Вони йшли годину чи дві. Попереду — японець, за ним — Володя. Японець устиг розповісти, що він — дроворуб, старшина артілі, що його звуть Окума і що сьогодні він білою фарбою ставив знаки на деревах, які завтра мають спиляти дроворуби.
Незабаром Володя почув свист і вереск механічної пилки, яка підтинала стовбур. Долинули голоси людей. Юнак стривожився.
— Не бійся, — заспокоїв Окума. — Хазяїна нема, прикажчика нема. Вони навідуються нечасто. А робітники не викажуть, вір мені, як ясному сонцю на небозводі. Я знаю своїх товаришів. Не бійся.
Він привів Володю в невеличкий дерев'яний барак.
— Наша артіль — двадцять чоловік. Усі живемо тут. Я — Окума. А ти?
— Іван, — відповів Володя. Це ім'я японцеві легше було вимовити.
— Іван! — весело повторив Окума. — Іван! Радянський Союз! Совєто!
Він поставив перед Володею чашку з патто — стравою з квашених бобів. Юнак жадібно накинувся на їжу.
Тим часом Окума витяг з-під лавки пару дерев'яних черевиків і приміряв їх Володі на ногу. Черевики прийшлися якраз.
Увечері повернулися з роботи дроворуби. Їх було двадцятеро похмурих лісовиків, почорнілих, виснажених, з запалими щоками. Вилиці випинались, як гулі, повіки важко прикривали очі.
Вони входили в барак мовчки, мовчки зиркали на Володю і падали на широкий піл, який служив їм ліжком. У багатьох трусилися з перевтоми руки.
— Приїздив прикажчик, — сказав один з них, глянувши на Окуму. — Поїхав.
Під оком у нього був синяк. Окума зазирнув йому в обличчя.
— Моріта, що в тебе?
— Прикажчик.
— Я так і думав, — похитав головою Окума.
— Він знайшов, що в моєї пилки тупі зуби.
— О, в нього в самого зуби занадто гострі.
— Спиляємо, — сказав Моріта.
Володя глянув на нього пильніше. Це був старий японець-дроворуб.
— Спиляємо, — повторив він уперто. А як ніхто йому не відповідав, то він штовхнув ліктем сусіда і ще раз проказав, наче бажаючи почути від нього підтримку:
— Спиляємо. Га?
— Ми йому покажемо! — відповів сусіда.
Це був молодий парубок-дроворуб, як видно, не японець. У нього були великі прозорі очі, круглі, як у сови, і, довге каштанове волосся, зачесане назад.
Помітивши, що Володя дивиться на нього парубка, Окума сказав:
— Росіянин, як і ти. Хабаров. Хабаров — його звати.
— Дроворуб?
— Дроворуб. З нашої артілі. Гарячий. Хазяїнів не любить. Прикажчиків не любить. Робочий народ любить. Гарячий. Ти гарячий, Хабаров?
Парубок посміхнувся:
— Гарячий, Окума.
Потім японець голосно сказав:
— Присуньтеся всі ближче!
Усі попідводили голови, хто лежав — устали. Всі оточили тісним колом юнака й Окуму.
І тоді Окума коротко пояснив, хто такий Володя.
Спочатку запанувала в бараці тиша, а потім голоси загули весело й швидко. Володя побачив блискучі очі й усмішки.
В грудях раптом зросла надія на допомогу від цих спрацьованих людей, у яких так блищать зіниці від однієї згадки про Радянський Союз.
Не можна мовчати. Не можна таїтись. Це буде чудово, коли скрізь піде чутка про те, що потрапив у полон радянський учений із сином. І коли навіть йому, Володі, не пощастить дійти до своїх, то чутка полетить далеко-далеко і мусить дістатися через кордон.
Ці люди допоможуть. І Володя відверто розповів про все: про тайфун, про свого батька, про полон і катування. Сказав і про свій намір перейти кордон і повернутися до своїх, щоб швидше вирвати з рук поліцаїв батька.
— І звати мене не Іван, — закінчив він, — Звати мене Володимир Дорошук.
— Володимир Дорошук, — повторило кілька голосів, наче хотіли запам'ятати прізвище.
Дроворуби обговорювали становище пристрасно, всі разом. Де й поділися стомлені рухи та байдужість.
