Їхали цілу ніч, а над ранок зупинилися в глибокій гірській долині. Залишивши тут своїх коней та речі, рушили далі вздовж схилу гори. Вдосвіта ми підійшли до пуебло тева. Тоді мій батько сказав голосно, щоб усі чули:
— Старі, жінки та діти, поховайтеся в кущах і дивіться, як ми, чоловіки, розбиватимемо цих землеробів тева! Ми зійдемо вниз до кукурудзяних полів і причаїмося в траві, а коли люди вийдуть на роботу, ми нападемо на них, переб’ємо всіх і увірвемося в пуебло. Як тільки ми заволодіємо пуебло, я піднімуся на дах будинку і махатиму ковдрою. Тоді біжіть усі до мене і розбирайте багатства тева. Вперед!
Було ще темно, і невдовзі воїни зникли з очей. Жінки та діти розбрелися схилом і поховалися в Кущах. Мати повела Самотнього Шпиля і мене на схід, шукаючи місця, де б сховатися. Після довгих пошуків вона зупинилася під невисокою скелею. Забрівши у густий чагарник, мати посадила нас біля себе і почала молитися за батька.
Бліде світло ранку розсіяло нічну млу. Небо забагровіло, і ми виразно побачили внизу пуебло тева. На даху одного будинку в східному кварталі стояло троє чоловіків. Більше ми не побачили нікого. Мати здивувалася, чому жінки тева не йдуть по воду до джерела. Ми прикипіли очима до кукурудзяних полів, відгадуючи, на якому з них батько. Зійшло сонце, вище і вище здіймалося воно над горизонтом, а в пуебло, як і досі, не видно було жодної людини, окрім тих трьох чоловіків на даху будинку. Мати ще дужче розхвилювалася й не могла всидіти на місці.
— Вашому батькові загрожує велика небезпека! Це я знаю напевно! — повторювала вона раз у раз.
Раптом тихе пуебло ожило. Троє чоловіків на даху, повернувшись на схід, закричали, замахали ковдрами, і за їхнім сигналом загін воїнів виступив із лісу на східній околиці селища й рушив до кукурудзяних полів; водночас із пуебло вийшло ще кількасот воїнів і попрямувало до полів із заходу. Замість трьохсот чоловіків із пуебло Валатоа, з якими мав намір воювати батько, проти нього виступили всі воїни семи пуебло племені тева. Пролунали гучні постріли, і враз почулися зойки людей, що вмирали там, на зелених полях. Ми бачили всюди воїнів, які вбивали один одного. Батькові воїни почали тікати хто куди, а тева переслідували їх, нікого не щадили. Втікачі видряпувалися схилами гір. Тоді й ми схопилися на ноги.
— Що мені робити, що мені робити з моїм немічним хворим хлопчиком? — бідкалась мати.
Помітивши отвір унизу в скелі, вона кинулася туди, звелівши нам бігти за нею. Це була вузька, неглибока печерка, в якій лежало сухе листя, хмиз, трава, назбирані сімейством пацюків. Мати хутко вигребла трохи того сміття й звеліла мені та братові залізти в, печеру, а потім притрусила нас тим хмизом. Нам сказала, що вона заховається десь поблизу. Самотній Шпиль почав благати її не покидати нас і заховатися в печері.
— Не можу! Для мене нема місця, — схлипуючи, відповіла мати.
Наказавши нам не висуватися й не ворушитись, вона пішла.
Пил запорошив нам очі, набився в горло. Самотній Шпиль пхикав, а я просив його помовчати. Битва ще не скінчилася, з долини чулися постріли, крик, зойки поранених і переможна пісня тева. Потім долинуло човгання мокасинів. Воїни тева піднялися на схил і зупинилися перед нашою печерою. Вони голосно розмовляли, здається, сперечалися. Раптом один із них устромив списа у хмиз, що прикривав нас, і гострий його кінець уп’явся мені в плече. Тоді я був ще малий і мимоволі закричав з переляку та болю. Відразу хмиз, що прикривав нас, було розкидано. Двоє воїнів, розмальовані чорною фарбою і розцяцьковані орлиним пір’ям, витягли нас із печери. Я побачив, як над головою брата воїн тева заніс бойовий кийок. Я миттю кинувся на воїна і вкусив його за руку.
