Вона підвелася й відсунула грати, що загороджували вхід до сусідньої кімнати. Там почувся шерех, потім щось затріщало. Через хвилину пролунав голос Поаню, звернений до змії:
— Годі, годі, не сердься! Це я, твоя прислуга Поаню.
Вона повернулася, тримаючи в руках здоровенну змію. Хвіст змії звисав аж до долівки. Стара від важкої ноші ледве пересувала ноги. Сівши знову біля вогню, вона опустила змію на долівку. Гримуча змія підняла хвоста і підповзла до мене. Я похолов, хотів було схопитися й вибігти, але стара нахилилася, притягла до себе змію і, гладячи її, промовила:
— Ні, ні! Зостанься тут, зі мною.
І змія, ніби зрозумівши слова старої, згорнулася клубком у неї біля ніг. Я бачив, як палали її очі, а вузенького язичка вона то висовувала, то ховала. На довгому хвості стирчали погримки.
Поаню кинула по дрібці священного борошна на всі чотири сторони світу і затягла таку журливу пісню, що в мене мурашки побігли по спині. Потім узяла жмутик орлиного пір’я і почала гладити ним змію по голові. Змія лежала нерухомо, здавалося, вона дуже любить, коли її гладять. Промимривши якесь закляття, Поаню простягла мені пір’я і сказала:
— Тепер ти можеш іти. Про те, що тут бачив, не говори нікому, крім Насітіми і членів Патуабу. Цей обряд я здійснила заради тебе і за згодою Касика Літа. Його звичайно відправляють тільки для дорослих воїнів, але я хотіла нагородити тебе за діла, що їх ти зробив для мене і всіх жителів Поквоге.
— Поаню, ти дуже добра до мене! — сказав я.
Тримаючи в одній руці пір’я, а в другій пух, я підвівся і попрямував до виходу. Вона нічого мені не відповіла, тільки махнула рукою і затягла інші пісні Патуабу. Змія, згорнувшись клубком, завмерла у неї біля ніг.
Я перетнув майдан, зійшов по драбині на дах і тут зустрів Чороману. Сяючи від радості, я показав їй подарунок Поаню.
— Молитовний пух і військові пір’їни! — вигукнула вона. — Де ти їх узяв?
— Це пір’їни орла, якого я спіймав. Мені дала їх Поаню, — відповів я. Мене поривало розповісти їй про все, що відбувалося в таємничому житлі старої, але, пам’ятаючи її волю, я промовчав. Сказав, що хочу пришити ці пір’їни до мого головного убору, а Чоромана зголосилась зробити це сама. Ми увійшли до Келемани, і вона сказала, що пришив половину пір’їн. Вони взялися до роботи, а я поглядав на них і прислухався до їхньої тихої пісні. Це був щасливий день для мене!
Увечері, залишившись із Насітімою на самоті, я розповів йому все, що чув від Поаню, а він порадив мені не розкривати нікому своєї таємниці. У мене було багато ворогів, і Насітіма не хотів, щоб я розпалював у них заздрощі.
Наближалась зима. Ми з братом і Насітімою їздили в ліс по дрова. Треба було запастися дровами до холодів. З нами їздили також сусіди і друзі. Ми завжди брали з собою зброю, бо не були певні, що юти не стежать за нами і не чекають слушної нагоди, аби помститися за свого вождя. Коли ми ще не заготували дров і на півзими, до нас з’явилися два посланці з пуебло Санта-Клара. Зупинившись на Південному майдані, вони зажадали зустрітися з нашим військовим вождем. Оговаса вийшов до них, і вони повідомили йому новину: навахи, команчі, юти й апачі уклали угоду і вирішили знищити усіх нас, землеробів. І я, і Самотній Шпиль одразу збагнули, що нам доведеться воювати з навахами, нашим рідним народом. Ця думка доводила мене до відчаю.
У Поквоге та інших пуебло, що розкинулися вздовж Ріо-Гранде, люди були пригнічені, стривожені. Вони знали, що в будь-який момент ворог може напасти на них. День минав за днем, а ворог не давав про себе знати. Нарешті настала зима, і в горах випав глибокий сніг. Тепер ми були впевнені, що навахи не зможуть подолати гірського хребта. Олені, лосі, індики зійшли з гір у поріччя, і ми майже щодня ходили на полювання. Незважаючи на сильні морози, ми, як і досі, їздили в ліс, аж поки запаслися дровами на всю зиму.
