— Нерозважливий старик — м'яко промовив Джонс, — хай не чують твоїх слів інші, але ти по-своєму правий.
Знову взявши Моллі за руку, юнак пильно подивився на дівчину.
— Так, я бачу, що ти забула мене, Моллі, не зберегла кохання до друга дитячих літ своїх, як обіцяла колись. Ти забула про все, і твоя рука тремтить в його кривавій руці. — Він якусь мить помовчав, ніби пригадуючи щось, а потім тихо сказав: — Я хотів би знову, як колись у дитинстві, сидіти під кущем бузини, тримаючи на руках любе дитя, плакати і мріяти про далекі, небачені, екзотичні світи. Ну що ж, Моллі, повертайся у свій дім, живи тихим життям, милуйся квітами і не зв'язуй своєї долі з долею твого давнього друга, бо його життя — суворе, мінливе і може щохвилини закінчитись кривавим фіналом.
Раптом Джонс підвів голову і посміхнувся.
— Не бійся, — промовив він. — Ти ж знаєш, що я бажаю тобі добра, а тому обрав би такий шлях, який привів би нас до щастя. Пане Блеверпул, — звернувся Джонс до старого, — тут присутні двоє людей, які зазнали невдачі в своїх намірах щодо Моллі. Але я дав обіцянку, що вона не піде звідси без чоловіка. Подивіться, ось пан Ральф Сортон, молодий, розумний хлопець, якого я поважаю, а Моллі кохає. Не треба хмурити чоло, пане, краще зважте на мої слова. Мені дуже прикро затримувати вас, але погляньте, до нас наближається під усіма парусами корабель, з яким нам доведеться мати іншу розмову. Посаг для дівчини я приготую сам. Ось дві тисячі фунтів для влаштування її господи.
Джонс витяг з кишені банкноти, одержані від пана Вілбі. Купець, зітхаючи, тихо сказав:
— Пізнаю свої гроші, ще сьогодні вночі вони були моїми, належали мені!
Блеверпул на якийсь час замислився, а потім з'єднав руки Моллі і Ральфа.
— В ім'я неба, — промовив він, — беріть мою дочку, Ральфе, але віддайте мені оті прокляті гроші.
Джонс віддав банкноти дівчині, а Ральф, у нестямі від радості, зібгав їх і жужмом втиснув у руки Блеверпула.
— Пане Вілбі, — з шотландською гордістю промовив Блеверпул, — візьміть назад свої гроші. Хай ніхто не скаже про Томаса Блеверпула, що він влаштував доччине весілля за рахунок вашого збитку.
Купець квапливо сховав гроші в кишеню, вдячно потиснувши старому руку.
— Сподіваюсь, — почав Вілбі, — що наші дружні стосунки лишились такими ж, як і були. Щождо Моллі…
— Щождо Моллі, — втрутився Джонс, — то ось у мене в руках письмова заява пана Вілбі, в якій він зрікається дівчини. — З цими словами капітан подав Блеверпулу клапоть паперу.
— Бо я хочу лишитися її другом, якщо вже вона відмовляється бути моєю дружиною, — великодушно озвався Вілбі.
Радість і мир запанували у невеличкому товаристві. Джонс наказав подати розкішний обід, під час якого дівчина та її наречений висловили йому щиру подяку. За столом Джонс невимушено розмовляв з подружжям Блеверпулів, з їхньою дочкою та Ральфом, весело згадуючи старі часи.
Потім Джонс обдарував усіх. Він сам надів на шию Моллі коштовне намисто з золота і коралів, попросивши згадувати його добрим словом.
Дівчина поклала свої руки Джонсові на плечі, в її очах тремтіли сльози.
— О Поль Джонс, — промовила вона, — я ніколи не забуду тебе. Як було б чудово, коли б ти міг жити з нами серед зелених гір.
— А чому б і ні, Поль? Хіба це неможливо? — зворушено сказав Блеверпул, та раптом, згадавши все, що сталося минулої ночі, зітхнув. — Ні, це неможливо! Але хай господь благословить тебе, ти справжній син мого старого друга Неда.
— Якщо тебе переслідуватимуть, — вигукнула Мері, — приходь до нас, ми сховаємо тебе. Хоч усі клянуть тебе, ми бажаємо тобі благословення божого.
Цей щирий вияв почуттів так зворушив Джонса, що він не зміг нічого сказати у відповідь. Навряд чи юнак звернув увагу на белькотіння Вілбі про те, що він, купець, схильний звернутися до парламенту з проханням помилувати капітана. Джонс, посміхнувшись, мовчки кивнув головою. Раптом обличчя його стало серйозним — до каюти зайшов перший помічник.
