Коли я замовк, мама заплакала, кивнула головою й не зронила ні слова, а бабуся голосно мовила:
— Іди й не хвилюйся, ми робитимемо так, як ти кажеш. А коли спустишся в пастку, благай богів, щоб вони додали мудрості, якої тобі бракує. Якщо ж чорна смерть зробить на тобі позначку, то не ми цьому виною.
— О, який у тебе презлющий язик! — вигукнула мама. — Жорстока ти жінка.
— Не жорстока, а мудра! Я зичу йому добра! — спересердя пробубоніла стара.
Мене окликнув Червоні Крила. Він уже сидів на коні, поклавши перед собою опудало вовка. Ми виїхали з долини і до сходу сонця прибули на вершину гори. На сході, в блакиті неба, ширяли чотири орли. Старий сказав, що це добра ознака, а чотири — священне число. Набитому травою вовку він надрізав шкіру й запхав туди великий шматок бізонячої печінки, а потім поклав опудало на настил. Коли я спустився в пастку, він старанно заклав патиками й травою дірку, крізь яку я влазив, дав мені останню пораду й поїхав, тримаючи на поводі мого коня. Він обіцяв повернутися сюди надвечір.
Залишившись на самоті, я ліг горілиць і задивився в просвіти на сине небо. Який я був щасливий! Як мені хотілося, щоб Самотній Чоловік, інші жерці племені кайна побачили мене в цю мить! Вони переконували, що я зможу стати ловцем орлів, коли мине багато зим, а я домігся свого за одне літо, та й літо ще не скінчилося! Я постував, гартував своє тіло, в бою з ворогами я довів, що можу подолати страх, я пройшов через усі випробування і завдяки старому доброму жерцю став ловцем орлів.
Високо над горою ширяло четверо орлів. Я почав молитися Першому Крукові, Сонцю, Нічному Світилу і всім богам, небесним і земним. Я замугикав пісню Давнього Вовка, а на душі в мене було так мило та любо!
Коли сонце застигло у високості, у мене ворухнувся перший сумнів: а що, як жоден орел не сяде на опудало вовка? Я намагався заспокоїти себе і пригадував розповіді ловців. Траплялося, що дехто кілька днів просиджував у пастці, очікуючи птаха. Але ці спогади не вгамували моєї тривоги, адже я хотів сьогодні ж спіймати орла. Я відчував, що просто не можу впорожні повернутися до табору. Потім я уявив собі, як спускається орел до набитого травою вовка; я наглядав дірку, в яку було б зручно просунути руки, щоб схопити птаха. А що, коли я його не втримаю? Що, коли він ударить мене дзьобом чи встромить у руку пазурі? Ловити орлів здавалося мені справою легкою, і тільки зараз я збагнув, як це важко, небезпечно. А як нестерпно очікувати! Я зрозумів, чому в нас так мало ловців: вони не витримували ні напруженого чекання в ямі, ні страшних думок про орлиний дзьоб та пазурі. Вони сміливо йшли на бій і не боялися смерті, але орли їм вселяли страх. «Може, і я не витримаю випробувань, — майнуло в голові. — Може, Червоні Крила помиляється, вважаючи, що мене чекає перемога?»
Після полудня, подивившись у небо, я побачив орла, який летів до гори. Я хвилювався, що він не спуститься на опудало вовка. Мені дуже хотілося підвестись, але я пригадав, що Червоні Крила радив лежати нерухомо, аж поки орел почне довбати печінку.
Мені здалося, що збігло вже багато часу, і я вирішив, що орел наївся досхочу м’яса бізона чи антилопи, підстрелених нашими мисливцями, й вовк його не вабить. Я заблагав Першого Крука завернути орла до мене. О, як я молився! І потерпав: чи подужаю орла? Раптом пролунав гучний шум: розтинаючи повітря, орел падав із високості. Шум ущух, але я не бачив птаха і подумав, що він спустився на рівнину. Та я помилився. Майнула чорна тінь, і через секунду — дві орел ступив на настил і виплигнув на вовче опудало. Як закалатало моє серце!
