Тепер ці підлітки вже не дивилися на мене як на товариша. Вони ставилися до мене шанобливо, і я зрадів цьому, звичайно, хоч у глибині душі пошкодував, що не зможу вже грати в їхні ігри. І знову наринули всі ті сумніви, що терзали мене вночі!
Сінускі й Ніпока стрибнули у воду слідом за мною і, скупавшись, вилізли на берег. Вовченя нікого до себе не підпускало, крім мене, і боялося навіть моєї мами, яка його годувала, а на бабусю сердито гарчало. Воно тільки мені довіряє— оце була мені хоч якась розрада.
Коли я вийшов з води, мої товариші вже пішли. Одягнувшись, я заквапився додому. Проходячи повз вігвами клану Ніколи Не Сміються, я почув спів знахаря, який лікував хворого. Але я не надав цьому уваги і навіть не поцікавився, хто захворів.
Коли я зайшов у наш вігвам, мати сказала, що Червоні Крила запросив мене до себе на сніданок. Я побіг до нього, мені хотілося негайно поділитися своїми сумнівами. Старий жрець посадив мене на ложе ліворуч себе і звелів дружині, «що сидить поруч нього», нагодувати нас. Я вдивлявся в його спокійне мудре обличчя, і мені легше ставало на душі. Поки ми їли, я розповідав йому про зустріч із ведмедем, про ворога, що кидав на мене брили з вершини гори. Коли жінки прибрали посуд, він звелів їм вийти з вігвама. Як тільки за ними опустилася завіса, він обернувся до мене й сказав:
— Ну, ось ми й самі. Розказуй, що бачив уві сні.
Я описав йому Першого Крука, розповів, як у мене на очах птах обернувся людиною, прекрасною, мов саме Сонце. Коли я замовк, старий сплеснув у долоні й вигукнув:
— Це перевищило всі мої надії! Часто й ревно я просив богів послати тобі добре видіння. Звісно, я знав, що Червона гора — улюблениця Сонця, та все ж у мене майнула думка, що такий великий, такий могутній птах, як Перший Крук, явиться тобі і погодиться стати для тебе таємним помічником. Ти будеш під його крилом, ти молитимешся йому — і я пророкую тобі удачі на всіх твоїх життєвих стежках.
— Так, — мовив я, — але як мені боліла душа минулої ночі! Які жахливі сумніви мучать мене! Я постував, молився, знемагав, важив своєю головою, щоб заручитися священною допомогою у всіх своїх ділах. І поки я все це робив, Довгий Вовк, глузуючи з наших богів, називаючи нашу віру безглуздою, пішов до старої ями і піймав орла. Як це пояснити?
Старий підняв руку, закликаючи мене помовчати, але я не помітив його жесту і висловив усе, що думав. Він дивився на мене своїми добрими ясними очима і хотів щось сказати мені, напевне, щоб заспокоїти мою душу.
Несподівано до вігвама вбігла якась бабуся і, впавши на коліна, заголосила:
— Гай-йю, Червоні Крила! О великий жерче Сонця! Змилуйся над моїм онуком, Довгим Вовком! Пожалій і мене, його бабусю! Він захворів! О, як він мучиться! Ми просимо тебе: візьми свою Люльку Грому, прийди й допоможи йому!
— Жінко, яка хвороба уразила Довгого Вовка? — запитав Червоні Крила.
— Чорна хвороба! Вчора він зловив орла, та лихий птах угородив кігті йому в праву руку, вона почорніла! Вся рука розпухла. Червона Шкура лікує його травами і співає священних пісень, але внукова рука стає все чорніша, все розпухає! Прийди, допоможи йому! Ти знаєш усі цілющі трави.
— Жінко, — суворо мовив старий, — твій онук висміював наших богів, наші звичаї та обряди, казав, що вони безглузді. Боги покарали його! Ні, я не посмію піти з Люлькою Грому, щоб відвернути їхню помсту! Не сперечайся зі мною. Іди!
Бабуся глянула йому в обличчя, звелася з колін і, ридаючи, вийшла. А мені стало жалко і її, і Довгого Вовка. Я саме хотів попросити старого жерця допомогти Довгому Вовкові, коли він обернувся до мене й сказав:
— Ось тобі відповідь на твої сумніви! Негайно піди й принеси жертву богам! Благай їх, щоб простили тобі ті твої нічні блюзнірські думки!
Протягом дня я двічі ходив до Червоних Крил на пораду і щоразу заставав там гостей. Як повільно тягнеться час! Я чекав, що старий скаже мені: «Тепер ти можеш ловити орлів!» Мені хотілося піднятись на якусь високу гору і вирити там яму для пастки. Не міг я сидіти склавши руки, коли кортіло негайно взятися до омріяної роботи. Я прислухався до пісень, що линули з вігвама Довгого Вовка. Не міг не думати й про Довгого Вовка, що так жахливо страждав за те, що повірив словам свого білого родича. Старий знахар Червона Шкура цілий день лікував хворого. Я довідався від жінок, що всі жерці Сонця відмовилися лікувати Довгого Вовка, а з усіх знахарів, чоловіків та жінок, один тільки Червона Шкура зголосився допомогти йому.
Перед заходом сонця гості Червоних Крил розійшлися по своїх вігвамах, а я поспішив до старого.
— Я хочу ловити орлів, — сказав я. — Покажи мені місце, і я завтра ж почну копати яму!
Він усміхнувся, похитав головою і відповів:
— Ні, не завтра, мій сину! Не завтра, а можливо, через багато місяців.
