Коли заходило сонце, воїни зібралися перед вігвамом Швидкого Бігуна, а довкола нас юрмилися жінки і діти. Швидкий Бігун, Білий Ведмідь — ватажок Сміливців і Залізна Сорочка — ватажок Скажених Собак востаннє курили у вігвамі й гомоніли з Червоними Крилами.
Мама й бабуся стояли в мене за спиною: прощаючись зі мною, вони обіцяли доглядати вовченя Ніпоку. Присмерком вийшли з вігвама наші вожді, і я став позаду Швидкого Бігуна, який очолював загін Ловців. Слідом за нами пішли Сміливці, а Скажені Собаки замикали процесію.
Всі мовчали, коли ми проходили повз вігвами. Жінки були засмучені, але якщо котра й плакала, то тихенько, — ми не чули плачу. Вийшовши з табору, ми переправилися через річку і рушили через рівнину на південний схід.
На світанку ми наблизилися до порогів річки. Привал зробили на схилі пагорба, з якого відкривався вид на річкову долину. Ми полягали й стали чекати сходу сонця. Коли воно зійшло, всі ми звернулися до нього з молитвою і звеселіли. На рівнині й унизу паслися стада бізонів та антилоп. Швидкий Бігун звелів п’ятьом воїнам принести для нас м’яса. Ми бачили, як вони спустилися в глибокий яр, що тягнувся до річки, як, скрадаючись, наближалися до маленького стада бізонів. Яр круто повертав праворуч, і ми втратили їх з очей. Всі зголодніли, хотіли м’яса і нетерпеливилися.
— Якщо їм не пощастить, ми довгенько не побачимо м’яса, — озвався один із воїнів. — Стадо кинеться навтіки, розполохає всю дичину.
— Либонь, вони не вполюють жодного бізона, — підтримав його другий.
— Помовчіть! Навіщо ви накликаєте біду? — гримнув на них Швидкий Бігун. — За такі слова ви обоє одержите лише ратиці.
Ми всі засміялися.
Невдовзі ми побачили п’ять хмарок диму над кущами в яру. Прогриміло п’ять пострілів, і стадо кинулося навтіки. Два бізони простяглися на землі, а третій кружляв на місці. Коли він спіткнувся об одного з забитих і впав, ми схопилися й побігли в долину. Четверо воїнів заходилися лупити шкури, а ми посідали поблизу й нетерпляче очікували, поки скінчиться білування туш. Я перший отримав шматки м’яса, що дісталися на долю загону Ловців, і попросив дати мені язик і ребро бізона для Швидкого Бігуна. Прохання моє було відразу ж виконане.
Табір ми розбили у чималому гаю, і для кожного загону розвели сім — вісім невеличких багать. Швидкий Бігун вибрав собі місце для відпочинку в затінку верб, над самою річкою, віддалік од гамірного табору, щоб сміх і балачки не заважали йому думати й молитися. Ватажки загонів завжди так чинили. Перед сном вони просили богів послати їм віщий сон, щоб знати, яких сподіватися небезпек та як їм зарадити.
Пам’ятаючи про обов’язки носія люльки, я не чекав якихось вказівок. Хутенько розвів багаття, набрав кілька оберемків трави і листя, зробив ложе для вождя. На жару я спік йому бізонячий язик, а собі шматок м’яса. Коли ми наїлися, він послав мене по Білого Ведмедя й Залізну Сорочку, з якими хотів викурити три люльки. Я сидів збоку, підкидаючи в багаття хмизу, і прислухався до розмови.
Швидкий Бігун сказав, що наділяє їх правом вибирати воїнів, котрі стоятимуть на варті, поки ми спатимемо. А опівдні ранкових вартових треба змінювати. Зайшла мова про те, якою дорогою йти нам до ворожого табору. Ми вважали, що ассінібойни розташувалися недалеко від гирла Малої річки. Залізна Сорочка радив просуватися долиною Великої річки, поки не натрапимо на слід ворогів, але мій дядько погодився з Білим Ведмедем, який запропонував спуститися по річці Ведмідь до Великої річки, перетнути рівнину, досягти гір Ведмежа Лапа, а потім східним схилом Вовчих гір пройти до луки Малої річки.
