Мати сиділа на коні великому та сильному, до того ж витривалому й слухняному, і за неї я не дуже потерпав. А от сестрі вочевидь загрожувала смертельна небезпека. її трирічний лошак був ще не зовсім об’їжджений і летів, немов дикий. Вона не могла дати йому ради, бо в неї порвалися поводи. Ми будь-що мусили вирватися з нестримного потоку, для цього слід було скерувати коня на прогалину, що могла з’явитися між волохатими тілами. Але без поводів коня ніяк не скеруєш. «Нітакі загине, якщо я не врятую її!» — обпекла мене думка. Враз пригадалися дядькові слова: «Скінчилося твоє дитинство. Обіцяй, що будеш мужчиною і завжди захищатимеш матір та сестру».
Так, я мушу врятувати її. Але як наблизитися до неї. Нас розділяли бізони… Несподівано я пригадав, що в мене за спиною висить лук, дядьків подарунок. Як же я забув про нього?
Не гаючись, я дістав із чохла лук і насилу напнув тятиву. Дядько дав мені свій лук — лук дорослого мисливця, і мені, малому, коштувало неймовірних зусиль, щоб його нап’ясти. Вийнявши із сагайдака стрілу, я поклав її на тятиву й вистрілив. Дз-з-з… і стріла впилася бізонові в спину. Мабуть, я поцілив у серце: величезна тварина ще двічі підстрибнула і впала, як підкошена. Я проскочив на звільнене місце, між нами лишився ще один бізон, я прицілився в нього, але тільки легко поранив. Друга моя стріла довершила справу: бізон став як укопаний, а стадо, що напирало ззаду, розчахнулося на два потоки.
Несподівано сестрин кінь пішов вибриком. Підпруга лопнула, сідло почало зсуватися, а Нітакі заверещала й оглянулася, немов покликала мене на поміч. Та ось ще один стрибок коня — і сестра, випустивши з рук гриву, відірвалася з сідлом від коневої спини. В мене тьохнуло серце: збагнув, що їй загрожує неминуча загибель, якщо вона впаде на землю.
Кілька кроків відділяли мене від неї. Я вперіщив коня луком, і в два стрибки він подолав цю відстань. Простягши руки, я вхопив сестру за поперек саме в ту мить, коли кінь під нею звівся цапки. Я насилу притяг її до себе й поклав на сідло. Тепер вона лежала переді мною, звісивши з коня голову та руки в один бік, а ноги в другий. Посадити сестру я вже не мав духу.
Знову щільним кільцем збилися круг мене бізони, і я відчув, що мій кінь, несучи двох вершників, почав вибиватися із сил. Якби він спіткнувся і впав або раптово спинився, ми загинули б під ратицями бізонів. Щораз дужче я стьобав коня і благав у Сонця допомоги.
«О, Сонце, і Ви, Що Нагорі, пожалійте нас! — кричав я. — Ми ж іще діти. Ми хочемо жити. Пожалійте і швидше виведіть нас із живої ріки смерті».
Згадуючи тепер про це, я вірю, що мою молитву було почуто. Не встиг я скінчити її, як ватажок стада — я й досі не можу збагнути причини — круто повернув уліво, до старих тополь, що росли між річкою і схилом рівнини. Стадо ввірвалося в гай, а я, заїхавши за перше товсте дерево, спинив змиленого, тремтячого коня. Зліва та справа від мене проносились, тупочучи ратицями, бізони.
Я пошукав очима маму: напевне, їй вдалося відірватися од стада. Повернувши назад коня, я виїхав із тополиного гаю. О, як я зрадів, коли побачив її здалеку. Вона їхала поруч із батьком. Я весь тремтів, голова паморочилася. Нітакі безсило зсунулася з коня і сіла на землю.
Мати кинулася до неї, пригорнула.
— Не віриться, що ми всі живі й здорові! — промовила вона. — Хоробрий хлопчику, ти врятував сестру! Я все бачила. Не знаю, як я вибралася із стада. Я так злякалася, що випустила з рук поводи, і кінь сам виніс мене на волю.
— Усе скінчилося щасливо. Ви уникли смерті, й сьогодні я принесу жертву Сонцю! — радісно вигукнув батько. — Біля річки я вбив жирну самку. А зараз ми зберемо наших в’ючних коней, розіпнемо вігвам, пополуднаємо і спочинемо. А потім, сину, ми з тобою приженемо наш табун. Кілька коней помчало зі стадом, та невдовзі вони відстануть.
Ще до сутінків ми впоралися з усією роботою. Коли стемніло, ми зібралися біля багаття, розведеного у вігвамі, і на якийсь час забули про лиху годину. Я почувався гордим і щасливим: того дня я не тільки врятував сестру від страшної смерті, а й уперше в житті вбив бізона. Стрілець із мене був непоганий, адже я часто полював кроликів і тетеруків, але зігнути лука сильного воїна і вбити двох великих бізонів — це, безперечно, подвиг для хлопчика, який бачив лише чотирнадцять зим.