Тепер я бачив його чітко: він високо тримав голову, озираючись довкола. Які в нього були хижі очі! Потім, схиливши голову трохи набік, орел подивився вниз, на печінку, що стриміла з вовка. Він загнав у неї дзьоб, відірвав шматок і проковтнув. Ще раз розгледівся довкола і тільки тоді заходився жадібно дзьобати печінку. Мабуть, він був дуже голодний. Я знав, що баритися не слід. Хвилювався я не менше, аніж під час сутички з тим ассінібойном. Я тихо-тихо підвівся і став, згорбившись, якраз під орлом. Він повернувся до мене хвостом.
Тут я пригадав пораду Червоних Крил: «Якщо ти не хочеш, щоб орел роздряпав тобі руки пазурами, хапай його за ноги біля тіла». Поволі я просунув руки в щілину між двома патиками і, миттю підскочивши, спробував схопити орла за лапи. Він стріпнувся, але я встиг затиснути в долонях його лапи. Змахнувши широченними крилами, він мало не відірвав мене од землі, та я тягнув його донизу. Провалився дах, і на мої витягнуті руки впало вовче опудало. Орел намагався дзьобнути мене в обличчя, але не міг цього зробити через опудало, що лежало на моїх руках. Не розтискаючи долонь, я впав ницьма на долівку пастки і потяг за собою орла. Він виривався, змахував крильми, але невдовзі вибився з сил і припав грудьми до землі Я притис його коліньми і наліг на нього всім тілом: він почав задихатися, стріпуючи крильми, голова поникла, ще мить — і орел був мертвий.
Я викинув його з ями, виліз сам і заспівав переможну пісню. Потім присів біля нього й став розгладжувати покошлані крила. До вечора було ще довго, і я вирішив не чекати Червоних Крил. Діставши з ями рушницю, я закинув на спину орла й побрів додому.
Як мені хотілося пройти табором, пританцьовуючи й виспівуючи пісень! Але я згадав ловця орлів Самотнього Чоловіка і поборов своє бажання. Спокійно й велично проходив він поміж вігвамами, несучи за спиною орла. Я вирішив, що йтиму так само, як Самотній Чоловік. Пікуні при зустрічі вихваляли мене на всі лади, а воїни зупиняли і милувалися орлиним хвостом, їм дуже хотілося купити його, але я сказав, що тим часом не збираюся його продавати. Нарешті, я підійшов до нашого вігвама. З нього вибігли моя мама і Червоні Крила, який ладнався їхати по мене до гори. Повернулася з лісу бабуся, що ходила по хмиз. Побачивши орла, вона обняла мене і заходилася вигукувати моє ім’я, наче я переміг ворога.
Так я почав ловити орлів. У долині річки Стріла я спіймав ще чотирьох птахів, а потім ми перекочували до Жовтої річки і розбили табір біля підніжжя Жовтих гір. Ці гори назвали Жовтими багато років тому, коли наше плем’я знайшло тут жовту землю.
У долині Жовтої річки, в горах і на рівнинах обабіч гір водилася сила-силенна дичини. Поїхавши на полювання, я вбив бізона, оленя й лося і надовго забезпечив м’ясом свою сім’ю та сім’ю Червоних Крил. Тепер можна було братися й за лови. Наступного дня я почав копати яму на вершині вузького гірського хребта, досить далеко від нашого табору. Через три дні яма і дах були готові. Потім я протягом чотирьох днів постував, четвертого дня ввечері був у «вігвамі потіння», а рано-вранці вирушив до пастки, прихопивши опудало вовка, в яке запхнув шматок бізонячої печінки.
Коли я виходив із табору — а йшов я пішки, несучи на плечі вовка, — Ніпока заскавучав. «Чи не взяти його?» — подумалося мені. Почувши мій поклик, молодий вовк кинувся до мене, став підстрибувати, намагаючись лизнути мене в обличчя. Я пройшов через увесь табір, Ніпока біг за мною по п’ятах. У вільний час я довго морочився з ним, навчав лежати нерухомо, поки не свисну, і тепер він покірливо слухався мене. Щоправда, людей боявся всіх, окрім моєї мами та бабусі, навіть не зміг звикнути до Червоних Крил, хоч старий часто до нас навідувався. Коли хтось чужий заходив у наш вігвам, Ніпока підповзав до мене чи до моєї мами, якщо мене не було дома, і не відходив від нас, поки гість сидів у вігвамі.
