— О, я пишаюсь ним! — вигукнула мати. — Він добрий мисливець.
— Я хочу стати ловцем орлів, — признався я. — Жерці кайна — ловці орлів — відмовилися мені допомогти. Поможіть мені, дядьку. Цього літа хотів би навчитися ловити священних птахів, які ширяють у голубому піднебессі.
Зайшла бабуся і сіла біля входу. Почувши мої слова, вона нахмурилась і сердито промимрила:
— Божевільний! Не знаю, що мені з ним робити. Може ти, родичу, напоумиш його!
Дядько засміявся.
— Молодчина! — похвалив він мене. — Юнаки повинні мріяти про великі подвиги. Я знаю: настане час — ти будеш ловцем орлів. Але спочатку слід подумати про священний піст. Ти повинен побачити віщий сон, а потім узяти участь у багатьох битвах із ворожими племенами. Ти повинен не раз посидіти із жерцями Сонця, не раз помолитись і принести жертви богам. І може, через п’ятнадцять — двадцять зим ти навчишся ловити орлів.
Він примовк, а в мене аж серце зайшлося. Я так сподівався на його допомогу! І жерці кайна казали: я мушу чекати багато-багато років! Мені стало так сумно, що я нічого йому не відповів. «Не стану я ловцем орлів, — думав я. — Краще облишу свої мрії».
Мама й бабуся вийшли, щоб познімати з коней речі й розіпнути наш маленький вігвам. Я залишився з дядьком. Незабаром до нас приєдналося кілька воїнів. Вони курили люльку й розпитували мене про кайна. Я відповідав їм коротко, а от про те, як ми ледве врятувалися від ворожого загону, почав розказувати докладно. Не встиг я скінчити розповіді, як мій дядько та його гості вибігли з вігвама і стали скликати і-кун-у-ка-тсі[11], наказуючи їм сідлати коней.
У таборі зчинилася метушня, пастухи приводили коней, жінки молили Сонце захистити воїнів від ворожих стріл, плакали діти, гавкали собаки.
Я вийшов із вігвама подивитися, як збираються воїни. З наказу військового вождя, а звали його Самотній Бізон, воїни рушили на захід, співаючи бойову пісню нашого племені. Всі були в бойовому вбранні, озброєні луками, рушницями і щитами, на голові — бойовий віночок із пір’я. Це видовище мене розхвилювало. Я захоплювався воїнами, слухав їхню пісню і забув про своє горе. Та коли вони з’їхали на рівнину і зникли з очей, мене знову охопила туга. Ясно світило сонце, а мені здавалося, що нависла чорна хмара наді мною.
Вже було розіпнуто наш вігвам. Я покликав Сінускі, дістав з мішка вовченя, й вона його нагодувала. Мати принесла мені їсти: пеммікану, сушених ягід і бізонячого м’яса — усе, що дали тітки, але я не відчував голоду. Потім до нас завітали жінки, завели розмову з мамою. Хлопцям, моїм ровесникам, кортіло познайомитися зі мною і погратися, але мені було байдуже. Прихопивши вовченя, я вийшов з табору й піднявся на рівнину. Сінускі бігла за мною слідом. Я віддав їй вовченя, ліг на траву і відразу заснув.
Мене розбудило гарчання Сінускі. Я підвівся й побачив, що сонце вже сіло за гори. Якийсь дідуган повільно брів схилом. Коли він зупинився й підвів голову, я впізнав материного дядька — Червоні Крила. Він був великим жерцем Сонця, охоронцем священної Люльки Грому.
— А, ось ти де! — вигукнув він і сів біля мене. — Твоя мати сказала, що я знайду тебе тут і що тебе їсть журба. Я прийшов тобі допомогти.
— Я хочу стати ловцем орлів ще цього літа! Навчи мене, якщо хочеш мені допомогти, — сухо, майже сердито відказав я.
— Не гарячкуй, сину мій! Заспокойся, не треба сердитись, говори лагідно й неголосно. Боги знають твої думки, чують твої слова. Пам’ятай це! — порадив мені старий.
— Усі кажуть — і жерці кайна, і мій дядько, — що мені доведеться чекати багато-багато літ, самому стати жерцем Сонця і тільки тоді я зможу стати ловцем орлів!
Він відповів мені не зразу, і я подумав, що й від нього не діждуся допомоги. Обернувсь і довго дивився на вовченя, яке затіяло гру з Сінускі, силкуючись упіймати її за кінчик хвоста. Захотілося й мені бути таким, як воно, щасливим, безтурботним.
Старий, урешті, заговорив, наче розмірковував уголос:
— Чимало я бачив на своєму віку і збагнув, що юнаки також можуть здійснювати великі подвиги. Одна біда: юнаки думають передусім про те, аби весело провести час. Вони люблять потанцювати, погуляти в ошатному одязі, пограти в азартні ігри, вони ходять на полювання і вбивають звірів, щоб вимінювати в білих торговців хутра на різні дзеркальця і яскраві тканини. Але якби юнак відмовився від усього цього, якби він із самого початку дошукувався мудрості богів, щоб стати витривалим, тоді, може…
Старий примовк, задумливо подивився вдалину. Я не стерпів і закричав:
— Отже, ти хочеш сказати…
— Я хочу сказати, — перебив він мене, — що хоч ти й молодий, але можеш стати ловцем орлів, якщо підеш стежкою, яку я тобі вкажу.
