззброєння було закінчене і запанував спокій, що неминуче приходить слідом за великими катастрофами і сильними стражданнями, бури стали потроху приходити до пам'яті. Вони дістали змогу почиститися, помитися, перев'язати свої рани, поїсти і поспати. Головне, поспати! Безсоння зовсім виснажило бійців.
А тим часом переможці тріумфували. Табір охопили нестримні веселощі. Ще б пак не радіти! Сорок п'ять тисяч англійців святкували перемогу над чотирма тисячами бурів!
Зірвиголова, Фанфан і Поль влаштувалися у канадців, що розмістилися на березі Моддеру.
Зірвиголова на прохання капітана Жюно так палко розповів про свої пригоди, що буквально зачарував канадців.
Багато пили, багато їли і невгаваючи базікали. Але близько години ночі могутнє хропіння почало стрясати намети канадців. І нарешті один тільки Франсуа Жюно лишився в компанії трьох Молокососів. Нахилившись до вуха Жана, велетень ледве чутно прошепотів:
— Біля самої річки стоять три бурські поні, осідлані і з усією амуніцією… Я зараз піду в намет. І коли я засну, — ну, розумієте, захропу, — проберіться до конячок, обережно спустіться з ними в воду і, тримаючи їх за вуздечку, переправтеся на той бік. Там вже вас не наздоженуть. Ви оплакували свою свободу, і я, ваш друг, хочу повернути її вам.
— Франсуа, любий! Але ж вас можуть розстріляти, — заперечив капітан Зірвиголова, у якого завмирало серце.
— Не так страшно! Начхати мені на них. По крові ж я все-таки француз… Ну, як, згода?
— Звичайно!
— В добрий час! Якщо побачите вартових, — сказав капітан Жюно, — не турбуйтесь — вони відвернуться, якщо їм накажуть стріляти — вони не влучать, якщо їх пошлють в погоню за вами — вони посковзнуться і впадуть. А тепер, друже мій, прощавайте!
— О, Франсуа, ви такий великодушний!
— Тсс… Ні слова більше! Вашу руку — і в дорогу, французи з Франції!
Міцно обнявши Жана, капітан Жюно прослизнув до себе в намет, а троє молодих людей пішли до берега, де їх чекали осідлані поні. Додержуючись поради Жюно, хлопці увійшли в річку і, ухопившись за вуздечки бурських конячок, тихо попливли за течією.
Небезпечна переправа. — У вирі. — На одного менше! — Один кінь на двох вершників. — У Пітерсбурзі. — Англійці! — Осічка! — Капітан Руссел. — Опір марний. — Капітана Зірвиголову тягнуть на шибеницю. — Той, кого більше не чекали. — На дорозі до Блумфонтейна.
Сплески води від рухів Молокососів і коней, які пливли річкою, виказали їх присутність. Їм услід почали стріляти, але, як і говорив капітан, кулі не влучали.
Проте звуки ударів куль по воді діяли аж ніяк не підбадьорливо, а хвилинами викликали справжню тривогу. До того ж річка була дуже широка, течія її швидка, а ніч надзвичайно чорна. Словом, втеча Молокососів супроводилася всілякими небезпеками.
На додачу до всього на самій середині Моддеру вони потрапили у вир, що закрутив і завертів їх, кидаючи з боку в бік, наче тріски.
Щоправда, це тривало всього кілька хвилин, а може, й менше. Але час у таких випадках тягнеться неймовірно довго. Раптом Жан відчув, що йде на дно. Інстинктивно він міцніше вхопився за вуздечку свого поні, що так само, як і Зірвиголова, не міг вибратися з виру і вже почав бити по воді копитами передніх ніг.
Жан і сам не розумів, як він видерся з ковбані і опинився біля протилежного берега, йому потрібна була лише одна мить, щоб опам'ятатися і протерти очі. Через хвилину він уже вдивлявся в темряву, силкуючись побачити своїх товаришів. Він бачив, що якась чорна маса то піднімалася над водою, то знову поринала в неї.
— Ти, Фанфан? — стиха спитав Зірвиголова.
— Буль… буль… буль…
— Сміливіш, Фанфан, я тут!..
— Ап-чхи!.. Ап-чхи! Коли Фанфан… то, мабуть, це я, хазяїне.
— А Поль?.. Де ти, Поль?.. По-оль!..