Я видряпався на гору, спустився разом із Ніпокою в пастку й заклав гілками і травою отвір, крізь який я проліз. Постеливши на землі ковдру, я звелів вовкові лягти, і він невдовзі заснув, але спав недовго. Раптом я помітив, що він підвів голову й потяг носом повітря, потім зірвався на ноги, наїжачивши на спині шерсть. Неспокійно переминаючись з ноги на ногу, вовк поглядав на стіни пастки, наче хотів на волю. Я пригадав, що він точнісінько так поводиться, коли хто-небудь наближається до нашого вігвама. «Вовк почув запах людини, і ця людина — мій ворог», — подумав я. Всі наші мисливці знали, що я ловлю орлів на вершині гори, й не потурбували б мене.
Схопивши рушницю, я встав, обережно розсунув гілки й виглянув. Я забув сказати, що гірський хребет був порослий лісом, але моя пастка містилася на відкритій галявині. По цій галявині повзло навкарячки двоє чоловіків, ховаючись у високій траві. Кроків п’ятдесят віддаляло їх від мене. Я поволі звів рушницю, поклав цівку на край настилу, прицілився в чоловіка, котрий повз попереду, і вистрілив. Чоловік скрикнув, схопився на ноги, підняв угору руки і впав горілиць. Його товариш також зірвався, подивився на вбитого і дав драла. Він щез у лісі раніше, ніж я встиг перезарядити рушницю. Я помітив, що рушниці в нього не було, у руках він тримав лук і щит.
Я нітрохи не сумнівався, що вбив ворога наповал, та все ж не хотів ризикувати. Ніпока дряпав мені ногу, йому кортіло вирватися з ями: він знав, що після пострілу на його долю завжди перепадає шматочок м’яса. Зарядивши рушницю, я взяв вовка на руки і випустив на волю. Він відбіг на кілька кроків» та враз спинився, потяг носом повітря і вернувся до пастки.
Чоловік, що зник у лісі, не був небезпечний, бо його стріли не могли до мене долетіти. Я виліз із ями і, стоячи навкарачки, подивився на розпластаного ворога. Кущі затуляли його від мене, і я добре бачив тільки ноги, взуті в мокасини. Тоді я підвівся й побачив, що ворог мій лежить горілиць, відкинувши одну руку. Він був мертвий, я не сумнівався в цьому. Підбігши до нього, я схопив його лук і сагайдак із шкури видри, зняв коробку з бойовим убранням, що висіла в нього за спиною, й підняв щит, який лежав під кущем. Убитому було зим із тридцять, і я помітив, що він дуже вродливий. Його волосся було заплетене в коси, лиш над чолом був коротко підстрижений чуб. Я чув, що так зачісуються індіанці з племені кроу.
Я не здогадувався, як опинилися тут ці двоє, і просто вважав їх розвідниками, висланими великим загоном кроу, який перебуває десь поблизу й ось-ось нагряне з лісу. Прихопивши речі вбитого воїна, я побіг додому і на півдорозі зустрів мисливця з нашого табору. Коли я йому розповів, що трапилося нагорі, він запропонував мені сісти на його коня. Примчавшись в табір, ми сповістили воїнів про те, що поблизу бродить військовий загін кроу. Ніпока, що ні на крок од мене не відставав, вскочив у наш вігвам і заховався за моїм ложем: його дуже злякала метушня, яка зчинилася в таборі.
Я віддав мамі трофеї й розповів про зустріч із кроу. Потім я поїхав із нашими воїнами. До пізньої ночі ми гасали рівнинами, але жодних слідів кроу не виявили. Безслідно зник другий воїн, котрий утік від мене до лісу. На зворотному шляху я прихопив опудало вовка, вирішивши ніколи більше не ловити орлів на цій горі.