Зимові місяці минули спокійно, народ збадьорився, повеселішав, але з приходом весни знову ожила тривога. Коли настала пора сіяти, ми по черзі виходили в поле. Одні працювали, інші охороняли пуебло, причому жінки повинні були допомагати чоловікам. Щовечора перед заходом сонця Оговаса призначав вартових. Три загони по двадцять осіб вирушали на північ, схід і південь від пуебло і, зачаївшись, охороняли тих, хто працював на полях.
Пора сівби завершувалась, коли ми дізналися, що великий загін навахів напав на жителів пуебло Санта-Клара, які працювали в полі. Багато тева загинуло.
За цей час Насітіма, брат і я тричі ходили на вартування. Оговаса покликав нас і вчетверте, сказавши, що сам поведе наш загін на північ.
Ми рано полягали спати, а встали удосвіта. Келемана приготувала нам добрий сніданок. Було ще темно, коли ми, побравши зброю, спустилися на майдан, де Оговаса вже збирав воїнів свого загону. Всі вишикувалися в ряд. Нас було дев’ятнадцятеро разом з Оговасою. Перелічивши нас, він запитав, хто ж двадцятий.
— Огота, — відповів один із воїнів.
— Ха! Ну, певно ж! — вигукнув вождь.
— Ходімо без нього, — запропонував хтось.
— Авжеж. Нам не треба таких! — залунали голоси.
— Ні, він піде з нами! Підіть і приведіть його сюди! — сердито закричав Оговаса.
Та в цю хвилину з’явився Огота. Він ішов спроквола, ніби знехотя. Вилаявши його за запізнення, вождь повів наш загін.
Нам випало вартувати на Чорному Плато. Вже сходило сонце, коли ми зійшли на плоскогір’я. Ми побачили, що воїни південного загону вже піднялися на гору в другому кінці долини. Третій загін заховався в ялівцю, що вкривав пагорби на сході. Ранок був погожий, теплий. Ніде не видно було ворожих загонів, але ми знали, що вони бродять поблизу. Сонце піднялося ще невисоко, коли з пуебло вийшли жінки, чоловіки й невдовзі розбрелися полями. Я бачив, що на нашій ділянці працюють Келемана і Чоромана. Вони саджали кукурудзу, тобто виконували нашу роботу, тоді як ми, чоловіки, змушені були сидіти без діла. З великою радістю ми пішли б у поле, якби моєму народові тева не загрожував напад навахів, з якими я був кровно споріднений. Мені було сумно. Ми з братом сиділи трохи осторонь від решти воїнів. Нахилившись до нього, я сказав йому мовою навахів:
— Брате, як мені важко! Наше рідне плем’я йде проти добрих, мирних тева. Ми повинні покласти край цій ворожнечі!
— Мабуть, легше повернути річку назад! — сумно озвався брат.
Раптом у мене за спиною пролунав голос Оготи:
— Послухайте-но! Ці двоє розмовляють мовою навахів. Мабуть, вони щось замишляють проти нас.
Не знаю, що б я йому відповів, якби цієї миті не почув вигуку Насітіми:
— Погляньте! Південний загін помітив ворога!
Ми зірвалися на ноги. Справді, стежками, що вели в поріччя, бігли, розмахуючи ковдрами, наші воїни. Люди в полі, помітивши їхній сигнал, стрімголов кинулися до пуебло. З пагорбів на сході також спускалися воїни третього загону. Ми зрозуміли, що ворог наближається з південного сходу, понад річечкою Поквоге, якої не видно було з Чорного Плато.
— О, наші жінки і діти! Невже ми не встигнемо їх урятувати? Вперед, мої хоробрі тева! За мною! — вигукнув Оговаса і перший почав спускатися в долину.
Ось і настав час мого страшного випробування: там, на полях Поквоге, мені судилось стрітися з моїм рідним народом — навахами. Я знав, що серед них можуть бути мої близькі родичі. Біжучи слідом за Насітімою, який ні на крок не відставав від Оговаси, я думав свою думу. «Чи можу я воювати з рідним народом? Ні! Чи можу я зрадити добрих тева — Келеману, Насітіму, Чороману — всіх, хто мене любить і кого я люблю? Ні! О боги! Вкажіть мені стежку, на яку ступити!» — заблагав я подумки. Але відповіді я не почув.
