155363.fb2 Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 30

Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 30

— Якщо мої поради підуть на користь, він стане великим ловцем орлів, — зауважив Червоні Крила.

Розповівши про битву з ассінібойнами, Швидкий Бігун заговорив про те, що гнітило його серце. В поході він молився Сонцю, приносив жертви, благав допомоги в таємного помічника, але не побачив віщого сну, який би попередив про наближення ворога. Невже тепер, на старості літ, він втратив дар бачити віщі сни?

— А коли ти востаннє спав перед битвою, тобі нічого не приснилося? — спитав Червоні Крила.

— Я бачив сон, але він нічого не провіщав. Снився табір пікуні в місяць Стиглих Ягід. День був спекотний, чоловіки відпочивали в затінку вігвамів, жінки сушили ягоди на сонці. Більше я нічого не бачив.

— Так хіба цього мало? — вигукнув старий. — Цей сон тобі послало Сонце. Ось як його слід тлумачити: ти і твої воїни здобудете перемогу і побачите місяць Стиглих Ягід. Сонце від тебе втаїло близькість ворога, вона хотіло послати тобі несподівану радість: усім вам судилося вижити, а ворогам вашим упасти в бою.

— Авжеж! Авжеж! Розвій свої сумніви, мій друже! Сонце не забуло тебе! — вигукнув Самотній Ходак.

І всі вожді погодилися з ним. Швидкого Бігуна ніби підмінили. Про битву він розповідав мляво, без щонайменшого захоплення, думаючи, очевидно, про щось інше. Але тепер лице його проясніло, він випростався, заплескав у долоні й вигукнув:

— Звичайно ж! Як же це я не зрозумів свого сну? Друзі, ви розвіяли мої сумніви! Тепер я бачу, що помилявся. Ваша правда: Сонце мене не забуло!

Заговорили про інше. Докурюючи третю люльку, вожді вирішили знятися з табору, оскільки жінки вже запасли жердини для вігвамів, і перелітувати поблизу форту Довгих Ножів, на південь від Великої річки.

Коли вожді розійшлися, я сказав Червоним Крилам:

— Тепер я пройшов через усі випробування, які ти загадав мені: я постував, брав участь у бою і вбив ворога. Чи довго ще мені чекати, чи можу я вже стати ловцем орлів?

— Так, я гадаю, що тепер ти загартував себе і можеш раз спробувати, — відповів старий. — Від форту Довгих Ножів ми подамося до річки Стріли, і в долині розіб’ємо табір. Там, на вершині гори, що лежить на південь від річки, ти викопаєш пастку. Я знаю, на неї часто сідають орли.

Наступного ранку я поїхав разом із Червоними Крилами до загат, щоб забрати наші пастки. В них ми знайшли по задубілому бобру. Оскільки жінки пакували пожитки, то ми заходилися білувати звірків. Напинаючи на обручі шкуру, я сказав Червоним Крилам:

— Як жаль, що в мене мало шкурок і я не можу купити рушницю! Там, на горі, в пастці для орлів, я почувався б у повній безпеці, якби біля мене лежала рушниця.

— Не думай про це і не тривожся: можливо, ти ще й матимеш рушницю, — відповів він.

Я спитав, як це може статися, коли нічим платити за рушницю, та він тільки всміхнувся й мовив:

— Чекай і діждешся.

Ще ніколи моя бабуся, не була така сердита і сварлива, як того дня. Пособляючи мамі в’язати клунки, вона невгамовно бурчала.

Червоні Крила, походжаючи біля нашого вігвама, поглядав на неї скоса і, нарешті, відклиїїав]убік. Не знаю, про що вони гомоніли, але після тієї розмови вона принишкла й охочіше взялася до роботи.

Наступного ранку табір знявся. Гірською стежкою ми поїхали на південь, до Молочної річки, а далі до форту Довгих Ножів, куди дісталися на п’ятий день. Того ж дня вожді й ватажки відвідали форт, і білий вождь (як я вже казав, звали його Довге Волосся) улаштував для них бенкет. Повернулися вони ввечері з подарунками й сповістили, що комори й склади вщерть наповнені товарами.