Вночі у вігвамі Самотнього Ходака зібралися старійшини, і я змушений був розповісти про все, що сталося на горі. Не забув згадати про Ніпоку. Якби не вовченя, воїни кроу підкралися б до пастки й захопили б мене зненацька.
Наступного дня я почав копати нову яму на вершині гори на північ від нашого табору. Багато орлів я спіймав у цій пастці. Щастя мені всміхалося: ні разу орлам не вдалося подряпати мені руки чи поранити мене.
Настав місяць Стиглих Ягід. Якось увечері я повернувся додому пізно. Бабуся вискочила мені назустріч і, то плачучи, то сміючись, сказала: кайна вже близько, завтра вони будуть тут, у долині Жовтої річки, і разом з нами будуватимуть вігвам на честь Сонця. І тоді, додала бабуся, жерці кайна дадуть мені нове ім’я.
Це була добра звістка. Наші мисливці в долині Вовчої річки зустріли мисливців племені кайна і від них дізналися, що плем’я переселяється до Жовтої річки.
Наступного ранку я пішов до пастки і забрав опудало вовка, знаючи, що тепер мені не скоро доведеться ловити орлів. Пізно ввечері прибули кайна. Радісною була зустріч двох племен. Моя бабуся багато часу проводила в кайна, і до нашого вігвама частенько забігали її давні подруги.
Двадцять жінок пікуні й стільки ж жінок кайна дали обіцянку Сонцю спорудити священний вігвам. Коли вігвам був готовий, я підвісив до жердини бойове вбрання, яке взяв у воїна кроу, і приніс його в жертву Сонцю. Потім я вирішив завдати мук своєму тілу. Чорною фарбою я вимазав собі обличчя й розплів коси. Червоні Крила зробив у мене на спині два короткі надрізи. Під смужечкою шкіри між надрізами просунув кінець пояса і зав’язав його на петлю, а до другого кінця прив’язав череп бізона. Два дні я постував і ходив довкола священного вігвама, волочачи за собою череп, і благав Сонце дарувати мені милість і довге життя. Спина горіла вогнем, від страшного болю я непритомнів. Проти вечора другого дня смужечка моєї шкіри розірвалася, і я став вільний. Я так охляв, що не міг стояти. Мама та бабуся перенесли мене до нашого вігвама й нагодували. Червоні Крила забажав ще, щоб я наступного дня в присутності воїнів і ватажків перелічив усі звершені мною подвиги.
Я перелічив їх опівдні. Почав із того, як я вбив ведмедя, а закінчив розповіддю про зустріч із воїном кроу. Чоловіки та жінки співали мені хвалу, а барабанщики били в барабани. Я замовк і відчув, що тремчу всім тілом; від похвали мені в голові паморочилося. Та ось наперед вийшов сліпий дід Вождь-Гора, жрець племені кайна. Це був той самий дід, який не так давно казав мені, що ловці орлів поклялися зберігати свою таємницю.
— Славний воїне, що помстився за смерть наших синів! — вигукнув він. — Я даю тобі нове ім’я! Старе Сонце, ловцю орлів, я молю богів, щоб ти дожив до глибокої старості.
І всі почали вигукувати моє ім’я, нове моє ім’я. Дужче від усіх кричала моя бабуся та її подруги — бабусі з племені кайна. Підвелася дружина Червоних Крил і подала мені вичинену шкуру білого бізона, на якій було намальовано велике Сонце. Я поніс цю шкуру у священний вігвам і в присутності вождів, жерців та ватажків кайна й пікуні почепив її на жердині. Це був мій дар Сонцю. О, якими щасливими ми почувалися в той день!
Зиму провели ми на південних рівнинах; я ловив орлів і тільки дуже холодними днями не виходив на лови. Пір’я орлиних хвостів я вимінював на коней і боброві шкурки. А навесні наступного року збулася моя мрія: у форт Довгих Ножів я в’їхав на баскому коні, а за мною їхали мама й бабуся, поганяючи коней, нав’ючених хутром та шкурками.
