Ці слова вразили Володю, як раптовий грім. Юнак підійшов до корейця і, не в силі стримати страшного хвилювання, схопив його за плечі.
— Ти брешеш! — прохрипів. — Ми зараз на Карафуто. Навіщо ти брешеш?
Кореєць злякано встав і з силою вдарив себе в груди:
— Моя правду сказав! Моя правду! Совєтскі Союз! Карафуто — там! Тридцять кілометра!
Володя знеможено сів на піл. Кореєць, напевно, казав правду. Навіщо б він брехав? Але як це сталося, що він, Володя, перейшов кордон, навіть сам того не помітивши?
І вже юнак знайшов розгадку. Це, безумовно, трапилось у ту ніч, коли ревучий потік підхопив його, збитого з ніг пінистими бурунами, і помчав укупі з вирваним з корінням деревом. Його, Володю, переніс через кордон шалений потік під час страшної нічної зливи. Так, це, певно, було так, і кореєць каже правду!
Вражений звісткою, Володя поволі оговтався. Радість, якій немає меж, знялася в грудях. Юнак задихався. Невже цьому правда? Він перейшов кордон! Він знову на своїй батьківщині!
«Але що робить цей кореєць у тайзі? Ах, так, — зелені м'ячі! «М'яш! М'яш!..»
Де наші? — враз гукнув юнак. — Кажи, де наші?
Насі? Які насі? — залопотів кореєць, тулячись у куток.
— Наші радянські люди? Червоноармійці? Прикордонники де?
Кореєць потемнів і замахав перед собою руками, наче захищаючись від несподіваного нападу.
— Моя не знай! Моя тихий люди!
Зненацька він витяг шию, прислухаючись. Щось вловиме, незрозуміле майнуло на його обличчі. Володя теж мимоволі прислухався. До його вуха долетіли кроки й уривки розмови.
Юнак хутко пішов до порога. Він почув японські слова. Він відчув небезпеку. Ця халупа з горбатим корейцем, глуха тайга — все це дуже підозріле, і краще, коли…
Враз перед ним блиснуло лезо сокири. Кореєць, наче кішка, плигнув уперед і перегородив шлях.
— Стій! — загукав він, незграбно вимахуючи сокирою. — Моя сказав — стій!
Двері розчинились, і в халупу один за одним увійшли четверо японців з заступами. Один з них обережно поклав на стіл клунок. Побачивши Володю і корейця з сокирою, тривожно загомоніли:
— Що тут таке? Що трапилося? Хто цей обідранець?
Володя догадався, що це ті старателі, на який він сьогодні натрапив у тайзі. Відступ був одрізаний. Юнак обіперся рукою об стіл і, намагаючись бути якомога спокійнішим, зневажливо вимовив японською мовою:
— Спитайте краще в нього, — махнув на корейця, — чого він кинувся на мене з сокирою.
Японці оточили Володю.
— Хто ти? — спитав один з них із шрамом через увесь лоб. — Звідки знаєш японську мову?
— Спочатку скажіть мені, хто ви? — відповів запитанням на запитання Володя.
— Він шукає прикордонників, — вискочив наперед горбатий кореєць. — його підіслано до нас! Він — чекіста! Він — енкаведе!
У Володі потерпла спина — ці люди бояться радянських прикордонників, бояться НКВС! Це — вороги! Але юнак як тільки міг спокійно спитав:
— А вам хіба буде дуже страшно, коли ви взнаєте, що я, наприклад, найголовніший чекіст?
«Аби губа клята не виказала!»
Японці перезирнулись. А Володя, граючи свою роль, з притиском запросив:
— Сідайте, громадяни, сідайте. Вам треба спочити!
Це прозвучало в юнака майже як наказ. Японці знову розгублено перезирнулись і посідали. Лишився стояти тільки четвертий, із шрамом на лобі.
— Ну, а далі що? — спитав він. — Мої громадяни сіли.
— А далі поговоримо, — відповів Володя, спокійно сівши й собі, хоч болісно вирували думки, шукаючи виходу з становища.
— Поговоримо, — бовкнув японець.
— Ви мене, мабуть, вважаєте за старця, — вів далі Володя. — Воно, дійсно, я трохи обшарпаний. Не дивно, адже довелося довгенько пошарити мені з товаришами по тайзі, поки знайшов ваше гніздо.
Японець із шрамом ледве помітно здригнувся.
— Яке гніздо? — спитав він, намагаючись не виказати своєї тривоги. — Які товариші?
Володя зареготав.
— Хіба ніхто з вас не догадується, які в мене товариші? Досить мені тільки свиснути…
Японець із шрамом хутко сунув руку в кишеню широких синіх штанів. Володя помітив цей рух і, змінивши тон, наказав:
— А це покиньте! Пізно! Погрались, і досить!
— Я хотів закурити! — проказав ніяково японець.
— «Гордон-Бат»? Неважненькі, зовсім неважненькі цигарки. До речі, ви не забули взяти цебра, заступи і пачку цигарок біля піщаного горбка? Не забули? Чудово. А як з пісочком? Багато сьогодні намили?
— Хто ти? — вимовив японець, витираючи піт з лоба, його товариші сиділи, не знаючи, що їм робити, прислухаючись до розмови.
І тут Володя поклав на кін останнього козиря:
— А ти чому замовк? — звернувся він раптом до корейця. — Як твої зелені м'ячики? Багато продав?
Кореєць зблід.
— Моя нічого не знай! — залопотів він, — Моя мирний люди!..
— Мирні? Знаємо вас! Досить. Урвалося!
«А далі? Що далі? Що робити?»
Японець із шрамом враз пригнувся, стрибнув уперед і збив Володю з ніг.
Це, певно, був старий і досвідчений вовк. Він перший зумів прочитати на обличчі Володі розгубленість, яку юнак так старанно намагався приховати. Він розгадав, що Володя один-однісінький і тільки випадково потрапив у їхнє лігво.
Юнакові швидко зв'язали руки. Горбатий кореєць кинувся на розвідку і незабаром підтвердив, що навколо справді ніяких «товаришів» немає і що все спокійно.