Настав вирішальний день. Увечері ми з Насітімою пішли в північну ківу, де вже зібралися члени Патуабу. Не було тільки головного шамана, але невдовзі і він з’явився. Шаман сказав, що хоч у своїх видіннях не бачив мертвих ворогів, але бачив призвістки того, що боги схвалюють таку війну. Тоді Касик Літа оголосив нам, що вони схвалили моє рішення, і тева воюватимуть з навахами. Потім він запитав мене, чи обдумав я план походу. Я відповів, що хочу виступити чимшвидше. Я поведу воїнів, які зголосяться йти зі мною, і не тільки з Поквоге, а й з інших пуебло. Всі члени таємної ради погодилися зі мною, а двоє блазнів виявили бажання піти в сусідні пуебло і сповістити про похід проти навахів. Із Поквоге ми вирішили виступити через п’ять днів.
Через три дні повернулися блазні й принесли радісну звістку: багато воїнів з інших пуебло захотіли приєднатися до нашого військового загону. П’ятого дня надвечір усі зібралися, а шостого, як смеркало, ми вийшли з Поквоге. Було нас триста дванадцять чоловік.
Ми рухалися тільки вночі, й над ранок третього дня перейшли гірський хребет і побачили країну навахів. З воїнів лише я знав цю пустельну країну, а мої супутники здивовано похитували головами, не розуміючи, як люди живуть на цих неродючих рівнинах.
Щоб не привернути уваги навахів, я відвів загін у довгий каньйон, який простягнувся на північний захід, до річки Сан-Ларго. Тут ми мусили перебути до вечора.
Я добре знав це місце. У цьому каньйоні мій батько часто розбивав табір. Воїни порозв’язували торби з провізією і взялися їсти, але мені не хотілося. Мене раптом охопила велика туга. Я відійшов убік і трохи походив по каньйону. Згадував батька, матір, ровесників, з якими тут грався. Біля підніжжя скелі я натрапив на маленьку халабуду: її колись ми з братом збудували з гілок. Я не міг стримати сліз.
Коли я повернувся до своїх супутників, вони змусили мене з’їсти сушеного м’яса і кукурудзяних коржиків. Насітіма тим часом виставив вартових і розіслав розвідників. Я ліг і заснув, і мені наснилась мати: вона сумно дивилася на мене, за щось мені докоряючи, але я не чув слів. Я прокинувся з тяжким серцем. І я тільки й думав, що про моє видіння, намагаючись розгадати його. Ми рушили в дорогу, йшли ніч. А на світанку знову заховалися в каньйоні, і тоді я нарешті знайшов відповідь: моя мати не хотіла, щоб я воював із навахами, моїм рідним народом! Але що мені було робити? Якби я відмовився вести далі загін, сказали б, що я боягуз. І раптом я пригадав слова, які часто говорила батькові моя покійна мати: «Дай спокій мирним землеробам тева. Воюй краще з іспанцями, які незабаром заволодіють нашою землею». Ось що вона говорила мені уві сні! Мати хотіла, щоб я добився миру між навахами і тева!
Саме тоді повернулися розвідники й повідомили, що на рівнину із сусіднього каньйону вигнали на пашу стадо овець і табун коней. Либонь, неподалік табір навахів. Вдалині клубочився дим від вогнищ — ворогів, певне, багато… Воїни оточили мене, очікуючи моєї ради. Я сказав: «До вечора усім поки що лишатися на місці». Потім я відвів убік Насітіму, Кутову й нашого шамана і розповів їм про свій сон та як я його зрозумів. Старий шаман зразу сказав, що погоджується зі мною, бо йому не привидівся бій, але боги явно благословили наш похід. А Насітіма відповів:
— Сину, якщо пощастить укласти мир з навахами, то не марно загинув Самотній Шпиль!
— І ті, хто впав із ним у бою! — підхопив Кутова.
— Дозвольте мені піти в табір навахів і поговорити з ними про мир! — сказав я. — Якщо я не повернуся, ви легко зітрете їхній табір з лиця землі. Навахів там не більш сотні чоловіків.
Усі троє погодилися зі мною. Довідавшись про мій задум, зраділи й воїни.
Стемніло, коли я підійшов до табору навахів, де було двадцять хоганів. Я загукав, що я навах і повертаюся до мого рідного народу. З хоганів повибігали люди, попереду йшов мій дядько Білий Яструб. Коли я назвав себе, він обійняв мене і повів до свого хогана. Нас супроводжувало ще кілька ватажків. Розмова тривала до пізньої ночі. Я розповідав їм про своє життя, про те, як прийняли тева мене й мого брата. Не забув сказати й про те, що мого брата вбив навах, але жодним словом не прохопився про свою участь в останньому бою з навахами і радий був, що в тому бою не було нікого з дядькових людей. Потім я запропонував навахам укласти мир із тева. Дядькові сподобалась моя ідея, але інші невдоволено забурчали, а один із них промовив:
— Навіщо нам укладати мир із тева? Ці люди, як ті мурахи, копошаться в своїх пуебло, а нам завиграшки їх убивати, забирати коней.
Я не стримався і сердито відповів:
— Лихо вам буде, якщо ви не укладете миру з тева! Знайте ж, що тева вирішили послати великі загони у вашу країну! Рано чи пізно вони переб’ють вас, а ви їм нічого не заподієте, бо вони живуть у пуебло, оточених мурами. Зараз у каньйоні триста воїнів тева чекають мого повернення. Якщо я не вернуся, усіх вас переб’ють. Я, військовий вождь, привів їх сюди, щоб помститися за смерть мого брата і багатьох тева, які полягли в бою з навахами! Сьогодні вночі усі ви загинули б, коли б моя мати не явилася мені уві сні й відвернула мене від жадання помсти, вдихнула в мене велике бажання миру.