До цієї хвилини Зірвиголова не хвилювався за юного бура. Справжній син своєї країни, до того ж загартований у злигоднях війни, Поль мав силу і винахідливість дорослого чоловіка.
Тепер же його відсутність стурбувала Жана. Зірвиголова все голосніше й голосніше кликав його, незважаючи на риск, що його почують англійські вартові на тому березі.
Ні звуку у відповідь. Мертва тиша. Видершись на крутий берег, Жан і Фанфан допомогли вибратися з води поні.
— А де ж твоя конячка? — звернувся Зірвиголова до Фанфана.
— На дні.
— Шкода… Поль!.. По-оль!.. — знову став гукати Жан, а Фанфан почав насвистувати марш Молокососів.
Їм відповіла та сама зловісна тиша, перериваючись лише пострілами лі-метфордів і англійською лайкою, що долітала здалека. Ніяких слідів юного бура! Зірвиголова і Фанфан, нехтуючи небезпекою знову потрапити в полон, ходили взад і вперед вздовж берега, гукаючи Поля. Вони втратили з півгодини дорогого часу, поки з болем у серці не переконались, що дальше чекання марне. Тепер уже не було ніяких сумнівів: їх безталанний друг загинув у водах Моддеру. Бідолашний Поль! Ще одна жертва цієї жахливої війни, ще одного захисника втратила свята справа незалежності.
Обидва живі друзі сприйняли цю втрату мовчки, не в силах вимовити ні слова. До горла підходили ридання. Зірвиголова скочив у сідло, Фанфан умостився позаду нього на крупі поні, який, відчувши шпори, з місця пустився галопом.
Жан узяв курс на південний схід. Він орієнтувався по зірках і сподівався незабаром виїхати на дорогу з Якобсдаля до Блумфонтейна, яка лежала на значній відстані від англійських військ, що зімкнули кільце навколо Вольверскрааля, і могла бути ще вільною.
Африканська конячка швидко несла вершників по вельдту. Друзі, промоклі до кісток, тремтіли і клацали від холоду зубами. Єдиною втіхою для них був карабін, що його з радістю виявив Жан біля сідла: принаймні є чим захищатися при дуже можливій зустрічі з ворогом.
Минула година. Степ був далеко не безлюдний. Час від часу до втікачів виразно долітав кінський тупіт. Інколи навіть чулися далекі вигуки і поодинокі постріли.
Може, це були англійські розвідники, а може, такі ж, як і вони, втікачі з полону.
Проте бурська конячка, якій Зірвиголова дав цілковиту волю самій вибирати дорогу, керуючись своїм чуттям напівдикої тварини, старанно уникала всяких зустрічей.
Ось нарешті і шлях! Друзі проскакали ще хвилин з тридцять. Світало. Вдалині стала вимальовуватися група будинків. Зірвиголова впізнав місто Еммаус.
— Пам'ятаєш, — спитав він Фанфана, — як близько двох місяців тому ми проїздили тут на велосипедах?
— І як тікали від уланів?.. Бодай не згадувати, — відповів Фанфан.
— Зате як ти потім впивався молоком!
— Це правда! Я і зараз не від того.
— Що ж, спробуємо!
Вони зупинилися біля селища. Ані душі! Ніяких ознак життя. Навіть корови не ревуть. Усі ферми пограбовані, а деякі і спалені. Худобу забрано, люди розбіглись.
Цілковитий розгром і запустіння. Тиша, як на кладовищі.
— Їдьмо далі. Мабуть, тут побували ті чортові англійці.
На шляху були помітні свіжі сліди копит.
Зірвиголова побачив серед дрібних відбитків від бурських поні більші і глибоко вдавлені в землю сліди копит англійських коней.
— Недавно тут побували хакі, — сказав він, відстібуючи від сідла карабін. — Треба пильнувати!
Він погнав галопом добру бурську конячку, що. не зменшувала ходи, незважаючи на подвійне навантаження.
Від Еммауса до найближчого селища десять миль, або вісімнадцять з половиною кілометрів.
Поні пробіг цю відстань за годину сорок п'ять хвилин. До перших будинків лишалося вже не більше як триста метрів.
Молокососи не сумнівалися більше в тому, що врятовані. Вони смертельно втомилися і зголодніли. Та й поні почав помітно зменшувати ходу і посилено йокати.
— Доведеться зробити привал, — сказав Фанфан.