Я ніби марив. Ледве усвідомлював, що не відстаю від Насітіми, а брат біжить поруч. Ми спустилися з плоскогір’я і перетнули поля Поквоге. Тут я завважив, що ми рухаємося не до пуебло, а на схід, у той же бік поспішали воїни південного загону. Не відразу я втямив, у чому річ, але нарешті збагнув: ми хотіли врятувати наших коней. Коли прийшла весна і почалися набіги навахів, ми на ніч заганяли коней у пуебло, а щоранку хлопчаки-пастушки під охороною трьох воїнів виводили їх на пашу. Пастухів призначали старійшини кланів. Сьогодні вранці наші пастушки погнали табун на схід од пуебло, а зараз вони разом із воїнами східного загону намагалися довести його додому.
Ми злилися з південним загоном і побігли ще швидше, але попереду вже виринули на конях навахи. їх було понад сто. Вони несамовито мчали нам навперейми, і я знову, як сім років тому, почув дикий спів воїнів прерій. Колись мені подобалися ці пісні, але тепер вони звучали страшно, відразливо.
Тим часом пастухи і воїни східного загону квапливо підганяли табун, а ми бігли їм на виручку. Та нам було вже ясно, що ми не встигнемо. Навахи оточили табун, коли нам лишалося до нього кроків сто. Вони галасували, співали, розмахували ковдрами, стріляли в наших пастухів і воїнів. Вони, певне, замислили заволодіти табуном раніше, ніж ми настигнемо.
Проте забрати наших коней виявилося не просто. Коні добряче схудли за останній місяць, бо паслися тільки вдень, а вночі стояли зачинені. Виснажені, вони знехотя корилися навахам, розбредалися, тікали в кущі, наче кролики. Щоб зібрати їх докупи, навахам доводилось раз по раз вертатися. Нарешті ми підступили до ворога зовсім близько, і наші воїни почали стріляти. Я звів рушницю, прицілився, але відчув, що не зможу натиснути на спуск. Оглянувшись, я помітив, що мій брат теж опустив лука. Тоді я закричав мовою навахів:
— Родичі! Друзі! Не забирайте коней. Не кривдіть тева і йдіть собі додому!
Я кричав довго, забувши, що тупіт, шум пересилюють мій голос. Три вершники-навахи відстали од свого загону, завертаючи коня, що відбився од гурту. Один із них озирнувся, натягнув тятиву лука. Я впізнав його. Це був Білий Яструб, молодший брат моєї покійної матері. Я високо здійняв рушницю і помахав нею, аби привернути до себе увагу. Потім гукнув його на ім’я, але він навіть оком не скинув, вистрілив із лука й поскакав далі.
— Це наш дядько! — вигукнув брат. — Наш дядько Білий Яструб! О, якби ми змогли з ним поговорити!
Тим часом навахи не стали морочитися з кіньми, що відбилися од гурту. Вони швидко погнали табун у гори, а тева сумно дивилися їм услід. Усіх гнітила думка, що тепер доведеться на спинах носити з лісу дрова, бо в пуебло не залишилося коней. Оговаса звелів підібрати наших убитих і поранених, але в цю хвилину до нього підбіг Огота.
— Вождю, вислухай мене! — вигукнув він.
Показуючи пальцем на мене і мого брата, він закричав:
— Я вимагаю, щоб ти дозволив нам убити оцих двох! Вони зрадники! Вони не хотіли битися з нашими ворогами. Ми бачили, що робив Вампін. Він гукав своєму родичеві-наваху, щоб той не щадив нас! Він розмахував рушницею і вмовляв наваха перебити всіх нас. Я сам це бачив! І не тільки я.
— Брехня! Мій син не здатний на таке! — закричав Насітіма.
— А ти, Огото… що ти робив під час бою? Я бачив, що ти відстав і причаївся в кущах, — сказав Потоша.
— Так, причаївся, бо не мав змоги битися. Тятива лука порвалася, — відповів Огота, піднявши лук, щоб усі побачили розірвану тятиву.