Яка тиха, печальна, зворушлива пісня Давнього Бізона! Я слухав її з хвилюванням. Змовкли голоси, і старша дружина Червоних Крил зняла перший покров зі священної люльки. Потім проспівали пісню Антилопи, і другий покров було знято з люльки. За другою піснею полинула третя — пісня Вовка, а за нею, нарешті, пісня Птаха Грому. Стара жінка зняла останній, четвертий покров, і ми побачили священну люльку, оздоблену хутром і пір’ям. Гучні радісні вигуки наповнили житло жерця. Високі дзвінкі голоси жінок злилися з чоловічими голосами — низькими, приглушеними і не вщухали ще довго.
Тим часом Червоні Крила розвів на блюдечку священну фарбу. Вона була червонувато-бурого кольору, її виготовляли з червоної глини, яку наш Старий, що створив світ, розкидав по ярах і виярках. Ми знали, що Сонце найбільше любить червонувато-бурий колір.
Коли старий жрець Сонця взяв блюдце, я підсунувся до нього, і він помазав мені священною фарбою волосся, обличчя й руки. Піднявши краї своєї шкіряної ковдри, він почав мене обмахувати ними, наче крилами Птаха Грому. При цьому він голосно благав Сонце, усіх живих істот, що населяють повітря, землю і воду, захищати мене й, зокрема, допомагати мені витримати довгий тяжкий піст.
Священний ритуал наближався до кінця. Червоні Крила підняв угору священну люльку, і всі заспівали пісню Птаха Грому. А старий жрець, тримаючи в руках люльку, почав танцювати переді мною і довкола багаття танець Птаха Грому. Нарешті він опустився на ложе і вигукнув:
— Я зробив для тебе все, що міг. А зараз іди!
Одна з його дружин простягла мені рушницю, порохівницю і мішечок із кулями. Сльози застилали мені очі. Я взяв усе те і вийшов із вігвама. Чоловіки й жінки, що з’юрмилися біля входу, розступалися, даючи мені дорогу. Я побачив неподалік Довгого Вовка. Коли я проходив повз нього, юнак гукнув мені:
— Маленька Видро, сьогодні ти починаєш постувати, а я вирушаю на полювання! Вб’ю вовка на приманку для орла.
Я ввійшов у наш маленький вігвам і присів на купі звіриних шкур. Мати подала мені їсти, сіла поруч і, обнявши мене, заплакала:
— Може, я востаннє подаю тобі їсти, — заговорила вона. — О, як я боюся за тебе! Ти залишишся сам-один там, у горах, де шастають хижі звірі. Хто знає, чи повернешся ти до табору?
— Не скигли! — гримнула на неї бабуся. — Твій син уже не хлопчик. Доволі ти няньчилася з ним. Тепер він дорослий мужчина. Хоч би яка йому загрожувала небезпека, він повинен іти їй назустріч.
— Якби це був твій син, ти не була б така жорстока.
— Був у мене син, і я ніколи над ним не скиглила, — заперечила бабуся. — Я зробила його сміливим воїном. Ти, його дружина, маєш це знати.
Я розумів, що вона зичить мені добра, але не міг стерпіти того старечого бурчання. їсти мені перехотілося. Я взяв велику хутряну ковдру, рушницю і сказав, що пора йти. Мати вирішила мене провести. Коли ми вийшли з табору, вона ще раз обняла мене, сіла на землю і, накинувши на голову ковдру, заридала.
Я переправився на той берег річки і пішов стежкою, протоптаною великою звіриною: вона вела до верхнього озера, і я знав, що в цьому році жоден наш мисливець тут не проходив і не пройде, поки не закінчиться мій піст. Цією стежкою ходили тільки бізони, лосі, олені, а також нічні хижаки. Я молився, щоб ведмеді чи вовки не напали на мене.
Проминувши нижнє озеро, я видерся на скелю, з якої зривався водоспад нашої жінки-воїна, яку звали Прудка Орлиця. Колись ця жінка постувала у темній печері на схилі гори. Я відшукав печеру і, побачивши чорну діру, подумав: «Ця жінка не злякалась постувати у цій дірі. Тут вона побачила віщий сон. Невже я, мужчина, злякаюся? Ні! Мені не бракує хоробрості».
Я пришвидшив ходу і незабаром опинився в лісі, що тягнувся аж до підніжжя Червоної гори. Олені, лосі тікали, коли я наближався до них. Вийшовши з лісу, я почав підніматися західним схилом Червоної гори. На галявині паслися гірські барани і білі кози. Барани, побачивши мене, кинулися навтіки, а кози спокійно поскубували траву, немов не помічали мене.
