Понуро побрів я до Червоних Крил, і старий мене трохи втішив. Сказав, що інші загони згодом також стануть на стежку війни, і я неодмінно приєднаюся до котрогось. І дозволив мені користуватися його рушницею, щоб я зміг забезпечити м’ясом і шкурами обидва вігвами — його і наш. Потім він звелів дружині, «яка сидить поруч нього», подати йому мішок, що лежав у найдальшому кутку вігвама. Розв’язавши зав’язки, він дістав із мішка дві пастки на бобрів, куплені в білих торговців із форту Червоних Курток.
— Бери! — вигукнув він і кинув їх на землю мені до ніг. — Давненько вони не були в ділі. Нікому я їх ще не давав. Наші мисливці — народ легковажний, не бережуть чужого добра. Тобі ж даю ці пастки, хоч ти й молодий, бо знаю, що збережеш їх. Лови бобрів і терпляче чекай, коли тебе покличуть на війну. А свої боброві шкури виміняєш згодом на рушницю.
— Але я не вмію ставити пастку на бобра! — заперечив я. — Мисливці племені кайна не хотіли мене навчити. В кожного з них був якийсь свій, відомий тільки йому спосіб ставити пастки, і вони нікому не відкривали своїх секретів.
— Знаю, знаю! Те саме кажуть і наші мисливці, але все це пусті слова. Є тільки два-три способи ставити пастки, мисливці засвоюють їх од старших або самі доходять до цього. Ти ще молодий, щоб самому збагнути мисливські секрети. Приведи-но двох коней, я хоч і старий, але ще навчу тебе ловити цих розумних звірків.
Я привів двох своїх коней і, сідлаючи їх, чув, як старий співав у вігвамі пісню Вовка. Перегодя він мовив своїм дружинам:
— Гай-гай! Давненько я не співав цієї пісні, що приносить мисливцеві щастя! Сьогодні я почуваю себе сильним і бадьорим, і мені хочеться допомогти нашому юному родичеві. З ним я сам наче молодію.
Він вийшов із вігвама, тримаючи в одній руці пастки, в другій — рушницю. Передавши пастки мені, він скочив на коня і гукнув:
— У путь! Бобри, ми несемо вам смерть!
Він начепив на себе вовчу голову. Чорний ніс звіра звисав у нього над лобом, а широкі вуха стирчали вгору. Поглянувши на мене, він торкнувся рукою свого головного убору і мовив:
— Колись я подарую його тобі. Він приносить щастя мисливцеві.
Виїхавши з долини, ми звернули на південний захід, перетнули ліс і досягли південного рукава річки Два Священні Вігвами. Тут я побачив сліди бобрів, нові й старі гатки; на березі валялося паліччя. Тепер ми їхали второваною стежкою, — виходить, сюди часто навідувалися наші мисливці. Старий, підстьобнувши коня, гукнув мені:
— Я знаю, що люди з нашого табору ставлять тут пастки. Не біда! Ми поїдемо далі, і я покажу тобі гатки, яких ніхто ще не знаходив.
Ми повернули на північ і, піднявшись крутим лісистим схилом, поїхали понад струмком. Струмок був вузенький, де-не-де не більш як чверть кроку завширшки. І я подумав, що бобри не можуть жити в цьому маленькому потічку; напевно, старий забув стежки, якими проїжджав багато років тому. Мені захотілося спитати його, чи не збився він з дороги, але я не насмілився. Він твердо тримав дорогу на гребінь скелястих гір.
Ми піднімалися вище й вище і нарешті побачили широку круглу улоговину між двома горами. Старий зупинив коня на схилі гори і, підкликавши мене до себе, показав униз. Уздовж улоговини росли верби, осики й тополі, а сама улоговина була розділена греблями на п’ять загат. А зробили ті греблі бобри.
Я не повірив своїм очам: невже маленький струмок, понад яким ми їхали, наповнює водою ті п’ять озерець?
— Я привів тебе сюди, на цей схил, щоб ти відразу побачив усі п’ять загат, — сказав Червоні Крила. — Як ти гадаєш, багато бобрів тут можна спіймати?
— Багато! Більше, ніж треба, щоб купити рушницю, — стиха озвався я.
Мені було дуже соромно. І як я міг подумати, що старий забув дорогу?
— Коли я приїжджав сюди востаннє — о, скільки років минуло відтоді! — було тут тільки дві загати. А тепер їх п’ять. Я радий за тебе. До роботи! Ти навчишся ставити пастки і купиш собі рушницю. Вона тобі так потрібна!
Ми позлазили з коней і попрямували до нижнього озерця. Гребля була збудована з вербових гілок і обмазана болотом недавно. Кілька стежечок тяглося від озерця до гаю. Над водою стриміли три нові і чотири старі боброві хатки-мазанки.
