І справді, клятва, яку я дав, бентежила мене. Я повинен був її додержати і знав, що додержу, коли настане час випробувань, але над усе не хотілося мені воювати з навахами. Я часто ходив до святилища на Чорному Плато[6], щоб відгадати свою майбутню долю.
Невдовзі після того як ми зібрали на полях урожай кукурудзи, я повертався пізно ввечері з Чорного Плато. Було вже темно, коли я ступив на Південний майдан. Ураз хтось окликнув мене, з голосу я впізнав Поаню, охоронницю священної змії.
— Це ти, Вампіне? — запитала вона.
— Давно тебе очікую. Іди за мною.
Стара вдова, член Патуабу, ще ні разу не заговорила зі мною. Вона взагалі майже ні з ким у пуебло не розмовляла. Подейкували, що вона може скарати на смерть людину, яка прогнівить її.
Я розгубився і мовчав, а вона повторила:
— Іди за мною.
Мені було страшно, але я послухав, і вона привела мене до свого житла в провулку, де стояли будинки клану По (Вода). Я ніколи не бачив, щоб сюди хто-не-будь заходив, окрім неї. Навіть члени Патуабу не переступали порога її оселі. Тут жила священна змія. Часто я говорив, що мені кортить подивитися на неї, але зараз я думав про те, аби швидше піти звідси. Я зупинився і хотів сказати, що мене чекають удома, але не зміг вимовити й слова.
Вона знову повторила:
— Іди за мною.
Тремтячи від страху і ледве переводячи подих, я ввійшов у дім, а вона відгорнула важку шкуру, що затуляла дверний отвір, і спустила її.
Вогонь догоряв. Стара жінка розгребла попіл, роздмухала жар і підкинула дров. Я окинув поглядом низеньку вузьку кімнату й помітив у далекому кутку в дверях грати з вербових гілок. Бабуся перехопила мій погляд і, кинувши мені, мовила:
— Так. Там, за гратами, священна змія.
Не встигла вона сказати останнього слова, як змія підповзла до грат і звела голову. Я не повірив своїм очам — її голова була завбільшки як два моїх кулаки! Змія спиналася вище і вище, здавалося, вона обнюхує грати і шукає виходу. Зроду я не бачив такої товстої й довжелезної змії. Я мовчки дивився на неї, бабуся теж мовчала. Нарешті змія опустилася на долівку й поволі відповзла у темряву. Тільки тепер Поаню заговорила:
— Юначе, мало хто, крім членів Патуабу, бачив священну змію. Тебе я привела сюди й дозволила її побачити, бо ти здійснив великий подвиг — убив великого пазуристого. Ти хоробрий і зробиш мені послугу. Я знаю, ти добудеш те, що мені потрібно.
— А що тобі потрібно?
— Орлине пір’я і пух для молитовних паличок. Мої запаси майже вичерпалися. Я хочу, щоб ти спіймав орла і приніс мені його пір’я.
— Але я ніколи не ловив орлів. Я не знаю, як…
— Невдовзі ти дізнаєшся, як це робиться. Наш Самайо Охкі — твій добрий батько Насітіма — все тобі розкаже, і ти підеш до пастки священної змії на руїнах пуебло Тонкі Денця.
Я нічого не зрозумів.
— Яка пастка? Де лежать руїни пуебло? — здивовано спитав я.
— Насітіма все тобі пояснить, — нетерпляче перебила Поаню. — Чи обіцяєш ти зробити це для мене?
— Так, постараюся! — запевнив я.
— Гаразд. Я знаю, ти досягнеш успіху. Не забудь, що я член Патуабу, тож можу тобі допомогти. Хоч я самотня стара жінка, але мені відомо все, що діється в пуебло. Я знаю, про що ти не так давно радився зі своєю доброю матір’ю Келеманою: ти хочеш стати членом Патуабу. Відтоді я уважно стежу за тобою. А зараз іди. Мене чекає священна змія.
Збентежений, я вийшов і заквапився додому. Мені хотілося розповісти про все Насітімі. І він, і Келемана дуже зраділи. Поаню, сказали вони, зробила мені велику ласку, доручивши добути орлине пір’я. Вони вирішили провести мене до руїн пуебло, де містилася пастка священної змії, а Насітіма обіцяв розказати мені все, коли ми прибудемо туди.
Через два дні ми вирушили з пуебло. До нашої сім’ї приєдналися Кутова з дружиною і Чороманою, Потоша з дружиною і наш старий Касик Літа також з дружиною. Ми переправилися через річку, спустилися в долину і почали підніматися старою стежкою давніх людей, що вела до вкритого лісом плоскогір’я.
