— Он як, — промовив Пленкетт, уважно придивляючись до співбесідника. — Розумні слова, юначе. Ви подобаєтесь мені і, незважаючи на вашу молодість і досить тендітну фігуру, я схильний думати, що ви путящий моряк. Якщо у вас є бажання служити на королівському судні під моїм командуванням, то ви одразу можете стати помічником штурмана з перспективою дальшого просування по службі.
— Мені б хотілося обміркувати цю пропозицію, ваша милість, і якщо пан Вілбі не заперечуватиме, то я завтра відрекомендуюсь вам на борту «Селезня».
— Чудово, — сказав задоволено Пленкетт, — приходьте, і ми разом зловимо Поля Джонса, якого ви так боїтесь. Ось побачите: яким би страховищем не був цей розбійник, наш «Селезень» проковтне його, наче муху.
Сказавши це, Пленкетт попрямував вулицею, а Джонс, посміхаючись, промовив:
— Кажу ж вам, пане Вілбі, завтра, ще до заходу сонця, я на борту «Селезня» запропоную капітанові Пленкетту свої послуги.
— Ось мій дім, — пригніченим голосом промовив купець, — заходьте, капітане.
На стук клепачкою їм відчинила молода вродлива служниця. її заспане, надуте обличчя свідчило, що вона незадоволена пізнім приходом хазяїна. Дівчина уважно придивлялась до незнайомого гостя, освітлюючи його ліхтарем.
— Відчини верхню кімнату, Поллі, — звелів господар, — розпали вогонь у каміні та принеси нам чого-небудь поїсти.
— Будь ласка, не турбуйтесь пане Вілбі, — чемно втрутився Джонс. — Нехай це гарненьке дівча, що стомилося від цілоденної роботи, йде собі спати. Проведіть мене до ваших покоїв. Ви ж знаєте, що часу в нас обмаль і нам треба якнайшвидше уладнати справу.
— Але, капітане, — Вілбі аж тремтів з переляку, — я вважав, що Поллі… мені не хотілося б, щоб ми отак… наодинці…
— Що ви, пане Вілбі, — засміявся Джонс. — Невже ви хочете, щоб оце тендітне створіння приєдналося до нашої компанії? Гляньте, як зашарілася ваша служниця. Вона не хоче залишатися з нами, і це її право. А тому відпустіть її. Якщо ж вам хочеться неодмінно почастувати мене, то я не відмовлюся од склянки вина.
— Внизу, у вашій кімнаті, є дві пляшки вина, пане, — роздратовано промовила служниця. — З вашого дозволу, на добраніч, пане.
Грюкнувши дверима, вона пішла, а Джонс потягнув Вілбі в іншу кімнату. Зухвальство Джонса викликало в купця все більший жах, тому він з рішучістю відчаю промовив:
— Нарешті ми дома. А тепер, пане, робіть, що задумали: вбивайте мене чи грабуйте, тільки швидше.
— Схаменіться, пане Вілбі! Невже ви не вірите моєму слову? — озвався Джонс. — Зі мною ви можете почувати себе безпечніше, ніж у бога за пазухою, якщо ви, звичайно, додержите свого слова.
— Що я повинен зробити? — тихо спитав Вілбі.
— По перше, — почав Джонс, зручно влаштовуючись на м'якому дивані, — принесіть он ту пляшку вина і два бокали. Давайте вип'ємо за дружбу й успіх справи.
Вілбі знехотя підкорився і, випиваючи за здоров'я Джонса, прошепотів страшне прокляття.
— А тепер подивіться на мене, Вілбі, — наказав морський розбійник, — подивіться пильно, не поспішаючи, щоб марно не віддавати грошей.
— Що це значить, капітане? — пробелькотів переляканий Вілбі.
— Ну, ну, не удавайте, ніби забули свою урочисту обіцянку, — засміявся Джонс. — Ось я перед вами, я, Поль Джонс, за голову якого нікчемні лондонські гендлярі призначили винагороду. Той самий Джонс, пане Вілбі, про якого ви казали, що дасте тисячу фунтів тільки за те, щоб побачити його в Уайтхейвені. А тепер віддайте належне великодушності Джонса. Він не тільки прибув до Уайтхейвена, а й відвідав вас у вашій господі. Джонс пишається тим, що має честь випити з вами бокал вина, причому за свій візит він не вимагає нічого, крім обіцяних тисячі фунтів. Це, звичайно, дуже дорогий жарт! А тому смійтеся, пане Вілбі, смійтеся від щирого серця, чоловіче!
Проте Вілбі був не з таких, щоб так собі, ні сіло ні впало, віддати тисячу фунтів, та ще сміятися з цього. Вкрадливим голосом він силкувався зворушити Джонса, але той зневажливо урвав купця:
— І не сором вам, пане. Адже для вас тисяча фунтів — дрібниця. До того ж кожен з нас, ви і я, повинен додержувати свого слова. Між іншим, що ви скажете, коли я зажадаю від вас додатково ще тисячу фунтів на користь бідолашних полонених, які зазнають у вашій країні жахливих тортур?
Вілбі занімів від жаху, почувши таку пропозицію.
— Ви жартуєте, капітане Джонс, — нарешті вимовив він, силкуючись посміхнутися.
— Христом-богом присягаюся, ще ніколи я не був такий далекий від жартів, — чемно вклонившись, заперечив Джонс.