Перед заходом сонця я став і подивився вниз: біля підніжжя гори розкинулося верхнє озеро. Тут, на схилі, я знайшов місце, цілком зручне для посту. Переді мною стояла скеля заввишки як сосна, а в скелі була маленька печера, де я міг заховатися од вітру і дощу. Кроків за тридцять — сорок від печери дзюркотів струмок, що витікав із тріщини в скелі. Я спустився до нього, напився крижаної води, потім заліз у печеру, розіслав ковдру і ліг. Печера була неглибока, але кам’яна брила нависала у мене над головою і мала захистити од вітру і дощу.
Я лежав на боці, обличчям до долини. Промені сонця забарвили вершини гір, але багряні відблиски швидко щезали. Почорніло внизу озеро; я побачив на воді білі смуги, певно, по озеру пливли качки чи бобри. Я боявся наближення ночі. Споночіло. Тьмяно вилискував струмок біля підніжжя скелі. Уперше я мав провести ніч на самоті. Там, у далекому таборі, мама, Червоні Крила і навіть моя буркотлива бабуся молилися за мене, бажали мені удачі. Я згадав про них, і мені полегшало. Та враз я здригнувся і весь похолов: з темряви до мене долинув протяжний крик. Мені здалося, що так кричати не може жодна жива істота.
Стиснувши у руці рушницю, я затамував дихання, сів і напружив слух. Страшно було знову почути той моторошний крик, але я відчував, що повинен його почути, аби знати, хто мені загрожує. Одначе ніщо не порушувало тиші. Не чути було ні крику, ні ходи. Струмок тихо жебонів у виярку, що тягнувся від моєї скелі схилом униз. Береги схилу вкривало каміння, що нападало зі скель. Коли б якась звірина чи принаймні кріль пробігли тут, то зрушили б каміння, і воно з гуркотом покотилося б додолу. Та я був певен, що відтоді як я сховався в печері, жодна істота не перетинала виярку. Але хто ж усе-таки кричав? Істота без плоті, крові і кісток? Тінь предка? Я пригадував, що чув про тіні померлих. Люди казали: вони безмовні і невидимі. Тільки собаки чули тіні померлих. Нерідко вони, збившись у зграю, з настовбурченою шерстю і несамовитим гавканням прожогом мчали через табір, одганяючи геть тіні вбитих нашими вошами ворогів.
— Остерігатися слід не тіней, а живої людини або хижого звіра, — сказав я собі і враз посміливішав.
Невдовзі пітьма розсіялася, зійшов місяць і завис над гострими вершинами гір, освітивши долину. Тепер я міг розгледіти кожен кущик у виярку, де виблискував струмок. Удалині на заході й сході чітко вимальовувалися контури гір і скель. Унизу, біля підніжжя гори, як дзеркало білої людини, заблищало озеро. Я знову пильно розгледівся, але не помітив нічого. Брала втома, морив сон, одначе я боявся заплющити очі. Мене непокоїв той протяжний крик. Загорнувшись ковдрою, я просидів насторожі цілу ніч.
Коли, нарешті, почало світати, я спустився до струмка. Хоч не відчував спраги, але напився донесхочу. Бо пам’ятав, що, коли хтось постує, не сміє пити при сонці. Отак і жінки, будуючи вігвам на честь Сонця, п’ють воду під час свого чотириденного посту тільки до сходу і після заходу сонця. Напившись, щоб удень менше мучила спрага, я повернувся в печеру. Нестерпно схотілося їсти, але я гнав навіть думку про це.
Перед сходом сонця до струмка прилетіли білі тетеруки. Я почав благати їх принести мені віщий сон. Вони вже губили своє зимове біле пір’я, але жовте ще тільки-но відростало. Прибіг напитися старий вовк. Зимова шкіра на ньому полиняла, облізла. Він не помітив мене, не почув людського запаху, бо вітерець дув від підніжжя нагору. Я лежав, загорнувшись ковдрою, й подумки попросив і в нього допомоги. Коли вовк побіг, до води присунула отара гірських баранів і білих кіз. Як завжди, самці трималися на відстані від самиць та їхніх малят. Я помолився їм усім, але мало не зареготав, аж губи собі кусав, спостерігаючи, як козенята бігають одне за одним, переплигують через спини матерів і буцаються, хоч ріжків вони ще не мали. Вони були надто маленькі, народилися, мабуть, кілька днів тому, проте трималися на ногах упевнено й весь час вибрикували.