— Він немічний, хворий! Не смій кривдити брата! — кричав я, забувши про те, що вони не зрозуміють мене.
Мої слова нічого не значили для воїна тева, але від укусу він скривився. Брата він не вдарив, однак схопив мене за горло і замахнувся кийком. Та несподівано всміхнувся і мовив до своїх товаришів:
— Малий пацюк хоче захистити слабшого. Я подарую йому життя і другому теж.
— Ні, ні! Убий обох! — крикнув воїн, що стояв позад нього.
Про цю розмову я довідався вже згодом.
Тим часом на схилі гори спалахнув новий бій. Четверо тева кинулися на допомогу, а з нами зостався воїн, котрий полонив нас. Він звільнив мов горло, але міцно вхопив за руку. Подивившись на мене і на мого переляканого брата, він перевів погляд на гору, де точився бій і лунали крики. Я впізнав голос матері, її розпачливий зойк: «О, мої бідолашні хлопчики! Я покидаю…» — і вона замовкла. Я знав, що її вбили. Тоді я спробував вихопити ножа, що стирчав у ворога за поясом, однак воїн лиш засміявся та дужче стис мою руку. Самотній Шпиль також чув передсмертний крик матері. Він затремтів, як стеблина од вітру, і впав до наших ніг.
Воїн нахилився, підняв його і поніс, водночас ведучи мене за руку. Я не опирався. Ми спускалися з гори. У вухах і досі стояв останній крик матері. Я знав: тепер вона мертва і нас чекає та сама доля. Я думав про те, що воїн приведе мене й брата в пуебло й там на очах усього племені уб’є нас.
Ми зійшли з гори й попрямували через кукурудзяні поля, всіяні тілами убитих навахів, і лиш де-не-де видніли трупи воїнів тева. Під пуебло стояв великий натовп жінок та дітей. Вони проймали нас очима, а дехто з хлопчиків тицяв пальцями в мене і вигукував якісь слова, напевно, образливі. Воїн заговорив до однієї з жінок, і вона подалася слідом за нами. Ми перетнули майдан і зупинилися перед глинобитним будинком. Потім зайшли до кімнати з побіленими стінами.
У кутку лежала постіль, укрита ковдрами і шкурами бізонів, воїн посадив на неї Самотнього Шпиля. Брат незабаром опритомнів, але вигляд у нього був жалюгідний. Зігнувшись, сумними очима дивився він собі під ноги. Чоловік та жінка про щось перемовилися. їхня мова звучала для мене дуже дивно. Потім чоловік вийшов, а жінка підійшла до печі, взяла кілька шматків кукурудзяного коржа й простягла їх спершу братові, а потім мені. Ми не торкнулися хліба. Вона принесла нам води, але ми не стали пити. Ми чули, як на майдан сходяться, співаючи, загони воїнів, але я їх не бачив, бо вікно було завішене шкурою, а вхід до кімнати затуляла запона. Я сказав братові, що воїни святкують перемогу над нашим народом. Він нічого не відповів, лишень почав плакати, примовляючи: «Мамо! О моя мамо!»
— Цить! Тамуй своє горе, — сказав я йому. Проте він не міг стримати своїх сліз.
Жінка полишила роботу, підсіла до нього, обняла і лагідно щось мовила, гладячи його волосся. Мені ж спало на думку, що вона навряд чи голубила б мого брата, якби нас обох мали стратити після того, як на майдані зберуться всі тева. А якщо нас помилують, міркував я, то при першій же нагоді ми з братом утечемо і присвятимо своє життя тому, щоб вирости найхоробрішими воїнами і помститися за смерть матері.
