Отак собі розмірковуючи, я насипав на долоню трохи пороху і перезарядив рушницю. Тепер я ладен був позмагатися з будь-яким ворогом.
Тієї ночі я втратив усяку надію побачити віщий сон. Лежачи на боці, я дивився на Сімох[12], що поволі пересувалися на північ, і благав змилуватися наді мною. Із-за гір засяяло бліде світло: сходив місяць, і в напівтемряві я роздивився внизу величезну ведмедячу тушу. Він лежав біля підніжжя скелі, недалеко від струмка. Коли Нічне Світило піднялося високо над горами, я спустився до ведмедя. Він був більший, ніж я гадав, — як старий бізон. Я заглянув у роззявлену пащу і побачив чотири жовтуватих ікла завдовжки як мій великий палець. Цілу зиму ведмідь лежав у барлогу, шкіра його ще не встигла облізти, навіть злиняти. Шерсть була довга, темно-сіра.
Я обійшов кілька разів мертвого звіра. Чим більше я дивився на нього, тим веселіше ставало в мене на душі. Враз я відчув себе дуже щасливим, і мені закортіло затягти переможну пісню. Я таки вискочив на тушу й затанцював, стиха мугикаючи. Перегодя поклав рушницю на землю, дістав ножа і повідтинав довжелезні пазурі з передніх лап.
Тепер, якщо пікуні потрібні ковдри, одяг, намиста та ласощі, жадібні мисливці здирають з убитих ведмедів шкури і вимінюють їх на товари у білих людей. Не так було за моєї молодості. Ми обходилися з ведмедями як з нашими ворогами — скажімо, кроу, ассінібойнами. Тільки замість скальпа ми зрізали в них пазурі, а м’ясо й шкуру приносили в жертву Сонцю.
Я сховав пазурі в мішок, підвівся і почав молитися: «О Сонце! Тут, сьогодні, я приношу тобі в жертву тіло оцього свого ворога. Я ослаб, уділи мені своєї сили! Я темний, простели для мене стежку і поведи по ній! Помилуй мою маму, бабусю, всіх моїх родичів, усіх чоловіків, жінок, дітей нашого племені! Зглянься над ними! Поможи нам пережити лихо! Даруй нам довгого та щасливого віку, благаю тебе! О Сонце! Пошли мені те, задля чого я тут постую та молюся! Пошли мені і якнайшвидше видіння, яке для мене так потрібне!»
Помолившись, я спустився до струмка, помив руки, ножа, напився й попрямував назад до печери. Біля вбитого ведмедя я знову зупинився, потішився ним і нарешті поволі почав видиратися схилом, яким скотився ведмідь. На камінні темніли кров’яні плями.
Не ступив я і трьох кроків, як щось просвистіло в мене над головою. Велика кам’яна брила пролетіла ліворуч і впала у виярок. Я кинувся до печери, і тут у мене за спиною гухнула друга брила. Захеканий, трясучись, я переводив дихання у своєму притулку. Я врятувався просто дивом!
Я подумав: ці дві брили не могли самі відколотися від скелі, бо не чути було тріску. Отже, їх скинуто з вершини. Хтось хотів мене вбити!
Думка про нового ворога нагнала на мене страху. Від голоду я охляв: зустріч із ведмедем додала мені сили, але коли минуло моє збудження, я знову відчув слабість. Паморочилася голова. І враз серед тиші я почув протяжний крик, той самий крик, що налякав мене першої ночі. Він повторився тричі, я похолов од страху. Крик линув із вершини гори, і мої сумніви остаточно розвіялися: кам’яні брили не зірвалися, їх скинуто! Там, нагорі, ховається ворог, який посягає на мов життя!
Невже Червоні Крила, великий жрець Сонця, припустився помилки, пославши мене постувати на цю гору? Де ж захист Сонця? Звідусюди мені загрожувала небезпека! Не встиг я вбити ведмедя, як з’явився новий, ще страшніший ворог. Мабуть, це був воїн якогось західного племені, а всі західні племена ворогували з нами. «Тут я не побачу віщого сну, — думав я. — Я навіть не можу заснути від страху. Коли почне світати, я покину це місце і вернуся додому».