Повернуло за полудень, коли ми, зійшовши на високу скелю, подивилися вниз й побачили руїни пуебло, яке мовою індіанців називалося Тюоньї[7]. Тева назвали його пуебло Тонкі Денця, бо тут колись жили гончарі, які випалювали посуд із тонкими денцями. Унизу на північному схилі вузенької долини виднілися напіврозвалені будинки і руїни кількох ків. З гори збігав струмок, води якого багато років тому зрошували кукурудзяні поля давнього народу.
Насітіма сказав мені, що з цього місця, де ми стоїмо, видно тільки частину руїн. Вузькою стежкою, що петляла між скелями, ми спустилися в долину. Тут я побачив печери, видовбані у скелях. У них колись жили люди. Над печерою була ще одна печера, а над тією — третя, тож скеля здавалася триповерховим будинком.
Наш касик повів нас до просторої печери і сказав, що вона служитиме нам житлом, бо ми всі залишаємося в долині. Перед входом мій брат несподівано зупинився і боязко поглянув на мене. Я зрозумів його, але махнув рукою, щоб він зайшов усередину. Коли ми поклали торби з харчами, ковдри в темній печері, я зважився запитати касика, чи духи давніх жителів не розсердяться на нас.
Він здивовано поглянув на мене:
— Чи не розсердяться духи? Ні! Вони зрадіють! Ще й допомагатимуть! А чому ти запитав про це?
— Навахи обминають місця, де жили давні землероби. А як протестував старий шаман проти того, щоб мій батько розбивав табір біля руїн каньйону Челлі! Він і багато воїнів невдовзі знайшли собі смерть під пуебло Валатоа.
— Так, справді. В каньйоні Челлі та в інших гірських долинах наші предки жили щасливо. Жили б вони й досі тут, якби не навахи, апачі і юти. Ці дикі племена прийшли з півночі і почали воювати з мирним народом тева. З високих вершин вони стріляли в людей, які працювали на полі, скидали з гір на їхні оселі великі кам’яні брили. Тева змушені були покинути ці родючі долини. І нічого дивного нема в тому, що духи наших батьків помщаються тепер.
— Зрозуміло. Вони чинять справедливо. Але ж тут ми з братом, уроджені навахи…
— Але тепер ви тева, справжні тева! — Перебила мене Келемана.
— Так, і ти, і Самотній Шпиль стали справжніми тева, — додав старий касик. — Не бійтесь: духи наших предків не розгніваються на вас! І Ті, Що Нагорі захищають вас!
Самотній Шпиль усміхнувся, і в мене на душі зробилося легше.
Кутова, Потоша і брат пішли на полювання, а Насітіма, Касик Літа і я подалися до ківи Пернатого Змія, спорудженої предками у великій печері. Дах печери давно провалився, частина стіни впала, але подекуди ще збереглися зображення Пернатого Змія та Батька-Сонця, намальовані на стіні червоною і жовтою фарбами.
Старий касик залишився у ківі, а ми з Насітімою піднялися вузенькою крутою стежиною на вершину скелі. Тут, над самісіньким краєм безодні, стояла пастка для орлів. Це був чотирикутний зруб із напівтрухлих соснових колод, дах давно вже знесло вітром. Ми зупинилися за кілька кроків од зрубу, і Насітіма сказав, що це і є та пастка, про яку згадувала Поаню, — охоронниця священної змії. Саме тут, над ківою Пернатого Змія, ловлять орлів для Поаню. Справа ця дуже почесна, і тому він, Насітіма, і Келемана пишаються, що старенька доручила її мені.
На балки зрубу ми поклали новий настил із тонкого гілляччя й трави, і Насітіма докладно пояснив мені, як спіймати орла. Перед заходом сонця ми спустилися в долину й попрямували до старої печери. Наші мисливці вбили оленя, і ми повечеряли олениною та кукурудзяними коржиками.
Насітіма розбудив мене на світанку. Узявши рушницю, я разом з ним пішов у гори і вбив великого індика. Потім ми піднялися на скелю, де стояв зруб, і міцно прив’язали індика до середньої балки зрубу. Відтак Насітіма розрізав йому груди, відкрив серце, печінку і вимазав кров’ю крила. Розсунувши настил, я заліз усередину зрубу, а Насітіма знову затулив отвір і, попросивши в богів помочі для мене, пішов.
Крізь просвіти в настилі проглядало небо, а між колодами в зрубі зяяли щілини, і я міг споглядати долину. Невдовзі я побачив Келеману й Чороману, вони вийшли на узлісся, сіли на березі струмка й стали дивитися на зруб. Напередодні вони пообіцяли мені, що прийдуть сюди й чекатимуть доти, доки мені пощастить спіймати орла. Враз я відчув, що люблю їх обох дуже-дуже. Я був певен, що на світі нема добріших, щиріших людей, ніж моя мати і майбутня моя дружина. І вони мене любили — це я знав. І був щасливий. Мені хотілося бути гідним їхньої любові, заради них здійснити великі подвиги.