— Якщо рахувати на кожну мазанку по п’ять бобрів, старих і молодих, то в цьому озерці їх водиться не менше тридцяти п’яти, — сказав старий.
Одна із стежин збігала аж до води, і земля на ній була ще волога. Напевно, вночі бобри носили по ній хмиз для своїх хаток.
Червоні Крила показав мені, як треба ставити пастку і відповів охоче на мої запитання. Передусім він пояснив, що пастку треба закріпити, аби бобер не витяг її на берег чи на мілину, де він може перегризти собі за тиснуту щелепами лапу і втекти.
Старий вирізав вербовий кілок завдовжки з три кроки. Один його кінець був роздвоєний, другий вільно входив у кільце ланцюга, прикріпленого до пастки. Гілки на кілку він пообрізував так, щоб кільце могло ковзнути до розсохи, але назад не вернулось.
Червоні Крила звів сторожок між щелепами і поставив пастку під водою біля самого берега, заривши її трохи в мул, щоб не винесло хвилею. Коли бобер вилазитиме на сушу, то спершу зіпреться передніми лапами на берег, а задніми метлятиме у воді; при цьому однією лапкою він неодмінно зачепить сторожок, і вона потрапить у щелепи.
Просунувши кілок у кільце ланцюга і вклякнувши на краю берега, старий загнав кілок навскіс у мулке дно гострим кінцем, але так, щоб вода накрила його зовсім. Затим забив ще два кілочки навхрест над кілком із кільцем, тож тепер його неможливо було підняти чи відсунути вбік, не витягнувши спочатку кілочків.
Скінчивши роботу, старий почав зачерпувати долонями воду і поливати свої сліди на березі й те місце, де стояв навколішки. Тепер бобри не почують його запаху. Потім навшпиньки відійшов до мене.
— Ну от! — промовив він. — Пастку поставлено непогано. Цієї ночі бобер ітиме до гаю по гілочки для греблі і, вилізаючи на берег, потрапить задньою лапою в пастку. Коли щелепи стуляться, він відчує біль, злякається і подумає, що якийсь ворог з берега напав на нього. Він миттю повернеться й пірне, тягнучи за собою пастку і ланцюга. Кільце ковзне по кілку і, дійшовши до роздвоєного кінця, зупиниться. Далі бобер пливти не зможе, він знову повернеться і попливе до берега, щоб виборсатися на сушу й перегризти затиснуту щелепами лапу Але кільце зачепиться за першого ж сучечка, і бобер стане. Він почне задихатися і спливе нагору. Але йому надто важко підніматися разом із пасткою і ланцюгом, що тягнуть на дно. Вибившись із сил, він розгрібає лапами воду. Набравши в легені повітря, він щезає під водою, піднімається ще два-три рази і, нарешті, йде на дно. Кілька бульбашок повітря з’являється на поверхні води — усьому кінець: бобер потонув і лежить на дні.
— Ти розповідаєш так, наче сам усе це бачив! — вигукнув я.
— Так, я тричі бачив, як бобер потрапляє в пастку, і щоразу повторювалася та сама картина: спочатку він пірнав, потім спливав подихати і, нарешті, йшов на дно, перш ніж я встигав долічити до п’ятдесяти.
— Ти мені казав, що є два чи три способи ловити бобрів.
— Еге ж. Узимку, коли замерзають озера, треба прорубати ополонку перед мазанкою, де живуть бобри. Якщо подивитися в ополонку, можна побачити під кригою входи до мазанки. От перед ними й ставлять пастку. її обережно опускають униз на жердині. Гладеньку жердину, по якій вільно рухається кільце ланцюга, забивають у мулке дно, а верхній її кінець залишають над ополонкою. Є ще один спосіб ловити цих Мудрих працьовитих звірків. Як і люди, собаки, вовки та інші тварини, бобри дуже допитливі: кожному кортить знати, що робить його сусід. Про цю їхню допитливість пам’ятає кожен мисливець. Спіймавши бобра, він вирізав в нього залози, наповнені густою і пахучою речовиною. Поставивши пастку, він змащує цією речовиною вершечок гілки і встромлює її біля самої пастки в дно так, щоб вершечок стирчав над водою. Як тільки бобер почує запах, він підпливає до гілки і починає її обнюхувати, при цьому вся його задня частина тіла лишається у воді. Одна із задніх лап торкається сторожка, і щелепи стуляються. Кожному ловцеві бобрів треба мати цю пахучу речовину, адже не завжди вдається поставити пастку біля крутого берега, з якого бобри виходять на сушу. Буває, що біля берега дуже мілко, і вода не покриває ні пастки, ні кілка. Тоді слід знайти інше місце, глибше, і змастити гілку пахучою речовиною, щоб заманити бобрів.
— Оце й усі способи?
— Розповім тобі ще про один. Якщо у ловця немає пахучої речовини, а біля берега скрізь мілко, то слід трохи розкидати греблю, щоб через неї пішла вода. Пастки ставлять із боку бобрових мазанок біля пошкодженого місця. Увечері бобри виходять із своїх жител, помічають, що греблю порвало, і зразу ж усі кидаються загачувати її. Бобер, котрий допливе до греблі перший, потрапляв в пастку. Мені цей спосіб не до вподоби. Спробуй-но розкидати греблю, і ти побачиш, що це нелегка справа. Гілки й патики так міцно переплетені і так щільно обліплені багном, що зруйнувати греблю майже неможливо.
— Який ти добрий, діду Червоні Крила! — вигукнув я. — Ти навчив мене ставити пастки й розповів мені все, що сам знаєш про бобрів. Тепер, коли я почую, що мисливець хвалиться своїм способом ловити бобрів, який ще нікому не відомий, я посміюся з нього.
— Ні, ні! — перебив старий. — Ніколи не смійся з хвальків і не кажи брехунам, що вони брешуть. Якщо колись ти станеш вождем — а мені дуже хотілося б дожити до того дня — запам’ятай, що ти повинен бути сміливим, чесним, великодушним і поблажливим до дурнів. А зараз поставимо другу пастку й поїдемо додому.
Другу пастку я поставив у протилежному кінці озерця, і не гірше, як сказав старий, ніж він.
З нетерпінням я чекав наступного ранку. На сході сонця я побіг до річки і скупався разом із Сінускі й вовченям. Пригнавши коней, я осідлав одного з них, трохи попоїв і поїхав до озерця перевірити пастки. Собака біг за мною, а вовченя я посадив у мішок, який прив’язав до луки сідла.
Тримаючи на колінах рушницю Червоних Крил, я проїхав через весь табір, розглядаючись довкола і перехоплюючи погляди. Був я гарно вдягнутий, їхав на швидкому коні й тримав рушницю. Мені хотілося, щоб усі милувалися мною.
Я наздогнав двох мисливців і з ними доїхав до південного рукава річки, де вони поставили свої пастки. Один із них запитав у мене, де стоять мої пастки, а я відповів ухильно:
— Там, далі…
Вони засміялися, і другий мисливець вигукнув:
— Ми знаємо те місце. Незабаром ми зустрінемося там з тобою.
Я спохмурнів. Мені не хотілося, щоб хтось іще знав про ті п’ять озерець. Їдучи понад струмком, я помітив кількох оленів і лосів, але стріляти в них не став, бо поспішав до своїх пасток. Що ближче я під’їжджав до загат, то дужче хвилювався. Коли ж перед очима постала улоговина, я скочив з коня, прив’язав його до дерева, випустив вовченя з мішка і стрімголов помчав униз. Добігши до крутого берега, я зупинився і втупив очі у воду. Чітко розгледів роздвоєний кінець великого кілка, кінчики малих кілочків, але глибше нічого не було видно. Мені здалося, що кілок нітрохи не зрушено вбік, а стежина, протоптана бобрами, висохла за ніч. Марно пропала праця старого!
Мені стало так прикро, що я ледве не заплакав. Поволі поплентався до другої пастки, до тієї, яку поставив сам. Перегодя роздумав, повернувся на берег і, схопивши тичинку, почав нею штрикати мілке дно, шукаючи пастку. Я хотів упевнитися, чи вона на місці.
Раптом я пригадав, що вчора ясно бачив перше кільце на ланцюзі, коли старий уже поставив пастку. А тепер його не було видно! Я миттю повисмикував кілочки, схопив обома руками кілок і почав тягти його з води. Нелегко мені було, я напружував усі сили і нарешті витяг кілок і ланцюг, а далі й бобра — здоровенного бобра, скорченого, задубілого. Його передні маленькі лапки були щільно притиснуті до грудей. Я вхопив звірка за хвіст, одтягнув від озерця і залишив на землі.
Ніпока відразу кинувся до нього. Я відігнав вовченя, але воно знов вернулося, голосно гарчало і все норовило вкусити неживого бобра.
Я був безмежно щасливий! Сівши на землю, я роздивлявся звіра, милувався пухнастим хутром і думав, якого ж великого обруча треба, щоб на ньому розіпнути й висушити шкуру.
Потім я схопився й помчав до другої пастки. Не побачивши верхнього кільця на кілку, я зрозумів, що й тут бобер спіймався. Я хутенько витяг його на берег, звільнив задню лапу з щелеп, і невдовзі моя здобич лежала на траві поряд із першим бобром. Радіючи своїй удачі, я відчував себе багатою людиною. Мені лишалося спіймати ще тридцять вісім бобрів, і тоді я зможу купити рушницю. Я розламав кілька галузок на маленькі палички й полічив, скільки треба днів для цього. Лише дев’ятнадцять днів! Так мало! Раніше як через місяць у мене буде рушниця!