— Я ніколи з неї не зійду! — вигукнув я.
— Чудово! Тож негайно починай священний піст.
— А що робитиму потім, коли закінчу його?
— Згодом дізнаєшся. Поки що зосередься тільки на цьому, — відповів він.
Я взяв вовченя, і ми із жерцем Червоні Крила рушили в долину. Не так-то просто підладнатися під дідову ходу. Я почувався щасливим! Мені хотілося танцювати, співати, бігти до матері й переповісти їй нашу розмову.
Коли ми увійшли в табір, поміж вігвамами якраз ходив оповісник і голосно вигукував:
— Слухайте, слухайте всі! Завтра ми знімаємося з місця і йдемо у верхів’я річки Двох Священних Вігвамів. Такий наказ вождя. Ми розіб’ємо табір біля підніжжя гір, укритих лісами, тому що багатьом із вас потрібні нові жердини для вігвамів.
Перший літній місяць, місяць Нової Трави, називався також місяцем Нових Вігвамів. Цієї пори року жінки чинили бізонячі шкури і шили з них покрови на вігвами, а також заготовляли нові жердини.
Зупинившись перед входом до свого вігвама, жрець Червоні Крила сказав мені:
— Мене тішить ця звістка, сину мій. У горах Двох Священних Вігвамів ти постуватимеш. В усій нашій країні немає кращого місця для священного посту.
Я гадав, що кайна — багате і могутнє плем’я. Але вранці наступного дня, коли пікуні знялися з місця, я зрозумів, що кайна — чистісінькі голодранці проти народу моєї матері й мого народу, найчисленнішого серед трьох племен «чорноногих». Коней у пікуні більше, ніж дерев у лісі.
А які гарні в них сідла, вишиті різнобарвними намистинами і голками дикобраза! Яке розкішне вбрання у чоловіків, жінок і дітей — очей не відведеш! Я помітив також, що воїни пікуні краще озброєні, ніж кайна, і чудово тримаються в сідлі. Стримуючи баских коней, вони пильно розглядалися навсібіч, здавалося, горіли бажанням помірятися силою з ворогом.
Очолив похід наш клан Короткі Шкури. Попереду їхав Самотній Ходак зі старійшинами і жерцями. Я твердо вирішив, що рано чи пізно займу своє місце в їхніх лавах.
Надвечір наступного дня ми розбили табір у горах, на березі озера, з якого витікає річка Два Священні Вігвами. Коли були розіпнуті всі вігвами, жінки принесли хмизу і розвели багаття. Мама зготувала вечерю, але Червоні Крила запропонував мені повечеряти з ним. Я подався до його вігвама — чудесного вігвама з двадцяти чотирьох шкур, у якому мешкали він, чотири дружини і вдова-дочка з дітьми. Всередині житло було обтягнуте яскраво розмальованими шкурами, припнутими до жердин на висоті зросту людини. Між ложами із шкур стояли міхи, також розмальовані червоною, синьою, зеленою і жовтою фарбами. У них зберігали сушене м’ясо, пеммікан, одяг і всяку всячину.
На заході сонця перша дружина старого — «дружина, що сидить поруч нього» — принесла Люльку Грому, загорнуту в шматки із шкіри та хутра, й підвісила її до жердини над головою господаря. З жердин також звисало чимало старих шкіряних торбинок в оздобі, в яких зберігалися священні фарби і духмяні трави, що їх досипали під час церемонії розкурювання люльки.
Люльки Грому я ще не бачив, але чимало про неї чув. Сівши поруч із Червоними Крилами, я з великою шанобливістю поглянув на дивний згорток і заблагав мовчки: «О древня Люлько Грому! Пожалій мене, бідолашного!»
— От ми й прибули до священних гір, — почав старий. — Сину мій, ти досі ще хочеш стати ловцем орлів?
— Так, хочу! — вигукнув я. — Вкажи дорогу, якою мені слід іти, і я ніколи з неї не зверну!
Він задоволено покивав головою, а жінки, що сиділи у вігвамі, заплескали в долоні. Одна з них мовила:
— Сестри, настане день, коли ми пишатимемося нашим юним родичем кайна!
Мене дойняли ці слова, і я вигукнув:
— По батькові я — кайна, але по матері — пікуні!
— Так, так! Невдовзі ти забудеш кайна і станеш справжнім пікуні, — заспокоїв мене Червоні Крила.
— Я обіцяв бабусі вернутися до кайна. Вони повинні дати мені ім’я, яке мені треба заслужити.
— Ну що ж, ти можеш дотримати свого слова і водночас лишитися пікуні. Одержавши нове ім’я, ти повернешся до нас і посядеш достойне місце в нашому клані Короткі Шкури, — сказав старий.
Помовчавши, він запитав:
— Яке ім’я ти хочеш прибрати собі?