155363.fb2 Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 27

Зоставивши Сінускі й вовченя вартувати бобрів, я швидко, але старанно перезарядив пастки. Тоді зв’язав бобрів за задні лапи і перекинув їх через сідло, Ніпоку посадив у мішок і поїхав додому.

Мати засипала мене похвалами, навіть бабуся всміхнулась, коли перед вігвамом я клав двох великих бобрів. Вони звеліли мені зайти до вігвама і перепочити, я ж бо зробив свою справу й заслужив відпочинок. А мама й бабуся самі відведуть коня на луг, здеруть із бобрів шкури і розіпнуть їх на обручах, щоб сушилися. На вечерю ж мені перепаде дещо смачненьке — підсмажені боброві хвости.

Але мені не сиділося на місці. Про свої щасливі лови кортіло швидко розповісти Червоним Крилам. Я побіг до нього і розповів усе, як було, сказав, що знову поставив дві пастки — на інших лазах. Завтра я принесу ще двох бобрів, а через дев’ятнадцять днів у мене буде сорок шкурок, які я виміняю на рушницю!

Слухаючи мене, старий потай усміхався. Мабуть, його тішили мій юнацький порив і віра в удачу. Ну, що ж! Може, я й помиляюся, може, не так скоро матиму свою рушницю. Будуть, певно, такі дні, коли я приноситиму по одному боброві. Це не біда! Однак рушницю я куплю!

Ураз я випростався і став себе оглядати: свій одяг, руки. Провів рукою по обличчю, волоссю. Що ж таке? Чому не тільки старий, а й його дружини позирають на мене і всміхаються?

Я трохи розсердився і вигукнув:

— Чому ви смієтеся з мене? Чи я такий кумедний?

— Не гарячкуй, — заспокоїв мене старий. — А сміємося ми тому, що в мене для тебе є новина. Вже не довго тобі доведеться ловити бобрів.

— Як? Чому? Адже я мушу добути сорок шкурок!

— Я половлю для тебе, сину мій, а ти підеш на війну.

— На війну! — не повірив я своїм вухам.

Усі голосно зареготали.

— Цитьте! — гримнув старий на своїх дружин і, коли вони принишкли, провадив серйозно далі: — Всміхалися ми, радіючи твоїй удачі. Хіба ти не вдоволений?

— Ні, але я нічого не можу второпати. Адже мене не прийняв жоден загін.

— Усе влаштувала твоя бабуся.

— Бабуся?! — вигукнув я.

До мене ніяк не доходило, як причетна бабуся до війни.

— Авжеж, вона, і, напевно, я трохи допоміг. Давненько вже морочила вона голову твоєму дядькові, Швидкому Бігуну, благаючи його повести загін проти наших ворогів, а тебе призначити носієм його люльки. Набридла вона йому добряче. Швидкий Бігун заявив, що не бажає йти на війну, він уже відвоював своє і тепер може відпочити. «Так, так! — закричала вона. — Відпочивай і гладшай! Влаштовуй бенкети у своєму вігвамі й зовсім забудь про небожа! Ох! Навіщо він покинув народ свого батька? Вожді кайна з радістю повели б і його стежкою війни!» Ці слова, здається, зачепили за живе твого дядька. Стару він прогнав, сказавши їй, що сперечатися з нею важче, ніж відбитися від рою ос. Потім він прийшов до мене і довго гомонів зі мною. Говорив, що старіє і важко йому йти на війну. Проте він готовий ще раз повести загін, якщо інші вожді відмовилися прийняти тебе. Я сказав йому: це його обов’язок повести тебе стежкою війни і навчити всього, що має знати воїн. Тепер він набирає воїнів. Завтра вранці я дістану для вас свою Люльку Грому, а ввечері ви залишите табір, щоб учинити напад на ассінібойнів.

Вийшовши з вігвама жерця, я довго не міг дати ради своїм думкам. Щасливий випав для мене день! Уранці я спіймав двох бобрів, а щойно довідався, що мене беруть на війну. Це таки краще, ніж ловити бобрів! «Якщо мене не вб’ють, я незабаром стану ловцем орлів», — міркував я.