Почувши, що неподалік засів великий загін тева, жінки у хогані зчинили лемент, злякались і воїни, котрі спочатку не захотіли й слухати про мир. Дядько підійшов до мене й мовив:
— Я пишаюся тобою, небоже! Віднині не буде ворожнечі між нами і твоїми тева. Я перекажу твої слова іншим вождям нашого племені, й вони укладуть із вами мир. Твоя правда: нам не слід ворогувати між собою, коли в нас є спільний ворог — іспанці, які утискують усіх індіанців. А зараз веди мене в табір своїх воїнів. Я хочу з ними поговорити.
Прибувши до табору, ми посідали коло багаття, і мій дядько до світанку гомонів із нашим старим шаманом. Я був їхнім тлумачем. Насітіма й Кутова схвально кивали. Дядько обіцяв через п’ятнадцять днів привести в Поквоге вождів навахів і там укласти мир із тева. Потім дядько повернувся до свого табору, а наш загін супроводжував його. Цілий день ми веселилися разом із навахами, а вранці наступного дня загін вирушив додому. Навахи дали нам коней, і половина загону їхала верхи.
Сідало сонце, коли ми через чотири дні під’їхали в Поквоге. Жителі пуебло вибігли нам назустріч. Вони здивувалися спочатку, що ми повернулися без скальпів, але невимовно зраділи, коли ми повідомили, що найбільші наші вороги хочуть укласти з нами мир!
Чоромана взяла мене за руку й повела на Південний майдан, до будинку своєї матері. Другий поверх уже було завершено, і Чоромана сказала мені, що в домі є все необхідне для нашого спільного життя. Ми піднялися драбиною на дах. У дверях Чоромана зупинилась і сказала:
— Зараз я можу сказати тобі: зайди, мій муже!
…Чимало літ минуло відтоді, та й досі я пам’ятаю той щасливий день нашої юності! Тепер ми обоє старі, дуже старі, але щасливі, як і колись.
Призначеного дня приїхали навахи — мій дядько та інші вожді, а також прості воїни, жінки і діти. Вони подарували нам багато ковдр і пригнали табуни коней. Тут, у південній ківі, було укладено мирний договір: навахи і тева не порушують його донині.
Коли старий Касик Літа перейшов до милого потойбіччя, члени Патуабу призначили мене на його місце… Друже мій, чуєш? Нас кличе Чоромана! Я певний, що вона почастує нас яєчнею і кукурудзяними коржиками.
Ця історія не вигадана.
Я записав її з уст індіанця Старе Сонце.
Дж. В.Ш.
Було це давно, дуже давно, в дні моєї юності. Якось перед заходом сонця, в місяць Нової Трави, табором проходив Самотній Чоловік. Він ніс на собі велетенського орла.
Самотній Чоловік був високого зросту. Коли він йшов, за спиною у нього погойдувалися розкинуті крила орла, над головою їжився широкий білоперий хвіст, а голова птаха метлялася аж біля колін.
Скромно опустивши очі, він минав вігвам за вігвамом, а чоловіки й жінки, проводжаючи його поглядом, голосно вигукували:
— Сонце любить Самотнього Чоловіка, ловця орлів! Сонце дало йому велику силу!
Ми з бабусею сиділи під нашим бідним вігвамом. Коли Самотній Чоловік порівнявся з нами, бабуся також вигукнула:
— О Сонце, будь прихильним до ловця твоїх священних птахів із голубого піднебесся! Пошли йому довге і щасливе життя!
Ловець усміхнувся їй лагідно і відповів:
— Дякую тобі, старша сестро, за твою молитву!
О, як ми зраділи, почувши його відповідь! Адже ловець орлів не родич нам, з іншого клану, та назвав бабусю своєю сестрою. В таборі ми жили найбідніше.
Я бачив, як він зайшов до свого гарного вігвама. На білому шкіряному покрові чорною фарбою було намальовано чотири великі бізони, а під ними — чорні ворони.
Обернувшись до бабусі, я сказав:
— Я хочу стати, я стану, як і він, ловцем орлів!
— Ну, що ж… Може, ти й станеш ловцем орлів, коли доростеш до його років… якщо добиватимешся ласки Сонця і воно вділить тобі, як уділило Самотньому Чоловікові, трішечки своєї великої сили.
— О, я не можу так довго чекати, — вигукнув я. — Ловцем орлів я хочу стати зараз, поки молодий.
— Не мели дурниць! — суворо мовила бабуся. — Ти добре знаєш, що юнаки і підлітки навіть не мріють про таке. Це ризиковано. Тільки жерці Сонця, та й ті далеко не всі, стають ловцями орлів.
Сонце сіло за високу гору, на вершині якої ще лежав сніг. О, як хотілося мені, як давньому предкові — Пошрамованому Обличчю, знайти дорогу до далекого острова, де живе Сонце! Я попросив би в Сонця могутнього талісмана, який допоміг би мені навчитися ловити орлів. Десятки, сотні орлів!
Повіяло прохолодою. Ми зайшли до вігвама. Моя мама пекла на жару бізоняче м’ясо.
Ще два роки тому ми були багаті. Мій тато дуже старався, і ми мали вдосталь м’яса, шкур і хутра. Коней у нас було понад півсотні. Одного дня тато пішов на війну проти ассінібойнів. Він очолив загін із семи воїнів, і жоден не повернувся додому. Ми довго оплакували тата, часто згадували його. Невдовзі ми втратили наш табун — його украв серед ночі ворожий загін.
Коли не стало батька, я мусив годувати сім’ю, а мені йшла тоді тільки шістнадцята зима.