— Виходить, ви хочете розорити мене, — аж застогнав купець.
— Анітрохи, добродію, — ще ввічливіше заперечив капітан. — Ви багатий, пане Вілбі і, звичайно, не відмовитесь виконати моє прохання.
— А потім чого ви ще зажадаєте від мене? — клацаючи зубами, вигукнув купець.
— Більше ані шеляга, слово честі! Заспокойтеся!
— Боже праведний! Така величезна сума! — бідкався Вілбі. — Нечувана сума! Дві тисячі! Коли б я навіть і хотів дати ці гроші, де я дістану стільки золота?
— Я візьму банкнотами, — байдуже відповів невблаганний Джонс. — Дайте вашу руку, пане Вілбі. Ви напрочуд хороший чолов'яга, я вдячний вам за вашу добрість. Хай господь бог винагородить вас. А тепер викладайте сюди грошенята і пишіть розписку, що ви більше не обтяжуватимете своїм залицянням оту бідолашну дівчинку, Моллі Блеверпул.
Вілбі вже не опирався. Він одімкнув двері робочого кабінету, розташованого поруч із спальнею. Джонс не відставав од нього ні на крок. Тремтячою рукою Вілбі написав, що він зрікається Моллі і звільняє її батька від слова, яке той дав. Після цього він, знітивши серце, відімкнув залізний сейф, страшенно хвилюючись, щоб чимала сума грошей, які лежали там, не спонукали бува пірата підвищити свої вимоги. Але Джонс байдуже дивився на золоті монети і цінні папери. З поблажливою посмішкою він узяв гроші, сховав їх у кишеню і, ще раз потиснувши Вілбі руку, повернувся у вітальню, де знову умостився на м'якому дивані. Для Вілбі було пекельною мукою слухати Джонса, який, сміючись і попиваючи вино, розповідав різні історії. Він не змовкав доти, доки не спорожнив обидві пляшки. Нарешті Джонс глянув на свій годинник і підвівся.
— Скоро третя година, — промовив він. — Зовсім непомітно лине час, коли в товаристві панує піднесений настрій! Завтра на дозвіллі я напишу про це вірш. Справа в тому, що я й досі лишився поетом. Мені б дуже хотілося викласти вам у віршованій формі деякі з моїх пригод. Але буде краще, коли ви самі станете їх свідком. Ходімо, пане!
— Як?! — у відчаї вигукнув купець. — Невже ще не кінець моїм тортурам?
— Як ввічливий господар, ви мусите провести мене, — сказав Джонс. — А крім того, я не можу залишити вас тут. Адже ви зчините галас на все місто і поставите себе й мене в скрутне становище.
Усі протести й благання не дали ніяких наслідків, і Вілбі скорився своїй долі тільки тоді, коли Джонс, усе ще приязно посміхаючись, засунув праву руку в кишеню, а лівою, немов кліщами, стиснув плече купця.
— Пане Вілбі, — промовив Джонс, — ви чудово розумієте, що кожна справа, якою б веселою вона не була, має ще й серйозний бік. А тому ви, мабуть, не примусите мене вжити інших заходів, які могли б зіпсувати наші так щасливо встановлені дружні стосунки.
— Ні, ні, — простогнав Вілбі, — боже праведний, що буде зі мною, яка доля спіткає наше місто?
— Тільки не хвилюйтеся, — сміючись, урвав його Джонс. — Я ще раз присягаюся: навіть в оточенні найкращих охоронців Англії ви не почували б себе безпечніше, ніж зараз.
Нічними вулицями вони дісталися до порту. В місті панувала тиша. Небо все ще було вкрите хмарами, накрапав дощ. Але на сході небо вже посвітлішало, і в передранкових сутінках усе чіткіше вимальовувалися щогли кораблів, обплетені павутинням канатів.
Джонс попрямував до східного форту. Звідти він почав оглядати море. Раптом з його уст злетіло страшне прокляття: ні човнів «Мисливця», ні самого корабля ніде не було видно. Джонсові здавалося, ніби на самому обрії він бачить паруси корабля, але з певністю сказати цього він не міг, бо було ще дуже темно. Та коли б це й справді був його «Мисливець», вітер, який дув у бік моря, не дав би можливості паруснику наблизитися до берега.
— Ми прогавимо слушну годину, — сказав сам до себе Джонс. — Нечиста сила, яка так часто допомагала зарозумілим англійцям, мабуть, і цього разу не лишить їх напризволяще. Але що там таке? — насторожився капітан, вказуючи на море, звідки почувся сплеск весел. Подивившись в той бік, куди показував капітан, Вілбі відповів:
— Це корабель його величності — «Селезень», який стоїть на зовнішньому рейді.
— Дурний птах, — весело зауважив Джонс. — Йому і невтямки, як близько від нього рука, що обскубе йому пір'я. «Селезень» і гадки не має, що скоро гострий ніж перетне йому горлянку. Он, дивіться! Це пливуть мисливці, і доля дичини вирішена.
Поки Джонс говорив, три човни пристали до берега. Капітан і прибулі стиха обмінялися паролями. В цю мить із-за скелі з'явилася темна постать. Це був один з матросів, які ховалися тут цілу ніч.
— Де твої люди? — звернувся до нього Джонс.
— У західному форту, — відповів матрос. — Там немає навіть варти. За вашим сигналом вони заклепають усі двадцять гармат.