— Цьому можна зарадити, — гордовито сказав Вілбі, — якщо ваш досвід у мореплавстві не поступається перед вашою самовпевненістю. Мій корабель «Ранкове сонце» водотоннажністю чотириста п'ятдесят тонн стоїть на зовнішньому рейді Уайтхейвена, готовий вирушити в Ямайку. На кораблі потрібен помічник штурмана.
— А скільки в гавані кораблів? — запитав глузливо Девід. — Я завтра вранці огляну їх і виберу той, який мені найбільше сподобається. Шождо американських піратських кораблів, то в Лондоні з цього сміються так само, як і ви. Але, на всяк випадок, слід бути насторожі.
— Ну що ви розумієте в цій справі? — запитав роздратовано Вілбі. — Що нам можуть зробити в Англії ці скажені собаки?
— Те саме, що англійці робили досі в Америці: пограбувати міста, спалити будинки й кораблі, полонити людей.
Купець голосно зареготав:
— Якби ви не були таким молодим та зеленим, то вас слід було б покарати за те, що ви такої поганої думки про свою батьківщину. Ні, ви тільки уявіть собі: ця розбійницька наволоч, що від першого ж нашого удару кинеться навтіки і дорого заплатить за своє зухвальство, наміряється послати свої жалюгідні кораблі аж до самої Англії, яку охороняє наймогутніший у світі військово-морський флот. Невже ви не розумієте усієї безглуздості ваших висловлювань? Адже ви, юначе, як самі твердите, моряк і нібито служили на кораблі, що плавав у Вест-Індію? Проте своєю зовнішністю ви швидше нагадуєте дівчину. А ваші руки, такі білі й випещені, зовсім не призвичаєні до того, щоб в'язати вузли і тримати штурвал.
— Добродію — спокійно посміхнувся юнак, — даю вам слово: ви матимете нагоду переконатися, що я моряк. Але мені, звичайно, ще не доводилося служити на такому занехаяному кораблі, офіцери якого мали б чорні від смоли руки.
— Чудово, пане, чудово, — відказав Вілбі, погрозливо дивлячись на юнака. — Мені не хочеться порушувати спокій у цьому домі, хоч я, як королівський мировий суддя, міг би зажадати, щоб ви завтра з'явилися до місцевих властей Уайтхейвена. Ви не моряк.
По цьому Вілбі сів до столу і, зневажливо показавши спину зарозумілому юнакові, сказав:
— Щождо американських заколотників, то базікати вони й справді вміють. Що це за наволоч, видно хоча б з повідомлення, яке я щойно одержав. У Конгресі — так зветься в Америці їхнє бандитське збіговисько — вони ухвалили скористатися з послуг кривавого недолюдка, одного з найжорстокіших морських піратів. Його кораблі нишпорять по всіх морях, пускають на дно вантажі й людей, палять, плюндрують, ріжуть і вішають усіх, хто потрапляє їм до рук. Ну, що ви тепер скажете, добродію? Невже й далі захищатимете негідників?
— Кожний захищається як може, — відповів молодий гість. — Але здебільшого морський пірат зовсім не такий поганий, як добропорядні, випещені англійці, сини лордів та інших панів, нащадки вашої аристократії, які не гірше за морських розбійників полюють на здобич, знищуючи все на своєму шляху. Якби ви, пане, побачили, яку криваву оргію влаштували сини старої доброї Англії у Вайомінгу, як вони грабували, кололи багнетами дітей і безчестили жінок, з якою нелюдською жорстокістю поводилися там добропорядні англійці, — то, мабуть, говорили б інакше.
— А ви бачили все це? — запитав насмішкувата Вілбі.
— Ні, але я читав про це і розмовляв з людьми, які бачили все на власні очі.
— I вони, звичайно, добряче набрехали, щоб знеславити Англію, — промовив купець. — Та коли б навіть усе було так, як ви твердите, це ж сталося в Америці — країні триклятих заколотників, — говорив Вілбі, беручи ножа і відрізаючи собі шматок соковитої шинки, принесеної господинею. — Так їм і треба. Цього ще й замало!
— Ви розповідали про якогось пірата, пане Вілбі, — стривожився Блеверпул. — Хто він?
Вілбі розгорнув аркуш паперу і сказав:
— Його ім'я — Поль Джонс, ось тут повідомляється про нього. Він ще молодий, за походженням, очевидно, шотландець.
— Шотландець! — аж скрикнув господар. — Не може бути!
