— Бачу, ти спіймав кроля, — почала вона. — Я знала, що невдачі бути не може. І повернувся ти рано.
Вона встала, підійшла до дверей, що вели до сусідньої кімнати, відсунула грати з вербових гілок. Потім жестом прикликала мене і звеліла кинути кроля. Коли він м’яко впав на долівку, я почув, як заторохкотіли пагримки на хвості священної змії. Мурашки побігли в мене по спині.
Зробивши своє діло, я хотів чимшвидше вийти на свіже повітря, але Поаню затримала мене і звеліла стати навколішки перед гратами. Мовою, якої я досі не чув, якої не розумів, вона молилася Священній, час від часу називаючи моє ім’я. Я тільки здогадувався, що вона молиться за мене. Довго вона так молилась, а потім нарешті відпустила мене.
Того дня ми досіяли кукурудзу, а наступного ранку пішли допомагати Кутові. Його поле розкинулося на південь від пуебло, біля підніжжя скель, які утворювали східну стіну каньйону. Зі сходу з ним межувало поле військового вождя Оговаси. Сьогодні він працював із дружиною та дочкою. Із заходу прилягало поле Теті, його обробляла вдова Теті, два її сини і небіж Огота. Далі починалися густі чагарники, що простяглися на північ і спускалися до річки. На скелях перебував південний загін воїнів, ми добре могли їх розгледіти: одні стояли, інші сиділи на краю безодні.
До нас долинали голоси людей, які працювали на полі Теті. Певно, Огота був чимось дуже вдоволений: він співав, сміявся, пускався в танок. Потім гучно сказав:
— Ну, тітко, завтра ввечері члени Патуабу зберуться на раду. Я знаю, чим вона скінчиться: цих двох буде засуджено до смерті! Так мені повідомили мої друзі. Коли б уже швидше настав завтрашній день.
Ми не розчули, що відповіла йому тітка. Насітіма і Кутова порадили мені пропустити повз вуха все, що я чув, але я й не збирався встрявати в суперечку. Огота висловив уголос те, про що весь ас думав я. Я боявся, що мені й братові залишилося жити всього два дні. Насітіма хоч і бадьорився, але я бачив: він також страшенно переживає. Він не знав, хто з членів Патуабу підтримуватиме нас. Навіть своїм дружинам члени таємної ради рідко відкривали свої думки і плани. Здебільшого вони слухали інших, а самі мовчали.
Чоромана працювала поруч; підійшовши ближче, вона прошепотіла:
— Може, Огота знає, яку ухвалу винесе Патуабу? Вампіне, не випробовуй долі! Піди і сховайся десь поблизу, а ми тобі повідомимо про ухвалу Патуабу. Якщо тебе засудять на смерть, тоді ми троє— ти, твій брат і я — покинемо Поквоге і ніколи сюди не повернемося.
Я похитав головою.
— Ні, Чоромано, це було б боягузтвом. Я не можу піти потай із Поквоге. Якби ми були зрадниками, як вважає Огота…
Я не встиг договорити, бо цієї миті залунали гучні вигуки, співи. Із хащ, що вкривали схили гір, вискочили воїни і помчали до пуебло. Люди, які працювали на полях, бігли попереду.
Так я знову почув у долині Поквоге пронизливий бойовий клич і військову пісню мого рідного племені — навахів. Це був той самий загін, що відібрав у нас коней.
З усіх боків до пуебло збігались люди з полів. Туди щодуху мчали і воїни трьох сторожових загонів. Нам було ясно, що пуебло не витримає ворожого натиску, адже залишилися там старі, жінки та діти. Одні жінки повилазили на дахи будинків, розташованих обабіч вузького проходу, інші барикадували браму. Що вони втримають ворога під мурами, я не вірив. Тож гукнув братові, який ні на крок не відставав од мене:
— Коли прибіжиш у пуебло — кричи навахам, щоб припинили битву й уклали мир із тева! Якщо серед ворогів є наш дядько, ми благатимемо і його, адже він так шанував нашу маму!