Повернувся воїн, котрий полонив нас. З ним прийшли і дві жінки і почали про щось сперечатися з жінкою, яка гладила брата. Раз по раз вони вказували на мене і брата, і я зрозумів, що мовиться про нас. Я не мав сумніву, що ті двоє вимагають нашої смерті, а жінка, котра була з нами, хоче урятувати нас. Вона збудила в мені почуття приязні до себе, я глянув на неї пильніше. Це була суха, невеличка ростом жінка сорока зим з лагідним обличчям і добрими очима. Говорила вона стишено, неквапливо. В той час як дві жінки проймали мене очима, повними ненависті, вона всміхалася мені й легенько кивала головою, немов намагалася підбадьорити і запевняла, що не дозволить нас скривдити. Нарешті жінки обернулися до чоловіка, котрий полонив нас, і голосно заговорили до нього. Він задумливо глянув на них, потім перевів погляд на мене і брата, але нічого їм не відповів.
Самотній Шпиль, що сидів незворушно й приречено дивився на двері, раптом пронизливо закричав:
— Поглянь! Поглянь! Татове намисто!
Я озирнувся й побачив на порозі чоловіка. На шиї в нього висіло таке знайоме мені важке бірюзове намисто з орлом, вирізьбленим із черепашки. Всі присутні також озирнулись і подивилися на чоловіка. Він похмуро всміхнувся й щось промовив, показавши спочатку на намисто, потім на рушницю, яку тримав у руці. І рушницю я впізнав. Цей чоловік убив мого батька!
Увійшовши до кімнати, він поставив у куток батькову рушницю й свою і владним голосом звернувся до двох жінок. Ті принесли йому миску з водою, подали тютюн та люльку. Закуривши, він повів розмову з воїном, котрий полонив нас. Потім знову щось сказав жінкам. Вони враз заметушилися і почали готувати обід. Мабуть, він був власником цього будинку. Перегодя жінки насипали кожному з нас бобового супу, кукурудзяної каші з м’ясом, дали по кілька шматочків кукурудзяного коржа. Самотній Шпиль подивився в свою мисочку і відвернувся, не сказавши мені й слова, коли я просив його поїсти, щоб мати силу зустріти долю, яку нам готували тева. Я з’їв усе, що мені дали. Маленька жінка поглянула на мене і всміхнулася. Вона була задоволена мною.
Пообідавши, чоловіки вийшли, а маленька жінка знову насипала в мисочку гарячого супу й подала братові. Ми вдвох почали вмовляти його, щоб їв, і нарешті він послухався. Потім жінка лагідно вимовила кілька разів одні й ті ж слова, показуючи то на себе, то на двері, але ми нічого не втямили. Я спробував порозумітися з нею за допомогою жестів — так спілкуються навахи з іншими кочовими племенами індіанців. Вона не зрозуміла мене. Індіанці, що живуть по селах і ведуть землеробство, не володіють мовою жестів.
Протягом дня багато воїнів заходило до кімнати, де сиділи ми із Самотнім Шпилем. І майже кожен з них дивився на нас із ненавистю й щось казав чоловікові, котрий полонив нас, і маленькій жінці, як ми здогадалися, його дружині. Споночіло. Тева й досі веселилися на майдані. Маленька жінка завела нас до суміжної кімнати й поклала спати на м’яке ложе з ковдр і звіриних шкур. Коли вона вийшла, брат і я почали оплакувати батька й матір. Чом, чом батько не послухав старого шамана?! Ми вирішили тікати, як тільки тева поснуть. Але очі наші самі заплющилися, і ми спали доти, доки нас не розбудила маленька жінка. Ніч минула. Надія на втечу згасла.