— Він високий на зріст, рішучої і жорстокої вдачі, має неймовірну фізичну силу. Дехто бачив, як він бився з трьома противниками водночас і порішив усіх. За голову його призначена винагорода, але спіймати його ніяк не вдається, хоч наші люди докладають до цього всіх зусиль. Джонс або розбиває своїх ворогів, або спритно уникає зустрічі з ними, бо він сміливий і спритний. Джонсів корабель настільки швидкохідний, що всі спроби наздогнати його досі лишалися марними. Жоден матрос із команди піратського парусника, — а вона складається з найодчайдушніших головорізів, — не наважується ні в чому суперечити Джонсові. Всі тремтять від самого тільки його погляду.
— Ото, мабуть, страшна людина, — промовила Мері, сплескуючи руками.
— В Уайтхейвені живе боцман, який потрапив одного разу до рук Джонса, — розповідав далі Вілбі. — Він так змальовує зовнішність цього диявола: на обличчі його, геть зарослому волоссям, блищать лише очі і стирчить великий хижий ніс. Цей пірат велетенський на зріст. Кажуть, що жодна куля не може заподіяти йому шкоди. Це, звичайно, дурниця. Дехто твердить, ніби він щоранку п'є кров і потім реве по-звіриному.
— Боронь боже, — вигукнула Мері, яка до того стиха розмовляла з своїм чоловіком. — Ні, Томасе, неможливо, щоб це був він!
— Про що це ви? — звернувся до неї Вілбі.
— Так, нічого, просто дещо пригадалося, — відповіла жінка. — Знаєте, містер Вілбі, ще коли ми жили в Арбейленді, нашим сусідом був садівник, Поль Нед, якого звали також Поль Джонс. Він часто відвідував моїх батьків. У садівника був син, на ім'я Джон Поль, нестриманий і гарячий, але ласкавий і доброзичливий хлопчик з щирою душею. Де зчинялася бійка — Джон Поль уже там як уродився. Але він не робив нічого злого, ні, він був просто нездатний до цього. Ось чому я вважала за великий гріх думати, що бідолаха Джон Поль став розбійником і вбивцею. Він не міг спокійно дивитися, коли когось кривдили. І хоч який убогий, Джон Поль завжди допомагав нужденним і в міру своїх сил підтримував слабких. Та хай Моллі скаже, як часто він носив її на руках, пестив, цілував, з ранку до вечора забавляв її, називаючи своєю нареченою. Джонсові не поталанило в садівництві, тому хлопець і слухати не хотів про те, що він колись стане садівником. Джон Поль мріяв про широкі морські простори, про невідомі, далекі світи. Батько, звичайно, заперечував, не хотів, щоб його син був моряком, але Блеверпул умовив його, і старий, нарешті, погодився. В день від'їзду хлопець прийшов до нас. Ми всі розцілували й благословили його. Узявши на руки дівчинку, яка без упину плакала і не хотіла розставатися з ним, Джон Поль сказав: «Почекай лишень, маленька, твій Джон Поль повернеться, коли він виросте і розбагатіє. Тоді ти станеш його дружиною». Бідолашний Джон! Він так і не повернувся.
Господиня була зворушена. Моллі пильно поглянула на молодого гостя. Той заходився біля наїдків та напитків і не брав досі участі в розмові. Лише в цю мить, звівши очі, байдуже запитав:
— А що ж сталося з старим садівником?
— Помер, помер, — відповів Блеверпул. — Два роки тому я відвідав Арбейленд, був на могилі чесного Неда і згадав багато хорошого про нього.
Почувши ці слова, Вілбі знову зазирнув у папірець.
— Так я й знав, — вигукнув купець, — тут написано: кровожерливий лиходій доводиться сином якомусь садівникові, що жив і помер в Арбейленді. Яка ганьба для Сполученого Королівства, що на його території народилася така потвора! За голову цього розбійника призначено винагороду в тисячу фунтів.
— І все ж, кажу я вам, це неправда, — пристрасно промовила Мері. — Я не вірю, щоб він став на хибний шлях!
— Ви не знаєте людей, шановна, — відповів купець. — До того ж ви самі сказали, що цей хлопець нікчема.
— В усякому разі він був одчайдушний шибайголова, якому дуже легко було потрапити на шибеницю, — пробурмотів Блеверпул.
— Я б залюбки заробив цю тисячу фунтів, — вигукнув штурман, вдаривши кулаком по столу.
Почувши ці слова, Блеверпул і Вілбі засміялися. Купець вказав очима на пляшку ялівцівки, з якої добряче хильнув молодий гість.
— Навряд чи здатні ви на це, чоловіче добрий, — промовив він. — Вам швидше пощастить полонити якесь гарненьке дівча, ніж пірата. Проте добрі наміри теж заслуговують на визнання і, господом богом клянуся, хоч який я вбогий, але залюбки віддав би тисячу фунтів за те, щоб цей кривавий пес був уже в наших руках.