Ми п’ятеро — Оговаса, Насітіма, Кутова, брат і я — бігли разом. Праворуч невеличкими гуртами також мчали чоловіки, а наші помічниці-жінки трохи відстали. Оготи з нами не було. Озирнувшись, я помітив, що він біжить поруч із Чороманою. Південний сторожовий загін уже спустився з гір і доганяв нас.
Від пуебло нас віддаляли кілька сотень кроків, коли навахи підступили до забарикадованої брами й зав’язали бій із першими тева, що примчали з полів. Багатьох вони прикінчили кийками і списами на місці. Ми знали: Поквоге ми втратимо назавжди, якщо навахи встигнуть розібрати барикади на вході. Але мудрими людьми були предки, котрі споруджували це пуебло. Дахи будинків, що прилягали до вузької вулички, трималися на товстелезних підпорах, а на дахах довгими рядами лежало велике каміння. У разі нападу це каміння можна було скидати вниз.
Коли навахи збилися у вузькому проході, старі та кілька юнаків почали стріляти в них із луків, а жінки, котрі повилазили на дахи, почали скидати ворогам на голови каміння. Вони не підступали до краю даху і були недосяжні для стріл. Але навахи збагнули, що їм простіше здолати жінок, аніж тих, хто захищав браму, і невдовзі придумали спосіб, як зняти жінок із дахів. П’ять чи, може, шість навахів кинулися на тік, що був поруч, зірвали кілька довгих важких ворин з огорожі і, приставивши їх до муру, що оточував пуебло, почали вилазити по них на дах. Саме в цю хвилину ми та інші жителі пуебло підбігли дуже близько, й Оговаса закричав:
— Стріляйте в тих, що видряпуються на мур!
Але ми з братом не стали стріляти. Воїни-навахи злякалися каміння, що летіло на них із дахів, вибігли з проходу. Їхній вождь — Бізонячий Горб (ми з братом одразу впізнали його) скомандував:
— Сюди! Захищайте воїнів, що прагнуть вилізти на мур. Вони прокладуть нам шлях у пуебло!
Ми підбігли до вождя, почали вигукувати його ім’я і благати припинити бій та укласти мир. З таким же проханням, тільки мовою тева, я звертався до Оговаси. Одначе обидва вожді в шаленстві битви не чули нас.
— Кричи щосили! Не відставай! — гукнув я братові.
Раптом я помітив, що один навах прицілився, як здалося, в мене. Але стріла впилася в груди Самотньому Шпилеві. Він упав, розкинувши руки. Я став мов укопаний. Побачивши, як Сіріє його обличчя, я зрозумів, що він уже мертвий. І цієї ж миті у мене в серці згасла любов до рідного народу. Її місце заступила ненависть. Я вистрілив у навахів, котрі збилися докупи під муром. Кинувши рушницю на землю, схопив братові лук і стріли. І закричав, схилившись над братом, наче він міг мене почути:
— Я помщусь за тебе! — і помчав за нашим військовим вождем.
Тим часом жінки також помітили, що навахи намагаються видряпатися на будинки. Дехто з них підбіг до краю даху, вхопився за кінці товстих ворин і почав їх розгойдувати, а решта й далі кидала каміння. Але воїни внизу міцно тримали ворини. Двох жінок убили, інші злякалися й приєдналися до тих, котрі захищали прохід.
Уже майже всі тева, що працювали в полі, примчали до рідних мурів, але ворогів було значно більше. Навахи стріляли в нас із луків, метали списи, розмахували рушницями, немов кийками. Я пробився до Оговаси. Довкола нас товпились люди, було так тісно, що я не міг стріляти з лука. Раптом я об щось спіткнувся і, подивившись під ноги, побачив булаву, петля якої була затиснута в руці убитого воїна. Я кинув лук та стріли і підняв булаву.
