Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае — головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п'ятдесятитонна військова шхуна — носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі — гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.
Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима — то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники — всі як один каторжани — хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті — в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці — в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні картки морських офіцерів та карта світу.
Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць — жива дивовижа містечка Таї-о-хае.
Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців — у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців — шкіперів, старших помічників, князьків та вождів — з'являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае — дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше — звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею…
Біля входу в гавань — прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців — так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер[1], — і це змусило його миттю отямитись. Потім з'явилися два стакселя[2], і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна[3] в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд[4] увійшла в гавань.
Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком «Ехіпі!» («Корабель!»). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в'язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків[5] та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці — торговці та чиновники Таї-о-хае, — покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.
Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.
— Я ж вам казав, що це Джонні Булль[6], я відразу пізнав по стакселях, — мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.
— Однак корпус американської форми, — хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики. — Я певен, що це яхта.
— Атож! — вигукнув морський вовк. — Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки[7] і на шлюпку, підвішену за кормою.
— Та яка ж це яхта?! — відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго. — Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!
— І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе, — мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя, — він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: — Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere?[8]
Але принц Станіслав Моанатіні — єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова — підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі, — він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.
— Пива?.. — відгукнувся уродженець Глазго, — Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.
Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово «пиво» навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.
— Ось і Гевенс! — мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему. — А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?
— Я не думаю, — неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць, — я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми «Дональд і Еденборо». Я саме зібрався на борт.
— Але що це за корабель? — запитав сивий моряк.
— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів Гевенс. — Либонь, якийсь трамп[9], зафрахтований ними.
По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.
Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.
— Гадаю, ваш вантаж призначений нам, — сказав англієць. — Я — містер Гевенс.
— Саме так, сер, — відповів капітан, тиснучи йому руку. — Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували…
Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.
— Містер Додд, якщо не помиляюсь? — звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: — Та це ж Лауден Додд!
— Я, я, мій друже! — радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись. — Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.
— А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? — відповів Гевенс.
— О ні, зовсім ні, — заперечив Додд. — Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор — то прапор мого компаньйона. Але всі справи він полишив на мене. Ось він, — і Додд вказав на погруддя — одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти.
Гевенс чемно оглянув погруддя.
— Гарний бюст, — мовив він. — З обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.
— Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.
— І гроші, мабуть, його не обмежують, — додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті. — Тут їх чимало вкладено.
— Його гроші, мій смак, — пояснив Додд. — Книжкова шафа чорного горіха — старовинна англійська робота. Книжки всі мої — здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку — раритет. Мазанина — моя і його, ліплення — моє.
— Ліплення? Ти про що? — не зрозумів Гевенс. — Де тут ліплення?
— Оці погруддя, — відповів Додд. — Адже замолоду я був скульптором.
— Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії…
— Їй-право, ти перебільшуєш, — відповів Додд. — «Цікавився» — це не те слово. «Мене втягли в діло» — оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито, — додав він, — то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!
— Шхуна застрахована? — поцікавився Гевенс.
— Так, — відповів Додд. — Знайшовся у Фріско[10] дурень, який застрахував її, і тепер він відшматовує левову пайку наших прибутків; але настане день, коли ми з ним поквитаємось.
— Так… З вантажем, сподіваюся, все гаразд? — спитав Гевенс.
Мабуть так відповів Додд. — Займемось паперами
— На це маємо весь завтрашній день, — мовив Гевенс.
— А зараз тебе чекають у нашому клубі. C'est 'heure di absinthe[11]. А потім, Лаудене, ми пообідаємо — звісно, у мене.
Містер Додд згодився, одяг білу куртку — не без певних усиль, бо він був середнього віку й досить огрядний, — причесав бороду й вуса перед одним із венеційських дзеркал і, взявши фетрового капелюха з широкими крисами, вивів гостя через приміщення контори на шкафут[12].
Біля борту їх чекала кормова шлюпка — вишуканих іній, з м'якими сидіннями, оздоблена полірованим червонім деревом.
— Сідай за стерно, — запропонував Лауден. — Ти краще знаєш, де тут найзручніше причалити.
— Я не люблю керувати чужим човном, — заперечив Гевенс.
— Вважай його човном мого компаньйона, і ми зрівняємось, — безтурботно кинув Лауден, спускаючись по трапу.
Гевенс рушив слідом і без зайвих заперечень взяв румпельштерти[13].
