Ремінь туго врізався в шкіру. Володя, мабуть, не витримав болю і зробив якийсь рух, бо японець із шрамом сказав:
— Нічого, зараз перестане боліти, — і мовчки підняв револьвер.
— Не тут! Надворі! Надворі! — спинили його товариші… — В голові буде дірка, в стіні — дірка! Не гаразд у фанзі, треба надворі!
Володю вивели з фанзи і тут же, недалечко, поставили під смерекою. Горбатий кореєць приніс сокиру.
— Стріляти не можна, — сказав він. — Постріл далеко чути.
З цим погодилися всі. П'ятеро диверсантів стояли перед юнаком.
— Я — офіцер, — сказав японець із шрамом. — Я не м'ясник. Коли благородна зброя тут зайва, рубайте, хто хоче, але я…
Він не доказав. Прозвучав зовсім тихий, але такий зрозумілий наказ:
— Руки вгору!
Троє червоноармійців у зелених картузах прикордонної охорони виступили з хащі. Двоє з них націлилися гвинтівками, а третій високо заніс над головою гранату і так само тихо, зовсім тихо повторив:
— Руки вгору! Кидай зброю!
За останній місяць Володя багато бачив і багато пережив, але він навіть не уявляв собі, до якого тваринного стану може призвести людину жах. На очах у юнака в одну мить змінився горбатий кореєць. Він сполотнів, побілів, як крейда. Підборіддя затремтіло, рот розкрився, не в силі вимовити жодного слова, крім безглуздого тваринного мукання. Кореєць упав навколішки і, простягаючи до червоноармійців руки, безтямно мукав і заникувався, просячи пощади. Тільки японець із шрамом залишився зовні спокійний і навіть вимовив:
— Хлопець сказав правду. Я помилився. Він був не сам.
Останні диверсанти скам'яніли з підведеними вгору руками. Прикордонник з нашивками молодшого лейтенанта забрав у арештованих два револьвери і наказав зв'язати ворогам руки.
Молодший лейтенант підійшов, не ховаючи гранати, до Володі.
— А ти хто? — спитав. — За віщо тебе хотіли вбити? Не помирився з приятелями?
Володя з сльозами радості сказав, хто він і як опинився в тайзі.
— Ви — Дорошук? — недовірливо спитав прикордонник. — Гаразд. З'ясуємо. Але поки що я вважатиму вас теж арештованим. Підемо до прикордонної застави.
Володя помилився, коли думав, що непомітно перейшов кордон.
Чотири доби йшли крізь тайгу троє бійців Н-ського прикордонного загону, поспішаючи за невідомим, який, скористувавшись з темної ночі, під зливу й грозу перейшов кордон.
Невідомий навіть не підозрював, що за ним по п'ятах ідуть червоноармійці. Ворога можна було схопити раніше, але лейтенант вирішив стежити за порушником кордону якнайдалі.
Напередодні на заставі було одержано повідомлення про японських бандитів, які мили золото в радянській тайзі. А ще раніше начальникові застави стало відомо про існування тайгової конспіративної явки. Знав про це і молодший лейтенант — китаєць Ван Бі-ян, колишній тайговий мисливець за жень-шенем. Отож, і з'явилася в нього думка простежити, чи не приведе невідомий просто на явочну квартиру.
Нічого не підозрюючи, Володя вказав прикордонникам, які йшли за ним слідом, шлях до тайгової халупи.
Хоч як було важко юнакові йти вкупі з диверсантами, але він мовчки корився. Знав, що мине ще кілька днів, поки перевірять його особу, і він буде на волі.
На прикордонній заставі Володя насамперед розповів начальникові про свого батька, який залишився в полоні в самураїв.
Начальник застави посміхнувся:
— Ви трохи спізнилися з своїм повідомленням.
— Як? Що сталося? — скрикнув юнак.
— Сядьте, заспокойтесь, — присунув начальник стільця. — Ваш батько вже на волі.