Швидкий Бігун приніс своїй дружині подарунок від дружини Довгого Волосся, яка доводилася їй двоюрідною сестрою. Це була невеличка шкатулка, в три долоні завдовжки та в дві заввишки, з круглою накривкою, замком і ключем, розмальована жовтою й червоною фарбою. У скриньці лежали голки, шила, шпульки ниток і разки різнобарвних намист.

Дружина Швидкого Бігуна невимовно зраділа й почала вихваляти білих за те, що вони вміють робити не тільки рушниці для чоловіків, а й речі, корисні для жінок. Чи ж є подарунок кращий, ніж шкатулка, в якій жінка може зберігати під замком усі свої скарби?

Почувши, як вона захоплено вигукує, прибігли сусідки й собі замилувалися шкатулкою. Чутка про неї враз розлетілася по всьому табору, і перед вігвамом Швидкого Бігуна зібралася юрба жінок, яким кортіло поглянути на диво. А коли вони довідалися, що на складі у форті близько ста таких шкатулок і кожна коштує чотири боброві шкурки, жінки розбіглися по своїх вігвамах і стали вимагати від чоловіків по чотири шкурки, щоб виміняти на шкатулку. Дехто з чоловіків дав відразу. Ті, в кого шкурок було мало, відмовили, бо хотіли придбати потрібніші речі. Але виявилися й такі, хто, маючи дуже багато шкурок, не дав жодної, бо був скупий без міри й дбав тільки про себе.

Ніч проминула в тривогах. Багато жінок лягли спати плачучи, чимало чоловіків на превеликий подив дізналися, що жінки вважають їх за скупердяїв і негідників. Ще ніколи я не чув, щоб жінки так репетували, як тієї ночі. Сваркам не було кінця. Сотні жінок хотіли придбати шкатулки, але ж у форті їх було обмаль. Багато хто вмовляв своїх чоловіків, щоб вони пішли у форт ще вдосвіта і, коли розчиниться велика брама, першими пробилися до кімнат з товарами.

Тож уночі пара за парою, пішки чи верхи, чоловіки й жінки нишком залишали табір. Коли розвиднілося, виявилось, що покупців біля брами вдвоє більше, ніж шкатулок на складі. Як вони штовхалися, пхалися, намагаючись першими зайти до крамниці! Жінки, котрих відтіснили, посідали на землю й заплакали з горя. Нам розповіли про це вранці, як ми прокинулися, і моя мама сміялася до сліз. «Літо, коли жінки купували шкатулки» надовго запам’яталося нам.

Коли зійшло сонце, я присів коней і разом з Червоними Крилами вирушив у форт: жінки їхали позаду й везли шкури, хутро. Важко було в мене на серці. Колись я мріяв в’їхати у форт на баскому коні й привезти тюки хутра і шкур, а сьогодні в мене не вистачило шкурок, щоб купити бодай рушницю. Спускаючись схилом пагорба, я оглянувся й сказав мамі:

— Візьми собі вісім бобрових шкурок, а вісім дай бабусі. Можете купити все, що вам потрібно.

Вона всміхнулась і промовчала.

Ми під’їхали до форту. Багато я начувся про нього, та, побачивши на власні очі, аж рота роззявив від подиву. Мури були високі, товсті, збудовані з чотирикутних шматків сухої глини. Над ними з чотирьох кутів здіймалися двоповерхові споруди з бійницями, з яких виднілися величезні блискучі рушниці. Якби ассінібойни, кроу, сіу і змії всі разом захотіли видертися на ці мури, щоб проникнути у форт, то білі, стріляючи з цих рушниць, стерли б їх з лиця землі, як вогонь стирає суху траву прерій.

Позлазивши з коней, Червоні Крила і я зайшли у велику браму; слідом за нами подалися жінки, нав’ючені хутром. Старий показав мені будинок, де мешкав начальник форту, кімнату, де на полицях лежали товари, місце, де білі розпікали залізо і виготовляли з нього ножі й наконечники для стріл. Побачив я там склади, житла службовців. На кожному кроці нам стрічалися білі, а я не підозрював, що їх тут так багато.