— Розуміється.
Прокляття! У ту саму хвилину, коли вони вже збиралися зійти з коня, з однієї ферми вискочив взвод солдатів, їх було п'ятеро. Помітивши Молокососів, вершники кинулися на них.
Ну, звичайно, англійці! Їх можна впізнати з першого погляду. Стомлений поні не міг взяти галопу, а англійці летіли, як дияволи.
— Усього п'ятеро! — вигукнув Зірвиголова. — Я покладу їх на скаку.
Він навів рушницю і, трохи піднявшись на стременах, вистрілив. Та що це? Замість сухого цокання маузера почувся якийсь жалюгідний приглушений звук.
Осічка! Другий постріл — ще раз осічка! Третій — і знову осічка!
Чи то патрони зіпсувалися, підмокнувши, чи вони були холості, але вони не діяли.
— Грім і блискавка! — вигукнув Зірвиголова. — Ми загинули!
Пін ухопив рушницю за дуло і прикладом з усієї сили ударив першого кавалериста, який підскочив до нього.
Удар прийшовся драгунові прямо по голові. Рушниця розлетілася вдрізки, але прикінчила і солдата, який мертвим упав на землю. Кінь англійця, налетівши з усього розмаху на змучену бурську конячку, перекинув її на спину. Жан відлетів кроків на десять вбік, а Фанфан встиг із спритністю мавпи зісковзнути з крупа конячки і стояв цілий і здоровий, але без зброї.
В ту ж мить четверо інших англійців, не дбаючи за свого товариша, який валявся на землі з розтрощеною головою, позіскакували з коней і, накинувшись на Жана Грандьє, почали крутити йому руки. Зірвиголова відбивався, кусався, дряпався, та скінчилося тим, що його зв'язали, а слідом за ним така ж доля спіткала й Фанфана, який, виявляючи чудеса хоробрості у боротьбі за свого друга, жорстоко бив англійців ногами.
Зірвиголова з налитими кров'ю очима, з піною на губах, задихуючись від люті, кричав уривчастим голосом:
— Ви зараз сильніші, я в наших руках… Нехай так! Але порядні люди не повинні принижувати людину тільки за те, що вона захищалася до кінця. Якщо ви належите до таких людей, поводьтеся з нами, як слід поводитися з полоненими солдатами. Розв'яжіть нас! Ці мотузки ганьблять вас самих далеко більше, аніж нас. Розв'яжіть! Я не втечу, даю слово честі!
Взвод складався з двох солдатів, сержанта і капітана. Але наказувати мав право тільки офіцер. Впізнавши по голосу капітана Зірвиголову, офіцер трохи здригнувся й почервонів, але швидко опанував себе. Його губи склалися в єхидну посмішку.
— Брейк-нек! Хлопчику мій, — саркастичним тоном сказав він, — я не шукав вас, бачить бог. Але раз уже ви попалися мені, я змушений заради власного спокою знищити вас.
— Капітан Руссел? — вигукнув Зірвиголова і, незважаючи на всю свою випробувану мужність, зблід.
— Так точно! Перед вами командир другої роти сьомого драгунського полку, — злісно всміхаючись, відповів англієць, — один з п'ятьох членів військового суду, яких ви переслідуєте з лютістю червоношкірих..
— І троє з яких уже відправлені до прабатьків, — гостро перебив його Зірвиголова.
— Знаю! Улан, який уцілів з усього загону, що ви знищили біля Якобсдаля, передав майору Колвіллу ваші слова. А Колвілл повторив їх мені. Сьогодні ви мені попались — і вже не втечете. Раніше ми тільки сміялися з ваших слів, вважаючи їх за пусту хвальковитість, але тепер змушені ставитися до них серйозно, бо переконалися, що ви здатні виконати всі свої погрози. Тому ми дали собі слово — я з моїм другом, майором Колвіллом, — при першій же зручній нагоді викреслити вас із списку живих. Але я терпіти не можу проливати кров беззбройних людей і не можу навіть бачити спокійно, як її проливають інші, так що ми вас просто повісимо.
— Повісите? — заричав Зірвиголова, напружуючи усі сили, щоб визволитися з пут.
— Швидко і без вагань. Повісимо з допомогою звичайнісінької фуражирської вірьовки на одній з гілок оцієї чудової білої акації, — сказав капітан Руссел, показуючи рукою на дерево, що розкинуло свою пишну крону над шпилем одного з будиночків Пітерсбурга.