Каркаючи, прилетів крук, сів на край зрубу, поглянув на індика й почимчикував до нього. Я просунув у щілину тоненьку паличку, яку дав мені Насітіма, і штрикнув його. Він стріпнувся з ляку й перелетів на сосну, що росла неподалік. Звідти він дивився вниз, на дах зрубу, ніби хотів довідатися, хто ж його вдарив. «Кря? кря?» — запитально крикнув він, і вигляд у нього був такий дурненький, що я мало не зареготав. Через хвилину — дві він повернувся, дуже кортіло йому поласувати індиком. Але я сильно вдарив його паличкою, і він полетів геть. На зруб опустилися два шуліки і ще кілька сірих хижаків, та жодного я не допустив до ласої здобичі. Вони спурхнули й сіли на деревах, що росли на краю прірви. Я чув, як вони сердито кричали, лаяли те, що їх било, й під’юджували одне одного летіти на зруб і поласувати м’ясом. Нарешті один з птахів, мабуть, найхоробріший, знову прилетів на зруб, але я добряче штурхнув його. Після цього жоден більше не наважувався наблизитись до індика.
Морока з птахами тішила мене, і я шкодував, що не знаю пташиної мови. Десь ополудні в мене над головою щось загуло. Насітіма попередив мене, що з наближенням орла почується страшенний шум. Потім усе стихло, і я побачив, що на краю зрубу сидить великий птах. Це був орел. Спочатку він ніби закам’янів. Мені було погано видно, але я здогадувався, що він зорить на індика. Я затамував дихання. Я боявся, що він почує биття мого серця. Біля мене лежала рушниця, і я міг би його вбити, але Насітіма не раз і не два пояснив мені, що так робити не можна, бо тоді боги не приймуть жертв із орлиним пір’ям і пухом. Треба було спіймати живого орла і потім задушити його. Я весь тремтів, піт рясно лився по мені. Я пильно вдивлявся у щілину і чекав слушної нагоди.
Орел стріпнувся, зашурхотів пір’ям, незграбно подибав по настилу. Я не зводив з нього очей. Підійшовши до індика, він зупинився і могутнім гострим дзьобом урвав шматок м’яса. Я підвівся тихо-тихо, обережно просунув руки в щілину настилу і схопив орла за лапи, трохи вище пазурів. Орел розкинув крила, пробуючи злетіти, і ледве не одірвав мене від землі. Хмиз і трава розлетілися увсібіч, і я притягнув до себе орла. Він бився крилами, дряпав мені руки, намагався видзьобати мені очі. Не встиг я відвернутися, як він дзьобнув мене в підборіддя. Ось! — рубець лишився на все життя.
Я й гадки не мав, що орел такий дужий і небезпечний. Останнім неймовірним зусиллям я притягнув величезного птаха до землі. Я придушив його коліньми і встав, коли він уже не дихав. Відтак я перекинув його через стіну зрубу, а сам виліз із пастки й одразу впав у знемозі на краю прірви.
Гукаючи, махаючи руками, Келемана й Чоромана бігли до скелі. За ними йшли чоловіки. Завдавши собі орла на спину, я прихопив рушницю і, заточуючись, пішов стежкою їм назустріч. Старий касик узяв у мене з рук птаха, оглянув пір’я і не знайшов жодної вади. Мене хвалили. Надто боліло підборіддя, але я був такий щасливий, що забув про біль. Касик оголосив усім, що він сам наскубе пір’я і від мого імені передасть його старій Поаню. Я дуже зрадів, бо Насітіма обіцяв узяти мене на полювання.
Ми повернулися в печеру, де залишили свої речі. Жінки напекли кукурудзяних коржиків, приготували жирної оленини. Коли ми наїлися, Келемана і Чоромана сказали, що бояться тут лишатися самі, коли ми полюватимемо. Тоді Насітіма запропонував їм піти з нами, а Касик Літа попросив трохи зачекати, поки він наскубе пір’я. Ми відпочивали, а він здер шкуру з орла, намагаючись не зіпсувати пір’я. Раптом поблизу залунали голоси. Ми схопили рушниці й виповзли з печери. До нас наближалися індіанці з нашого пуебло, їх було душ із сто — чоловіків і жінок.
Їх привів військовий вождь Оговаса — Захмарена Гілка, який довідався, що Насітіма пішов у пуебло Тонкі Денця. Наші воїни хотіли відразу вирушити на полювання, і Оговаса попросив Насітіму зачекати до наступного дня. Вирішено було почати полювання вранці на схилі Обсидіанової гори. Насітіма взяв свій мішок із молитовними паличками й подався в далеку печеру, щоб провести ніч перед полюванням на самоті.