Так мені дісталася перша рушниця.
Пополудні, коли мама з бабусею вимінювали шкурки, я стояв збоку і спостерігав за ними. Кожна купила собі ковдру, ножа, червоної фарби і багато намист, а від своїх покупок вони раділи не менше, ніж я від рушниці. Навіть бабуся всміхалася аж до вух і мугикала пісню, коли ми верхи поверталися до табору.
На Молочній річці ми прожили сім днів. Ці дні видалися для мене нескінченно довгими, адже я мріяв швидше переселитися до річки Стріли. Вечори я проводив у вігвамі Червоних Крил, і старий розповідав мені про ловлю орлів. Удень я ходив на полювання, прихопивши з собою Сінускі й Ніпоку. Я хотів привчити молодого вовка до пострілів; Сінускі, його друга мати, не полохалась пострілу і відразу ж кидалася слідом за пораненим звіром.
Першого дня я підстрелив білохвостого оленя, і він упав на місці. Ніпока не злякався пострілу, проте не побіг за собакою, коли вона метнулася до вбитого оленя й вгризлася зубами йому в горло. Ніпока дивився то на неї, то на мене і, здавалося, не знав, що йому робити. Повертаючись до табору, я підстрелив куріпку, і Ніпока, побачивши, як вона тріпочеться і б’ється на землі, кинувся до неї, а Сінускі сіла й стала дивитись на нього… Він довго рвав, підкидав птаху, вимазав кров’ю всю мордочку і, нарешті, з’їв м’ясо з пір’ям. У цьому він не схожий був на Сінускі, що не доторкалася до птахів. Як і ми, вона любила тільки «справжнє м’ясо».
Я вирішив, що молодий вовк кінець кінцем навчиться вистежувати дичину і буде для мене хорошим помічником. Наступного дня я важко поранив білохвостого оленя, який, похитуючись, зник у хащах. Ніпока, втративши з очей оленя, не захотів кинутися в погоню слідом за Сінускі. Здираючи шкуру з тварини, я прив’язав Ніпоку до дерева. Я вирішив, що не дам йому до закінчення полювання ні м’яса, ні крові.
Невдовзі мені вдалося натрапити на чорнохвостого оленя, і вовк бачив, як він дременув од мене. Я вистрілив. Звір упав і покотився схилом. Собака, а за нею і Ніпока підлетіли до нього, і Сінускі схопила його за горло, але відразу поступилася місцем молодому вовкові, який сердито гарчав і крутив пухнастим хвостом. Я зробив надріз на шиї оленя і дозволив Ніпоці напитися крові. Тепер я знав, що він буде мені помічником. Повернувшись до табору, я довго вчив його лежати не рухаючись біля мене, аж поки дозволю йому встати. Виявилося, що навчити цього нелегко й мені доведеться з ним ще поморочитись.
Коли наші мисливці поспродували хутро і шкури, ми знялися з табору, переправилися через Велику річку й попрямували на південь. Третього дня надвечір ми розбили табір у долині Стріли. Долина була надто вузька, по краях її височіли скелі. Я чув, що тут водиться багато дичини, і, як виявилося, мисливці не перебільшували. На рівнині паслися стада бізонів і антилоп, у глибоких, порослих лісом ярах на кожному кроці траплялися олені, лосі, а на берегах струмків жили бобри; тут вони не будували загат, певно, знали, що під час повені жодна гребля не витримав.
У долині Стріли ми стали табором надовго. Ось чому вже наступного дня я вирушив на полювання, щоб привезти м’яса для нашої сім’ї і для сім’ї Червоних Крил. Супроводжували мене мама й бабуся. Ми піднімалися стежкою, що вела з глибокого яру на рівнину південніше від річки. Зійшовши схилом нагору, ми побачили великі стада бізонів. Вони рухалися назустріч нам, напевно, спускалися на водопій до річки.
Ми сховалися край яру, жінки позлазили з коней. Я віддав рушницю мамі й дістав лук та стріли. Піді мною був кінь Червоних Крил, і я сподівався на щасливе полювання.
Вітер дув мені в обличчя. Не встиг я виїхати на рівнину, як мій кінь почув запах бізонів, і я ледве втримав його. Невдовзі я побачив горби ватажків стада, потім їхні голови. Я попустив повід, і мій кінь навскач миттю досяг стада. Воно круто розвернулося й помчало назад. Вибравши велику самку, я підлетів до неї, натягнув тятиву, і стріла впилася їй у бік. Кров заструменіла в неї з ніздрів. Не зупиняючись, я під’їхав упритул до другої самки і вистрілив у спину. Вона важко гепнула на землю, а я, вибираючи ще більшу тварину, помітив попереду якусь білу пляму.
Як закалатало в мене серце! Невже мені пощастило побачити білого бізона? В цю мить стадо, обминаючи скелю, розділилося на два потоки, і я чітко розгледів бізона, білого з голови до ніг.