— Не розумію, яким чином ти дістаєш прибуток від цієї шхуни! — здивувався він. — По-перше, вона, здається, завелика для тутешньої торгівлі, а по-друге, занадто пишно оздоблена…
— Я не певен, що ми й справді маємо від неї прибуток, — погодився Лауден. — Мені завжди бракувало ділових якостей. Мій компаньйон, гадаю, задоволений, а гроші, як я вже казав, належать йому. Я вношу в діло лише брак комерційного досвіду.
— Тобі просто подобається твоя каюта, еге ж? — пожартував Гевенс.
— Так, — погодився Лауден, — як не дивно, саме так. Ти вгадав.
Поки вони борознили гавань, сонце сіло за небокрай, і про це сповістив гарматний постріл (точніше, то була рушниця). Одночасно на шхуні спустили прапор. Коли шлюпка причалила, на березі вже лежала темрява, і низенька веранда клубу «Ceicle Internationale»[14] (так він звався офіційно, і не без підстав) сяяла численними лампами. На острові Нукухіва настали найприємніші години доби: зникли набридливі й огидні мушки-одноденки, повіяв свіжий береговий бриз, і члени клубу зібралися разом, аби перехилити чарку.
Містера Лаудена Додда офіційно представили комендантові острова, потім його партнерові по більярду — торговцеві з сусіднього острова, почесному членові клубу, який починав свою кар'єру підручним теслі на борту військового корабля Північних Штатів; затим його представили портовому лікареві, жандармському начальнику, фермерові — власнику опійних плантацій — і всім людям білого кольору шкіри, яких хвилі торгівлі, корабельні катастрофи а чи й дезертирство закинули в Таї-о-хае. Завдяки своїй приємній зовнішності, люб'язним манерам та вмінню вести бесіду французькою й англійською мовами Лауден усім дуже сподобався. Незабаром на столі біля нього з'явилась одна з восьми останніх пляшок пива, а сам він став центральною фігурою досить балакучого товариства, хоча й був неговіркий.
Розмови в Південних морях[15] завжди зводяться до одного-єдиного кола тем, бо хоч океан тут дійсно безкраїй, але світ малий. Ви обов'язково почуєте ім'я Забіяки Гейса, героя морів, чиї подвиги та цілком заслужений кінець лишилися невідомими Європі; трохи погомонять про торгівлю копрою та мушлями, а можливо, бавовником та губкою, але досить поверхово, ніби це питання нікого особливо й не цікавить; з уст часто-густо злітатимуть, як пташки-веснянки, назви шхун та прізвища їхніх капітанів; співрозмовники обміняються новинами про останні корабельні катастрофи, безтурботно поділяться своїми міркуваннями. Людині новій ці розмови напочатку видадуться не вельми цікавими, але незабаром її полонить загальний настрій, а коли вона поживе в світі островів рік-півтора і побачить чимало шхун, так що прізвище кожного капітана викликатиме в уяві певну постать у піжамі чи полотняному костюмі, та ще й призвичаїться до невизначеності, з якою (ніби в пам'ять містера Гейса) ставляться тут до таких видів людської заповзятливості, як контрабанда, навмисні корабельні катастрофи, баратрія[16], піратство, торгівлі робочою силою тощо, — тоді вона упевниться, що ці розмови в клубах Полінезії не менш захоплюючі та повчальні, аніж розмови в подібних закладах Парижа чи в клубах Палл-Малл[17] у Лондоні.
Хоча містер Лауден Додд вперше ступив на Маркізькі острови, він був досвідченим, просоленим торговцем: він знав численні кораблі та їхніх капітанів; на інших островах він був свідком перших кроків тих людей, про яких тут велися розмови, або, навпаки, міг розповісти про подальший розвиток подій, що колись почалися в Таї-о-хае. Серед інших цікавих новин — приміром, про появу в Південних морях нових осіб, — він сповістив також про останню катастрофу корабля. Долі інших острівних шхун не минув цього разу «Джон Річардс».
— Дікінсон посадив його на мілину біля острова Пальмерстон, — сказав Додд.
— А хто власники? — спитав один із членів клубу.
— О, як звичайно, «Кепсікум і Компанія».
Члени клубу всміхалися, обмінювалися багатозначними поглядами. Либонь, Лауден висловив загальний здогад, коли завважив:
— Ось, кажуть, є вигідні діла! Не знаю нічого вигіднішого, ніж застрахована шхуна, досвідчений капітан і міцний, надійний риф.
— Вигідне діло? Таких не. буває! — заперечив уродженець Глазго. — Ніхто не має зиску, крім місіонерів — кат їх не взяв!
— Ну, це занадто! — заперечив хтось. — Непогані бариші дає опій.
— Добре також наскочити на лагуну, де заборонено вилов перлів, скажімо, на четвертому році, тихенько зібрати вершки й вислизнути, перше ніж пронюхають французи.
