Коли Володя вранці вийшов на палубу, його вразив колір моря. Він був ясно-зелений з безліччю ледве вловимих відтінків. Море ще не заспокоїлось, здіймалися великі хвилі, але на їхніх гребенях уже не було білого шумовиння.
— Вночі минули Хоккайдо, — сказав Володі капітан. — За Лаперузовою протокою почнуться береги Карафуто.
«Японський хвіст», згадав Володя і посміхнувся.
«Сибіряк» часто затримувався на своєму курсі — цього вимагали дослідження, які проводили гідрографи, що їхали на Сахалін разом з геологічною експедицією. Завчання «Сибіряка» було пройти з Японського моря через Татарську протоку вздовж західних берегів Сахаліну. Пароплав мав зовсім малу осадку, і капітан був певний, що навіть між мисом Лазарева і мисом Погобі, де глибина невелика, він проведе «Сибіряк», не рискуючи сісти па мілину.
Володя сприймав затримки в дорозі з потайною радістю. Чим довше в морі — тим краще. Хлопець думав про те, як він наче між іншим, скаже Інзі: «Сибіряк» ішов п'ятнадцять діб — нічого собі мандрівочка…»
Запис у щоденнику про Ригора Древетняка з його золотими самородками дуже вразив Володю.
Хлопець не мав ніякого сумніву, що казкове золоте розсипище в глухому й неприступному закутку сахалінської тайги справді існує. Хіба це не можлива річ? Адже надра сахалінських гір у серці тайги ще й досі не розвідані. Безперечно, батько знайде це розсипище, якому дадуть ім'я Ригора Древетняка, а Сахалін відтоді матиме назву Золотий острів…
Наприкінці дня трапилась подія, яка приголомшила всіх пасажирів «Сибіряка». В машинному відділі померли наглою смертю змінний машиніст, механік і його помічник. Минула всього година, як вони, веселі і здорові, стали на свою вахту. Ще п'ять хвилин тому капітан дзвякав машинним телеграфом, передаючи розпорядження машиністові, і одержав від нього у відповідь сигнал, що наказ виконано.
Кочегар, який випадково зайшов після цього в машинний відділ, застав уже там тільки три трупи. Все доводило, що смерть сталася моментально. На обличчі в механіка ще застигла усмішка — він щось розповідав веселе, і тут нагло урвалося життя; в руці машиніста було затиснуто півплитки шоколаду; обличчя молодого помічника механіка зберігало ще сліди надзвичайного подиву, наче хлопець був страшенно здивований, що отак раптом прийшла до нього смерть.
У кишені піджака механіка знайшли зелений м'яч. Володя згадав, що бачив, як механік купував цей м'яч у горбатого корейця на пристані. Всі знали, що в механіка на Сахаліні живе його сім'я, і батько, певно, віз своїй доньці подарунок.
Матрос випадково упустив м'яч з рук, він покотився по дерев'яному помосту і впав у море.
Загадкова смерть трьох чоловік з екіпажу «Сибіряка» найбільше, мабуть, приголомшила капітана. Він навіть не намагався приховати свою тривогу і наказав лікареві негайно зробити розтин тіла померлих. У каюті капітана зібралися кілька членів експедиції.
— Надзвичайний випадок, товариші, — сказав лікар. — У всіх трьох розрив серця. Це і було причиною смерті.
— Дозвольте, — загув басом високий геолог, — це, так би мовити, безпосередня причина. А що її викликало?
Круглий, опецькуватий лікар безпорадно розвів руками.
— В тому ж і річ, що я цього неспроможний установити. Це вже належить до компетенції слідчих органів…
— Слідчих? — обізвався Дорошук, який досі мовчазно сидів у кутку каюти, щось зосереджено обмірковуючи. — Ви гадаєте, що тут є вказівки на злочин?
— Я не кажу цього, Іване Івановичу. Але загадковість цієї смерті наштовхує на деякі думки.
— Чи немає ознак отруєння? — запитав капітан.
— Ніякісіньких ознак, капітане. Я боюся, що ми маємо випадок якоїсь невідомої блискавичної хвороби. Я вже наказав зробити дезінфекцію.
— А про отруйний газ ви не подумали?
— Я про все думав, капітане. Але, коли б у машинному відділі справді був такий газ, то загинув би також і кочегар, який туди зайшов, загинув би я, ви, капітане. Зараз там працює нова вахта — люди почувають себе прекрасно.
Лікар дістав цигарку і нервово запалив. Уся його постать виказувала цілковиту розгубленість.
— Не можна ж думати, — знову загомонів лікар, — що в усіх трьох стався розрив серця від надзвичайного жаху. Ніхто з них у привиди, певно, не вирів, і привиду, мабуть, прийшлося б скрутно, хай би він тільки зустрівся з моряками. Що ж до газу, то… ні, це дурниці. Ніяких ознак отруєння. Тварини, правда, більш чутливі до отруєного повітря. Я вкинув у машинний відділ кішку. Спочатку вона занявчала й занепокоїлась. Але це, можливо, було від нової обстановки. Незабаром вона спокійнісінько почала винюхувати в кутках мишей. Ні, що не кажіть, ця смерть загадкова.
Хтось голосно постукав.
— Увійдіть! — гукнув капітан. У каюту хутко вскочив радист.
Він був дуже схвильований. В його руці тремтів клаптик паперу.
— Я до вас, товаришу капітан. Радіограма!
Він подав папірець. Капітан прочитав, і його брови враз насунулись на перенісся. Він схопив свій формений кашкет і, на ходу попросивши пробачення, поспішно вийшов з каюти.
Що сталося — ніхто не знав. Але кожному було ясно, що трапилось якесь нове лихо.