— Ха-ха! Ловці не осміляться мене зачепити! — заперечив батько. — Полювати я вирушу післязавтра вранці. А тобі забороняю позичати м’ясо. Ми ніколи не позичали його і не позичатимемо.
— Одначе пригадай, як багато разів ми виручали людей, ділилися з ними м’ясом, смальцем і навіть пемміканом, хіба вони не виручать нас сьогодні, коли ми залишилися без припасів?
— Швидше ми з голоду повмираємо, аніж я дозволю тобі ходити з простягнутою рукою, — рішуче мовив батько. — Відколи ми з тобою мешкаємо під одним дахом, у нас ніколи не виводилося м’ясо. І я пишаюсь цим. Мені, правда, завжди щастило на полюванні, міг часом похизуватись, але ж кожен знає, що рівного мені в мисливстві нема. Отож, дружинонько моя, проживши стільки зим укупі з тобою, ми ніколи не просили помочі, не проситимемо її ні в кого й зараз, навіть у твоїх чи моїх братів. Кажу тобі ще раз: якщо вождь не влаштує полювання для всіх мисливців, то післязавтра я сам піду на бізонів. Це моє останнє слово.
Усіх нас: матір, мене й сестру — дуже стривожив цей намір. Коли батько вийшов з вігвама, щоб гнати табун на водопій, мати відразу зайшлася плачем, приказуючи, що нам не минути лиха. Ми почали благати Сонце, щоб воно привело до табору велике стадо бізонів і щоб вожді дозволили полювання.
Наступного ранку юнаки-спостерігачі принесли в табір звістку, що велике стадо бізонів пасеться на південь од річки, але наблизитись до нього непомітно на відкритій рівнині ніяк. О, як ми жадали, щоб стадо вночі перемістилося на північ од річки! Але цього не сталося. Щойно розвиднілося, як табірний оповісник уже їздив од вігвама до вігвама, повідомляючи, що бізони не покинули свого стійбища на відкритій рівнині. Він нагадував також про повеління вождів і закликав набратися терпіння.
Коли оповісник минав наш вігвам, мій батько голосно розсміявся. Нам зробилося моторошно від його сміху.
— Ха! Вони забороняють нам полювати, коли в нашому вігвамі не залишилося ні шматочка м’яса! Вони радять голодувати і набратися терпіння! Ну що ж! Нехай хтось і слухається цих балачок, а я, незважаючи ні на що, піду й добуду м’яса для сім’ї. Тож знайте, Самотній Бізон сьогодні вирушає на полювання. І ти, Чорна Видро, їдеш зі мною!
Чорною Видрою назвали мене, коли я народився. Нинішнє ім’я Вождь Вігвамна Жердина я заслужив згодом, через багато літ після того нещасливого, фатального дня.
— О чоловіче, пожалій мене! — благала мати. — Якщо ти любиш своїх дітей, якщо ти любиш свою дружину, не ходи на полювання! Залишся дома і чекай, поки вожді скасують заборону.
— Так, так! І ми голодуватимемо або жебратимемо. Не бути цьому! Я люблю тебе, люблю своїх дітей і тому йду на полювання. Чорна Видро, сину мій, прижени-но наш табун!
Я подивився на матір в надії, що вона заступиться, скаже не йти. Але мати запнула голову ковдрою і заплакала. Вона добре знала, що ні найпереконливіші докази, ні слізні благання не зламають батька.
Прихопивши аркан, я вийшов із вігвама, піднявся схилом на рівнину, позбирав табун і погнав на водопій. Тоді ми мали понад сто коней. Батько вже чекав на мене біля річки. Він спіймав двох метких скакунів, привчених до погоні за бізонами. Ми осідлали їх і поїхали через табір, тримаючи курс на захід.
Коли ми проїжджали повз вігвам Білої Антилопи, ватажка загону Ловців, на поріг вийшов господар і спитав, куди ми вирушаємо. Батько не повернув голови і не відповів нічого, наче й не бачив і не чув його. Перегодя я озирнувся кілька разів — Біла Антилопа все дивився нам услід. Я подумав, що він неодмінно постарається дізнатися, куди й по що ми їдемо.
Відразу за табором ми звернули на південний захід, у напрямі пагорбів, що стояли біля підніжжя Хребта Світу[14]. Проїжджаючи повз одного з тих Чотирьох, ми помітили на його вершині спостерігача із загону Круків-Носіїв. Він подавав нам знаки, щоб ми верталися до табору, але батько зважив на нього не більше, ніж на Білу Антилопу. їхали ми то клусом, то чвалом, і над полудень спинились біля підніжжя пагорбів. Удалині паслися старі бізони, на схилі я помітив угодованого трилітка, який, побачивши нас, дременув геть.
— О тату, вбий його! — закричав я. — Його легко догнати.
— Нас чекає краща здобич, ніж ця, — озвався батько. — Ще сьогодні я привезу моїй сім’ї м’ясо жирної самки.