Безперечно, мій ворог знав стежку, якою я прийшов сюди, і, напевне, влаштує засідку. Треба знайти іншу стежку. А коли я повернуся живий у табір, як соромно буде признатися, що я нічого вві сні не бачив і втік з гори! І як сміятиметься з мене той Довгий Вовк!
Решту ночі я просидів, спершись плечима на задню стіну печери, очікуючи свого ворога. Але той не нападав, і більше його голосу не було чути. Нарешті розвиднілося, я пробіг очима по схилу гори, зупинив зір на застиглій туші ведмедя і відчув, що страх починає мене покидати. Заспівали пташки. Білі куріпки прилетіли до струмка. О, як не хочеться мені звідси йти! Я вирішив трохи зачекати. Можливо, мій ворог, якого теж зморило нічне чатування, подумає десь над полудень, що я не збираюся залишати печеру, й засне, а я тим часом утечу. У мене злипались очі, я ще ніколи не почував себе таким безсилим, виснаженим. Але я знав, що моє життя висить на волосині, тому поклявся, що не склеплю повік.
Із-за гір виринуло сонце, зігріло печеру. Я завважив, що гірські барани й білі кози не йдуть на водопій. Було ясно, що мій ворог заховався поблизу. Нарешті зі сходу прийшла отара баранів. Але, побачивши вбитого ведмедя чи, може, почувши його запах, вона відразу повернула назад. Притрюхикав вовк — також зі сходу; задерши високо морду і нашорошивши вуха, він потягнув носом повітря. Уздрівши ведмедя, став як укопаний, утупився в нього, не відаючи, що робити далі. Та, мабуть, його мучила спрага; скоса позираючи на ведмедя, він хутенько збіг до струмка, напився і помчав на захід.
І гірські барани, і вовк прибігли зі сходу стежкою, Що вела до водоспаду. Тепер я знав твердо, що мій ворог ховається не біля цієї стежки. Я вирішив вийти з печери, зійти на стежку і бігти на схід. І все-таки я барився. Я так охляв, що ворог одразу міг мене наздогнати. Було й ще щось, чого я не міг збагнути — якесь дивне передчуття утримувало мене на місці.
У мене над головою схвильовано закрякав крук. Я подивився в небо — над скелею кружляв великий орел. За орлом летів крук і, здавалось, намагався дзьобнути дужчого за себе ворога. Але той не зважав на нього і підіймався вище й вище. Нарешті, крук припинив погоню і полетів униз, до скелі. Я втратив його з очей, але незабаром він промайнув повз мою печеру, опустився на голову ведмедя і виклював йому око. Потім пройшовся по здоровенній ведмежій туші й заходився довбати гострим дзьобом шкіру, де сходяться ребра. Продовбавши її, він добрався до печінки і жадібно став їсти.
У мене нила спина, я ліг, не зводячи очей з крука, якого ми вважаємо наймудрішим серед усіх птахів, і заблагав у нього, найбільшого Сонцевого улюбленця, допомоги.
Двічі я завважував, що в мене злипаються очі. Я боровся з дрімотою і не помітив, як заснув.
Я прокинувсь, сів і, стискаючи в руці рушницю, розгледівся. Сонце було невисоко, отже, до полудня ще далеко. Виходить, спав я недовго, але яким бадьорим, дужим почувався тепер! Нарешті мені приснився сон! Серед білого дня, під засідкою ворога, я заснув і побачив видіння! Поки я спав, моя тінь шукала помічника і знайшла його. Мені ясно пригадалося все, що я бачив уві сні. Я блукав гористою країною, зустрів борсука, попросив його бути помічником, але він нічого не відповів і сховався в норі. Потім мені зустрілися антилопа, вовк, койот, старий бізон, лисиця, і в кожного я благав допомоги. Одна тільки лисиця відповіла мені:
— Я знаю того, хто в більшій ласці у богів, ніж я, і живе він за тією горою. Іди до нього, й він тобі допоможе.
І снилося мені, що я спустився з гори, ввійшов у гай і побрів понад струмком.
— О, живі істоти, ви заселяєте ліси, рівнини, води і повітря! — кричав я. — Змилуйтесь наді мною! Нехай хтось із вас згодиться стати моїм помічником і захищати мене від усякого лиха.