— Ну, що ж, пане, — зауважив Девід, — якщо син садівника Поль Джонс і отой хоробрий морський пірат — одна й та ж людина, то ви, можливо, матимете ще таку нагоду. Адже він, як свідчить пані Мері, називав красуню Моллі своєю нареченою і обіцяв приїхати по неї. Поль Джонс не з тих, хто забуває свої обіцянки. А що як він справді з'явиться сюди і забере з собою дівчину?
— Доки в Англії є поліція і кати, цього не трапиться, — відповів Вілбі. — І все-таки я багато дав би, щоб Блеверпул ніколи не зустрічався з цим негідником.
— Просто не віриться, — зауважив господар. — Ні, це просто неймовірно. Поль був слабосилий, майже хирлявий хлопчисько, тому навряд чи виявився він придатним до морської служби. Повинно було б статися справжнє чудо, щоб з нього вийшов такий непереможний пірат, перед яким тремтять усі душогуби. Ні, якби йому поталанило, то він, мабуть, став би штурманом, як оцей молодий чоловік. Та кілька років тому до нас дійшла чутка, ніби він уже спочиває на морському дні.
В цю мить знадвору постукали так сильно і нетерпляче, що на подвір'ї завалували собаки. Потім розчинилися двері і стривожений голос запитав, чи дома Блеверпул.
— Якщо він дома, я хочу поговорити з ним, — промовив той же голос. — Я мушу поговорити з ним ради нього самого. Мені байдуже, хто гостює в його домі.
І, не чекаючи запрошення, в кімнату квапливо увійшов молодий чоловік. Господар глянув на нього осудливо, але це не справило на юнака ніякогісінького враження.
— Я знаю, що прийшов невчасно, — одразу почав він, — але нічого не вдієш. Я хочу застерегти вас і допомогти в разі потреби. Я прямо з Уайтхейвена. Сьогодні ввечері я помітив на морі великий корабель, що наближався до берега.
— Ну, їй-богу, пане, яке мені діло до того вашого корабля, — вигукнув, сердито посміхаючись, Блеверпул. — Оце й уся ваша приголомшлива новина?
— Слухайте лишень далі. Коли корабель наблизився до берега, я зміг добре розглядіти його високі щогли і оснастку. Це був військовий парусник. Він плив під англійським прапором. З корабля спустили бот, повний людей. Був якраз приплив, і бот зник за скелями. «Ось воно що, — подумав я, — ці розбишаки, так і дивись, висадяться на берег раніше, ніж їхній корабель кине якір в Уайтхейвені». З тим я й подався до вас.
— Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пішли собі додому, а не до мене, пане Ральф Сортон, — ущипливо промовив господар.
— У мене були деякі справи, тому дістався сюди так пізно, — зніяковів Ральф. — Я дуже здивувався, коли помітив під вашими вікнами трьох матросів. Я нишком наблизився до них і почув, що вони про щось радяться. Через деякий час вони кудись пішли.
Блеверпул повільно підвівся з місця, спершись руками на стіл. Його сірі очі гнівно виблискували. Вдаривши кулаком по столу, він сказав:
— Пане Ральф Сортон, не суньте свого носа у чужі справи. Чи чули й бачили ви те, про що розповідаєте, не знаю, але вас я бачу наскрізь. Ви хочете без моєї згоди вдертися у мій дім і перешкодити моїм намірам. Та ви самі зараз пересвідчитесь, як я додержав свого слова. Ви бачите в цій кімнаті пана Вілбі з Уайтхейвена, шанованого й добропорядного чоловіка, який сватається до Моллі. Такий зять мені до вподоби. Я обіцяв йому віддати за нього Моллі. А зараз, пане, наставте вуха і послухайте, як вона дасть свою згоду.
— Заради всього святого, стійте, — вигукнув Ральф, міцно стискаючи простягнену до Моллі руку господаря. — Не час тепер думати про заручини. Присягаюся, вам загрожує небезпека. Ваш будинок оточений непевними людьми, а оцей юнак, оцей безсоромний зайда, хоч на перший погляд він здається порядною людиною, мабуть, їхній ватажок. Про це свідчать слова одного з цих розбійників. Я чув, як він, страшенно лаючись, сказав: «І чого це наш капітан так довго сидить з тими триклятими англійцями! В мене вже руки сверблять перерізати їм усім горлянки». Я раджу вам, пане Блеверпул, негайно зачинити всі двері, погасити світло і взяти цього парубійка заложником!