Мій кінь летів галопом, але я безжалісно поганяв його. Тварини розбігалися переді мною. Я настиг білого бізона. Побачивши мене, він помчав ще швидше. Мій кінь не відставав од нього, я вистрілив, але тільки легко його поранив. Він високо підстрибнув і припустив ще дужче. Ніколи ще я не бачив такого прудкого бізона! Він випередив стадо, я мчав за ним. Мені здалося, що він вибивається з сил від втрати крові.
Змилений кінь нісся щодуху, і відстань між мною та бізоном поступово скорочувалася. Нарешті я догнав його і вдруге вже не схибив. Стріла влучила йому в серце, і він упав на землю. Я зіскочив з коня й підбіг до нього. Не вірилося, що на мою долю випало таке щастя. Невже я справді вбив білого бізона — священну тварину, обрану Сонцем?
Мама й бабуся, що слідкували за погонею, під’їхали до мене. Бабуся голосно вигукувала моє ім’я.
— Цього білого бізона ти повинен принести в жертву Сонцю! — сказала вона.
Але здирати шкуру зі священної тварини міг тільки жрець Сонця. Моя мама помчала назад, у табір, по старого Червоні Крила.
Ми пішли до забитих мною самиць, і наші руки тремтіли від хвилювання, коли ми білували туші й краяли м’ясо. Потім ми повернулися до білого бізона, і бабуся призналася, що за все своє довге життя вона бачила тільки чотирьох священних тварин. Проте я розізлився на неї: вона хотіла, щоб ми з білою шкурою подалися на північ, до племені кайна, коли настане місяць Стиглих Ягід і кайна будуватимуть вігвам на честь Сонця.
Було над полудень, коли на рівнині показалися вершники. Червоні Крила та інші жерці Сонця, а також Самотній Ходак і вожді кланів їхали попереду, за ними — чоловіки, жінки, діти. Жерці й вожді зупинилися біля туші білого бізона, а решта людей стали великим колом і, тішачись убитою твариною, прославляли мене.
Дружина Червоних Крил, та «що сидить поруч нього», привезла його Люльку Грому і в’язку хмизу. За кілька кроків від туші вона розвела багаття. Довкола нього з’юрмилися жерці Сонця, вожді, а Червоні Крила стояв біля мене. Він спалив на вогні жменю духмяної трави і обкурив себе димом, потім було проспівано чотири священні пісні і вийнято з покрову люльку. Високо піднявши її, старий звернувся з молитвою до Сонця, не забувши згадати про мене, того, хто вбив священну тварину.
В жертву ми принесли поки що м’ясо білого бізона, а шкуру треба було спочатку вичинити й розмалювати.
Потім ми встали, наблизилися до бізона і по черзі почали здирати з нього шкуру. її ми віддали дружині Червоних Крил, вона мала повернути її назад уже вичиненою і розмальованою. Схилившись над тушею, старий вигукнув, звертаючись до Сонця:
— Тобі ми залишаємо священне м’ясо! Будь милостиве до всіх нас!
Церемонія скінчилася. Люди посідали на коней і помчали в напрямку табору. Червоні Крила дбайливо загорнув люльку, передав її дружині і звернувся до мене:
— Ходімо! Сьогодні великий день — ти вбив священного білого бізона, і я покажу тобі, де слід копати пастку на орлів.
Узявши з маминих рук рушницю, я звелів їй і бабусі відвезти додому м’ясо вбитих самок, а сам подався слідом за Червоними Крилами. Ми поїхали на південь, до високої гори, на якій, за словами старого, часто відпочивали орли. І справді, коли ми дерлися крутим схилом, над горою ширяли чотири величезні птахи.
Коні засапалися. Нарешті ми виїхали на вершину гори, і я побачив вузенький майданчик завдовжки п’ятдесят кроків. На його східному краї містилася пастка, закидана наполовину землею і гнилим листям. Це була пастка Червоних Крил, багато літ тому він спіймав тут сім орлів.
Старий сказав мені, що лопата його лежить десь на східному схилі, куди він її пожбурив. Я спустився й знайшов її; вона була виготовлена з лопатки бізона і від часу зробилася жовто-зеленою. Я плигнув у яму і заходився згрібати землю, хмиз і листя на мою шкіряну ковдру. Зв’язавши кінці ковдри, я передав її старому, і той відніс її чимдалі й висипав сміття на схил гори. Ми працювали не спочиваючи, аж поки очистили яму. Пастка з прямовисними стінами і гладенькою долівкою була таки глибоченька; коли я ставав у ній на повен зріст, то збоку виднілася тільки моя голова. Старий був задоволений. Він знову нагадав, що орли частенько спускаються на вершину гори і тут для мене почнеться стежка ловців. На зворотному шляху він співав священних пісень. До табору ми повернулися смерком.
Уранці мама з бабусею привезли до пастки кілька в’язок вербових гілок, а наступного дня я пішов на полювання. Мені потрібна була принада для орлів. Я хотів убити вовка і зробити з нього опудало.
У цьому краї водилося чимало вовків, але мені ні разу не вдавалося наблизитись до них на відстань рушничного пострілу. Рано-вранці я залишив табір і спустився до стежки, протоптаної бізонами. Стежка петляла в яру і вела до річки. Зі східного боку в яру височіла скеля, я видерся на неї і причаївся за кущами. Я знав, що вовки завжди біжать слідом за стадами бізонів, тим паче що на курній стежці я розгледів відбитки вовчих лап.