Старий Моріта говорив найбільше і лаявся, коли його не слухали. Тільки Хабаров, здавалося, найменше хвилювався, але наприкінці і він, скочивши на піл, гукнув:
— Все не те! Допомогти, допомогти, але як? Як допоможемо? Слухайте мене: його треба переправити через кордон. І це беру на себе я! Я!
З почуттям глибокої подяки глянув на парубка Володя.
— Підеш зо мною? — спитав Хабаров. — Ти — комуніст? Комсомолець? Так, так… Я доведу тебе до кордону. За три дні ми будемо там…
Сівши поруч Володі, він обняв його за плечі.
— Дорошук, — сказав він, — ми завтра підемо. Я тебе дуже люблю. Я сам — росіянин. Мій батько був політичний засланець. Тоді ще весь Сахалін належав Росії. Батько помер. Так трапилось, що я залишився на Карафуто.
Він важко зітхнув:
— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.
Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:
— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!
І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:
— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.
Присунувшись до Володі, він спитав:
— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?
І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.
Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.
— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.
Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:
— І поліцаїв немає?
— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.
— І жодного прикажчика?
— І жодного прикажчика.
— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?
— Ніхто.
І знову всі загомоніли: «На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!».
Було вирішено, що Володя має відпочити, але баритись не можна. З'явиться прикажчик — доведеться ховатися. Завтра треба вирушати.
Юнак почував, як радісно завмерло в нього серце. Він перейде кордон? Невже цьому правда?
Він заснув у бараці на полу разом з лісорубами.
Рано-вранці його розбудив Окума. Він був схвильований.
— Що трапилося? — спитав Володя.
Окума швидко загомонів.
— Тобі з Хабаровим не можна гаятись. Треба вирушати зараз.
— А в чому річ? — занепокоївся Володя.
Тоді Окума тривожно сказав:
— Я вночі вийшов з барака і чув у тайзі борсуків.
Але Володя не розумів.
— Борсуків? Уночі?
— Ну да. Вони тут не водяться. Тим прикріше. Але я чув їхній стукіт ось так, як зараз чую твої слова.
— Який стукіт?
— Ти цього не знаєш. Але я знаю і все тобі зараз розповім.
У барак ввійшов Моріта.
— Це правда, що ти чув борсуків? — спитав він так само тривожно,
Володя подумав, що, можлива річ, мова йде не про звірів, а про поліцаїв. Може, їх тут звуть борсуками?
Проте виявилось, що Окума чув стукіт справжніх борсуків.
— Ти не знаєш, але я знаю, і Моріта знає, і багато-багато японців знають, — провадив далі Окума, — що борсук — перевертень і ненажера. Ночами борсуки приходять у гості один до одного й барабанять себе по надутому животу. Хто почує такий стукіт — трапиться з тим лихо. Вір мені, як ясному сонцю на небозводі.
— Але ж не я чув цей барабан, — заперечував Володя. — Мені нема чого боятись.
— Лихо мене знайде через тебе, — відповів Окума. — Мене скарають за те, що я сховав тебе. Я плескав у долоні, але не знаю, чи вмилосердив цим духа. Тобі треба зараз вирушати.
На порозі з'явився Хабаров.
— Вставай, Дорошук, — сказав він. — Нам справді треба йти. Чим раніше, тим краще. Хоч я не вірю в синтоїзьких[5] духів, але я вірю в поліцаїв, які іноді сюди навідуються. Артіль зараз виходить на роботу, а ми рушимо. Я добре знаю дорогу.
— Дорогу?
— Ні, звичайно, ніякої дороги немає, але є ведмежі стежки, є прикмети, є великий струмок, один і другий, вздовж яких нам треба йти, щоб не збочити.
За плечима в Хабарова висів очеретяний кошик.
— Це їжа, — сказав він. — Окума вже про все потурбувався.
Володя хутко встав. Справді, було б величезним безглуздям, коли б його тут застукали жандарми. Треба негайно йти звідси. Яке, зрештою щастя, що він натрапив на дроворубів, що він має провідника до самісінького кордону!
Дякуючи за притулок, Володя гаряче стиснув руку Окумі, хоч той, здається, і не звик висловлювати таким чином свої почуття.
Попрощався з тими дроворубами, яких зустрів біля барака, і разом з Хабаровим вирушив у глиб тайгових нетрів.
Озирнувся і побачив Окуму. Він стояв і плескав у долоні. Він просив у духа щасливої подорожі…
Синтоїзм, як і буддизм, — найбільш поширена в Японії релігія.