Докуривши третю люльку, Білий Ведмідь і Залізна Сорочка пішли виставляти варту, а дядько відіслав мене спати до табору, наказавши повернутися надвечір. Коли я пішов од нього, вождь саме почав молитися, щоб йому відкрилось віще видіння. Я попрямував до багать Ловців. Воїни курили, теревенили, перекидалися дотепами. Декому захотілося пожартувати з мене. Вони запитували, чи до вподоби мені бути в’ючним конем і чи багато трофеїв я мрію захопити. Але я надто стомився, щоб їм відповідати. Простягшись у затінку високої тополі, я міцно заснув.
Прокинувся я, коли скісне проміння сонця обпекло мені обличчя. Підвівшись, не відразу второпав, де я. Скрізь між деревами лежали сонні люди. Скрадаючись, я покинув табір і попрямував до верби, під якою відпочивав мій дядько. Побачивши, що він спить, я знову ліг і заснув. Коли заходило сонце, Швидкий Бігун розбудив мене і послав купатися. В річці вже хлюпалися воїни. Холодна вода освіжила нас. Викупавшись, я розчесав волосся і заплів його в коси, потім хутенько розвів багаття і зготував вечерю.
Смерком повернулися вартові, доповіли, що все спокійно, і швидко попоїли м’яса. Я нав’ючив на себе всі речі й пішов слідом за дядьком до табору, де він гомонів із Білим Ведмедем і Залізною Сорочкою, поки воїни ладналися вирушати. Я чув, як він розповідав їм, що сподівався побачити віщий сон, але спав без сновидінь.
Поночі ми рушили далі в дорогу і переправилися вночі через кілька приток річки Два Священні Вігвами. Протягом наступних трьох ночей ми просувалися долиною річки Ведмідь і нарешті розбили табір неподалік від того місця, де ця річка зливається з Великою річкою. Ми перебували на відстані кількох годин ходьби від торгового форту Довгих Ножів.
Уранці Білий Ведмідь і Залізна Сорочка, відпочиваючи коло нашого багаття, завели мову про форт, про товари, якими торгують білі, і про начальника форту Довге Волосся (Александра Кульбертсона), одруженого з дівчиною із племені пікуні. Швидкий Бігун сказав, що Довге Волосся — чоловік хоробрий, щирий і чесний.
Після цієї розмови мені дуже схотілося побачити форт, великі блискучі рушниці й товари, а також білого вождя, котрий одружився з дівчиною із нашого племені.
«Чи ж захоче він розмовляти зі мною? — думав я. — О, я все зроблю, щоб він мене помітив! Скоро я навчуся ловити орлів, вимінюватиму орлині хвости на бізонячі шкури, всякі.хутра й коней. Я вберуся в своє найкраще вбрання і на гарному коні поїду до форту. Слідом за мною їхатимуть мама й бабуся, поганяючи табун коней, нав’ючених хутром. На той час я заслужу собі нове ім’я. Білий вождь вийде мені назустріч і скаже:
— Ласкаво просимо, Старе Сонце! Заходь, заходь, погостюй у мене!
Потім ми зайдемо в кімнату, де викладено товари, і я скажу моїм жінкам:
— Я беру тільки рушницю, порох і кулі, а решту хутра і шкур ви можете виміняти на все, що захочете!
Як вони подивуються і зрадіють! Накуплять ковдр, матерії, намиста. Ми залишимо форт, завантажені товарами, і всі нам заздритимуть.