Останніми прийшли на водопій семеро гірських овець із приплодом. Коли вони напилися і вже поверталися назад, одна вівця зупинилась біля купи каміння. Каміння було кругле, завбільшки, як моя голова. Вівця роззирнулася довкола, потім відійшла до двох своїх ягняток і тупнула кілька разів передньою ногою. Що це могло означати, я не розумів і собі огледівся по боках, подумавши, що вівця відчула наближення ворога. Проте я не побачив нічого підозрілого. Та ось ягнята, ставши навколішки, полягали на камінні й ніби злилися з ним. їх неможливо було розрізнити. Вовк чи якийсь інший хижак навіть зблизька не помітив би їх тут. І я зрозумів, що вівця, тупаючи ногою на своїх дітей, веліла їм лягати спати.
Вона ще раз оглянулася на ягняток і пішла попаски до своїх подруг, що спускалися схилом. О диво! Решта ягнят також немов крізь землю провалились.
Сонце викочувалося все вище, днина обіцяла бути спекотною. Шестеро овець, жуючи жуйку, полягали в траві, а сьома стала насторожі.
У мене злипались очі. Я пам’ятав, що повинен спати, задля цього й прийшов сюди. Адже, як я засну, боги допоможуть моїй душі полинути в далекі мандри, де вона повинна зустріти тварину, яка погодиться бути моїм помічником і захисником. Але з голови не йшов моторошний крик, що почувся мені звечора. Я вирішив: не склеплю повік доти, доки не побачу того, хто кричав. Чи означало це, що я боягуз? Не знаю. Чи багато юнаків моїх зим на моєму місці не злякалися б?
Сонце піднялося високо, але кам’яна брила, що звисла у мене над головою, затуляла його. Я зиркнув на вівцю, що стояла на чатах. Вона все оглядалася по боках, і я знав: поки вона спокійна, мені ніщо не загрожує, адже гірська вівця здалеку чує ворога.
Над полудень вона спроквола подибала до сонного гурту й лягла. Вівця, що лежала найближче до неї, встала, позіхнувши, потяглась і пішла на місце своєї попередниці. Та враз вона підвела голову і подивилася в мій бік: одне з її ягнят схопилося й бігло до неї. Вівця прожогом кинулась йому назустріч. Решта овець зірвалися на ноги.
Вгорі щось сильно ляснуло, наче хтось батогом розітнув повітря, і я почув лопотіння крил. З неба на ягня, що мчало до матері, каменем упав орел і встромив йому в спину свої гострі пазурі. Швидко змахнувши крильми, він почав здійматися в повітря. Вівця саме підбігла і в останньому високому стрибку спробувала вдарити орла передніми ногами. І промахнулась! Вище, вище здіймався орел над схилом. Я чув, як жалісливо мекає ягня, бачив, як воно крутить голівкою і марно дригає тонкими ніжками. Трохи відлетівши, орел розтиснув пазурі, випустив свою здобич і відразу шугнув за нею навздогін. Ягня глухо вдарилося об каміння. Я подумав, що орел зробив це зумисне: орлятам, які нетерпляче чекають десь поблизу на скелі, легше буде дзьобати побите м’ясо.
Коли орла не стало видно, я перевів погляд на гірських овець. Разом із малечею вони мчали на захід і невдовзі зникли з очей.
Я розсердився на орла за ягнятко, але, поміркувавши, передумав. Чи винен він, якщо й ми, люди, чинимо так само? Орли годуються ягнятами, козенятами, кроликами і пташенятами, а ми вбиваємо тварин, щоб забезпечити собі їжу та одяг. І орли, й люди просто роблять те, для чого їх створив Старий. З такою думкою я заснув.
Прокинувся я, коли вже зайшло сонце. Здригнувшись, сів, провів очима по схилу гори. Там не видно було жодної тварини. Я спав міцно, мені не приснилося нічого. Сум огорнув душу. Хто знає, чи побачу я віщий сон, скільки часу доведеться мені пробути в печері? Я протер очі, знову оглянув схил і в сутінках спустився до струмка. Напившись, заквапився назад до печери, але швидко йти не міг: охляв я від посту, аж ноги підкошувалися.
Легенький західний вітерець, що повівав серед дня, ущух надвечір. Ураз споночіло. До мене долинув шум далеких водоспадів. Наслухаючи їх, я згадав тата. «Водяні потоки, що падають із високих скель, — казав він, — гомонять між собою, але ми не розуміємо їхньої мови. Відколи Старий створив світ, звучать їхні голоси і звучатимуть вічно. А ми, люди, народжуємося, вмираємо, і наші голоси замовкають назавжди».
