— Ні, він живий! Я його бачив! Він захекався і присів на пеньку перепочити.
— А де Огота? Його тут нема. Він шостий!
Ніхто не міг відповісти. Ми запитливо поглядали один на одного. Нарешті хтось сказав:
— Я не бачив його відтоді, як зав’язався бій.
— І я не бачив! І я! — підтвердили інші.
Ми не долічилися ще одного воїна. Виходило, що в бою загинуло шестеро. Потім ми повернули назад, але рухалися поволі, бо за нами не встигав мій поранений брат. Незабаром ми побачили касика, що ледве дибав нам назустріч. Бідолаха захекався, старі ноги не слухалися його. Він спохмурнів, довідавшись, що нам не вдалося наздогнати ворога.
— Але все-таки ви билися славно, — похвалив він. — Я пишаюся вами, мої хоробрі тева.
За кілька кроків од просіки ми побачили на стежці двох убитих ютів, а на просіці лежало багато трупів. Ми уважно оглянули їх. Загинуло одинадцятеро ютів і п’ятеро тева. Оготи ми не знайшли.
— Може, його поранили, і він сховався в лісі, — висловив хтось здогад.
Ми обступили тіло вождя ютів, і Оговаса витяг стрілу, що вбила його. Стріла переходила з рук у руки, воїни мовчки оглядали її і передавали далі. Нарешті брат, подивившись на неї, вигукнув:
— Та це ж моя стріла!
— Невже? Твоя стріла? Виходить, ти убив вождя ютів? — здивувався Оговаса.
— Ні, стріла моя, але вождя вбив мій брат!
— Це правда, мій сину? — звернувся до мене Насітіма. — Це ти випустив цю стрілу?
— Так. Коли брата поранили, я взяв його зброю, — відповів я. — Бачиш, у мене за спиною висить його лук, а в сагайдаку ще зосталося кілька стріл.
Усі повернулися й дивилися на мене, а старий касик простяг мені списа і щита вбитого вождя ютів.
— Візьми, вони твої, — сказав він. — Бережи їх, як спогад про геройський вчинок, який ти здійснив сьогодні. Якби не ти, ми всі лежали б на цій просіці!
Воїни обступили мене і почали вигукувати моє ім’я; збентежений украй, я не міг вимовити й слова і тремтячими руками взяв списа і щита.
Нам залишилося оглянути ще одного мертвого юта. Насітіма схилився над ним і пильно подивився на стрілу, що стирчала в грудях. Потім він випрямився й вигукнув:
— Бачите цю стрілу? Ще одного воїна убив мій син!
Він витяг стрілу і показав її воїнам, що з’юрмилися довкола мене. Всі заглядали мені у вічі, ніби зроду не бачили, а Кутова вигукнув:
— Твій син ще юний, сьогодні він уперше бився з ворогами, проте вбив їх аж двоє!
— Сину, як тобі це вдалося? — запитав Насітіма.
За мене відповів старий касик, показавши рукою на небо:
— З їхньою допомогою він вчинив цей подвиг!
Коли ми збирали й хоронили наших загиблих, на мене наринуло стільки думок, ніби темної ночі я заблукав у дрімучому лісі. Пам’ятав тільки, що під час бою я пережив страх, злість, хвилювання, себе не тямив, ні про що не думав.
Ми поховали вбитих тева і вирушили в зворотну дорогу. Звернуло далеко за полудень, коли ми добралися до скель, що оточували долину з руїнами давнього пуебло. Ми подивилися вниз, але не помітили жодної живої душі. Стурбовані, ми швидко спустилися крутою стежкою і поспішили до печер. О, як ми зраділи, коли з першої ж печери вибігли нам назустріч жінки та воїни, що охороняли їх. Але тепер ми налічили їх шестеро, а лишили для охорони тільки п’ятеро. На превеликий наш подив, шостим виявився Огота. Жінки оточили нас: одні сміялися і радісно обнімали рідних, інші розпитували про своїх чоловіків і, довідавшись, що вони загинули, заходилися плачем.