Мій батько оглянув лук, щиро дивуючись, що мені вдалося його зігнути.
— Тобі Сонце додало сил, — промовив він. — Ну ж бо спробуй зігни його зараз.
Хоч як я старався, та марно. Тато взяв лук і обстругав його настільки, щоб я міг і нап’ясти тятиву без великих зусиль, і бізона підстрелити.
Нам дуже хотілося знати, куди ми мандруємо, проте жодне не зважилося запитати про це в батька. Нарешті, він сам поділився своїми планами.
— Ну от ми й розпрощалися з вождями пікуні та їхніми Ловцями, — почав він. — Тепер ми можемо робити те, що нам хочеться. Спочатку я мав намір переїхати через Хребет Світу й пристати до «плоскоголових», але не вабить мене їхня країна — там багато лісів і нема бізонів. Ні, ми подамося в країну гро-вантрів[15] — «череванів» і житимемо з ними. Вони немов брати наші, а вождь, Короткий Лук, мій близький товариш. Якщо нам пощастить, ми знайдемо їхній табір через п’ять — шість днів. Вони, гадаю, стоять табором десь біля підніжжя гір Ведмежа Лапа.
Позаяк нам не було вороття до рідного племені, батьків план припав мені до душі. «Черевані», власне, належать до племені арапахо, але зим із п’ятдесят тому відкололися від свого народу. Причиною стала сварка, що виникла через білу самку, вбиту на полюванні. Кілька воїнів претендували на здобич і не змогли помиритися. Відтоді «черевані» були союзниками нашого племені «чорноногих», тобто мали наше заступництво, як кажете ви, білі. Хоч воно їм не дуже й потрібне було, оскільки вони самі добре вміли воювати. Ми дозволили їм полювати на наших рівнинах, розбивати свій табір поблизу нашого. Багато «череванів» чудово говорили нашою мовою, проте жоден «чорноногий» не зміг навчитися по-їхньому. Мені ні разу не вдавалося правильно вимовити бодай одне слово мовою «череванів», хоч я дуже старався.
Ми могли вирушити в дорогу не раніше обіду, бо мати хотіла зробити хоч невеличкий запас сушеного м’яса. Ще з самого ранку вона взялася до роботи, а Нітакі пособляла їй. Вони нарізали вузенькими смужечками м’ясо, а ми з батьком сиділи на схилі рівнини, звідки нам добре було видно все кругом.
Щоб ворог не захопив нас зненацька, ми пильно видивлялися довкола, але не помітили нічого підозрілого. Бізони та антилопи то спускалися на водопій до річки, то мирно паслися на рівнині. Спокійно поскубували вони траву, і ми знали, що тільки-но вони зачують наближення людей, відразу кинуться навтіки. Цілісінький ранок ми просиділи на схилі біля річки, очікуючи від матері сигналу, щоб привести коней.
Нарешті побачили, що вона розмахує ковдрою. Ми схопилися на ноги і в цю ж мить з’явилися на обрії два вершники, що скакали стежкою, якою їхали ми вчора.
— Ха! Двоє з племені пікуні! — вигукнув батько і більше не додав ні слова.
Він не помилився. Коли ми підійшли до вігвама, то побачили Білого Вовка та Лисові Очі. Вони прибули до нас тільки тому, що сподівалися переконати батька повернутись до табору. Довго вони його вмовляли, ба навіть наполягали негайно збиратися додому. Батько їх терпляче вислухав, а коли вони вмовкли, заговорив:
— Брати, мені важко розлучатися з вами, але після того, що сталося, я не можу повернутись. Ми покидаємо вас не назавжди, житимемо з «череванями», а вони часто стрічаються з пікуні. А коли ми розіб’ємо табір у сусідстві з вами, ви зможете провідувати нас. Та ніколи я не ступлю в табір пікуні. Я все сказав. Нам час у дорогу, тут наші стежки розходяться. їдьте своєю стежкою, і нехай Сонце та Ті, Що Нагорі оберігають вас від лиха.
Удруге ми попрощалися з цими добрими людьми і рушили долиною на схід, у пониззя річки. День стояв теплий, ясно світило сонце, зігріваючи нас після довгої холодної зими.
Надвечір ми розташувалися на відпочинок, і тато повідомив, що завтра ми досягнемо річки Мараяс, недалеко від того місця, де вона впадає в Міссурі.
Ми розіпнули вігвам, і мама хутенько зготувала м’ясо на вечерю. Потім ми прив’язали кілька коней до кілочків, а ще кілька постриножували і, пройшовши трохи на південь, піднялися з батьком на невисокий пагорб, щоб при світлі надвечірнього сонця огледіти кругом місцевість. На рівнинах спокійно паслися стада.