Більше я не радив йому нічого. Піднявшись на вершину одного з пагорбів, ми позлазили з коней і окинули зором рівнину, що простяглася на схід аж до горизонту. Удалині паслося велике стадо бізонів — триста-чотириста голів, — за яким спостерігали кілька днів Круки-Носії. Тварини досі ще трималися середини плоскогір’я; де-не-де поблискували калюжі, і я зрозумів, чому тварини не йдуть на водопій до річки. Спостерігачі мали слушність: поки стадо не покине плоскогір’я, годі наблизитись до нього.
Батько курив люльку, і ми не зводили очей із стада. Нарешті ми знову скочили верхи на коней і, піднявшись на вершину сусіднього пагорба, подивились униз. В улоговині між двома пагорбами ми побачили сорок-п’ятдесят самок із малими. Та одна, здорова, вгодована, була без приплоду.
— От бачиш, сину, як мудро ми зробили, що не вбили того молодого бізона, — пояснив батько. — Сонце прихильне до нас, воно посилає нам жадану здобич.
Я нічого не відповів: мене гризли думки про те, що нас чекає, коли ми повернемося ввечері до табору. Батько вірив, що Ловці не зважаться його покарати за порушення правил полювання, я ж не був певен у тому.
Батько звелів мені зачекати тут, поки він спуститься до виходу з улоговини. А відтак я повинен був спуститися в улоговину з протилежного кінця і наполохати стадо. Воно, звісно, кинеться навтіки в напрямі рівнини просто на батька.
Сталося так, як він передбачив. Бізони, побачивши мене, задерли хвости й пустилися навскач улоговиною. Батько перетяв їм шлях, під’їхав до жирної ялівки і відпустив тятиву лука. Стріла до оперення ввійшла тварині в бік.
Одного пострілу було достатньо. Кров цівкою вдарила з ніздрів, ялівка враз стала, похитнулась і впала на траву.
Ми позлазили з коней і заходилися білувати тушу. Здобич виявилася дуже жирною: на ребрах під горбом жиру, білого як сніг, наросло на три пальці завтовшки. Коли батько рубав тушу, вирізував язика, найсмачніші шматки м’яса, він голосно співав пісню койота-мисливця; потім, потираючи руки, засміявся й мовив до мене:
— Ну ось, мій сину, тепер і в нас є м’ясо. І ти, й мама, і твоя сестра їстимете вволю. Ха! А сидіти сидьма й голодувати через якісь там заборони вождів — нізащо! Доки-Самотній Бізон здатний нап’ясти тятиву, його сім’я не знатиме голоду!
Коли жирна ялівка впала на землю, ми з батьком забули про стадо, яке помчало з улоговини на рівнину. Лише впоравшись із тушею, ми помітили на сході густу хмару куряви. Звідки вона взялася, ми здогадувалися, але ні слова не сказали один одному. Батько скочив на коня і виїхав на вершину пагорба, я подався слідом за ним. Спинивши коней, ми подивилися на рівнину. В своїх здогадах ми не помилилися: бізони, вирвавшись з улоговини, помчали прямо до великого стада й наполохали його, тепер воно бігло на південь, у протилежному від табору напрямі. Кілька днів спостерігачі не зводили очей зі стада, весь табір терпляче чекав, коли воно спуститься до річки, але мій батько забув про нужду племені і думав тільки про себе. Гордий і впертий, він один був виною тому, що стадо пустилося навтікача і широким чорним потоком мчало на південь.
Я поглянув на батька. Він стояв замислений, посмішка зійшла в нього з обличчя. Але через хвилю батько знову прибрав гордого вигляду і заговорив спокійно, звертаючись скоріше до самого себе, аніж до мене:
— Ну й що! Я наполохав стадо, але хто в цьому винен? Не я! Мої діти не знатимуть голоду, хоч би мені й довелося порушити всі закони нашого племені.
Я, звичайно, нічого на те не відповів. Ми спустилися в улоговину по здобич, а потім рушили додому. Споночіло, коли ми в’їжджали в табір. Перед вігвамами стояли чоловіки та жінки і пильно дивилися на нас. Усі мовчали, ніхто не зронив ні слова. Мовчання, дивне, тривожне мовчання зустрічало нас і проводжало. Не знаю, чи відчував батько той ворожий настрій мешканців. Ми під’їхали до нашого вігвама і позлазили з коней. Мати чекала біля входу. Мовчки взяла вона м’ясо й понесла у вігвам.
Я лишився, щоб розсідлати коней, а батько пішов слідом за матір’ю.
— Любі мої дружино й дочко! — весело вигукнув він. — Я привіз вам жирного м’яса. Не баріться, готуйте вечерю. Знаю, що ви голодні.
Я зайшов і сів на своє ложе із звіриних шкур. Мати нічого батькові не відповіла. Вона порізала язик бізона тоненькими смужками, і я бачив, що в неї тремтіли руки. Потім заходилася пекти порізане м’ясо та ребра на червоних жаринах багаття.