Коли ж Оговаса підняв угору руку і звелів усім замовкнути, запала тиша. Військовий вождь обернувся до Оготи й різко спитав його:
— Відповідай, як ти потрапив сюди?
— Коли зав’язався бій, я побачив, як один із ворогів кинувся до лісу і помчав стежкою, що вела в долину. Я побіг слідом за ним, але незабаром він зник з очей. Я боявся, що він проникне в давне пуебло і нападе на жінок. Тоді я вирішив повернутися сюди, щоб попередити воїнів і разом з ними захищати жінок, — не задумуючись, відповів Огота.
Оговаса мовчки дивився йому просто у вічі. Ми чекали, затамувавши подих. Нарешті військовий вождь промовив:
— Огото, думаю я, що ти брехун! Думаю я, що ти боягуз! Мабуть, ти пустився навтіки, коли вороги напали на нас, але в мене нема доказів. Очевидно, ніхто не помітив, як ти щез. Тепер послухай мене: до товариства воїнів ти не ввійдеш доти, доки не здійсниш якогось великого подвигу і не доведеш, що ти справді не боягуз.
— Я не боягуз. Усе було так, як я сказав, — озвався Огота.
Він хотів ще щось додати, але військовий вождь повернувся до нього спиною й заговорив із Насітімою. Вирішили негайно вирушати до Поквоге.
Незабаром ми вибралися з долини і далі один за одним побрели стежкою. Попереду йшли воїни, за ними жінки, а замикали процесію ще кілька чоловіків. У разі нападу з тилу вони повинні були захищати жінок. Чоромана несла списа, а Келемана щита вождя ютів. Ішли мовчки. Не чути було ні сміху, ні жартів, вдови оплакували своїх чоловіків, тож було не до радощів. Опівночі ми спустилися до річки, а на світанку переправилися на другий берег і ввійшли в Поквоге. Нас зустрічав натовп людей, їм ми розповіли про бій із ютами.
Старий касик повернув мені орлине пір’я.
— Я передумав, — сказав він. — Ти сам повинен передати пір’я Поаню, адже ти спіймав орла.
Опівдні я підійшов до будинку старенької і покликав її на ім’я. Вона звеліла мені зайти, але я вагався. Надто вже не хотілося мені переступати поріг її житла й знову побачити священну змію, яка наганяла на мене страх і викликала відразу. Але коли Поаню вдруге гукнула мене, я мимоволі послухався. В маленькій кімнатці стояв дивний неприємний запах. Коли мої очі призвичаїлись до темряви, я побачив, що стара сидить біля вогню і пильно дивиться на мене.
— Ти вбив орла, — почала вона. — Я знала, що невдача не спіткає тебе. Ні разу я не помилилася в людях. Подай мені пір’я.
Мовчки я простяг їй пір’я і повернувся до дверей. Мені хотілося якнайшвидше вийти звідси на сонце, але вона жестом звеліла мені сісти навпроти неї, і я знову послухався, не передчуваючи, що побачу й почую ще в цій напівтемній задушливій кімнаті.
Ніжно гладячи орлине пір’я, Поаню сказала мені:
— Сьогодні вранці наш Касик Літа був тут, у мене. Ми говорили про тебе.
Я промовчав, не здогадуючись, що вони могли говорити про мене.
Стара провадила далі:
— Ти спіймав орла. Незважаючи на те, що він роздряпав тобі обличчя, ти не випустив його і задушив. Потім ти бився з ютами і вбив двох — вождя і воїна. Ти хоробрий.
__ Ні, не хоробрий, — перебив я. — Мені було страшно, дуже страшно, я не тямив, що роблю. Мені, власне, нічого й не залишалось, як битися з ними.
Не звертаючи уваги на мої слова, Поаню мовила:
— Ось чому я хочу допомогти тобі.
Вона наскубла пуху, що вкривав шкуру орла, і зробила два жмутики. Потім вирвала гарні пір’їни на хвості і, відклавши їх убік, простягла мені жмутик пуху.