Я не пам’ятаю, щоб мій тато лаявся чи підвищував голос, навіть коли приборкував норовистого коня. Ім’я в нього було Ранковий Орел, а в таборі його прозвали Тихим. Усяк його так кликав: і старе, й мале. Тихий! У сім’ї він був лагідний і тихий, але в бою, твердили наші воїни, ніколи не пасував перед ворогами і пощади їм не давав.
Я лежав у печері, повитій чорною млою, і думав про тата і про себе. Я просто хотів стати ловцем орлів, але водночас не мав права обминати стежку, якою ходив мій тато: мусив разом із народом битися з ворогом.
Раптом я почув плескіт у струмку й аж здригнувся. Хотів було скинути ковдру і схопитися на ноги, але зразу ж схаменувся.
«Сміливіше! — сказав я собі. — Лежати спокійно! Ти повинен лежати спокійно!»
Та ой як нелегко було стримати хвилювання! Як мені кортіло дременути звідси!
Невдовзі почулося пирхання, сопіння, а легкий вітерець війнув ведмежим смородом.
Ще при перших звуках на воді я подумав про ведмедя, а тепер остаточно впевнився: у струмку купається ведмідь. Чорного ведмедя я не боявся, та якщо у воді бовтався грізлі — біда мені буде.
Подумки я закликав Сонце на поміч, а ще заблагав Ведмежого Предка відвернути оцього свого нащадка від мого сховку. Досі я не стрічався з великим ведмедем, та начувся про нього чимало. Щоліта кілька чоловіків нашого племені опинялися в його лапах. Підступнішого звіра годі знайти. Щоправда, не всі грізлі однакові. Одні, помітивши людину, самі тікають, інші не звертають на неї уваги, але є й такі, що нападають на жертву, вбивають її або ж калічать.
За шумом я визначив, що ведмідь качається в струмку. Та ось плюскіт припинився. Вода стікала з ведмедя цівками. Потім наче громи вдарили — ведмідь почав обтріпуватись. Сумніву в мене більше не було: то грізлі. Знов я став молитись, благати в Сонця помочі. Зашелестіли кущі, з-під ведмежих лапищ зривалося каміння, котилося схилом. Чути було, як довгі пазурі стукають об каміння. Ведмідь ішов просто на мене!
О, як мені зробилося страшно! Я весь тремтів і сходив потом.
Тікати було пізно — вмить наздожене. Лишалося одне: коли він підніметься до моєї печери, наставити на нього дуло рушниці і спустити курок. Якщо я його не вб’ю, то, може, спалах пороху і грім пострілу злякають його, і він, поранений, кинеться тікати. Але надія на порятунок була така мізерна…
Коли б я не ворушився, ведмідь, може, не помітив би мене і звернув убік. Але, прислухаючись до його кроків, я відчув, що він прямує до моєї печери. Я ж мусив повернутися, потім сісти і взяти в руки рушницю. Хоч я старався робити це тихо, але, напевно, ведмідь почув шерех у печері. Гучно пирхнувши, він побіг хутчіш, і я зрозумів, що він мене вже побачив. Трьома стрибками він опинився біля підніжжя скелі. Хоч як було темно, але я розгледів величезне чорне тіло біля входу. Я нахилився і, встромивши дуло рушниці в довгу м’яку шерсть, вистрілив. Сліпучий спалах — і я побачив перед собою велетенського грізлі. Поранений, він щосили заревів, і я відчув на обличчі його гаряче смердюче дихання. Він ліз далі в печеру і мордою вже ткнувся мені в груди.
Відсахнувшись до кам’яної стіни, я чекав смерті. Знову ведмідь страшенно заревів, і враз величезне чорне тіло поволі стало осідати назад і зсуватися вниз. Марно намагався він утриматись, вчепитися пазурами передніх лап за долівку печерки — сили його покидали. Він пихтів, сопів, та нарешті зірвався й покотився схилом. Запала тиша.
Я його вбив! Одним пострілом я вбив велетенського ведмедя! Я здійснив подвиг! Найбільшим подвигом вважалося в нас убити ворога — сіу, кроу, ассінібойна, але той, хто перемагав сірого ведмедя, заслуговував не менше слави. Подумки я уявив: ось я стою перед вігвамом, який збиралися спорудити на честь Сонця наші жінки, і промовляю голосно, щоб усі чули:
«У місяць Нової Трави я постував у маленькій печері на схилі Червоної гори, на північ від верхнього озера Два Священні Вігвами. В нічній пітьмі на мене напав великий сірий ведмідь. Я приклав до його грудей рушницю, вистрілив і вбив одразу. Ось мій трофей: намисто з пазурів грізлі!»