Батько поклав збоку лук і взяв рушницю, що стояла в головах його ложа. Цю рушницю він придбав торішнього літа в Гудзоновій торговій компанії. Пильно оглянувши рушницю і ніжно погладивши цівку, він поставив її в ногах ложа. Він рідко стріляв із неї, обмаль було пороху та куль. На бізонів ходив із луком та стрілами, а зброєю білих користувався тільки на війні. Придбавши в білих кілька таких рушниць, наші «чорноногі» прогнали вороже нам плем’я кроу до річки Йєллоустон. Ми також змусили кроу покинути пасовища, які простягаються на північ од річки Міссурі.
Спікши на жару м’ясо, мати дала кожному по великому шматку, а собі не взяла нічого. Батько спитав, чи не захворіла вона.
— Тяжко в мене на душі, — відповіла вона. — Чує вона, що ти накликав на сім’ю горе.
— Ха! — вигукнув батько. — Зніми з своєї душі камінь. Нема чого тобі боятися. Невже ти думаєш, що Ловці зважаться мене зачепити? Чи є серед наших воїнів рівня мені? Чи ж не я звершив найбільше подвигів? А скільки разів я водив усіх стежкою війни, скільки разів ми здобували перемогу над ворогами! Коли б я захотів, мене обрали б вождем племені! Тож заспокойся і вечеряй з нами.
Батько справді вірив, що його обрали б вождем, коли б він захотів. Проте він помилявся, і я це знав. Бувало, граючись із друзями й гасаючи поміж вігвамами, я часто чув розмови про мого батька. Запам’яталися мені слова дідуся Присадкуватого Ведмедя. Не підозрюючи, що я стою поблизу, він говорив воїнам, які зібралися в його вігвамі:
— Щоб стати вождем, потрібні хоробрість, благородство, щедрість, тиха й спокійна вдача і, насамперед, розсудливість. Самотній Бізон хоробрий, він — великий воїн. Нас захоплює його благородство: щоразу після полювання він роздає частину своєї здобичі вдовам і сиротам. Але він гордий без міри і гарячий на лихо собі: через якусь дрібничку просто скаженіє. Коли він говорить з людьми чи слухає їх, пиха аж розпирає його. Ні, скажу я вам, не годиться він на вождя.
Прибігши додому, я переказав матері слова Присадкуватого Ведмедя. Вислухавши мене, вона довго мовчала і зрештою відповіла:
— Попри всі свої вади він любить нас. Пам’ятай це завжди.
Подивившись на сестру, я переконався, що й вона не торкалась їжі. То мати, то вона раз у раз тривожно поглядали на шкуру, що запинала двері. їхня тривога передалася й мені. Вдаючи, що обгризаю ребро, я прикипів очима до входу.
Ось чому ми троє не помітили відразу, як позад нас чиїсь руки відгорнули покров вігвама і міцно вхопили жердини. Не бачив цього й батько: він сидів обличчям до виходу, поволі пережовуючи шматки м’яса, і мугикав пісню койота. І раптом Ловці підняли задню стіну вігвама й через наші голови перекинули нашу оселю на землю. Інші ж схопили батька і скрутили йому руки — він навіть не встиг підняти ножа, яким різав м’ясо, щоб оборонитися.
— Відпустіть його! — закричала мати. — Кажу ж вам, відпустіть!
Сестра, плачучи, кинулась у ніч, а я стояв, наче вкопаний, не знаючи, що робити. Люди, запнуті ковдрами із звіриних шкур, щільно оточили нас і мовчали. Аж моторошно стало мені від їхнього мовчання, вони, певне, вважали справедливою кару, визначену батькові.
Восьмеро воїнів міцно тримали його, інші похапали зброю та м’ясо, яке він привіз того дня. Потім наперед виступив ватажок загону Ловців і вперіщив гарапником по батьковій спині. Удар, певне, був не сильний, але озвався на тонкій шкіряній куртці гучним виляском сирівцю. Хтось із юрби застогнав. Моя мати з вереском кинулася вперед, одначе її притримали. Притримали й мене, коли я метнувся до ватажка Ловців. Шість разів ляснув гарапник, але батько не здригнувся — ані пари з уст.
Тоді ватажок Ловців мовив:
— Ви всі бачили, як покарали людину, що порушила закони полювання. Будьте мудрі, коріться наказам вождів. Пам’ятайте: наші закони служать на благо всього племені. Нехай знають неслухи, що їм не буде пощади.
Ловці відпустили нас трьох і пішли мовчки. Відразу почала рідшати юрба.
Батько сів на ложе із звіриних шкур і схопив руками свою похнюплену голову. Повернулася сестра і, схлипуючи, взяла мене за руку. З нами зостався дехто з наших родичів та друзів. Вони допомогли матері звести вігвам і розкласти невеличке багаття. Підбадьоривши нас на прощання лагідним словом і запропонувавши сушеного м’яса й пеммікану, вони пішли слідом за юрбою додому.