Ось про що я думав, підкидаючи хмизу в багаття і підсмажуючи ребра антилопи для дядька та його друзів. Якою легкою здавалася мені стежка, що вела до слави! І несподівано мої роздуми урвалися: до багаття підбіг воїн і промовив, що поблизу табору — сліди кінських копит. Мабуть, тут учора проїздили вершники. Залізна Сорочка і Білий Ведмідь схопилися на ноги й хотіли було бігти до своїх загонів, але мій дядько їх зупинив:
— Стривайте! — вигукнув він. — Невже ви хочете підняти весь табір? Це не годиться! Збуджені воїни, особливо молоді, недосвідчені хлопці — кепські бійці! Спочатку вгамуйтеся, а тоді йдіть до воїнів і скажіть їм, що ворог недалеко і ми постараємося захопити його зненацька. Ви повинні заспокоїти їх. Пошліть чотирьох — п’ятьох у розвідку. Нехай вони дійдуть до Великої річки, а потім повернуться в табір. А зараз ідіть!
Присоромлені Залізна Сорочка і Білий Ведмідь пішли, а дядько пробубнів собі під ніс:
— Дивно! Я нічого не бачив у сні. Мій таємний помічник не застеріг мене. Що ж це означає?
Потім він звелів подати свою люльку і послав мене сказати начальникам загонів, що стомлені люди — погані бійці, нехай воїни відпочинуть і виспляться. Коли я прийшов у табір, розвідники вже спустилися в долину, а вартові займали свої пости. Передавши Залізній Сорочці дядьків наказ, я попрямував до багаття Ловців, ліг поруч з воїнами і незабаром заснув.
Сонце стояло високо в небі, коли прибігли вартові й принесли звістку, що в долині з’явився численний загін вершників, які прямують до верхів’я річки. Наші розвідники ще не повернулися. Вартові запевняли нас, що вершники ще далеченько, їдуть поволі, і наші воїни встигнуть одягнути бойове вбрання.
Я підбіг до дядька, який міцно спав, і розбудив його. Спокійно вислухавши мене, він звелів дістати його військове вбрання і, затягши бойову пісню, почав розмальовувати собі обличчя.
Ні разу я ще не бачив його військового наряду. Захоплено розглядав я сорочку із шкури ласки, обшиту скальпами, штани з м’якої білої оленячої шкіри, головний убір, прикрашений рогами й орлиними хвостами, і мокасини, прикрашені зборками. Щит у нього був великий, грубий, обрамлений орлиним пір’ям. Коли дядько вдягнувся, я замилувався ним. Високий, сильний, упевнений у собі, він мав вигляд справжнього вождя. Я пишався, що він мій дядько. Дорогою в табір він сказав мені, щоб я ні на крок не відходив од нього, щоб стріляв без промаху і, хоч би як злякався, анітрохи не виказував свого страху.
— Якщо мене вб’ють, — провадив він далі, — візьми мою рушницю і, хоч би що трапилося, не відступай.
Я обіцяв виконати його заповіт.
У таборі нас уже чекали воїни, розмальовані й одягнуті в бойове вбрання. Білий Ведмідь раніше послав двох стежити за вершниками. Невдовзі вони повернулися й доповіли, що ворожий загін уже близько, просувається на нашому березі річки.
— Чудово! Чим швидше, тим краще! — вигукнув Швидкий Бігун. — За мною, у путь, діти мої! Бийтеся так, щоб я пишався вами!
Він вивів нас на узлісся гаю, що розкинувся на високому крутому березі. Внизу праворуч хлюпотіла річка, а ліворуч, за вузькою смугою кущів, починався крутий схил, покраяний ярами. Стискаючи в руках зброю, ми розпласталися на землі, сховавшись за кущами й деревами, і чекали сигналу Швидкого Бігуна, щоб відкрити стрілянину. В кінці гаю причаїлися Сміливці, потім Скажені Собаки і нарешті загін мого дядька.