— Розбійники! Мало ж я перебив вас!..
— Кажіть, кажіть далі!.. — всміхнувся Руссел. — Засудженому на смерть усе дозволяється.
— Засудженому? Ви хочете сказати: вашій жертві, убивці! Вбивати невинних людей — це так вам лнчить, мерзотнику! Інколи ви робите це, додержуючи юридичних форм, частіше — обминаючи їх, але завжди без риску для себе, підлий боягузе! Кате!
— Пора кінчати! — загорлав капітан, розлючений тим, що його солдати, засоромлені мужнім протестом полоненого, зніяковіло опустили голови. — Вірьовку! — наказав він одному з солдатів.
Солдат, діставши вірьовку, простяг її капітанові.
— Зробиш зашморг!
Солдат зволікав.
— Виконуйте ж, боже мій! — загримів Руссел, змахнувши хлистом. — Тепер накиньте петлю на шию засудженому! — сказав він.
Солдат тремтячими від страху руками виконав цей ганебний для бійця наказ під уважним поглядом офіцера, готового накинутись на нього за найменшу непокору.
Почувши галас, на вулицю повибігали з будинків жінки і діти.
Готування до страти вжахнули їх. Діти плакали, жінки, ридаючи, благали помилувати нещасного.
Несподівано в степу з'явився вершник. Він швидко наближався. Серце в Жана завмерло від шаленої надії: може, це бури, що втекли від англійців, поспішають до нього на допомогу?
Марні сподівання! На вершнику форма хакі, і, крім того, метрів за триста від них він звернув з шляху і зник за фермою.
Мабуть, це був англійський кур'єр.
Зникла остання надія. Зірвиголова зрозумів, що все для нього скінчене: зараз він умре ганебною смертю. Солдати вже вели його до дерева.
Напівбожеволіючи від горя, Фанфан принижувався, благаючи золотопогонного бандита пощадити його друга. Англієць ударом хлиста розрізав йому обличчя. Незважаючи на страшний біль і на сором, Фанфан усе просив.
— Ет! Хай йому чорт! Повісити й цього! — гримнув капітан.
Офіцера обступив натовп жінок. Вони заливалися гіркими слізьми, під яких, напевно, пом'якшало б серце і в тигра.
— Змилуйтесь над ним, пане офіцер, змилуйтесь! Ви ж бачите — це хлопчик, зовсім ще дитина, згляньтесь на нього! Наші чоловіки поводяться з полоненими по-людському, будьте ж і ви таким…
— Мовчати, індички! — гримнув затягнутий в хакі офіцер і, кинувшись на беззахисних жінок, почав частувати їх направо і наліво хлистом.
Жодного слова не вирвалося більше з уст Жака Грандьє, жодним рухом не показав він своєї душевної тривоги. Щоб здаватися спокійним, він покликав на допомогу всю свою волю. А проте як усміхалося йому життя! Багатий, вродливий, відважний і сильний поборник усього великого й благородного, він був у тому віці, коли людина сміливо дивиться у майбутнє і мріє допомогти всім пригнобленим, знедоленим, кволим. Та, на жаль, недовгими були ці мрії.
І як жорстоко обернулася для нього жертва, яку він приніс справі незалежності маленького народу!
Зараз він помре… Востаннє глянув він на сонце, яке щойно освітило схід своїм урочистим сяйвом, на яскраву синяву неба, на широкі простори вельдту, у безмежну далину якого йшли, колихаючись, високі трави.
Як це часто буває в трагічну хвилину, у свідомості промайнуло все його життя, таке коротке і в той же час таке багате на події.
— Прощай, Фанфан! — ласкаво прошепотів він.
Обов'язки ката за наказом капітана Руссела погодився виконати сержант, більше вимуштруваний дисципліною, а тому покладливіший, ніж рядовий солдат. Сержант став на сідло і, піднявши руки вгору, намагався перекинути кінець вірьовки через найміцнішу гілку білої акації. Зробивши це нарешті, він стрибнув на землю, не випускаючи з рук кіпця вірьовки.
— Підняти! — скомандував офіцер-кат.
Сержант і якийсь солдат приготувалися налягти на вірьовку, усе вже, здавалося, загинуло, і от-от мала статися ця нечувана підлота.