Я радо віддав борг Довгому Волоссю, потім повів жінок у кімнату, де зберігалися товари, і спостерігав, як вони вибирали потрібні їм речі.
Так почалося для мене нове життя. Багато зим я кочував рівнинами з пікуні, полював, воював із нашими ворогами і ловив орлів. Оце й кінець моїй розповіді.
Я стрічав своє чотирнадцяте літо, а Нітакі, моя сестра, — тринадцяте, коли це сталося. Це був нещасливий, фатальний для всіх нас день — мов хто наслав лихі чари. Ми не думали, не гадали, що гордість, гнів і впертість мого батька принесуть нам стільки поневірянь. Ти сам невдовзі зрозумієш, що у всьому винен був він.
Було літо, місяць Нової Трави. Ми, пікуні, або південні «чорноногі», як ви, білі, називаєте нас, отаборилися між річкою Тетон і пагорбами, яким ми дали назву Четверо. Наше плем’я тоді ще було вельми численне, табір налічував вігвамів із вісімсот, а мешкало в них до чотирьох тисяч людей, дорослих і малих.
Саме через те, що нас було багато, наші мудрі прабатьки зібралися колись на велику раду і виробили правила полювання. Виконували їх усі. Ось одне з правил: якщо все плем’я відчує гостру потребу в бізонячих шкурах на одяг, покриття для вігвамів чи для якого іншого вжитку, то полювати одному мисливцеві не дозволяється, щоб не сполохати стада бізонів, які знайшли випаси поблизу табору, і не позбавити всього племені засобів до існування. А звичай був у нас такий: вожді висилали по кілька юнаків, щоб ті вели спостереження за великими стадами бізонів. Якщо котресь із них близько підходило до табору, спостерігачі поверталися додому й повідомляли про це старійшинам. Відразу ж табірний оповісник об’їжджав усіх мисливців, велів їм осідлати коней і зібратися перед вігвамом вождя племені. Сам вождь ставав на чолі мисливського загону, вибирав місце для початку атаки, і всі гуртом на своїх метких конях довго переслідували стадо. Після полювання рівнина бувала вкрита бізонячими тушами.
Але сувора кара падала на того, хто порушував правила полювання. Загін Ловців, що входив до братства «Всі Друзі», з наказу вождя хапав злочинця, і воїни добряче шмагали його, рвали на ньому одяг, а бувало, що й руйнували вігвам, убивали найпрудкіших його скакунів. Справедливе покарання, всі в таборі так вважали. Бо ж полювання на бізонів — то достатки всього племені.
Ці тварини давали нам усе: харч, дах над головою, одяг.
Отож одного дня, в місяць Нової Трави, кілька мисливців-невдах поскаржилися, що в них немає шкур на нові вігвами, а тим часом дехто полює поодинці й полохав стада. Вислухавши скаржників, старійшини доручили табірному оповісникові повідомити племені, що полювання тимчасово заборонене, а юнакам із загону Круків-Носіїв було доручено спостерігати за довколишніми рівнинами й доповідати щоденно про переміщення та про чисельність бізонів. Мій батько сидів якраз у вігвамі, коли мимо нас проїжджав оповісник, вигукуючи повеління вождів і нагадуючи про кару для тих, хто не послухається.
— Ха! Ті вожді тільки й знають вимагати: роби те, не роби того, наче ми малі діти! — спересердя вигукнув батько. — Я піду полювати, незважаючи на їхні укази та погрози.
Ми думали, що він пожартував. Через два дні він несподівано спитав матір:
— Сісакі, чи багато в нас залишилося м’яса?
— Сирого сьогодні вранці спекла останній шматок, а сушеного ще на день буде, — відповіла мати.
— Гаразд, гаразд! Хвилюватися поки що нема чого, а як вичерпаємо всі запаси, тоді й подамося на лови. Для своєї дружини та дітей я добуду м’ясо, багато м’яса, хоч би мені довелося порушити всі правила полювання.