Ми не зводили очей з невисокого пасма пагорбів, що збігали до самої річки. Пасмо перетинала стежка, протоптана незліченними стадами бізонів, що ходили на водопій до річки. Невдовзі ми почули тупіт копит, що дужчав і дужчав. Із-за пагорбів виринули вершники — широкоплечі, приземкуваті люди. їхали вони по десять — дванадцять чоловік у ряд. Волосся в них було зачесане на проділ, коси спускалися на вуха. Дядько шепнув мені, що це ассінібойни.
Сміючись, теревенячи, вони наближалися до нас; їхні коні бігли клусом. Я помітив, що багато воїнів озброєні не тільки луками, стрілами й щитами, а й рушницями. їх було чимало, стільки ж, як і нас. Нас чекала битва із сильним загоном ассінібойнів, найлютіших наших ворогів. Мені стало страшно, так страшно, що мене занудило. Знову дядько нахилився до мене й прошепотів:
— Не бійся їх! Подолай страх! Будь хоробрим!
Я зробив усе, щоб подолати страх. Покликав на поміч Першого Крука, пообіцяв Сонцю, що віддам себе на тортури, коли залишуся цілий і здоровий.
Я казав собі, що переді мною вбивці мого батька: мені випала нагода помститися за нього, і відступати я не смію!
Коли останні вороги спустилися з пагорбів, дядько вигукнув наш бойовий клич і повів Ловців назустріч загонові. Водночас із гаю вибігли Сміливці й Скажені Собаки: перші напали на ворогів із флангу, другі перетяли їм шлях до відступу. Ми всі стріляли з луків і рушниць. У повітрі гримів наш бойовий клич.
Ворогів ми захопили зненацька. Рушниці їхні були в чохлах, а луки в сагайдаках, і вони не могли швидко їх дістати. Багато вершників упало, і кілька коней було поранено, перш ніж ворог почав відстрілюватись. Поранені коні ставали цапки, іржали, метались увсібіч. Нарешті пролунав бойовий клич ассінібойнів, і вороги, ледве стримуючи наполоханих коней, почали стріляти, інші пробували прорватися крізь наші ряди, потім задкували й кружляли на місці.
Я вистрілив і не поцілив. Друга моя стріла попала в шию коневі, який саме став цапки, коли я відпустив тятиву. Вершник сповз на землю, заревів од люті й кинувся до мене, розмахуючи довгим бойовим кийком. З сагайдака я витяг три стріли, тепер у руці зосталася одна. Якщо я промажу, то не встигну взяти ще одну стрілу — ворог не пощадить мене. Він був рослявий, могутній, його очі палали ненавистю. О, як мені хотілося повернутись і втекти! Але про втечу годі було думати.
— Допоможи мені, Перший Круче! — вигукнув я, зціпивши зуби, прицілився і з усієї сили натяг тятиву.
Я бачив, як уп’ялася в груди ворогові моя стріла. Не гаючись, я витяг із сагайдака ще кілька стріл. Заревівши від гніву й болю, ворог схопив лівою рукою за оперений кінець стріли і силкувався її витягти. Він пробіг ще пару кроків, похитнувся і мертво впав мені до ніг. Я дивився на нього і не вірив своїм очам. Чи не вві сні я бачу мертвого ворога, який розпластався біля моїх ніг?
— Добре, мій сину! Вперед! Стріляй! Стріляй! — почув я дядьків голос.
Він стояв біля мене, кинувши рушницю на землю, і посилав стрілу за стрілою у натовп вершників, котрі натискали на нас. Я зауважив, що один із них, мабуть, вождь, знаками почав підкликати до себе воїнів. І багато хто намагався повернути до нього, але коні, знавіснівши від страху, не корилися. Один поранений воїн корчився на землі, кличучи на допомогу: ще мить — і він загинув під копитами. Нарешті, вождь стрибнув з коня, і воїни зробили те саме. Юрбою кинулись вони до річки, але тут їм шлях загородили Скажені Собаки.
— Швидше! Ми мусимо їх зупинити! — вигукнув мій дядько.