— Де вони? — запитав Джонс.
— На відстані двох миль, — доповів помічник.
— Час настав, — промовив Джонс і, звернувшись до присутніх, сказав: — Друзі, настав час розлуки. Мій рибальський баркас доставить вас на острів Мен, звідки ви зможете спостерігати картину бою, до якого ми вже приготувалися.
— Ох, Джонс, — з жалем промовив Блеверпул, — боюся, що ми скоро зустрінемось в Уайтхейвені!
— Про це не турбуйтесь, — відповів Джонс. — Але коли ви побачите «Мисливця», який попливе геть із своєю здобиччю, мене, можливо, вже і не буде серед тих, хто святкуватиме перемогу. Якщо після бою на щоглі з'явиться чорний прапор, то помоліться за мою бідну душу.
З цими словами капітан вивів усіх на палубу, де матроси, зібравшись купками, жартуючи, розглядали вороже судно. Воно поволі наближалося у супроводі п'яти великих баркасів, в яких сиділи імениті городяни, що хотіли на власні очі побачити, як полонять піратського ватажка. Вітер доносив барабанний дроб з англійського корабля. Начищені до блиску гармати сяяли на сонці, готові до бою.
— Швидше, швидше, друзі, — жартував Джонс. — «Селезень» уже роззявив дзьоба. Треба заткнути йому пельку.
Прощальні вигуки змішалися з плачем Моллі та Мері.
Капітан швидко прощався. Через кілька хвилин гості вже сиділи в рибальському баркасі, його команда, одержавши за свою службу щедру винагороду від Джонса, вигукнула на прощання голосне «ура», і баркас швидко поплив геть від небезпечного корабля.
— А тепер, — промовив Джонс, махнувши своїм друзям востаннє, — не будемо гаяти часу — сонце сідає.
Подув свіжий вітер, і «Селезень» почав швидко наближатися. За мить палуба «Мисливця» змінилася. Почувши пронизливий свисток, матроси, які щойно жартували між собою, розійшлися по своїх місцях. Пушкарі стали біля гармат, стрільці сховалися за фальшбортом, найсміливіші і найспритніші з них видерлися на марс. Кожен парус, кожен канат був у надійних руках. Усі матроси були сповнені бойового запалу і певні, що здобудуть перемогу над ворогом.
«Мисливець» поволі розсікав хвилі, чекаючи, поки наблизиться англійське судно. Раптом він круто обігнув острів Мен, надаючи противникові перевагу в маневрі.
— Зверніть увагу, панове, — зауважив капітан Пленкетт. — Цей негідник, хто б він не був, американець чи навіть сам Джонс, значно дурніший, ніж я гадав. Ясно, у клятих розбійників душа в п'яти сховалася, і вони, мабуть, самі полегшать нашу роботу, а це було б для мене дуже прикро.
— Мені здається, сер, — заперечив старший помічник, — що роботи нам вистачить. На кораблі численна команда, на палубі повно людей, причому дивовижний порядок.
— Гей на кораблі! — вигукнув у цю мить капітан Пленкетт.
— Чого треба? — спитав Джонс.
— Що це за корабель? — запитав Пленкетт.
— Хіба ви не бачите прапора? — крикнув у відповідь Джонс. — Це американське судно, і зветься воно «Мисливець».
— Хто командує кораблем? — поцікавився англійський капітан.
— Капітан Джон Поль Джонс, — почулася відповідь. — Підійдіть ближче. Ми давно вже чекаємо вас. Сонце сідає, а до ночі треба все скінчити.
Після цієї відповіді на якийсь час запала глибока тиша. «Селезень» знаходився від американського корабля на відстані пістолетного пострілу. Капітан Пленкетт скористався цим і вигукнув:
— Хай буде проклятий ваш розбійницький прапор! Іменем його величності короля пропоную вам здатися!
Зразу ж після цих слів гармати «Мисливця» дали залп, і уламки фок-щогли «Селезня» розлетілися на всі боки.
— Вогонь! — скомандував Пленкетт, і «Селезень» вистрілив з усіх гармат борту.
Незабаром пороховий дим огорнув обидва кораблі, і тим, хто спостерігав цей двобій, не лишилося нічого іншого, як тривожно чекати розв'язки. Іноді здавалося, ніби піратський корабель спустив прапор, але через деякий час, коли вітер розганяв дим, усі бачили, що флаг майорить на щоглі.