Та рантом над муром, що був саме проти того місця, де стояли Зірвиголова, Фанфан і їхні вбивці, з'явилося дуло рушниці. Майже одночасно один за одним прогриміли два постріли. Обидва солдати, що тримали вірьовку, навіть не скрикнувши, впали на землю з розтрощеними черепами.
Зірвиголова і Фанфан зараз же впізнали знайомий звук маузера.
— Дуплет! — заверещав Фанфан, миттю пожвавившись.
Капітан Руссел, озвірівши від такого несподіваного повороту подій і боячись, щоб жертва не вислизнула, вихопив револьвер з явним наміром всадити Жанові кулю в лоба. Проте раніше ніж англієць встиг прицілитись, пролунав ще один постріл, і рука з револьвером повисла, розтрощена кулею, що розбила також і рукоятку револьвера. Капітан завив від люті і болю, махаючи покаліченою кистю руки. Він мало не зомлів.
На гребені муру з'явилась людська фігура і спритно стрибнула на землю. Це був хлопець, вірніше, підліток у формі англійського лейтенанта. Стискаючи в руці рушницю, він кинув на капітана сповнений ненависті погляд і вигукнув:
— Розбійник!.. Вчасно ж я приспів!
Зірвиголова і Фанфан, впізнавши, незважаючи на переодягнення, свого вірного друга, якого вони вважали мертвим, скрикнули в один голос:
— Поль Поттер!
Четвертий улан, який вважав спочатку Поля за офіцера, уже підніс був пальці до козирка, але, зрозумівши свою помилку, схопився за рушницю. Проте юний бур випередив його і, розрядивши в нього свою рушницю, вбив на місці.
З усіх англійців живим лишився тепер тільки капітан Руссел. Він рикав і скреготів зубами, не тямлячи себе від люті, але рана не дозволяла йому ні захищатися, ні навіть тікати.
— Поль! Невже це справді ти? — не вірячи своїм очам, перепитав Зірвиголова.
— Звичайно, я! І якраз вчасно… Яке щастя!
Поль тримав в одній руці напоготові рушницю, а другою, не спускаючи очей з англійця, перерізав ножем вірьовки на своїх друзях.
— А от зараз замість них ми повісимо тебе, як розбійника і вбивцю! — оголосив він капітанові Русселу.
— Правильно, — підтримав Фанфан, — повісити його! Я сам надіну на нього петлю.
— Такий закон відплати! — з безжальною насмішкою в голосі додав Зірвиголова. — Мінливості війни, як каже мій друг Франсуа Жюно.
І знявши з своєї шиї зашморг, Зірвиголова передав його Фанфанові.
— Виконуй!
Англійський офіцер, бачачи свою загибель, кинувся був навтіки, але Фанфан, майстер підніжки, спритно збив його з ніг. Потім, міцно притиснувши злочинця до землі, паризький Гаврош просунув його голову в зашморг і передав другий кінець вірьовки Полю, який з спритністю білки здерся по стовбуру білої акації, перекинув кінець вірьовки через гілку, стрибнув на землю і сказав Жану:
— Приведи-но сюди коня.
Чудово вимуштрувані тварини не перелякалися пострілів і стояли на тому самому місці, де їх залишили.
Зірвиголова підвів одного коня до дерева, а Поль, прив'язавши кінець вірьовки до сідла, вдарив коня ногою в живіт. Тварина здибилась, потім рвонула вперед, затягуючи зашморг на шиї засудженого ката. Ривок був такий сильний, що тіло злочинця підскочило аж до гілки.
Кінь зупинився і знову метнувся вперед, цього разу розірвавши товсту вірьовку, немов нитку. Тіло каштана впало на землю.
— Батьку! Ми мстимося за тебе! — у дикому захваті вигукнув Поттер.
Позбавившись нарешті ворогів, троє друзів міцно обнялися.
Зірвиголова і Фанфан, врятовані чудесним втручанням Поля, так і засипали його запитаннями, Вони з жадібною цікавістю розпитували про все, що з ним трапилося за той час, поки вони не бачились.