— Бізони, спраглі бізони, ідіть на водопій до річки! Вовки, голодні вовки, біжіть слідом за бізонами! — шепотів я.
Чекати довелося недовго. Далеко в яру з’явилася хмара куряви. Яр був вузький, наче змія звивався, і стада я не бачив. Проте відразу збагнув, що то бізони йдуть до водопою. Я не зводив очей із хмари куряви. Нарешті показалися ватажки. Забачивши воду, вони побігли щодуху. Вітер дув мені в обличчя, пилюка сліпила очі. Темною лавиною стадо нестримно котилося схилом. Діставшись берега, бізони проштовхувалися наперед, щоб напитися якомога швидше.
Я прикипів очима до стежки. Насамкінець з’явилися старі бізони — самці, облізлі, з тупими рогами. Вони пленталися позаду, один із них кульгав. За ними, на відстані ста кроків, бігли один за одним семеро вовків, висолопивши язики, вкриті з ніг до голови пилюгою.
Коли вони минали скелю, я завив по-вовчому. Вони стали, нашорошивши вуха, не відаючи, звідки лине виття. Тоді я прицілився у ватажка і спустив курок. Бах! Вовк упав і задригався в пилюзі. Решта повернули назад і через хвилю зникли з очей. З громовим тупотом дременули бізони. Коли я спустився у яр, вовк лежав мертвий. Обережно я злупив шкуру, не відтинаючи ніг, поквапився додому. Я віддав шкуру Червоним Крилам, який обіцяв набити її травою.
Наступного дня старий знову поїхав зі мною до пастки. Ми довгенько там поморочилися, накриваючи яму гілками і травою; в дашку з одного краю ми лишили дірку, крізь яку я мав залазити до ями, а потім закладати її патиками. Щиро кажучи, працював тільки старий, я ж пособляв йому, підносячи вербове гілля, оберемки трави. З цікавістю стежив я, як він дбайливо споруджував дах, по кілька разів перекладаючи з місця на місце палиці. Коли він поклав останній оберемок трави, годі було розпізнати, де кінчається настил, а де починається лужок.
Старий звелів мені опуститися в яму й оглянути дах ізнизу. Я неабияк здивувався, побачивши, що настил над головою ріденький, як решето, і в широкі просвіти видно небо. Роздосадуваний цим, я виліз із ями.
— Я думав, що дах щільний, а він, виявляється, як решето, в дірках! — вигукнув я. — Його слід переробити. Якщо я заховаюся в цій пастці, орел, звичайно, мене помітить і полетить геть!
Старий засміявся і мовив:
— Я чекав, що ти це скажеш. А зараз підійди до самого краю пастки і подивися вниз.
Сказавши так, він просунув у дірку своє біле шкіряне покривало, а я, хоч як напружував зір, не бачив нічого, крім трави, що покривала настил.
— Що ж це означав? — здивувався я. — Нічого не розумію. Чому всі просвіти й дірки пропадають, якщо дивитися на них зверху?
Старий знову зареготав.
— Просвіти лишились, але ні ти, ні орел їх не побачите, бо нагорі світло, а в ямі напівтемрява. Якщо ти дивишся на дах ізнизу, світло проникає в усі шпарини, і можна розгледіти кожен патичок, кожен жмуток трави. Не забудь, що орел уночі, навіть смерком нічого не бачить; він любить сонце і яскраве денне світло. А зараз подай мені ковдру й поїдемо додому.
Я знову заліз у пастку, взяв ковдру і, задерши голову, побачив старого, який стояв на краю ями.
— Ти мене бачиш? — вигукнув я.
— Ні, звичайно, не бачу! — відповів він.
Я видряпався нагору. Тепер я був упевнений, що орел мене не побачить. І все-таки я не розумів, чому знизу настил здається дірявим, а зверху не видно жодного просвіту. Цілу дорогу я морочив собі цим голову.
Коли яма була готова, опудало вовка набите, я мусив чотири дні молитися — по одному дню на кожну сторону світу. Так чинять перед тим, як спуститися в пастку, усі ловці орлів. Я не знав цих молитов, але Червоні Крила навчив мене їх, а потім разом зі мною поїхав до лісу, де я приніс у жертву Сонцю пару гарних мокасинів.
Четвертого дня надвечір старий звелів поставити «вігвам потіння». Разом зі мною потів він сам, а також інші жерці Сонця. Всі ми співали священних пісень і молилися богам, щоб уберегли нас від орлиних пазурів і дзьоба, а Червоні Крила зняв усі покрови з Люльки Грому. Тоді, тримаючи Люльку Грому, я звернувся до Сонця з молитвою, попросив помочі також у Першого Крука.
Наступного ранку я прокинувся вдосвіта й осідлав двох коней — для себе і для Червоних Крил, який забажав мене провести. Я не снідав — ловці орлів постують, аж поки не спіймають здобич. Чекаючи на нього, я віддавав розпорядження мамі й бабусі (так звелів старий).