— Непогано й добрий золотий самородок добути, — додав якийсь німець.
— Купити судно, що зазнало катастрофи, теж прибуткове діло, — мовив Гевенс. — Згадайте торговця з Гонолулу і судно, викинуте на рифи Вайкікі. Знялась така буря, що судно це почало трощити, ледве воно сіло на мілину. Не минуло й години, як агент «Ллойда»[18] продав судно, і до смеркання, коли його розбило на тріски, покупець забезпечив собі тепленьке гніздечко. А якби сонце зайшло на три години пізніше, він міг би й назавжди покинути бізнес. Але й так він звів собі будинок на Беретаніа-стріт і назвав його іменем судна.
— Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі, — погодився уродженець Глазго, — але це трапляється нечасто.
— Ну, це вже загальне правило — вигідні діла трапляються з біса рідко, — відповів Гевенс.
— Так-так, це вже воля Всевишнього, — погодився уродженець Глазго. — А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.
— Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей, — завважив Гевенс.
— А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком, — зухвало відгукнувся шотландець із Глазго. — Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш — їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.
— Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів, — підкинув хтось.
— Він читав «Аврору Флойд», — додав другий.
— Ну то й що? — обурився Мак-Гіббон. — Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж — такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.
Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.
— Як не дивно, — сказав він, — у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.
— Ви знаходити самородок? — ламаючи слова, похопився німець.
— Ні, — відповів Лауден. — Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.
— Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували? — поцікавився хтось другий.
— Спробував, — відповів Ладен.
— І мали зиск?
— Та ще й який!
— І купували розбите судно?
— Так, сер.
— І що вивудили?
— Бaчте та шхуна була особлива, — уточнив Лауден. — Чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло.
— А що, її розбило на тріски? — нетерпляче запитав Ладен.
— Якщо сказати точніше, розбився я, — відповів Лауден. — Не все розрахував.
— І шантаж випробували?
— Звісно, що за питання! — відповів містер Додд.
— І мали зиск?
— Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.
— Ви узнали чиюсь таємницю? — запитав уродженець Глазго.
— Велику, як штат Техас!
— І це був багатій?
— Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.
— Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?
— Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і…
— І що?..
— І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.
— Ех, чорт!..
— По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? — люб'язно поспитав містер Додд. — Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.
— Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати, — вставив своє слово Гевенс, — то час іти до мене обідати.
Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків — сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу — салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав'язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров'янка в широкому вільному вбранні, занадто сором'язлива, щоб бути членом сім'ї, і занадто владна, щоб нею не бути, — а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: «Мені приснився дивний край! Їй-богу, я побував у раю!» Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м'яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.
— Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене, — мовив Гевенс.
— Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов, — пояснив Лауден. — Але це зовсім не дурниці.
— Ти хочеш сказати, що все це правда — і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? — не повірив Гевенс.
— Все правда, до останнього слова, — відповів Лауден.
— Мабуть, ти таки чимало бачив у житті, — зауважив Гевенс.
— Так, це досить незвичайна історія, — погодився друг. — Якщо хочеш, я розповім про все.
Далі йде повість про життя Лаудена — не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.
Клівер — косе трикутне вітрило, яке ставиться попереду фок-щогли — передньої щогли судна.
Стаксель — трикутне вітрило, яке ставиться услід за клівером, попереду фок-щогли.
Шхуна — судно, що має кілька щогл із косими вітрилами.
Бейдевінд — курс судна при зустрічно-боковому вітрі, коли кут між напрямом вітру і носом судна менше 90°.
Канаки — народність, що живе на Гаванських островах.
Джон Булль (за іменем фермера з політичної сатири Дж. Арбертнота. Так прoзвали буржуазну Англію й типового англійського буржуа.
Шлюпбалка — вигнутої форми сталевий брус, призначений для спуску та підйому шлюпок.
Здрастуйте, принце! Чи не вип'єте склянку пива? (Франц.)
Трамп (англ.) — вантажне судно, яке не має постійних рейсів і яке можна зафрахтувати до будь-якого порту.
Фріско — зменшена назва американського міста Сан-Франціско.
Саме час випити (франц.).
Шкафут — середня частина верхньої палуби судна.
Румпельштерти — шнури, прикріплені до стерна; призначені для керування шлюпкою.
«Міжнародне коло» (франц.).
Південні моря — південні простори Тихого океану.
Баратрія (англ.) — умисне знищення застрахованого судна чи вантажу з метою отримання страхової суми.
Палл-Малл — вулиця в центрі Лондона, де розташовані клуби бізнесменів.
«Ллойд» — найбільша англійська страхова компанія.