Мовчазний з природи, бур у кількох словах розповів про свої пригоди:
— Течія Моддеру заносила мене, але я сяк-так все-таки вибрався. У вирі я втратив коня, але карабін врятував. Я думав, що ви загинули. Якийсь англієць став мені на дорозі. Я встромив йому штик у живіт. Тут мені спала думка позичити у нього форму хакі. Зараз же я натягнув її на себе і дістав змогу спокійно ходити серед бівуачних англійських вогнищ. В одному місці я вкрав коня і помчав до блумфонтейнівської дороги. Розвиднілося. Мій хакі, що був офіцерським мундиром, служив мені замість перепустки, розуміється, якщо не приглядатися до неї.
Я ніяк не думав, що скачу по ваших слідах, коли раптом зовсім недалеко звідси побачив вас в оточенні англійців. «Погані справи!» подумав я. Звертаю з шляху, об'їжджаю ферми і ззаду пробираюся до подвір'я цього будиночка. Тут, бачу, справи ваші все гіршають і гіршають… Швидко видираюся на мур і ледве встигаю прицілитися й покласти тих, хто збирався повісити тебе, мій любий Зірвиголово. Оце і все! А тепер, повірте мені, треба, не гаючи ні хвилини, скакати в Блумфонтейн… Ось, до речі, і свіжі коні.
— Тікати від англійців на їхніх же власних кониках — слово честі — за все життя нічого смішнішого не бачив! — сказав Фанфан.
— Справді! — погодився з Полем Зірвиголова. — Поспішаймо! Тут так і кишать англійські розвідники, а нам за всяку ціпу треба лишитися живими. Ми повинні ще відплатити їм за поразку під Паарденбергом.
— І відплатити повністю! — підхопили обидва Молокососи.
Кінець другої частини
У бурів не було обов'язкової воїнської повинності.
Натяк на війну Червоної і Білої троянди (1455–1485 рр.), що протягом тридцяти років спустошувала Англію. Війна точилася між представниками двох віток англійського королівського роду Плантагенетів, герцогами Йорком і Ланкастером.
Крезо — центр металургійної і збройової промисловості Франції.
«Максим» — станковий і ручний кулемети. Назва за ім'ям винахідника.
Імперські волонтери (назва частини).
Цапфи — старанно обточені циліндричні частини, переважно кінці вала або осі, якими вал або вісь спираються на підшипники.
Командаит — начальник командо, підрозділу бурської армії, що складався з жителів одного села, міста або округи. Команданта обирали самі волонтери, як, проте, і всіх інших офіцерів, крім головнокомандуючого, якого призначав президент республіки.
Фельд-корнет — перше офіцерське звання.
Блумфонтейн — тоді столиця Оранжової республіки.
Маккавеї — семеро братів, убитих, за біблейським переказом, разом із їхньою матір'ю за царювання Антіоха Єпіфанського.
Французьке прислів'я. Зірвиголова хоче сказати, що англійці підірвали поїзд у відповідь на пошкодження бронепоїзда.
Бой — хлопчик-слуга (англ.).
Контр-ескарп — зовнішня крута стіна кріпосного валу.
Насправді це слова пруського короля Фрідріха Другого після битви під Кунерсдорфом (1759), де російські війська завдали йому нищівної поразки.
Автор має на увазі тільки бюргерів, тобто білих голландського походження, які мали громадянські права. Він не враховує корінного африканського населення, що налічувало на той час понад мільйон чоловік і не мало тоді, як, проте, і тепер, ніяких прав.
Фактичний бік цієї історичної події передано тут не зовсім точно. Насправді Кроньє, самовпевнено розраховуючи відбитися від англійців, не тільки не чекав допомоги від інших бурських армій, але й відмовився від неї, коли вона підоспіла.Генералові Девету пощастило розімкнути кільце англійців і дати Кроньє змогу вивести з оточення людей, пожертвувавши, звичайно, обозом. Кроньє відмовився. На допомогу Девету підійшов генерал Бота. Обидва вони посилали гінця за гінцем до генерали Кроньє, благаючи його вийти з оточення через прорив, який вони обіцяли утримувати ще добу. Кроньє презирливо відмовився. І невеличкі загони Девета і Бота, марно почекавши виходу Кроньє з оточення, змушені були відійти під натиском англійців.Здача армії Кроньє англійцям, що сталася незабаром після цього, на деякий час зовсім деморалізувала інші бурські армії. Дезертирство стало таким масовим явищем, що генерал Девет вирішив відпустити додому більшість своїх солдатів. Пізніше бурам довелося перейти до партизанської війни.
Канада з XVI століття була французькою колонією до 1763 року, потім перейшла під владу Англії.