У лісі було повно різного птаства. Воно пурхало з гілки на гілку, дзвінко співало. Дві норки гралися в струмочку, на березі сидів бобер і гриз вербову кору. Довгоногий кріль причаївся за кущем шипшини, оддалік відпочивали білохвості олені. І птахи, і тварини, здавалося мені, прислухалися до мого благання, але нічого не відповідали, тільки поглядали на захід. Я так стомився, що не міг іти далі. Повалившись на землю, я заплющив очі й подумав: «Ніхто не хоче мені допомогти. Тут я вмру».
І хоч очі мої були заплющені, але я побачив країну Піщаних Пагорбів, великий табір біля підніжжя гори. Я впізнав тіні батька, брата, кількох друзів. їхні обличчя були засмучені. О, як не хотілося мені йти в країну тіней!
Раптом залопотів крилами якийсь птах, і я почув дзвінкий голос:
— Ти кликав на допомогу, і я прийшов.
Я розплющив очі, сів і побачив перед собою великого крука.
— О круче! — вигукнув я. — Не кидай мене, будь моїм вічним помічником і захисником!
— Спочатку впізнай, хто я, — відповів він. — Не думай, що я один із тих круків, котрих ти бачиш щодня. Я їхній предок, Перший Крук. Давно спостерігаю за тобою і вірю, що в тебе добре серце. Так, я буду твоїм помічником. Клич мене щоразу, коли тобі загрожуватиме небезпека, коли тебе обсядуть сумніви, — і я прийду на допомогу.
— О, великодушний круче! Скільки ти дав мені сили! — вигукнув я.
Не знаю, що б я йому ще сказав, але враз на моїх очах сталося диво, і слова застигли в мене на язиці: птах перекинувся людиною — гарним воїном у бойовому вбранні, що сяяло на сонці. Я не міг відвести очей від нього. Ще мить — марево щезло. Знову я побачив перед собою птаха: він змахнув крильми і, голосно крякнувши, полетів на захід, звідки й прибув.
І тоді моя тінь вернулася в тіло, я прокинувся, ось я пригадую все, що привиділося мені уві сні.
Я не відразу збагнув, що досяг своєї мети: я знайшов таємного помічника. Та ще й якого: ним був наймудріший з птахів. І я попросив свого помічника й саме Сонце врятувати мене від ворога, який причаївся поблизу й хоче мене вбити. Залишивши ковдру в печері, я, скрадаючись, спустився на стежку, протоптану дичиною, і побіг додому. Спав я недовго, але сон додав мені сил, і я біг прудко. В руці я стискав рушницю, на бігу роззирався по боках, часто оглядався, чи нема погоні. Але ніхто мене не переслідував. Я подумав, чи не влаштував ворог засідки? Та, помітивши гірських баранів і кіз, що кидалися врозтіч, переконався, що шлях мій безпечний.
Забачивши мене, барани дерлися на скелі й дивилися звідти вниз. Я був надто слабосилий, щоб їх переслідувати, хоч мене доймав голод і хотілося вполювати бодай одненького.
Коли я досяг водоспаду Падають Орли, сили мене покинули. Я вибіг на галявину і впав, як підтятий, на траву, благаючи захисту в Першого Крука. Коли це почулися голоси, тупіт копит. На стежку виїхало троє вершників — це були мисливці з нашого табору. Я ледве підвівся, помахав їм руками і знову впав у траву. Бони впізнали мене і поспішили до мене.
— Ого! Це ти? — вигукнув один із них, удатний мисливець, якого звали Лисячі Очі. — Червоні Крила щоранку й щовечора обходив табір, закликаючи всіх нас молитися за тебе. Ну як? Чи бачив ти видіння?
— Авжеж! Тепер у мене є могутній помічник.
— Хто ж він? — усміхаючись, запитав другий мисливець.
— Один тільки жрець Червоні Крила знатиме, хто він, — коротко відповів я.
Мисливці зареготали. Вони хотіли мене подражнити, бо чудово знали, що нікому, крім Червоних Крил, я не розкажу про свого таємного помічника.
— Послухайте, — провадив я далі. — Там, на Червоній горі, я пережив смертельну небезпеку. На мене напав великий ведмідь, і я його вбив. У цьому мішечку його пазурі. Потім якийсь невидимий ворог намагався мене вбити. З вершини гори він скинув дві кам’яні брили. Мабуть, він спав, коли я втік із печери, де постував. О, не осудіть мене за те, що я тікав од ворога! Я був надто кволий, щоб помірятися з ним силами. Я ледве дістався до водоспаду, а далі не міг ступити ні кроку.