Невдовзі ми почули, як котрийсь із воїнів почав щось вигукувати на майдані. Чоловік, що полонив нас, і його дружина хутко повставали, побрали свою зброю, ковдри і вивели мене й брата з будинку. На майдані зібралось кілька сотень чоловіків, а також чимало жінок. Я побачив тут багато коней, яких тева захопили в нашого племені, а серед них і батькового іспанського жеребця. Самотній Шпиль упізнав нашого коня й заплакав. Чоловік, що захопив нас у полон, підняв брата й посадив на осідланого коня. Натовп вийшов із пуебло. Ми перетнули долину й підійшли до підніжжя гірського хребта, що простягався на схід. Один за одним ми піднімалися вузькою стежкою. Йшли цілий ранок, а коли сонце підбилося в зеніт, почався спуск у долину. Далеко внизу блищала широка звивиста річка — Велика річка, або по-іспанському Ріо-Гранде. Сонце вже сідало, коли ми спустилися до води. На другому березі я побачив велике пуебло, довкіл якого розкинулися кукурудзяні поля. Чоловік, що взяв нас у полон, показав пальцем туди і сказав нам: «Поквоге, Поквоге». Потім тицьнув себе пальцем у груди й знову повторив: «Поквоге», пояснюючи нам, що він там живе.
Мимоволі я повторив за ним «Поквоге», і так уперше вимовив слово мовою тева.
Ми переправилися через річку і ввійшли в Поквоге, пуебло, яке по-іспанському звалося Сан-Ільдефонсо. Коли ми входили у вузьку браму, я сказав Самотньому Шпилеві, що через кілька днів ми втечемо звідси. Відтоді минуло сімдесят літ, а я й досі живу в Поквоге. Тут і брат мій, Самотній Шпиль. Він похований на піщаному березі річки. Згодом я розповім тобі про його трагічний кінець.
Проминувши браму, одну в усьому мурі, що оточував пуебло, ми попрямували до чотирикутного майдану. З чотирьох його сторін стояли одноповерхові й двоповерхові будинки. Вузьким провулком ми досягли другого майдану і зупинилися біля драбини, приставленої до стіни будинку з північної сторони майдану. Чоловік, що захопив нас у полон, зняв брата з сідла й поставив на землю. Нас відразу обступив натовп жінок і дітей. Чоловік пояснив нам жестом, що ми повинні йти слідом за його дружиною, яка тим часом уже піднімалася драбиною. Ми зійшли на дах і опинилися коло другого поверху іншого будинку. Відхиливши завісу на дверях, жінка завела нас до кімнати. Вона поцілувала мого брата й поклала його на постіль. Брат одразу заснув.
Поки жінка розводила вогонь, я роззирався навсібіч. Ми були в середній із трьох кімнат, що містилися на другому поверсі. Кімната, що виходила вікнами на схід, мабуть, правила за комору — в ній зберігалися запаси м’яса. Двері до другої кімнати були не запнуті, і я побачив, що там на стінах висить розкішний одяг, щити, головні убори, шкури лисиць та іншої звірини.
Розвівши вогонь, жінка взяла жбан і пішла по воду. Обабіч грубки стояло багато жбанів, великих і маленьких, а ще різних макітрочок, горняток, випалених і розмальованих руками маленької жінки, котра, як я згодом довідався, була найкращим гончарем у селищі. Деякі малюнки на жбаночках та горнятках здалися мені знайомими. Де я міг їх бачити? І раптом я пригадав: у каньйоні Челлі, де була наша стоянка, ще збереглися старенькі напіврозвалені хатинки давніх землеробів, предків нинішніх тева. Жінки нашого клану користувалися старими жбанами й горнятками, знайденими в цих хатинках.
Я досі ще розглядів малюнки, коли повернулася жінка, а слідом за нею ввійшов господар, несучи повну ковдру кукурудзяних качанів нового врожаю. Поклавши їх біля грубки, він звелів мені зняти з нього сагайдак, лук і сісти на постіль, де спав мій брат. Незабаром жінка приготувала кукурудзяної каші і, розбудивши мого брата, подала йому їсти. Брат замотав головою, почав плакати. Жінка взяла його на руки, поцілувала і щось лагідно зашепотіла на вухо. Брат нарешті послухався її. Нова страва припала йому до смаку, він з’їв усе дочиста. Жінка тим часом ніжно гладила його, а чоловік дивився на них й усміхався. Коли брат повечеряв, жінка роздягла його, знову вклала на постіль і вкрила ковдрою. Я дивом дивувався: звідки такі палкі почуття до дитини з ворожого племені?