Ми врізалися в найбільшу гущу ворогів. Я бачив тільки голови — голови навахів, які з усієї сили трощив булавою. Ми ледве просувалися вперед, але нарешті дісталися до ворин, що були приставлені до високого муру. Невдовзі ми заволоділи північною частиною проходу.
— Вперед! Лізьте по воринах на мур! — загукав Оговаса, кинувшись до найближчої з них.
Насітіма, я і кілька воїнів подалися за ним, та в цей момент Оговаса впав, проколотий списом. На його місце став Насітіма, але через якусь мить Бізонячий Горб, розмахнувшись рушницею, ніби кийком, сильно вдарив його.
Коли Насітіма впав, у мене потемніло в очах від ненависті і злості. Я повів воїнів в атаку і, пробиваючись вперед, закричав оточеному навахами Бізонячому Горбу:
— Ти вбивця мого батька тева, і я вб’ю тебе! І ви, вбивці мого брата, начувайтесь!
Бізонячий Горб, почувши мене, здригнувся і позадкував. Його воїни відтіснили мене, і я не зміг завдати йому удару. Та на допомогу наспіли тева. Ножами, списами, кийками вони прокладали мені шлях до вождя навахів. А я, розмахуючи булавою, кричав мовою навахів:
— Убивці мого брата і батька, я помщусь вам!
Навахи, почувши мене, не розуміли, чому один із тева звертається до них їхньою рідною мовою. Вони розступилися, а я стрибнув уперед і, ухилившись од удару, якого Бізонячий Горб цілив мені в голову, завдав йому смертельного удару. Навахи зовсім розгубилися і кинулися тікати. Вони голосно вигукували, що їхнього вождя вбито. Вони бігли полями на північ. Ми не переслідували їх, бо мусили прогнати ворогів, які проникли в пуебло. Коли небезпека минула, я підбіг до Насітіми. Він був живий — серце його ледь билося.
У пуебло всього було вбито п’ятеро навахів, решта, чоловік із двадцять, пострибали з північного муру, врятувалися втечею. Жінки розібрали завали і вибігли нам назустріч, одні відшукали своїх рідних, інші ридали, довідавшись про смерть чоловіка чи сина. Я стояв навколішки біля Насітіми. Келемана підбігла до мене і, впевнившись, що чоловік живий, запитала:
— Де Самотній Шпиль?
— Убитий! — відповів я, показуючи на труп.
Вона кинулась до нього, обхопила обома руками і заридала.
Чоромана принесла води. Ми промили Насітімі рану на голові, а коли він опритомнів, допомогли йому сісти. Воїни зносили мертвих і поранених у пуебло. Прийшли обидва касики й почали розпитувати нас про втрати. Раптом Касик Зими вигукнув:
— Де ж Огота?
Йому не відповіли, тоді він повторив своє запитання. Раптом Чоромана, що бідкалася коло батька, схопилася на ноги й сердито промовила:
— Я скажу тобі все, що про нього знаю. Він був із нами, жінками, край поля. Коли чоловіки помчали в пуебло, він одстав, підбіг до мене, схопив за руку і потяг за собою. Він хотів, щоб я втекла й заховалася десь разом із ним. Я подряпала йому обличчя, вкусила за руку. Він мене відпустив. Тоді я наздогнала Келеману і більше його не бачила. Огота боягуз! Напевно, він ховається десь у кущах.
Коли Чоромана змовкла, воїн, який очолював південний сторожовий загін, голосно сказав:
— Так, Огота там, у кущах! Але тепер він не ховається. Він помер.
— Помер! — закричала його мати.
— Але навахів там не було. Хто ж його вбив? — утрутилася його тітка.
— Я можу тільки підтвердити, що він помер як боягуз, — відповів воїн.
— Це ти його вбив! — зарепетувала мати Оготи. — Ти чи хтось інший із твого загону! Відповідай! Я вимагаю, щоб ти признався, хто його вбив! Убивця також помре!