— Звичайно, ми тебе не осуджуємо! Ти зробив усе, як годиться, — сказав Лисячі Очі, і двоє його товаришів закивали головами.
Вони попросили розповісти про те місце, де я постував і де ховається воїн, що кидав з гори каміння. Вислухавши мене, Лисячі Очі промовив:
— Ми хотіли переїхати річку і в лісі пополювати на оленів. Але зараз ми підемо по сліду іншої дичини. Ми знайдемо твого ворога. А ти сідай на мого коня і рушай додому.
Вони допомогли мені сісти на коня, перепитали, чи стане в мене сил доїхати до табору. Двох інших коней вони поприв’язували до дерев, і ми розпрощалися. Мій кінь, відчувши, що вертається додому, побіг підтюпцем. Було за полудень, коли я зупинив його перед нашим вігвамом. Мама й бабуся допомогли мені злізти з коня й поклали на ложе із шкур. Невдовзі прийшов Червоні Крила. Йому, як і жінкам, кортіло знати, чи бачив я віщий сон, і вони засипали мене запитаннями. Я сказав їм тільки, що все обійшлося добре, і попросив їсти. Мати нагодувала мене юшкою, і я міцно заснув.
Було за північ, коли я прокинувся. Незважаючи на пізню пору, мати ще не лягала і вартувала мій сон. Біля багаття стояв горщик із вареним м’ясом, і я знову взявся до їжі. Прокинулась бабуся, і я почав розповідати про всі дні мого посту, але навіть не заїкнувся про священного птаха, який пообіцяв бути моїм помічником. Вони зраділи й похвалили мене, коли я показав їм ведмежі пазурі.
Потім вони повідомили мені новини — добрі й погані. Ввечері повернулися в табір мисливці і принесли скальп мого ворога. Чоловік, що скинув із гори дві кам’яні брили, виявився індіанцем із племені змії,— вони впізнали його по коміру з хутра і пір’я. Коли вони підкралися до нього, він здирав шкуру з мого ведмедя і, відриваючи шматки м’яса, поїдав їх. Нема сумніву, що він бачив, коли я вирушив додому, тож вирішив заволодіти ведмежою шкурою, а також моєю ковдрою, залишеною в печері. Наші мисливці вбили його і зняли скальп. Я зрадів цій новині.
Тоді бабуся повідомила мені ще одну новину. Довгий Вовк прийшов надвечір, величаючись і несучи на спині великого орла! Почувши про успіх Довгого Вовка, я мало не вмер з горя!
Я простягся горілиць на ложі. Мама також лягла, побажавши мені доброго сну. Але мені не спалося. Я запитував себе: невже були марними мої страждання, мій піст, під час якого я ледве уник смертельної небезпеки? Без жодної молитви, без посту Довгий Вовк опустився в залишену кимось яму, на дні якої лежав людський череп, і спіймав орла. Чия ж правда: його з шуряком чи наша? Невже ловля орлів така сама буденна робота, як полювання на лисиць і вовків? Чи правда, як твердить біла людина, що наша віра в Сонце — чиста дурниця, а наші молитви — порожні звуки? Як мені важко від цих думок! Знову і знову переконую я себе, що не повинен сумніватися в нашій вірі. Сонце ж є! Ми його бачимо щодня. Наш прадавній предок Пошрамоване Обличчя побував у нього на його далекому острові, відвідав його дружину Нічне Світило та їхню дитину Ранкову Зорю. Звідав їхню велику щедрість. А хіба ж я сам не маю доказів правдивості нашої віри? Я на власні очі, тобто очима своєї тіні, бачив Першого Крука і чув, як він обіцяв мені бути таємним помічником! Стривай же, а Довгий Вовк не вірить ні в що, але спіймав орла!
Де ж правда, а де брехня? — запитував я себе і не знаходив відповіді. Я весь спітнів, перевертався з боку на бік. Нарешті Сінускі й Ніпока видерлися на моє ложе. Сука лягла в ногах, а вовченя підповзло вище, лизнуло мене в щоку й залізло під укривало. Тепленький клубочок зігрів мене, і я заснув.