— Ха! Ворогів поблизу нема. Гарна днина! — мовив батько, вмощуючись поруч зі мною і дістаючи з торби тютюн та люльку.
Сиділи ми на схилі пагорба, що височів над великим поворотом річки. Внизу, біля підніжжя пагорба, тяглася зелена долина, а над водою темніла вузька смуга лісу, що сягав пониззя річки. Враз я помітив, що з лісу, за поворотом річки, вибігло стадо бізонів і помчало в напрямку рівнини. Я торкнув ліктем батька і мовчки показав на стадо.
— Ха! Це мені не подобається, — пробурчав він і сховав у торбу тютюн та люльку, яку ще не встиг набити.
Бізони піднялися схилом на рівнину. Але ми більше не звертали на них уваги, а прикипіли очима до темної смуги лісу, звідки вони щойно вибігли. Невдовзі на узліссі з’явилися три олені й помчали в пониззя річки.
— Чорна Видро, нам загрожує біда, — сказав мені батько. — Люди, мабуть, військовий загін — увійшли в ліс. Вони прямують у верхів’я річки…
Він не встиг договорити, як на галявину вийшло чоловік із тридцять. Це був військовий загін, і його шлях пролягав саме туди, де ми розбили свій табір. Як тільки воїни перейшли галявину і зникли в лісі, ми зірвалися на ноги й стрімголов побігли схилом униз, до нашого вігвама.
— Якщо вони вислали вперед розвідників, ми пропали, — застогнав батько.
Я це знав. Продираючись лісом, розвідники, звісно, помітили б наш вігвам, що стояв на узліссі. Я злякався, що вони нападуть на матір та сестру раніше, ніж ми добіжимо до них!
Пагорб, на схилі якого ми сиділи, прикривав наш вігвам, що стояв унизу, біля підніжжя, а ворожий загін рухався річковою долиною з протилежного боку, тому не міг нас побачити, навіть вийшовши на узлісся. Ми збігли в долину, зайняли свій табун і чимдуж погнали його поперед себе. До стоянки ще було далеко, коли батько загукав:
— Швидше! Допоможіть спіймати верхових та в’ючних коней! Ворожий загін поблизу!
Але мати й сестра вже самі відчули небезпеку, запримітивши, що ми так швидко завертаємо табун. Прихопивши з собою мотузки, вони бігли нам назустріч. Ми заходилися сідлати коней. Батько коротко розповів про появу військового загону в долині річки.
— Не лякайтеся, — сказав він. — Якщо вороги не вислали розвідників, ми встигнемо зібрати речі й утекти. Складайте вігвам, а я спущуся на край улоговини і постою насторожі.
І, повісивши через плече лук та сагайдак, він узяв рушницю й поїхав.
Напрочуд швидко ми розібрали вігвам: мати порозв’язувала шворки, а я тим часом повиймав кілочки.
Коли я складав шкури, мати повитягувала жердини — шістнадцять вігвамних жердин — і прив’язала їх до двох коней. Сестра спакувала в парфлечі[16] їстівні припаси та деякі пожитки, що взяли ми їх в дорогу. Коли останній в’юк був повантажений, ми скочили на коней. Напевно, військовий загін не вислав уперед розвідників або ж вони перебували на тому боці річки і нас не бачили. Коли ми рушили, батько приєднався до нас.
— Нам ніщо не загрожує, — мовив він. — Вороги піші, не доженуть нас. Дружино і ти, Нітакі, переїдьте через долину і схилом піднімайтеся на плоскогір’я. Коні пустіть клусом. Ми поженемо табун слідом за вами. А коли споночіє, повернемося на схід, спустимося в долину до річки і розіб’ємо табір.
Сонце вже зайшло. Коли ми піднімалися крутим схилом, нас накрила ніч. Ми раз у раз позирали на долину, де недавно показалися вороги. До гребеня пагорба було вже близько, як батька враз охопила тривога.
— Можливо, — припустив він, — що вороги не пішли у верхів’я річки, а піднялися схилом із протилежного боку й дожидаються нас на вершині. Жени, сину, табун, а я поїду вперед.
Схил був надто крутий, і коні йшли крок за кроком. Батько на своєму великому і сильному скакуні обігнав матір, що їхала попереду, і став з’їжджати на вершину. Та враз перед ним нагорі вискочили вороги. Вони розмістилися цепом і, закричавши мов у нестямі, почали стріляти з луків і чотирьох рушниць.
Один із наших в’ючаків заіржав протяжно й впав. У цій великій притузі я все-таки помітив, що вбито коня, який ніс батькове бойове спорядження, його священну люльку та інші ритуальні предмети. Я забув сказати, що мій батько був знахар і володів могутнім, чудодійним талісманом — Люлькою Грому.
Отже, ми вже втратили в’ючного коня, а через хвилю вороги поранили мою сестру: стріла впилася їй у руку вище ліктя. Нітакі пронизливо зойкнула, а мати закричала: