Художник М. А. ПРОКОПЕНКО
— Буде буря, — промовив старий Блеверпул, висовуючи з вікна величезний гачкуватий ніс. — Жодного разу ще не обходилося без грози, як тільки он та сніжна вершина засяє червонуватою загравою.
Він знову прислухався до далеких розкотів грому, які глухо долинали з моря, і, ствердно кивнувши головою, промовив сам до себе:
— Це вже я добре знаю. Рвучкий вітер завиває серед скель біля затоки, стогін його нагадує тужливу музику рога. В її супроводі злі відьми танцюють свій диявольський танець… У таку годину неодмінно трапляється нещастя. О боже милосердий, зглянься на бідолашних людей, що опинилися серед розбурханої стихії, захисти наше місто!
В цю мить поривчастий вітер на якийсь час розігнав сірі, важкі хмари, і з вечірнього, щойно похмурого неба на землю впало яскраве проміння сонця. Незважаючи на туман, що змішувався з димом із численних димарів, воно освітило квітуче портове місто, над яким гордо височіли башти і підносилися дахи торгових будинків.
— Яка чудова картина! — промовив старий чоловік, згортаючи на грудях руки. — Яка велична картина для кожної добросердої людини у трьох королівствах!<sup>[1]</sup> Коли я замолоду вперше потрапив сюди, тут стояло кілька халуп, а зараз — он яке місто. В порту, куди не глянь, — щогли, мов справжній ліс, а тутешні купці своїм багатством не поступляться перед панами самого Лондона.
Побачивши свою дружину, яка в цю мить увійшла до кімнати, Блеверпул зробив те саме, що робить усякий хороший господар, коли його добру загрожує небезпека.
— Мері, — промовив він, — сьогодні будь особливо обережною, зачини всі вікна, замкни двері крамниць, стаєнь і не розпалюй занадто великого вогню у печах. Гора за містом одяглася в червоні шати. Доведемо ж їй, що ми нічого не боїмося. Де Моллі?
Мері глянула на чоловіка жвавими, хитрими, але добродушними очима, що виділялися на її кістлявому шотландському обличчі, і, посміхнувшись, відповіла якомога лагідніше:
— Моллі сидить у своїй кімнаті й плаче.
— Дивись мені, Мері, — промовив суворо Блеверпул, — держи її в покорі, у неї ще багато дуру в голові!
— Томасе, — палко відповіла жінка, — наша донька — хороша дитина. Де ти ще знайдеш дівчину, яка зрівнялася б з Моллі? Робота аж горить у неї в руках; та й у школі дівчина дечого навчилася, а що вже личко дав їй господь бог — кожний замилується.
— А я не хочу, щоб кожний милувався, — вигукнув упертий старик. — Ой жінки, жінки! Хвастощі ви любите над усе! Справді, коли б матері не потурали так своїм донькам в цьому гріху, то його давно б уже вдалося викоренити. Та ба! Кожна вважає свою дочку найвродливішою, найкращою і, привчаючи її цим самим до легковажності й непослуху, псує дитину. Ну й часи тепер настали!
— Невже ти справді хочеш віддати бідолашну Моллі за отого крамаря. з Уайтхейвена, Томасе? — з серцем запитала чоловіка Мері.
Блеверпул випростався, його суворе обличчя почервоніло від люті.
— Не дратуй мене, Мері, — рішуче промовив він, щосили вдаривши кулаком по столу. — Буде так, як я сказав. Пан Вілбі зовсім не крамар, а купець. Він посилає свої кораблі аж у Лорк і ще далі — у безмежні морські простори. Але звідки у тебе такі думки? Тут щось не так, — говорив Блеверпул. — Я вже давно помітив. Це, мабуть, орендатор з Кіттігейта, отой молокосос, отой здоровило, Ральф Сортон, у якого немає за душею нічого, крім боргів, каламутить воду. Мабуть, він більше до смаку нашій Моллі!
— А коли й так, то чи можна ганити дівчину за це, Томасе? — озвалася дружина. — Ральф молодий, роботящий і до того ж вродливий хлопець, а сорокалітній Вілбі з своїм кінським обличчям і висхлим, наче тріска, тілом скидається на городнє опудало. Чи ж може він сподобатися такій дівчині, як наша Моллі? А який у нього пожадливий вираз обличчя — я ніколи в житті не бачила нічого подібного. Він добре знає, що справи наші йдуть непогано, і грошенята у нас є, що наше майно не заставлене і що Моллі — наша єдина донька.
— Дурне створіння, — гримнув на дружину Блеверпул. — Якщо ми тепер живемо заможніше, ніж колись, то кому ж повинні ми завдячувати цим, як не панові Вілбі? Хіба не він допоміг мені одержати акції вугільних копалень, хіба не він сприяв моїй торгівлі продовольством з Ірландією?
— І, скориставшись із цього, старий скнара познайомився з нашою дочкою, — ущипливо підхопила Мері. — Це ж ганьба — за гроші й майно продати єдину дитину, позбавити її щастя.
Цей докір справив певне враження на Блеверпула. Він не розлютився, як цього можна було чекати, а задумливо сидів у кріслі, втупивши перед собою невидющий погляд.
— Позбавити щастя, — пробурмотів він. — Крий боже! І чого їй ще треба? Адже Вілбі — порядна людина, яку шанує і поважає все місто.
— Та від цього молоде серце не запалає любов'ю, — знову докинула своє слівце Мері.
— Поклич її сюди, я сам хочу поговорити з нею, — звелів батько. — Вона в мене швидко візьметься за розум. Зволікати не можна: сьогодні має прийти Вілбі.