Пікуні юрмилися під дверима кімнати, де було складено товари. Кожен чекав своєї черги, і Червоні Крила зауважив, що нам, мабуть, доведеться згайнувати тут цілий день. Та ось із будинку начальника вийшов Швидкий Бігун і сказав, що нас чекає Жінка-Птаха, дружина Довгого Волосся.

— Не піду я до неї, — буркнула моя бабуся. — Що мені там робити? Не люблю я цих Довгих Ножів. От якби тут були Червоні Куртки, я б з радістю увійшла в їхній дім.

— Цить, стара! — гримнув на неї Червоні Крила. — Я ще зроду не зустрічав такої злої жінки! Зоставайся тут і стережи хутро. Якби ти зайшла в дім білого вождя, то нас би хутенько випровадили звідти!

Бабуся залишилася, а ми зайшли до кімнати з білими стінами й великою піччю. На підлозі стояли речі, яких я ще ніколи не бачив: стіл, стільці, високе ложе на дерев’яних ніжках. Назустріч нам поспішила Жінка-Птаха; в неї було гарне обличчя і довгі коси. Я за-милувався її сукнею з жовтої тканини з великими круглими голубими плямами. Вона потисла руку Червоним Крилам і моїй мамі, сказавши, що рада їх бачити, потім узяла й мене за руку і вигукнула:

— О, так це Маленька Видра, майбутній ловець орлів?

Я дуже зрадів, що вона покликала нас у свій дім, і сказав їй про це, але більше не міг вимовити й слова. Я був спантеличений і наляканий: уперше в житті мені потисли руку. Вітаючись, білі завжди трясуть один одному руку; цей звичай мені видався дуже дивним.

Жінка-Птаха почастувала нас м’ясом, кавою, сухарями і патокою. Сухарі й патоку я їв уперше, те й те мені припало до смаку. Коли ми поїли, до кімнати зайшов Довге Волосся. Був він високий на зріст, кремезний, з довгим волоссям; ішов твердим кроком і голову тримав високо. Підійшовши до нас, він потис руку спочатку Червоним Крилам, потім моїй мамі і нарешті мені. З Швидким Бігуном він бачився раніше. Добре говорив нашою мовою: напевно, Жінка-Птаха навчила. Обернувшись до Швидкого Бігуна, він спитав:

— Так це і є твій небіж, Маленька Видра, про якого ти мені розповідав?

Потім він обернувся до мене.

— Я радий, що ми з тобою зустрілися. Твій дядько сказав, що ти хочеш стати ловцем орлів. Ти ще молодий для такої небезпечної роботи, але в твоїх жилах тече славна кров пікуні, а я помітив, що пікуні завжди домагаються того, чого хочуть. Чому ж ти не купиш собі рушницю? Я чув, що ти мрієш про неї.

— Авжеж, мені дуже хочеться мати рушницю, але шкурок у мене мало, тож нічим заплатити, — відповів я.

— Якщо я дам тобі зараз рушницю, скажи, ти заплатиш мені сорок шкурок за неї і п’ять за порох, коли в тебе будуть ці шкурки?

Я так зрадів, що не міг вимовити й слова. Нарешті, опанувавши себе, підняв руки до неба і вигукнув:

— Присягаюся Сонцем, що віддам тобі сорок п’ять шкурок, якщо буду живий!

— Молодчина! Я тобі вірю. Рушниця твоя! Іди й візьми її.

Ми всі пішли за ним до сусідньої кімнати, де зберігалися його папери й речі, кулі й чотири коробки з пістонами, потім він зняв зі стіни ріг для пороху і торбинку для куль.

— Бери, це все твоє, — сказав він мені. — Таких рушниць нема в крамниці, дружина попросила, щоб я дав тобі одну з моїх.

О, який я був щасливий! Схопивши рушницю, я притис її до грудей.

— Віддай за рушницю ті шістнадцять шкурок, які ти подарував мені й бабусі, — порадила мама. — Решту принесеш згодом.

— Ні, вони вам потрібні, я не можу їх забрати у вас, — відповів я.