— Але я вже бачив віщий сон! У мене в могутній помічник — Перший Крук! — вигукнув я.
Він знаком урвав мені мову.
— Скажи, — запитав він, — хто носить орлине пір’я і чому?
— Чоловіки носять його. Бо воно гарне.
— Пір’я деяких гірських і водяних птахів ще гарніше, але ним ніхто себе не прикрашає. Чоловіки надівають головні убори з орлиного пір’я, цим пір’ям вони прикрашають щити, тому що орел — найсміливіший птах. Це священний птах, якого полюбило Сонце. І пір’я його — символ хоробрості. Ось чому тільки сміливі люди, котрі воювали з ворогами і здійснили багато подвигів, можуть бути ловцями орлів.
— Але я також здійснив подвиг! Хіба не я вбив ведмедя?
— Для ловця орлів мало здійснити один подвиг! Я нагадаю обіцянку, яку ти дав мені: ти сказав, що не звернеш зі стежки, яку я тобі вкажу!
— Так, це мої слова, і я можу їх повторити, — відповів я.
— Ти добре сказав, сину мій! Я ще не знаю, чи вистачить у тебе мужності і сил стати ловцем птахів, що ширяють у піднебессі. Спочатку ти повинен піти на війну і, воюючи з нашими ворогами, здійснити бодай один подвиг, — закінчив він і махнув рукою, даючи зрозуміти, що можу йти.
— Червоні Крила каже, що я повинен піти на війну, — сказав я матері, зайшовши до нашого вігвама.
— О, ні! Не зараз, сину мій! Згодом! Через дві—три зими…
— Так, так! Звичайно. Він повинен піти на війну з першим військовим ватажком, якщо той погодиться взяти його носієм своєї люльки! — втрутилась бабуся.
Мама ні слова їй не відповіла, але, готуючи нам вечерю, тихенько схлипувала.
Я давно знав, що рано чи пізно піду на війну. Всі юнаки про це мріяли, всі, крім боягузів. Був у нашому таборі один страхополох, од якого відмовилася рідна сім’я. Вожді примусили його носити жіночий одяг і виконувати жіночу роботу. Бридко було дивитися.
Згадавши про нього, я здригнувся і мимоволі подумав про те, як поведуся, коли вперше зустрінуся з ворогом. Чи злякаюся? Авжеж, але я прикличу Сонце й Першого Крука, я все зроблю, щоб подолати страх і завоювати бодай один трофей.
Сумно було мені того вечора, а стежка до орлиної пастки здавалася довгою-довгою.
Наступного ранку, саме перед сніданком, з вігвамів клану Ніколи Не Сміються до нас долинуло голосіння: Довгий Вовк помер!
— Ха! Що заробив, те й має! Мине ще багато часу, поки наша молодь послухається білих торговців і ступить на їхню стежку! — вигукнула бабуся.
— Але ж він був ще надто молодий, йому бракувало здорового глузду! Мені дуже жаль його, — відказала мама.
— А я сподівався, що він одужає, — промовив я.
— Не хочу я тут сидіти й вислуховувати, як ви побиваєтесь за тим хлопчиськом! Піду-но я до вігвама Швидкого Бігуна, його дружини дадуть мені поснідати, — пробурчала бабуся.
Виходячи з вігвама, вона пирхала, щось муркотіла собі під ніс.
— І чого вона все злиться та свариться на нас? — запитав я в мами. — Нічим їй не догодиш.
— Багато зим прожила вона на світі. Ми мусимо терпіти її бурчання.
Ми їли мовчки. Я бачив, що мама зажурилася. Вона думала про небезпеки, яких мені скоро доведеться зазнати. А мені кортіло довідатись, чи скоро я поїду на війну і який загін мене візьме до своїх лав.
Поснідавши, я подався на пасовище відвести коней до водопою. Сінускі й Ніпока дріботіли за мною слідом. Вовченя погладшало і ледве бігло. Воно стало потроху відставати, і я взяв його на руки. Я помітив, що вовченя кмітливіше й цікавіше, ніж цуценята його віку. Воно обнюхувало каміння, кущі, траву, знаходило сліди звірів, що вночі пробігали тут. Дійшовши до своїх коней, я сів на одного з них і посадив перед собою Ніпоку. Вовченя дуже любило їздити на коні, крутило хвостиком, намагаючись лизнути мене в обличчя.
Того ранку, коли я поїв коней, жінки з клану Ніколи Не Сміються пройшли повз мене. Вони прямували до гаю, щоб поховати тіло Довгого Вовка на одному з дерев. Воно було загорнуте в широку ковдру, і ніс його на собі старезний в’ючний кінь. Коня вела за повід одна жінка. Я відчував великий жаль за покійником, за тим, хто кілька ранків тому підійшов до мене, коли я стояв біля старої орлиної ями, і почав хвалитися, що тут він спіймає орла. А сьогодні — його тінь уже відлетіла до Піщаних Пагорбів і вічно житиме у похмурій країні мерців. Я вірив, що мене не скоро спіткає така доля. Я помолився Сонцю, Першому Крукові і попросив їх послати мені довгих і щасливих літ.
Напоївши коней, я відвів їх знову на пашу і побіг спочатку до Червоних Крил, а потім до Швидкого Бігуна. Я хотів запитати їх, чи знають вони, хто набирає військовий загін, щоб піти війною проти наших ворогів. Вони назвали трьох ватажків. Я обійшов усіх трьох, прохаючи кожного з них доручити мені носити люльку. Нагадав їм і про те, що я вже постував, бачив віщий сон і маю таємного помічника.