— Моллі! — гукнула, відчинивши двері, жінка, і за хвилину в кімнату ввійшла струнка дівчина. Її розумне, ніжне обличчя було схвильоване. Дівчина марно силкувалася приховати страх під удаваним спокоєм. Вона намагалася посміхнутись, але уста її тремтіли, а очі тривожно вдивлялися то в суворе обличчя батька, то в співчутливе обличчя матері.
— Підійди до мене, Моллі, — сказав Блеверпул і взяв її руку в свою, — доньчина рука злегка тремтіла. — Ти розумна, кмітлива дитина, — говорив батько, коли дівчина сіла, — я завжди втішався тобою і бажав тобі добра, моїй любимій єдиній дочці. Отож будь хорошою й розумною і тепер, коли йдеться про твоє майбутнє. Обіцяєш мені це?
— Обіцяю, — стиха промовила Моллі. — Але, тату…
— Слухай, що я тобі скажу, — перебив її батько, — і, насамперед звірся на мене. Я виховав тебе побожною і поштивою дівчиною, ти нічим не зганьбила себе. Так скажи ж мені щиро, чи не збочило тепер твоє серце на заборонену стежку, чи не маєш ти з кимось потай від нас любовних зв'язків, як це іноді буває у молодих дівчат?
Почувши ці слова, Моллі широко відкрила очі, але, зустрівши похмурий погляд батька, раптом зблідла.
— Ні, ні, — ледве чутно пробелькотіла вона.
— От і добре, дитино моя, нічого іншого я від тебе й не чекав. А тепер слухай, що я тобі скажу. Пан Вілбі з Уайтхейвена просив у мене твоєї руки, як ведеться серед порядних людей. Пан Вілбі — заможний і хороший чоловік, тому я й дав свою згоду. Ти, звичайно, не зганьбиш мого слова.
— Батьку, — промовила вона пристрасним, уривчастим голосом, — я не люблю його! Невже ти хочеш занапастити мене?
— Я хочу ощасливити тебе, — холодно відповів старий шотландець, не звертаючи уваги на її слова, — і якщо моя дочка справді розумна й хороша дитина, вона послухається батька. Правда, Вілбі не можна назвати молодим парубійком, у якого тільки й краси, що темні кучері на голові та всі зуби в роті, але замість кожного відсутнього зуба він має по кілька тисяч фунтів. Крім того, йому належить чудовий будинок у місті і не один корабель у морі. Хочеш бути дуркою — добре, я не силую тебе. Я не хочу, щоб про мене говорили, ніби я занапастив свою дитину. Але добре обміркуй свої вчинки, згадай, що я дав слово Вілбі. Ніхто інший ніколи не дістане моєї згоди на шлюб з тобою. Ну, що ти тепер скажеш?
— Дозволь мені подумати, тату! — попросила Моллі.
— Ти брешеш, — погрозливо гримнув Блеверпул, — але стережись, я бачу наскрізь твоє лукаве серце. Ральф Сортон ніколи не поведе тебе до олтаря, так і знай!
— Я не думаю про нього, — тремтячим голосом відповіла Моллі.
— Слухай далі. Дванадцять років тому ми приїхали сюди бідняками. Часи були тяжкі, орендна плата висока, і ми дуже бідували. Тоді я й познайомився з Генрі Вілбі. Хоч у ту пору він був ще молодим чоловіком, років двадцяти шести — двадцяти восьми, але розумним. Вілбі зумів скористатися з тодішніх обставин і щасливо гендлював. Він теж знав нестатки, і йому доводилося хитрувати й викручуватися, щоб розбагатіти. 1 при цьому Вілбі підтримував мене і словом, і ділом, та ще й дзвінкою монетою. Він ручався за мене, коли я брав що-небудь в оренду, коли я купував якесь майно, він позичав мені гроші, з почуття дружби не вимагаючи натомість від мене нічого, хіба що з'їздити два чи три рази до Ірландії і придбати там товари, та й то на обопільну нашу користь.
— Коли вовк хоче поласувати ягнятком, він кидає кістку собаці чабана, — процідила крізь зуби Мері. — Пройдисвіт Вілбі добре знав, що твій досвід стане йому в пригоді.
— Чи ж знаєш ти, дурна дівчино, — говорив Блеверпул притишеним голосом, — що Вілбі — комерсант, майно якого не купиш і за тридцять-сорок тисяч фунтів, що він заходить до тутешнього бургомістра, неначе до себе додому, що перед ним розчиняються двері з наймасивнішими мідними табличками і його скрізь радо зустрічають?
— От якби він туди й ходив, — стиха зітхнула Моллі.
— І така людина нехтує багатими вичепуреними жінками, які з нього очей не зводять, заради нас, заради тебе, Моллі. Хіба це не честь? Хіба це не щастя? Невже ти не хочеш, щоб твій старий батько радів з того, що ти господиня розкішного дому, втішався загальним подивом, бачив, як усі навколо сатаніють від люті, що їх переплюнула дочка старого Блеверпула? Моллі, дитино моя, тепер ти згодна?
В цю мить почувся стук у двері залізною клепачкою.
— Це він, це Вілбі, — вигукнув Блеверпул. — Ну, говори ж і будь розсудливою.
— Боже милосердий, зглянься на мене, — промовила у відчаї бідолашна дівчина, зводячи очі до неба, вкритого важкими сірими непривітними хмарами.
Раптом вона голосно скрикнула, побачивши, що знадвору на неї пильно дивиться крізь шибку страшне темночервоне обличчя з величезними блискучими очима. Волосся на голові незнайомця звисало безладними пасмами. В наступну мить обличчя зникло.
— Чи ти здуріла? — вигукнув роздратовано Блеверпул. — Схаменися, це Вілбі.
Відчинилися двері, і до кімнати в супроводі служниці увійшов гість.