Вранці, щойно зійшло сонце, господар розбудив мене, і я пішов із ним до річки, де ми скупалися. Коли ми повернулися в пуебло, брат ще спав. Ми поснідали кукурудзяними коржами і сушеним м’ясом. Потім господар пояснив мені, що я піду з ним на кукурудзяне поле.
Його поле простяглося на схід від пуебло, і, крім кукурудзи, тут росли гарбузи, боби, дині і пшениця. Він порізав диню і простяг мені кілька скибок. Я зроду не куштував нічого смачнішого. Спостерігаючи, як я уминаю диню, він жестами пояснив мені, що я можу їсти дині скільки заманеться. Потім ми почали обламувати кукурудзу і складати качани в купки. Під обід ми повернулися в пуебло, принісши в ковдрах стільки качанів, скільки могли піднести. Я зрадів, побачивши брата. Він сидів на постелі. Дружина господаря вмила, одягла його, розчесала йому волосся і нарум’янила щоки. У нього був здоровий і бадьорий вигляд, давненько я не бачив таким свого брата. Він з охотою посьорбав юшки, якої нам зварила маленька жінка.
— Їж чим більше, — шепнув я братові. — Тобі треба набратися сили для втечі.
Ополудні ми з господарем подалися на кукурудзяний лан. Осідлавши коня, прив’язали до нього два здоровенних лантухи з оленячих шкур. їх ми наповнили качанами, наламаними до обіду. Повернувшись додому, випорожнили лантухи під стіною біля драбини, якою піднімалися до нашого житла. Дружина господаря пообдирала шамушиння й понесла качани на дах, щоб сушилися. Того дня ми ще тричі побували на кукурудзяному полі. Коли ми проходили майданом, я страшенно злостився, бо хлопчаки й дівчатка показували на мене пальцем і глузували. Мій господар проганяв їх. Я був упевнений, що вони обзивали мене рабом. «Ну що ж? — міркував я. — Недовго я буду рабом. Настане день, і я розквитаюся з вами».
Щодня ми з господарем працювали у полі. Ми зібрали врожай, а потім, запрягши конячину, їздили до лісу і заготовляли дрова на довгу холодну зиму.
Минуло три місяці, але нам із братом не випало жодної нагоди втекти з пуебло і повернутися до рідного племені. А тоді випав сніг, укрив білою ковдрою гори. Я зрозумів, що треба чекати літа, бо взимку нас можуть легко догнати по сліду.
Тим часом мій брат міцнішав день у день, набирався здоров’я і нарешті зовсім забув про недугу, яка мучила його від народження. На четвертий місяць нашого полону я сказав йому: нам доведеться залишитися тут, поки не розтане сніг. Його відповідь була такою, що мені аж мову одібрало.
— Брате, — сказав він, — я не хочу звідси тікати.
— Як? Ти не хочеш повернутися до рідного племені? — через силу запитав я.
— Ні! Я хочу залишитись тут.
— Чому?
— Я полюбив цю жінку, яка любить мене й стала мені другою матір’ю. Я полюбив цього лагідного і доброго чоловіка з племені тева.
І справді, вони обоє були до нас дуже прихильні. Вони годували нас од пуза, гарно одягали. Маленька жінка полюбила Самотнього Шпиля так сильно, що ні на крок не відпускала його від себе. її чоловік захищав мене від кпинів дітвори. Але чому вони це робили, я не міг зрозуміти. Більше я не заводив мови з братом про втечу, але гадав, що прийде весна, і Самотньому Шпилеві закортить повернутися до рідного племені.