Біля входу до нашого вігвама мати й бабуся зчищали сало з бобрових шкурок. Я зупинився і звернувся до бабусі:

— Я чув, що ти говорила про мене з Швидким Бігуном.

— Хтось же має взятися за діло, якщо твоя мати не турбується про тебе! — пробурчала вона.

— Швидкий Бігун виконав твоє прохання. Завтра ввечері я ступаю на стежку війни.

Бабуся поглянула на мене, випустила з руки ножа і, затуливши долонями обличчя, заплакала. Мама жестом звеліла мені йти. Я зайшов до вігвама і сів на ложе із шкур. «Важко зрозуміти жінку, — думав я. — Моя бабуся плаче, хоч домоглася, чого хотіла».

Розділ восьмий

Коли в таборі довідалися, що Швидкий Бігун задумав учинити набіг на ассінібойнів, до його вігвама почали сходитися воїни з різних кланів. Всі вони жадали потрапити в його загін, адже Швидкий Бігун зажив слави непереможного вождя. І всіх він, звісно, міг повести за собою, але ж не залишати табір без охоронців. Та й скривдити когось своєю відмовою він також не хотів, тож після тривалої наради з вождем племені Самотнім Ходаком повідомив, що поведе лише три загони, чи братства, що входять до спілки «Всі Друзі»: Ловців, Сміливців і Скажених Собак. Сам він стояв на чолі загону Ловців. Дехто з воїнів цих загонів уже пішов на війну з військовим вождем племені Самотнім Бізоном. До нашого загону вступило сто вісімдесят чоловік, рахуючи Швидкого Бігуна і мене.

Пізно ввечері він послав по мене й заходився перелічувати речі, які я повинен був нести: люльку, бойове вбрання, запасну пару мокасинів, кілька арканів, а також торбу з нитками із сухожилля, шилами, голками і шматками шкіри для лагодження одягу й мокасинів. Потім він розповів про те, які мені належить справляти обов’язки: збирати хмиз для його багаття, готувати йому їжу, і вдень і вночі бути напоготові, щоб виконати будь-яке доручення.

Наступного ранку Червоні Крила звелів своїм дружинам поставити «вігвам потіння». У цьому вігвамі повинні були зібратися чоловіки нашого клану, які мали ступити на стежку війни. Старий хотів при воїнах дістати з-під покрову свою священну люльку.

Коли все було готове, ми зайшли до вігвама, залишивши біля входу ковдри та одяг. Перед вігвамом палало багаття, в якому лежали розжарені до червоного кам’яні брили. Червоні Крила вже чекав на нас; священну люльку поклав на шкуру, розіслану перед ним на землі. Накриття вігвама було зі старих шкур, крізь які просочувалося тьмяне світло.

Швидкий Бігун сів праворуч від старого, я — ліворуч, решта десять чоловік розсілися кружком. Уперше я ступив у священний «вігвам потіння», і мені дуже хотілося, щоб швидше почалась церемонія. Але всі сиділи непорушно й мовчали. Я так хвилювався, що ледве міг усидіти на місці. Здалеку долинав спів священних пісень: кожен клан поставив «вігвам потіння», де збиралися воїни, які вирушали в похід разом із Швидким Бігуном.

«Чому ж ми зволікаємо в нашому вігвамі?» — дивувався я. Нарешті заговорив старий Червоні Крила:

— Я думав про стежку, що лежить перед вами. Про стежку, якою не раз ступали мої ноги. Відійшовши од Волохатої Шапки, останнього пагорба в пасмі Вовчих гір, ви побачите Кам’яного Бізона[13], що застиг на відкритій рівнині. Пам’ятайте, ви повинні спинитись перед ним, помолитися і принести жертву. Він дуже близький до Сонця!

— Так, ми не забудемо про це жертвоприношення, — промовив Швидкий Бігун.

Тоді старий жрець звелів дружинам закотити до вігвама камені. Хтось підняв край шкури, і розжарені камені, спалюючи під собою траву, вкотилися в коло воїнів. Палицями їх зіпхнули в яму, вириту посередині вігвама. Червоні Крила вмочив у чашу з водою висушений хвіст бізона і побризкав на каміння. Вода зашипіла, і густа гаряча пара наповнила вігвам. Я відчув, що задихаюся. Червоні Крила затяг пісню Першого Бізона. Невдовзі мені стало легше дихати, і я пристав до хору. Знову старий побризкав розжарене каміння. Піт лився з мене струмками. Ми проспівали одну за одною ще три пісні, яких співають на церемонії виймання люльки. Потім дружини просунули до вігвама кілька жарин, і Червоні Крила закурив люльку, пахкаючи димом угору, вниз, а також на північ, південь, схід і захід. Він так ревно благав богів послати нам перемогу, зберегти наше життя і захистити нас на стежці війни, що ми відчули велику впевненість. Всі ми по черзі зробили кілька затяжок, і церемонія закінчилась. Ми загорнулися в ковдри і, прихопивши одяг, побігли купатися.

Повернувшись додому, я побачив, що шкури спійманих мною бобрів акуратно розтягнуті на вербових обручах. Вони були старанно вичищені від жиру і біліли, мов сніг. Я трохи помилувався ними і подався до Червоних Крил порадитись, що робити з пастками, поставленими на бобра. Він мене заспокоїв, сказавши, що, коли бобри попалися в пастки, то за день і ніч вони не зіпсуються, бо вода в загаті крижана. Він обіцяв поїхати туди наступного ранку і ловити для мене бобрів, аж доки плем’я переселиться деінде.

— Який ти добрий і щедрий! — сказав я йому.

Він відповів, що я повинен мати свою власну рушницю; вона знадобиться мені, коли я стану ловцем орлів і сам ходитиму в гори. А тепер я вирушав на війну без рушниці. Я знав, що Червоні Крила не може віддати мені свою і залишитися без зброї. Поки я вернуся, він змушений буде добувати м’ясо не тільки для своєї сім’ї, а й для моєї — а це не легко старому.

Підійшовши до нашого вігвама, я почув спів; мені здалося, що співає чоловік. З подиву я зупинився як укопаний і почав прислухатися: чоловіки ніколи не заглядали до нашого вігвама. Нарешті, я розібрав слова пісні:

— О хо хай ї йя! Тепер поплатяться вороги:

Заплатять за зло, яке мені заподіяли!

Ті, хто вбив мого сина, самі будуть убиті,

уб’є їх син мого сина! О хо хай ї йя!

Маленька Видра! Він онук мій.

Вія іде помститися за смерть батька!

О хо хай ї йя! О хо хай ї йя!

Співала моя бабуся, але мені не вірилося, що це її голос. О, якою ненавистю дихала пісня! І привиділись мені закривавлені тіла, що вкрили рівнину, і мертві, широко розплющені очі.

Урвавши пісню, бабуся закричала до моєї мами:

— Не до вподоби тобі моя пісня! Легкодухі ви, жінки із племені пікуні. Вам хочеться, щоб ваші сини ні на крок не відходили од вігвамів. Я рада, що Маленька Видра походить з іншого племені. Ти не зможеш його розпестити, він схожий на батька!

— Я ж і не пещу його, — озвалась мама. — Я хочу, щоб він ішов на війну, але не лай мене за те, що мені сумно. Мій чоловік, мій добрий, сміливий чоловік покинув мене і не вернувся додому. Як же мені не думати…

— Помовч! Помовч! Ти накликаєш біду! — перебила її бабуся. — Я беру жорстокі свої слова назад. Мені так само сумно, як і тобі, і на серці мені важко. Але незабаром він прийде. Ми мусимо приховати нашу тривогу і зустріти його радісно!

Тихенько я відійшов од вігвама і довго бродив табором. Вони так і не довідалися, що я підслухав їхню розмову. А я був радий, що чув її. «Виходить, бабуся любить і мою маму, і мене, хоч сердиться й бурчить на нас обох», — думав я.